Центр міста виглядав так, наче тут тривалий час точилися бої – залишки барикад, зруйновані стіни будинків і, придивившись, в очах перехожих можна було знайти залишки переляку. Не те що б місцеві конфлікти їх якимось чином обходили, але Василь вирішив, що краще буде поквапитись. Вони на ходу їли хот-доги, залишаючи місто тим самим шляхом, яким потрапили до нього.
Перш ніж автобус висадив їх на автостанції, з вікна транспорту мандрівник зауважив щось дивовижне. За інших обставин це щось викликало б неабияку цікавість, але зараз на його відповідальності перебували троє дорослих людей, один з яких мав інтелект малої дитини та силу Геракла, другий будь-якої миті міг напитися до безтями, третьому був необхідний перекладач. Тому хлопець розмірковував над суто практичним аспектом побаченого.
Власне, на в'їзді у місто мандрівник зауважив не одне, а одразу два дива. Спочатку з'явився – офіційний, чорні літери на білому тлі, у рамочці – дорожній знак з назвою міста. Василь відкинув би це як галюцинацію, оману зору, але автобус пересувався так повільно, що навіть вдалося розгледіти, як чорна фарба трохи опливла, надаючи надпису гіпер-реалістичності: “Гіза”.
Не встиг він отямитися від несподіванки, як з'явилася друга – цілком когерентна з першою, тобто така ж химерна. За вікном – через більшу віддаленість, ще повільніше ніж дорожній знак – пропливла конструкція, яка виглядала наче єгипетська піраміда в процесі побудови.
Звісно тут нічого подібного не могло бути. Прямуючи звичайною вуличкою звичайного містечка, Василь не сумнівався, що іноземне підприємство будує авторемонтний завод чи велетенський логістичний центр – а від спеки, втоми та голоду йому побачилося щось не те. Мало значення тільки те, що велось будівництво. І, судячи з натовпу людей, які подібно до мурах метушилися у хмарах цементного пилу, це будівництво було в самому розпалі. План був простий – вони наймаються на роботу, заробляють грошей, Василь сідає на автобус і їде додому, решта – самі вирішують чим їм займатися далі.
На околиці мандрівник усвідомив ще одну дивину – містяни не ремонтували зруйновані будинки, як здалося на перший погляд, а розбирали їх! Навіть ті будинки, що виглядали порівняно новими та неушкодженими. Питати не було в кого – всі страшенно заклопотані: чоловіки длубали стіни ломами, жінки поспіхом евакуювали горщики з кактусами та глоксиніями, дітлахи грали у козаків-розбійників справжнісінькою стрілецькою зброєю. Василь тільки сподівався, що магазини автоматів порожні.
– Їхнє місто – їхнє право, – філософські поставився до масового божевілля Чобіт. – Якщо в них є кошти, я буду тільки радий допомогти зірвати останній дах чи рознести декілька стін.
Але така діяльність суперечила не тільки здоровому глузду, але й всім економічним та фінансовим законам. Можливо, навіть кільком з кримінального кодексу. Тому хлопець, не вагаючись, повів рештки будівельного загону далі.
Залишивши край населеного пункту за спиною, вони зачаровано стали. Чобіт навіть стягнув з голови брудного панамського капелюха, приклав його до серця і вимовив довгу побожну лайку. Якщо піраміда була галюцинацією, то галюцинацією груповою. Втім, місяці поневірянь під проводом Панполковника призвичаїли їх до всіляких архітектурних неподобств і вони швидко рушили через роз'їжджений важкими колесам пустир – туди, де, передчували їхні зігнуті спини та мозолисті руки, на них вже чекає важка праця.
Якщо здалеку піраміда виглядала химерною, то зблизька – епічною. І це попри незавершеність та те, що тільки перший ярус складався з велетенських блоків черепашнику – решта старанно викладалася зі звичайної червоної цегли.
– Ось для чого вони розбирають свої будинки. Вар'яти... – Василь ніяк не міг визначити що саме він відчуває: захоплення чи відразу.
