Боді-саттві
та сестрі його Бузькій Русалоньці
присвячується
ЩОСЬ НА КШТАЛТ РОМАНУ
з елементами антропофагії, психоаналізу та некромантії
ЧАСТИНА ПЕРША — ЗЛОВІСНІ ЗНАКИ
ГЛАВА I
Зночі пішов дощ, а покупці, як відомо, чутливі на зміну погоди, як риба у Бузі. Василь крокував калюжами до крамниці, усвідомлюючи, що робочий день буде довгим, нудним і без продажів. Через що неприховано радів.
По бухгалтерії він проходив як продавець-консультант, в дійсності ж його обов'язки полягали в тому, що виносити товар з комори, стежити, аби особливо спритні відвідувачі випадково не поклали до кишені якусь неоплачену дрібничку, пити чай з бубликами та теревенити з продавщицями. Доволі працелюбний, як на представника міської молоді, Василько сам додатково наклав на себе епітимію спалювати щогодини цигарку та вивчати впродовж всього робочого дня періодичні видання бульварного характеру.
У вантажників, які завозили товар до крамниці, остання зі згаданих Василевих звичок викликала напади пекучої ксенофобії – свідчення того, що не всі з них були спроможні читати, а ті, що все ж таки були спроможні – нездатні отримувати від цього задоволення. Тобто, медичною термінологією, служба доставки страждала на лексичну фригідність, яка без належного лікування з віком переросла у хворобливий комплекс, що час-від-часу проявлявся у формі безпідставної агресії до оточення. Хлопець зі стійкістю, яка вирізняла давньогрецьких філософів та фанатів футбольного клубу “Карпати”, зносив приниження та вперто продовжував гортати сторінки в пошуках картинок – бо, якщо зізнаватися щиросердно, читати він і сам лінувався.
Тільки коли вантажники опускалися до того, щоб обізвати Василя студентом – тоді тільки прискіпливе око могло помітити, як в нього під вилицями починають випинатися жовна: Василько після школи під неправомірним тиском батьків подавав-таки документи до місцевого політехнічного, але зумисне провалив перший же вступний іспит, ще й з ганьбою. Повною відсутністю зносин з так званими вищими навчальними закладами він хизувався як середньовічні панночки – цнотливістю.
Того дня, як і передбачалося, покупці чи бодай особини з тієї богомерзотної категорії громадян, що ходять до крамниць як до музеїв і ніколи нічого не купують, майже не з'являлися. Запам'ятався, хіба, тільки хтивий дід, що жив по сусідству і який дуже залицявся до однієї з Василевих співробітниць. Однак та сьогодні була вихідна, про що Василь старому розпуснику, неабияк зловтішаючись, і повідомив.
Сидячи у теплому затишку з чашкою чаю в руці, сповна насолодившись спогляданням сірої, просякнутої дрібним дощем вулиці і побазікавши трохи про суєтність буття з Катериною – сьогоднішньою напарницею, – Василь взявся за живопис.
Образотворчим мистецтвом він почав займатися років у шістнадцять. Тобто по-справжньому малювати, а не під в'язничним примусом загальноосвітньої школи бездумно повторювати рухи вчительки з єдиною метою отримання поблажливої трійки.
Якось під час літніх канікул до нього завітав двоюрідний брат і з божевільними очима промовив “Ти маєш це почути!” та, не чекаючи відповіді, запхав в дешевий китайський магнітофон касету з надписом “Brave New World”. Ввечері, вмиваючись перед сном, Василь зауважив у дзеркалі, що і в нього тепер такий самий хворий погляд як в двоюрідного. Але перебіг його захворювання відрізнявся від класичного: Василько не відрощував патли, усвідомлюючи, що просто не виживе в середовищі запеклої гомофобії, яка панувала у школі; і не грав на гітарі, бо не знав де її дістати. Натомість він пішов по стопах перших християн, які так само були оточені ненавистю та зазнавали утисків з боку широкого загалу. Апостоли в свій час малювали риб у печерах, Василь, зі свого боку, старанно виводив на партах, на стінах туалетів і де тільки не можна було логотипи своїх улюблених Iron Maiden, Metallica та Sepultura. Іноді, задля розмаїття, від також додавав назви гуртів які йому не надто подобались, але вабили візуальним оформленням своїх альбомів – Slayer, Pantera, Sodom.
