ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА — БЕЗОДНЯ
ГЛАВА XVII
– Як довго ми тут? – але Чобіт лише мовчить у відповідь.
Ленона та Войцеха питати марно. Для першого час навряд чи колись існував, другий вперто продовжує ховатися за мовним бар'єром. Василь намагався навчити балканця кільком словам, але той лише відвертався та трусив головою, наче боявся встановлювати зв'язки з громадськістю.
За той невизначений проміжок часу, який вони провели тут, у безодні, Василь та Вуйкович змарніли наче в'язні концтабору. Кремезний колись Джо Ленон схуднув так, що тепер і справді нагадував свого ліверпульського тезку. Тільки Чобіт, який завжди здавалося ледь-ледь тримається на ногах, несподівано став виглядати краще. Саме за нього мандрівник і хвилювався найбільше.
– Як довго ми тут? – Чобіт не просто мовчить – він відвертається, і хлопець встигає помітити зневагу на його обличчі.
В цьому є певна гірка справедливість. Скільки разів Василь сам зверхньо всміхався коли Чоботу не вдавалося впоратись з якимось неважким завданням? Якби стан речей змінився у такий спосіб на звичайній роботі, хлопець тільки порадів би за старого, але тут...
Що трапилось з тобою, друже? Куди подівся доброзичливий, завжди філософськи налаштований п'яничка? Хлопцеві здавалося, що він сам – на межі повного виснаження. Ще день-два – і не стати на ноги. Тоді як миршавенький, з мішками під очима та тремтінням у руках, яке могла ненадовго вилікувати лише чарка, Чобіт зараз виглядає на десять років молодшим, ніж того дня коли вони спустилися вниз. Добре колись обличчя тепер набуло виразу похмурої зосередженості, він твердо тримається на ногах, працює важким молотом не гірше за Ленона. Василь не просто хвилюється за товариша, він боїться. Наче всю ту випалену горілкою порожнечу заповнило щось... та сама сила чи присутність, якою було сповнено тут, на дні протокар'єру, все. Чи ти просто заздриш, Василько, через те, що Чобіт став працювати краще за тебе, через те, що отримує більшу порцію харчів? Ні, як спостеріг у свій час на лісоповалі Солженіцин, – вбиває не половинний пайок, а подвійний.
Наздогнавши тоді на спуску друзів, хлопець замість того, що зупинити їх, несподівано для себе вирішив, що чому б і не прогулятися вниз, просто подивитися що там? Тривалий час (як легко та приємно крокувати вниз!) він перед кимось виправдовувався за це своє рішення (якщо дивитися під ноги – майже не страшно). Можна навіть буде трохи попрацювати, йому ж потрібні гроші (і що з того, що руйнуються десь якісь стіни чи гинуть у боротьбі міфічні герої). Так, після кількох хвилин (чи годин?) спуску, Василь був переконаний, що якщо він трохи тут попрацює нікому гірше не стане (закривавлені рештки Сірого Брата). Набагато гірше, принаймні. А гроші йому потрібні, щоб додому поїхати, не на бутерброд з червоною ікрою ж.
Самого дна вони досягнули вже напевно вночі, але освітлення ввімкнулося набагато раніше – сонячні промені ледве пробивалися через бурий туман навіть опівдні, як потім переконався на власні очі мандрівник.
З кожним поворотом дороги ставало все холодніше. Василь десь читав, що чим глибше під землю – тим вищою стає температура, але тут було навпаки. В протокар'єрі багато законів фізики працювали не так як слід. Взяти того ж Чобота...
Їх ніхто не зустрічав, не закликав до праці і не пропонував платні. Вони самі знайшли оббитий руберойдом барак, щоб сховатись від позаземного холоду. В бараці, в світлі ледь жевріючої лампочки побачили з пів-сотні тіл виснажених важкою працею, які лежали на саморобних ліжках. Ніхто не звернув на них ані найменшої уваги. Під однією стіною, горою як у секонд-хенді, був звалений одяг. Покопирсавшись, колишні Петрові наймити зі старих пальт та светрів зробили ліжка і для себе. На ранок, коли за стінами бараку все ще панував морок, місцеві попрокидалися та кудись рушили, новоприбулі, нічого не розпитуючи, рушили слідом. Навіть Василю все здавалося логічним та послідовним.
Десь за кілометр від місця ночівлі вони натрапили на вантажівку з інструментом (молоти та ломи), поруч з якою стояв високий чоловік, що манерами віддалено нагадував Петра. “Певно що теж виконроб”, – класифікував його хлопець. Робота була простою наскільки можливо – вони длубали великі уламки скелі доти, доки ті не розсипалися на шматки достатньо легкі для того, щоб закинути їх у кузов камазу. Ніхто нічого не наказував, лише іноді з'являвся з-за спин бригадир та неохоче кидав вказівку.