Тривалий час вони знову просто стояли та дивилися, розчавлені колосальним масштабом робіт. Десятки головних архітекторів, втомлено втираючи піт з чола, пили пиво під парасолями; сотні бригадирів заклопотано балакали по телефонах, палили цигарки та по-діловому спльовували у пісок; тисячі скажених мулярів, наче самураї – мечами, розмахували кельнями; мільйони чорноробів стрибали по драбинах, бігали по містках, тягнучи, наче мурахи, тягарі у рази важчі за них самих. Вантажівки, здіймаючи стовпи пилу аж до царства небесного, підвозили нові матеріали та свіжу робочу силу.
Останній зі описаних елементів цієї Босхової картини нагадав мандрівникові для чого вони тут. Він огледівся в пошуках когось, хто ще не настільки втратив зв'язок з дійсністю, щоб відповісти на кілька запитань. Неподалік, на купі битої цегли сиділо сивочоле дідисько. Василь підійшов, але не встиг навіть вимовити добридня, як старенький сам охоче почав розповідати.
– Краса, еге ж? Останній ярус менш ніж за тиждень поклали! – зарипів він, наче незмащене колесо чумацького возу. – Воно-то чим вище ярус – тим він менший, але тяжче подавати матеріал, розумієш? Наші стараюцця. Ще місяченько-півтора і можна буде ощчикатурити та готувацця до прийому туристів.
Судячи з гордості дідиська “за наших”, зведення пірамід було для місцевих чимось на кшталт визвольних змагань.
– Туристів? – уточнив хлопець.
– Так, туристів, – жадібно облизнувся сивочолий містянин. – Думаєш, ми тутай всі на голову хворіємо, щоб просто так піраміди зводити?
– Ммм... – Василь чемно вирішив тримати свої думки при собі.
– Сам подумай – скіки люди витрачають грошей та часу, щоб охформити закартонний пашпорт, полетіти до Ягипету, жити в гостелі, серед чужих людей, серед чужинських звичаїв. І заради чого? Заради піску, вкритих дрібним порохом руїн, мертвяків у саркохвагах та кількох вошивих верхоблюдів? А у нас все своє, і нічим не гірше: руїни новесенькі, ще неощчикатурені, і мощі святих до середини покладемо – все як у первісних людей буде. І верхоблюди вже осьо-сьо причалапають.
Василь згадав своє видіння на заході сонця десь у дорозі.
– З Африки замовили?
– Нащо з Африки, – подивувалося непрактичності молодого покоління дідисько. – Кілько з київського зопарку, кілько з луцького, кілько з чернігівського... Але що верхоблюди! Головне – не тре нікуди летіти, ахтобусом можна дістацця. В рестораціях – якщо бажаєш, то борщ подадуть, варенички зі сметанкою, якщо не бажаєш – східну кухню. Чого-чого, а тарганів та сарани у нас вистачає.
Василь не погоджувався.
– Ні, чекайте... які нові руїни? Руїни мають бути... мають передавати дух часу, бути історичними, чи що...
Старенький зневажливо махнув цурпалком.
– Дух часу, пфф! У ягиптянців в середині пірамідів дух часу – пліснявілі небіжчики, стіни матюками прадавніми пописані, павутиння, на голову та за ковнір все щось сиплеться, темні коридори, щоб тільки ноги переламати... А у нас буде і елехтрика, і вай-хвай, і козьїно, і дівчата... – дідисько аж захлиналося слиною, уявляючи що буде всередині.
– Але ж люди, вони, ну... – слабко заперечив мандрівник.
– Та, та, не филюйся, знаємо ми твоїх людей. Наш новий мер вже домовився з невеличкою авіакумпанією – літаки кружлятимуцця трішечки над пустелею та водосховищем, щоб твої люди могли собі думати, що долають Середземне море, Мар'янову впадину чи стіни Р'лайеху – на що кому стане уяви. Це все одно дешевше ніж направду до Ягипету летіти – всі туристичні оператори на нашому боці. Але, кажу тобі, ті в кого хоч трохи клепок в голові є, поїдуть ахтобусом. І швиччє, і небезпеччіше, і – головне! – дешевчє.