Набувши, завдячуючи Мельпомені, базові графічні навички, він взявся за більш академічні вправи – каліграфічно розписував підручники вибагливими лайками та малював карикатури на вчителів. Відбувши шкільний термін, Василь дещо розгубив натхнення, втратив надлишок вільного часу необхідний митцеві і поступово став забувати за котрий кінець слід тримати олівця.
Вже працевлаштувавшись до крамниці, хлопець натрапив у коморі на великий запас старих накладних на внутрішні переміщення – вони були приготовані для виносу на смітник, та їхній незаймано-білий зворотній бік пробудив у ньому майже забутий потяг до вандалізму.
Відновлення художницької майстерності розпочалося з карикатур на вантажників-ксенофобів та толерантне, але далеке керівництво. Ганна Сергіївна – та сама напарниця, яка сьогодні була вихідна – забрала недружні шаржі собі додому, начебто тому, що вони її вразили майстерним виконанням, а насправді, аби хлопцеві не натовкли пику колеги – за дотепність.
На додачу до соціально-побутових джерел натхнення, останні пів-року щось дивне почало коїтися з Василевою головою. Варто було йому в кінці дня лягти до ліжка і заплющити очі, як перед внутрішнім поглядом поставали дивні картини. Найбільше вони нагадували діаграми інтерференції коливань зі шкільних підручників фізики. От тільки на відміну від ілюстрацій з посібників, ті, що виникали у свідомості Василя ще й ледь помітно, дражнячи рухалися, окремі частини їхні таємниче підсвічувалися, немов натякаючи на надзвичайно глибокий зміст прихований у них.
Декілька місяців тому, під час відзначення чергового дня народження у центральному офісі, Василь трохи перестарався у споживанні алкогольних напоїв. Прийшовши додому, він вирішив одразу ж лягати спати – але замість того, щоб дати йому того тяжкого вечора спокій, чудернацькі концентричні еліпси перед очима викликали таке сум'яття, що попри втому та сп'яніння Василько зірвався з ліжка. Бігти до ванної, як це часто трапляється у святкові дні, не довелось. Ніякої нудоти – шлунок, можливо безрадісно, але виконував свої обов'язки. А от голова...
Покружлявши кімнатою, хлопець не винайшов нічого кращого, як взяти випадково запозичену на роботі ручку і спробувати перенести ті кляті примари у старий зошит. Попри те, що результат був малоестетичним, він приніс заспокоєння Василю та дозволив нарешті заснути того доленосного вечора.
Відтоді хлопець регулярно займався “гештальт терапією”, як жартома називала ці вправи Ганна Сергіївна – старша з двох напарниць. Ганна за освітою була психологом і мала професійну звичку лякати близьких та знайомих незрозумілими словами. Вона також припустила, що Василеві видіння не просто наслідок споживання дешевих спиртних напоїв, а послання від його підсвідомості. Ганна Сергіївна принесла йому огрядну книгу з занудно-дрібним текстом без картинок, за авторства Юнга, Карла-Густава, аби Василь міг розібратися, що тая підсвідомість від нього хоче. Але хлопець лише зрідка і не без остраху брав фоліант до рук – раптом виявиться, що він має якусь бараноїдальну скінофренію, наприклад? Що він тоді робитиме, панове? Га? Ні, деякі книжки краще навіть не відкривати.
Коли до крамниці увійшли дві жінки, Василь був настільки занурений у творчість, що майже не звернув до них уваги, – і це попри те, що одна з відвідувачок була молодою та вродливою, а заради таких покупців хлопчина був завжди готовий перетнути межі своєї юрисдикції і виконувати навіть обов'язки продавця-консультанта, які решту часу вважав негідними своєї витонченої особистості. Натомість у нападі творчого божевілля Василь аж вивалив язика з рота і захоплено шкрябав ручкою у зошиті, коли приємний голос, який пролунав поруч, примусив підскочити від несподіванки.
– Вибачте... а що ви малюєте?