Гуп! опускає молот Василь. Гуп! Камінь не тільки не піддається, але й рукоятка молоту віддає болем у руки. Гуп! гуп! гуп! Але цікавішого заняття в житті не було. Нарешті каменюка здається і розходиться тріщинами. Василь встромляє лома та навалюється всім тілом. Бере уламок поменше та закидає до іржавого візка. Коли візок заповнюється наполовину – повний не зрушиш з місця, з досвіду знає хлопець – він штовхає його туди, де метрів за п'ятдесят чекає камаз. Повертається та знову бере до рук молота. Гуп... гуп... гуп... цікавішого заняття в житті не було. Коли бригадир гукає всіх на обід, Василь зупиняється неохоче. Потреба живити своє тіло їжею ніколи не здавалася такою недоречною. Ще п'ять хвилин, і він розбив би і ось цю брилу...
Після молота руки тремтять так, що він ледве тримає миску. Їдять мовчки, поспішаючи повернутись до праці. Знову гуп... гуп... гуп... Десь далеко лунає сирена, потім – вибух. Далеко лунає, але іноді сиплються на голову камінці. Одного разу Василь не стільки побачив, скільки відчув, як щось промайнуло в повітрі, і робітник поруч із ним впав.
Здивований хлопець підходить і бачить, що одне плече чоловіка наче вчавило у грудну клітину. Той загрібає ґрунт ногами та неушкодженою рукою. Хрипить та намагається встати. Очі сповнені не болю, а роздратування від того, що не вдається підвестися та продовжити роботу. Мандрівник довго не може відвести погляду. Це якась загадка... і зрештою він її розгадує. Скалічений чоловік з незнайомим обличчям – це він сам, Василь. Сьогодні, завтра чи через тиждень. Потрібно злякатися та тікати, але натомість він повертається на своє місце.
Десь за годину неквапливо під'їжджає карета “швидкої”. Виходять двоє з ношами та недбало кладуть на них розчавленого, не звертаючи уваги на передсмертне харчання. Двоє схожі не на лікарів, не на санітарів, а на прибиральників, дарма, що на спинах та на рукавах нашиті червоні хрести. Василь намагається не дивитися.
Каліцтва трапляються частенько, але ще частіше люди просто лягають на землю і більше не встають. За ними теж приїздить швидка, і більше їх ніхто не бачить.
Хлопець не любить думати – це заважає роботі. Якщо зосередитись на змахах молоту, він почувається щасливим, день минає непомітно. Коли пригадується минуле життя – стає соромно. Чи то за те, що він мріяв про щось – і зрадив ті мрії, чи то за те, що витрачав час на дурниці, тоді як справжнє покликання чекало на нього тут.
Єдині роздуми які він не може відігнати – це про те хто першим з Петрового загону... вийде на відпочинок. Доки навкруги помирають незнайомці – не страшно. Але якщо впаде хтось зі своїх... Звісно це лише прояв егоїзму. Він боїться, що помре хтось з товаришів тому, що це стане незаперечним доказом його власної смертності, в яку він ще й досі не вірить. Але як не лякає смерть друзів, ще страшніше стати першим...
На початку все було очевидно – Чобіт, навіть працюючи на Петра, ледве тримався на ногах. Та минули... дні? Ні, як мінімум тижні, можливо навіть місяці. Чи навіть... ? Ні, звісно тижні. Максимум декілька місяців. Минуло декілька тижнів-місяців, і Чобіт став змінюватися, так би мовити, на краще. Ленон тримається непогано завдяки кремезній тілобудові. Тепер Василь знає, що наступним буде або він, або Вукіч. Хлопець крадькома дивиться на чеха і впадає у відчай. Той повільно перетворюється на Кощика Невмирущого, але надто повільно. Мандрівник не може знати як виглядає він сам, але знає як він почувається.
Кожен ковток повітря дається ціною надзусиль. Щоб зробити вдих, доводиться кожного разу зосереджувати увагу на легенях та силою волі змушувати їх – умовляння вже не діють – втягнути повітря. Він ще не кашляє, як багато хто з тутешніх старожилів, але глибоко у горлі постійно лоскоче дрібний кам'яний пил.
Як не дивно, але він продовжує розмахувати молотом як і в перший день. Щось кличе його, щось вимагає звільнити з-під товщі каменю, і хлопець не може ігнорувати цей поклик. Хоча від думки про те що може ховатися на дні цієї прірви стигне кров.