З останнім аргументом сперечатися було безглуздо. Дивно, що раніше ніхто не додумався такого.
– Цей ваш новий мер – має голову на плечах, – з повагою мовив хлопець.
– І не кажи! Якби не він, то... – дідисько провело цурпалком горизонтальну лінію у повітрі, показуючи, що без нового голови їм би довелось непереливки. – Сідай, розповім тобі історію нашого багатостраждального міста.
Старий голова був дурний, жадібний, без хабаря вулицю не дозволяв перетнути на зелене світло – совєцька школа менежжменту та управління перцоналом. Ну, і, природно, здійнявся народний бунт. Багато з підлеглих мера теж потайки підтримували революццію, але відкрито повстати не ризикували.
Міліціянти та військо хоч і виконували накази тирана, але людей старалися не зачіпати – постріляють у повітря, затримають кількох протестантів чи баптистів, напоять горівкою у застінках та на ранок, коли ті проспляться, нишком відпускають додому. Тому запеклі бої точилися кілька років, і ніхто не прагнув здобувати вирішальної перемоги. До слова, зазнавати баби Параски бажаючих теж не було. Ікономіка розвалилась, хвінансовий колапц, працювати ніхто вже і не думав. Поліцмейстери звикли, що узурпатор їм премії виплачує за розгін демострацій, демострати звикли, що силовики їх годують, напувають та додому проводжають... І так само Сонце сходить, і Сонце сідає додолу, і поспіхом вертає ся до місця де зійшло... Безупинна хвієста, ме каго ен ла лече*... – рік не було кому вулиці позамітати. Тьху!
Ясна річ, свято не могло тривати вічно – та й вже почали з'являтися перші жертви громадянської війни. Мій сусіда, молодий ще, сім-сят-три роки тіки виконалось би в листопаді, помер в лікарні від цирозису печінки, кролівство йому небесне... А про те, що, палячи щодня у повітря, поверх протестантських та баптистських голів, правохоронці повбивали всіх граків, голубів та навіть горобців я вже мовчу.
Знаєш які в нас люди – аби тільки не працювати. Так би від міста саме тільки городище і лишилось би. Та нарешті знайшовся сміливець, який поклав смуті кінец. Тобто, я хтів сказати, сталося нещастя – в мера влучила випадкова куля, бо ж в революцціонерів зброї ніякої і не було... ще й, подейкують, хватальний постріл був здійснений з близької відстані, ледь не впритул, у потилиццю. Ну, як там не було...
Будинків цілих майже не лишилось, народ ледащий став – навіть злодії лінкувалися обкрадати людей, виробництва немає, верстати продали на підтримку революцції – попропивали, інчими словами... Попхалися до мерового маєтку – а там хабарів та награбованого з бюжжету і сліду немає. Не інакше як старий голова, марікон**, зарив все десь у пустелі. А пустеля – бач яка вона, ні кінця ні краю, де будеш шукати?
І тут, як я вже казав, знайшовся розумний чоловік, який розробив відчайдушний план реконструхції громади. Ясна річ, що громада одноголосно обрала його новим головою.
Сама ідея пірамідів, власне, виникла тому, що тре було десь надійно поховати попереднього мера. Зі звичайної могили старий упиряка двічі тільки за перший тиждень вилазив та нападав на перехожих. Добре, що його пострілом у потилиццю вбило – без можжечку координацції рухів ніц немає. Але довелось почесну охорону на цвинтарі виставляти та вічний вогонь розводити, а це, за умов базарної ікономіки та кункурентного ринку, збиткова річ.
– Стривайте, хіба не простіше було б кілок осиковий і... – Василь показав руками як вирішуються такі проблеми в американських стрічках.
Дідисько важко позіхнуло – дивиться молодь дурниці у кінотеатрах. Мало того, що повний несмак, так ще ж самі на себе таких злиднів накликають, що о-хо-хо.
– Кілок в серце то добре, якщо тільки тіло ізнищчити хочеш. А нам воно тре, щоб той людиножер в інчій реінкарнацції повернувсь?