Підвівши очі, Василь цього разу сповна оцінив зовнішність молодшої відвідувачки – тонкі риси обличчя, високе чоло, серйозні карі очі за елегантними окулярами, відсутність косметики. Незвиклий привертати увагу своєю захланною персоною, він розгубився і певний час лише кліпав очима. Коли Васько вже майже зібрав мізки до купи і розтулив рота, аби спробувати пояснити, його очі перескочили на другу відвідувачку, яка тим часом приєдналася до них – вочевидь матір першої. Старша жінка з науково-відстороненим інтересом розглядала його. Так, наче натрапила на якусь цікаву, хоч і доволі потворну комаху. Представники нових біологічних видів, як відомо, особливо шануються науковцями як можливість увіковічити своє ім'я або хоча б як тема для розмови під час вечірки.
Васько зрозумів з ким має справу. Інтелігенція, аристократія, олігофренія... Тьху! Бажання щось розповідати минуло. До того ж і Катерина випадково стала неподалік, вдаючи, що не слухає і не дивиться. Нишпорка.
– Вибачте, це особисте, – Василь закрив зошита.
Дівчина вочевидь образилась, а її мати відвернулася, ховаючи зневажливу посмішку, – принаймні так здалося хлопцю, який окрім надмірної вразливості мав ще й нестримну уяву.
Коли крамниця знову спорожніла, Василь приготувався вислуховувати глузливі докори від Катерини – але та лише мовчки, хоч і дуже красномовно, підняла вгору брови. У відповідь він, так само мовчки, закотив очі. Колега пішла назад до зали, тяжко, зі смутком хитаючи головою, – щоб хлопець навіть не сумнівався, що вона засуджує його відлюдкуватість.
Василько завжди насолоджувався такими невербальними, майже телепатичними діалогами з Катериною – так і зараз, ця німа суперечка дещо розбавила неприємний осад від спілкування з пихатими, як йому здалося, відвідувачками. Чи все ж таки він був неправий? Василь так захопився аналізом своєї поведінки, що дорогою додому ненавмисне обходив калюжі, які впродовж дня розрослися як вглиб, так і завширшки.
Погода була гидкою, але незмінною, тому наступні декілька днів нескінчений потік покупців не дозволяв Василеві навіть чаю попити спокійно. До звичних обов'язків додалась необхідність шваброю рівномірно розмащувати по всій підлозі багнюку принесену на підошвах відвідувачів. Прихід заслужених вихідних хлопець традиційно вшанував тим, що проспав до обіду. По обіді несподівано зателефонувала Ганна Сергіївна, і Василь з відчаєм подумав, що зараз доведеться плентатися на роботу. Але, як виявилось, співробітниця турбувала його з іншого приводу.
– До тебе тут дівчина приходила, Василько, – багатозначна пауза, і той собі уявив, як, хитаючи головою, посміхається Ганна, немов би знаючи щось та-кеее.
Хлопець насупив чоло, намагаючись вгадати котре з його минулих кохань могло завітати до нього на роботу. В більшості випадків, коли він розривав стосунки, це чомусь відбувалось надзвичайно категорично – так, що дівчата після цього аж не впізнавали його, випадково зустрівши на вулиці.
Василеві колеги страх як любили обговорювати його особисте життя, тому озвучувати свої здогадки він не збирався.
– Симпатична, – додала Ганна. Знаючи, що та має набагато вищі стандарти жіночої краси ніж він, Василько зненацька засумнівався, чи вона говорить про котрусь із колишніх.
А чи могло бути...
– Я сказала, що ти виходиш на роботу післязавтра.
... А чи могло бути, що аристократична красуня, яка зацікавилась його шкрябанням у зошиті, приходила знову? Василь мугикнув у слухавку, аби позначити свою присутність, сподіваючись, що Сергіївна зрадить ще якісь подробиці.
– Симпатична і надзвичайно чемна, – не витримавши гросмейстерської паузи, повідомила-таки Ганна. – Приємно з такими спілкуватися. Не те що та твоя попередня... забула її ім'я...
Тоня. Дев'ятнадцятирічну, вічно обкурену інструкторку йоги, з якою Василь прожив на зйомній квартирі майже весь останній рік, звали Тонею. Він був переконаний, що Сергіївна це чудово пам'ятає, і питання використовується лише як привід втягнути його у беззмістовний дискурс на тему “коли ти вже нарешті одружишся”.
– Чому ж ти не попередив дівчину, що в тебе вихідні? І як, до слова, її звати?
Василько зашарівся від припущення, що між ним і тією красунею щось може бути і проігнорував запитання. З ввічливості поцікавившись, як справи у крамниці та не чекаючи відповіді, він попросив пробачення – має невідкладні справи. Терпіти натяки та опиратися спробам витягнути з нього інформацію (якою він в даному випадку і не володів) у вихідний день хлопець не збирався; вистачить з нього нескінченних лекцій на роботі, про “правильних” дівчат та про те, що вже час замислюватися над створенням родини. Василько вважав, що до тридцяти одружуються тільки повні невдахи, які не знають що робити з життям, а сам планував ухилятися від “серйозних стосунків” років до сорока – тобто до самої немічної старості.
Протягом наступного дня, теж вихідного, хлопець постійно нагадував собі, що нікому не потрібен, а якщо і потрібен, то все одно ніхто не спроможний належно оцінити його таланти та душевне багатство. В чому саме полягали ці таланти та багатство було невідомо нікому, в тому числі самому Василю. З'явившись у суботу вранці на роботі, він виявився неготовим.
Дівчину, ще до того як вона зайшла до крамниці, помітила Ганна Сергіївна. Помітивши, штурхнула сонного хлопця у ребра.
– Твоя краля йде.
Василь розгублено відірвався від збірки анекдотів, в якій марно вишукував бодай один смішний, і справді побачив знайому постать. Ганна завбачливо відійшла в глибину зали, начебто щоб щось там поперекладати з місця на місце.
Цього разу загадкова відвідувачка була більш стриманою, мабуть пам'ятаючи не надто вишукані манери вантажника-консультанта.
– Доброго дня. Вибачте, що минулого разу я... що я нетактовно втрутилась у ваш особистий простір.
– Ох, та ні, ні, це я, емм.. навіть не знаю, чому я так, гм... так... – Васько пітнів, плутався і з ненавистю відчував, що десь за спиною Ганна уважно ловить кожне слово, щоб потім повчати як слід спілкуватися з жінками.
– Вас все ще цікавить, емм... той малюнок? – майже благаючи, спитав він. Через пильне спостереження з боку співробітниці, хлопець почувався жалюгідним актором, який на додачу до своєї посередності ще й не вивчив як слід роль. – Гм, не бажаєте... емм... тут поруч є кав'ярня... гм...
Імпровізувати Василь теж не вмів. На щастя, дівчина зрозуміла про що він і, не чекаючи завершення пропозиції, хитнула головою. З полегшенням Васько схопив куртку і ледь не забув формально попередити Ганну, що лишає її у крамниці саму – хоча та, звісно, і без нього про це вже здогадалась.
Дорогою до кав'ярні Василь вже менш незграбно представився і дізнався, що таємничу незнайомку звати Людою.
Доки готувалася кава вона мовчки, зосереджено вивчала нещодавно завершений малюнок та решту, які встигли накопичитися протягом останніх місяців.
– Тож... що вони означають?
Вкрай приємно, коли тебе вважають за авторитетне джерело, та відповіді хлопець і сам не знав. Натомість розповів, що примушує його виводити ці візерунки.
– ... Іноді ні на чому не можу зосередитись, ці штуки крутяться перед очима навіть серед білого дня, – завершив він коротке пояснення.
Замість розчарування, обличчя дівчини набуло виразу, що можна було описати як священний острах у м'якій формі.
– То ти ясновидець?
Від несподіванки Василь реготнув.
– Я? Ясновидець? Ха-ха... – і раптом злякався – а може і справді?
– Ти теж їх бачиш?
Одразу після знайомства вони перейшли на “ти”, але Люда своєю зовнішністю та манерами викликала у нього таке захоплення, що навіть було трохи незручно.