Хлопцеві стало соромно за свою недалекоглядність.
– До того ж, ми ще не вирішили – може в саркохвазі з прозорою кричкою його законцервуємо, а може до клітки посадимо та будемо туристам показувать. Такий атракційон зайвим не буде. Знаєш як в терарівумах зміям мишів кидають задля розваги шляхетної публіки?
– І чим, – важко проковтнув слину мандрівник, – ви будете мера годувати?
Але старенький суворо похитав головою – технічні подробиці стороннім не розкриваються.
Вони помовчали. Василь ще раз переживав останні події в житті містечка, дідисько раділо, що саме воно першим перестріло приїжджих і розповіло їм історію міста.
– А ви не знаєте – робочих ще наймають?
– А чого ж не наймати. Генде, – старенький спрямував цурпалок на намети, метрів за сто. – Даждь тобі бог і здоровля, сину.
Коли Василь з Петровими робітниками відійшли вже далеченько, дідисько знову щось загукало, але розібрати на відстані вдалося тільки слово “готівка”. Хлопець полінувався вертатися і помахав рукою на знак вдячності, наче все зрозумів.
В наметі з табличкою “Відділ кадрів”, за столом з подряпаною котами поверхнею сидів солідно вдягнутий пан, який нічим не зраджував свого зв'язку з будівельництвом або ще якимись брудними справами.
– І вам доброго, – сердешно відповів він на привітання прибулих, – роботи шукаєте?
– Так, – озвучив спільну надію хлопець.
– Чудово, чудово, але ви, напевно, нетутешні? – пильний погляд професійно обмацав непрацевлаштованих (Василь навіть почув, як перегортаються сторінки мініатюрної Кржапські у кишені Ленона).
– Так, – зізнався мандрівник, – гм... нетутешні, – гостро відчувши всю глибину своєї неповноцінності, як це завжди трапляється з голодними та безпритульними людьми без копійки за душею, коли в пошуках роботи вони спілкуються з ситими та самовдоволеними роботодавцями.
– Розумію, розумію, приїхали в пошуку заробітків, – одноосібний повелитель кадрів із співчуттям позіхнув і одразу ж виправдав найгірші страхи наймитів. – Бачите, в нас така ситуація склалася – маємо вкрай обмежений кошторис. А будівництво – о-го-го яке. Тому в якості платні для найманих працівників-безконтрактників на загальних умовах зараз доступні тільки ф'ючерси.
Побачивши на пригнічених, але гордовитих обличчях обурення, пан швиденько заторохкотів:
– Або варанти. А якщо і варанти вас не влаштовують, я – тільки як для знайомих, звісно, – можу ще запропонувати облігації. Тільки не кажіть нікому. Звісно, як подвійний бухгалтер з п'ятнадцятирічним досвідом роботи та член Комітету з Реконструкції та Розкрадання, не раджу погоджуватися на ф'ючерси, а виключно на облігації. В найгіршому випадку...
– Якщо ви подвійний бухгалтер з п'ятнадцятирічним стажем, то це означає, що де-факто у вас тридцять років вислуги? – у Чобота, коли той знаходився у тверезому стані, інстинкт самозбереження притуплявся настільки, що він, наче скажений росомаха, кидався у схоластичні суперечки з найдріб'язковіших приводів.
Кадрист кинув на п'яничку один погляд, зрозумів, що має справу з камікадзе і продовжив спроби затягнути Василя у свої фінансові тенета.
– ... Ні, ф'ючерси – це вибір Авантюристів Сьомого Дня та людей, які продовжують жити у Кам'яно-вугільній добі. За сучасних умов на ринку цінних паперів...
В розумінні хлопця всі види цінних папери були лише похідними від паперу туалетного. До того ж він згадав що репетував на прощання дід.
– Нам потрібна готівка, – перервав безкоштовну лекцію з фінансової безграмотності Василь. – Розумієте, ми...
Лектор шоковано замовк. Судячи з виразу обличчя, настільки нетактовними вимогами його давно ніхто не ображав. Він гучно втягнув носом повітря та притиснув руки до грудей, в області серця. Василь злякався, що зараз доведеться бігти по лікаря, але людина-бухгалтер швидко очуняв, вийшов з-за столу та по-заколотницьки відвів хлопця вбік.
– Мені заборонено розголошувати цю інформацію, але ти – просто викапаний... е-ее, Сашко. Так! Мій син, – пояснив член Комітету з Реконструкції, – тому я тобі...
Мандрівникові звідкись впало на думку, що ніякого сина в пана немає, а є донька, і що звати її Танєчка, і вчиться вона в Києво-могилянській академії, і що останню сесію вона ще й досі не здала попри те, що батько додатково вислав долари на підготовку до перездачі заліків.
Невідомо звідки надіслана інформація заважала сприймати конфіденційне шепотіння відділу кадрів. Василь наче собака потрусив головою і кинувся навздогін розмові.
– ... у міській скарбниці майже не лишилося коштів, тому зарплатню ви зможете отримати... ну, через пів-року, скажімо. Влаштує вас таке, влаштує? – напевно що риторично питав доппель-бух-гангер***.
– Добре, не бажаєте ф'ючерси. Навіть облігації не бажаєте, – в голосі знову забреніла кровна образа. – Але ти так нагадуєш мені рідного сина, що я підкажу дещо. Тут розраховують здебільшого на місцевих – вони готові працювати за ідею, та й піраміди нікуди він них не подінуться – завжди можна прийти та забрати свій пай. Вам потрібні гроші... так-так, розумію, молоді, гарячі люди, нема коли чекати. Раджу вам ось що...
Напівбухгалтер-напівчлен Комітету з п'ятнадцятирічним стажем радив вільним найманцям повернутися до міста і сісти на певний автобус, що чекатиме поруч із певним перехрестям – пан намалював детальний план вулиць (мандрівник помітив золотий годинник на зап'ястку), розвернув аркуш до хлопця, не випускаючи зі своїх рук. Коли Василь запам'ятав куди йти, доброзичливий відділювач кадрів порвав малюнок на дрібні шматки та кинув до екологічно-порожнього кошику для сміття.
Не лишалось нічого іншого, як слідувати пораді. Розчаровані небораки вийшли з намету, тільки хлопець затримався на мить. Він озирнувся на фінансового чаклуна і, заохочений дружньою посмішкою з боку останнього, наважився.
– То що, Танєчка так залік з макроекономіки і не здала?
Доброзичливість стерлася з обличчя члена-реконструктора, наче позолота зі зворотного боку годинникового браслету. Він із скам'янілим обличчям дивився на чорного від засмаги хлопа у драному взутті, який, виявляється, лише вдавав із себе заробітчанина.
Податкова? Служба захисту прав рабів? Шпигун від мера? Ну, навіть якщо і так... нічого страшного. Один міський голова втратив нещодавно свою посаду, і інший втратить, за потреби.
Василь зрозумів, що дарма бовкнув дурницю, яка невідомо звідки взялася в голові.
– Ех, вибачте, на все добре, – та втік надвір.
Віддаляючись від піраміди, четверо небораків часто озиралися назад, із заздрістю спостерігаючи за щасливчиками, які займалися бездумною фізичною працею.
Василь непомітно для себе захопився роллю поводира, і перша невдача справила на нього тяжке враження. Соромно було дивитися на товаришів. Хлопець не зміг знайти роботу навіть там, де працювало, здавалося, все населення – з дітьми, вагітними жінками та інвалідами включно. Та що інваліди – навіть політики щось та й робили!
Похмуро він звернув на потрібну вулицю. Принаймні, обіцяний доппель-бух-гангером автобус стояв на місці. Ще й який автобус – новенький, чистенький, з низькою посадкою та, напевно, з кондиціонерами повітря. Кондиціонери, звісно, не працюють, але сам факт їхньої наявності...