– Декілька разів бачила... уві сні. Але це були такі надзвичайно яскраві сновидіння... я не знаю як пояснити... реальніше ніж... – Люда недбало обвела рукою приміщення. – Тому і запам'ятала. Я так і знала, що в них є якийсь глибокий сенс! – і з вдячністю подивилась на Василя, наче в цьому була і його заслуга.
Той знизав плечима, мовляв, так, авжеж, хоч щось вони та й мають означати. І подумав, що і справді було б непогано бути ясновидцем чи чаклуном, мати зв'язок з потойбіччям, чортами усілякими...
Допивши каву, вони ще довго спілкувалися як на містичні, так і повсякденні теми доки зненацька Василь не згадав, що він на роботі. Зірвавшись з місця і бурмочучи перепрошення, він вже бачив, як цигани, наркомани та рекетири не тільки винесли весь товар з крамниці, але й поцупили саму будівлю з Ганною Сергіївною разом.
– Зачекай, – дівчина м'яко розсміялася, спіймавши його за рукав. – Дай мені свій номер.
Василь ляснув себе по лобу. Ну і дурень, от так би і пішов...
Вони домовились зв'язатися щойно хтось із них довідається що-небудь про дивні знаки.
У житті з'явилася не просто мета, а мета оповита ореолом романтичним та водночас метафізичним.
Василь все ще не сприймав свої видіння всерйоз. Поза всяким сумнівом, все легко пояснюється якимось нестрашним захворюванням очей, і варто сходити до окуліста, придбати краплі в аптеці, як все швидко минеться. Але навіщо йти до поліклініки, яку він з дитинства не терпів, коли можна пограти у містичне розслідування?
Можна сказати, що вперше за тривалий час Василь почувався щасливим. Він знав чого він хоче – побачитися знову з чарівною Людмилою, і знав як цього досягнути – знайти якесь цікаве пояснення чортівні, яка йому вбачається, дізнатися звідки вона береться і, якщо залишиться трохи вільного часу, довести теорему Ферма.
Розпочав він з того, що було під рукою, – а саме з Юнга. Він рішуче читав доки не розболілася з незвички голова. Ганна Сергіївна хитала головою, дивуючись, як чудернацьки в деяких осіб проявляється закоханість.
Вдома Василь взявся за вкрадені підручники з фізики (підручники саме здавалися на макулатуру через похилий вік, тому він не без підстав вважав, що не поцупив, а врятував їх від страти на вогні інквізиції).
Впродовж двох тижнів Василь прочитав більше ніж за всі роки після школи. На його подив, Юнг виявився доволі непоганим дядьком, хіба тільки з поганою звичкою постійно посилатися на щось далеке і незрозуміле, замість того, щоб самотужки висловлювати свої ідеї.
Нічого нового Карл-Густав Васькові не відкрив – людей зі здоровою психікою не було вже в двадцятому столітті, а у двадцять-першому годі й шукати. У підручники фізики хлопець заглиблюватися не наважився, лише переглянув ілюстрації – ті виявилися аж занадто простими порівняно з видіннями, хоча певна спорідненість відчувалася.
За ці дні рівень Василевої ерудиції неабияк зріс, але він ані на крок не наблизився до розгадки. Можливо, слід було братися за щось інше? Від самої назви “езотерична література”, якою так захоплювалась Тоня, його колишня, тхнуло чимось фальшивим, розрахованим на людей похилого віку, неуків та технічних спеціалістів... Фройд, Сигізмунд Шльомо? Бардо Тходол? Праці Айзека Ньютона, а саме ті з них, що присвячені алхімії та астрології і які ревниво оберігалися у темних підземеллях Кембриджського університету? Єгипетські папіруси, Месопотамські клинописні глиняні таблички? Чи взятися за розшифровування рукопису Вільфріда Войнича? Від самої лише кількості варіантів подальших пошуків Васько впадав у відчай.
Він все більше схилявся до думки зателефонувати Люді і запропонувати зустрітися просто так, без окультних приводів, але вона випередила хлопця.
– Ти маєш це побачити! – почув Василь у слухавці замість привітання. Він так зрадів почути її голос, що навіть не спитав про що йдеться.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
Автор ілюстрації – Влодзь (https://www.deviantart.com/vlodz), світлина використовується з дозволу автора