Багатообіцяючий вигляд автобуса викликав у мандрівника новий напад смутку – ніхто таких халамидників як вони під кондиціонери – навіть непрацюючі – не пустить. Василь зупинився у дверях, не знаючи що сказати, але водій, навіть не глянувши, махнув рукою – проходь, чого став.
Ніяковіючи, бурлаки пройшли та розмістили свої дупи на сидіннях. Всупереч стандартній логіці вітчизняних перевізників та перевершуючи всі сподівання, кондиціонер таки працював. Тільки заради цього було варто терпіти всі поневіряння. Раз-по-раз Ленон захоплено підносив долоні до панельки над головою, звідки бив струмінь холодного повітря. З обличчя Джо не сходив здивовано-щасливий вираз.
Чобіт теж розслабився, і голодний вогонь у його очах трохи згас. “Як довго зварювальник може обходитись без алкоголю?” хвилювався за нього хлопець, але не міг пригадати, що про це писалося в підручниках зоології.
Єдиним на кого комфортний транспортний засіб вплинув негативно був Вацек. Він без апетиту гриз нігті та нервово оглядався, певно пригадуючи свою європейську батьківщину.
Заходили інші шукачі заробітків і поводились так само як і Василь – губилися, втягували голови в плечі, чекаючи, що їх одразу викинуть на вулицю, сідали та в екстазі дозволяли своїм перегрітим серцево-судинним системам та потовим залозам трохи відпочити.
Тільки половина місць були зайняті, коли передні дверцята, солодко позіхнувши, закрилися, і підозріло комфортний транспорт безшумно рушив в невідомому напрямку. Шлях до нової роботи був вкритий ідеально рівним асфальтом, що дозволяло автобусу рухатися з нечуваною в цих краях швидкістю, але дорога до нового місця працевлаштування забрала не одну годину і не дві. І майже весь цей час вони їхали глибокою вузькою ущелиною між двома териконами.
Василь спробував підрахувати яку відстань вони подолали, але без спідометра та годинника міг зробити це лише приблизно – скажімо, чотири години за швидкості... скажімо, вісімдесят давали... триста двадцять кілометрів насипаної породи. Скільки кар'єрів було в цій місцевості – сотня? Тисяча? Але схили обабіч шляху були безперервними. Чи могло бути, що десь попереду чекала лише одна-єдина каменоломня? Василь спробував уявити такий кар'єр і похитав головою, ні, звісно ні.
Нарешті звернули з асфальту на щебінь. Назустріч повзла нескінченна череда камазів з повними кузовами. За десять хвилин вони досягли штучної долини, може із кілометр в діаметрі, утвореної териконом. Камази з'являлися з протилежного кінця. Поруч із зупинкою розташовувалась двоповерхова, недбало складена з силікатної цегли будівля. На тлі терикону будівля виглядала крихітною.
Пасажири невпевнено, але з надією повиходили. З'явився невеличкий, діловий чоловічок, в окулярах та з текою в руці. Чоловік, тицяючи в кожного новоприбулого ручкою, порахував їх: “двадцять два... двадцять три!” – промовив він подивившись на Василя, записав та зник так само непомітно як з'явився.
Автобус тим часом встиг розвернутися, вправно вклинитися між двома камазами та поїхати. Ніхто у шукачів роботи нічого не питав, не пропонував їм та не наказував. Вони розгублено переступали з ноги на ногу та з надією оглядалися.
Нарешті хтось нерішуче пошкандибав туди, звідки повзли заповнені вантажівки, більшість послідувала. Ленон з Чоботом і собі потягнулись за юрбою, але Василь смикнув їх назад.
– Куди ви? Пішли спочатку розпитаємо, що тут і як, – разом з тягарем відповідальності хлопець переживав і приплив зухвалості. Він покрокував до будівлі, товариші слухняно пішли слідом.
На сходах сидів черевань з втомлено прикритими очима і палив Приму без фільтру. Василю черевань нагадав величну стару ропуху. “Певно, що головний бухгалтер чи секретар”. Мандрівникові не хотілося турбувати втомлене створіння, але обійти його можливості не було – своїм неосяжним тулубом чоловік перекривав весь прохід.
– Вибачте, ми хотіли б дізнатися...
Ропуха відкинула недопалок, вперла руки в коліна та почала агресивно розгойдуватись. Василь стурбовано замовк і зробив крок назад, наступивши на ноги Ленону. Що це – бойовий танок? Напад якоїсь тропічної лихоманки?
Та, як виявилось, черевань просто хотів підвестися. Коли від розгойдувань накопичився необхідний момент сили, тютюнопалій відірвав дупу від сходинки на якій сидів, розвернувся та, важко переставляючи ноги, поповз у будівлю.
– Вибачте, нам порадили... і ми...
Черевань не повертаючи голови махнув рукою туди, де в хмарах пилу вже розчинились менш цікаві пасажири автобусу.
– Там! – і тріснув за собою дверима.
На дверях висіла табличка з надписом “Бухгалтерія”, але всередині, схоже, їм ніхто не зрадів би.
Чотири товариші майже наздогнали решту заробітчан, коли бурий серпанок, яким була вкрита вся долина, раптово розійшовся перед ними. Так само по боках розійшлися схили терикону. Хоча шлях лише поволі спускався вглиб, Василю здалося, що він зірвався з обриву та невтримно падає у прірву. Щоб не паморочилося в голові, він опустився на одне коліно та впер руку у землю.
Дотик гострих камінців трохи заспокоїв. Господи, куди вони потрапили... Тільки тут не було бога, не могло бути. Якби був – не припустив би існування цього блюзнірства, як колись гебрейський Ягве не дозволив звести Вавілонську вежу. Але вежа була символом прагнення чогось вищого, спробою возвеличитись, нехай і незаслужено. Символом чого була ця бездонна яма****?
Спуск здавався не надто крутим, але глибини, в які він занурювався, викликали почуття круговерті. Марно намагаючись розгледіти дно чи протилежний край кар'єру – ті ховалися у бурій імлі, – Василь раптом згадав свої малюнки. Точніше видіння, які він намагався перенести на папір. Ось що вони означали... Хлопець затулив пильною долонею рота.
Стоячи на краю мандрівник відчував досі незнаний жах. Навіть побачити що зробили почвари із Куцим було дрібничкою. Власна смерть була нічим порівняно з цією планетарною виразкою. Ядерний апокаліпсис був лише блідою тінню того, що зараз спостерігали його очі. Ось він, кінець світу. Не на мільйони років, не тільки для людства, як від ядерної війни, а назавжди і для всього. Навіть для самої Землі.
Поруч, стоячи на колінах плакав якийсь неборака. Василь пошукав поглядом друзів, але ті зникли. Він стурбовано підвівся і помітив вже під собою, за першим поворотом зигзагоподібної дороги групу заробітчан.
– Ні-ні-ні, – прошепотів мандрівник. Від жаху він знову ледве не зомлів. Але знайшлися сили і він закричав.
– Чобіт! ЧООО-БІТ!!! – виснажена фігура зварювальника здригнулась, повернула голову, зупинилась на мить, але ззаду на неї наскочила інша – вища та масивніша, Ленон. На мить Ленон теж сповільнився, але потім їх обійшов білявий Войцех і вони хутко за ним послідували.
– Ленон! Вучіч! Ні! Не йдіть туди, – але горлянка забита пилом зрадила, і останні слова Василь ледве чутно прошепотів. Він злякано схлипнув та кинувся навздогін.
Кінець третьої частини
* тобто “me cago en la leche...” – перша частина складних ідіоматичних висловів у іспанській мові (зауваження від перекладача)
** тобто “maricón” – в перекладі з іспанської [...] (зауваження турботливо видалене Відділком Цензури та Толерації)
*** від нім. doppelgaenger + buchhalter. Напівміфічне-напівфінансове створіння, поява якого віщує банкрутство підприємства, гіперінфляцію в державі, іпотечну кризу в США та дефолт Греції у 2007 році тощо (визначення з “Політичних обрядів та економічних марновірств”)
**** Я б вам сказав (міг би сказати Сігізмунд Шльомо Фройд)
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