Але яким би справжнім та неминучим страхіття з безодні не було б, про нього можна не хвилюватися. Ця яма рилася тисячу років і, цілком можливо, буде ритися стільки ж. Він, Василь, не протягне і ще одного тижня-місяця. З тих самих міркувань не варто боятися силікозу, який тут замість простуди та грипу.
Мандрівник ловить себе на тому, що з ненавистю витріщається в спину Войцеху. Стає соромно, і він відвертається. Деякі люди просто вмирають тут швидше. Справа не в здоров'ї – згадати того ж Чобота! – і не в запасі сил. Просто хтось віддається кар'єрові повністю – і той за це віддячує, додає сил та здоров'я. А хтось продовжує чіплятися за старе життя, і кар'єр безжально розчавлює його. Така була теорія сусіда Василя у бараці. Він же ж розповів йому про силікоз.
Чоловік, поруч з яким розміщувався на ніч Василь, був чорношкірим, але мандрівник це помітив далеко не одразу – всі вони перетворювалися на сірі тіні, без рис на обличчі, без імен і навіть без раси. Що хлопець не міг не зауважити, то це те, що сусід безперервно кашляв. Навіть коли просто дихав, чулися моторошний хрип та булькання.
– Силікоз, – прошепотів Сусід, відчувши обурений погляд хлопця, який саме намагався заснути.
– Василь, – подолавши роздратування, ввічливо відповів той.
– Ні-ні, – Сусід розсміявся – тобто хєкнув раз і заходився булькати. – Я кажу – силікоз легенів. Хвороба така.
Сусід колись вивчав медицину у Вінниці і на чому-чому, а на хворобах розумівся. Тоді Василь ще не розумів куди потрапив і дуже злякався, що може заразитися. Медик знову розсміявся та заспокоїв його – тобто пояснив, що всі хто тут працюють це смертники.
На запитання як його звати, Сусід лише махнув рукою – вже ніяк. Але наступної ночі розповів як він тут опинився – обидва каменярі не могли заснути через Сусідів кашель.
– Навчався у Вінниці... всі іноземні студенти – вони з гуртожитків не виходили. Я цього не розумів. Така країна, таке місто... Холодно і занадто вогко як на мене – але ж скільки зелені, дерев! І Сонце... У мене на батьківщині – воно як тільки зійде, так одразу ж наче молотом по всьому б'є – аж іскри летять. Красиво, але... А у Вінниці Сонце ніжне, вийде з-за хмари, торкнеться твого обличчя, наче дівчина кохана пестить...
– І річка – я в житті стільки води не бачив! А тут... така велична ріка через самісінький центр тече, і навіть теплохід по ній плаває, щоправда недалеко – до електростанції. І скелі навкруги! Справжнісінькі гори край міста. Як я міг додому повернутися?
Василь мав знайомого, який їздив за їхнім футбольним клубом на всі виїзні матчі. Його розповіді про Вінницю разюче відрізнялися від Сусідових. Хлопець навіть засумнівався, чи це одне й те саме місто. Чи це тому, що Сусід – іноземець?
– Скільки ти тут вже? – спитав якось під час обіду мандрівник.
Сусід всміхнувся – він був певно єдиним хто ще всміхався, а інколи, наскільки це дозволяли заповнені рідиною легені, навіть реготав. За це протокар'єр його і вбивав.
– А скільки тут ти? – і хитро зіщулив око.
Хлопець спробував замислитися, навіть ложку опустив.
– Лайно собаче... я не знаю.
– Ото ж бо. Ніхто не знає. Можливо, тут і час не такий, як ми звикли. Що знаю напевне, то це те, що мені лишилося недовго.
Але Сусід помилявся. Якось серед ночі Василь прокинувся і довго не міг визначити що не так. Коли зрозумів, то сон остаточно пішов від нього – більше не було чути ані булькання, ані нескінченних нападів кашлю.
– Прощавай, – прошепотів хлопець та довго і заплутано молився комусь.
Коли тіло забрали, поруч розмістився короткострижений бугай з татуюванням, що пасувало йому як штанга – балерині. Василь спробував зав'язати знайомство, але бугай лише мовчки перегорнувся на інший бік. А потім, щоночі, поруч знову лунав кашель, кожна нотка якого була до болю знайома, кашель, який міг належати тільки Сусідові: якщо ти помирав на кар'єрі, тіло забирала зловісна швидка, але душа була приречена лишатися тут назавжди.
Ніхто нікого не тримав – ні ланцюгів, ні охорони. Ба більше – їм навіть не платили! Коли Василь замислювався, це здавалося дивним. Чому ж він і досі тут? Але коли вирішував на ранок піти звідси – ноги самі несли його за гуртом приречених.
Після того як помер Сусід мандрівник сповнився такої рішучості, що наступного дня в обід напхав кишені хлібом – запас на дорогу. Вже ввечері рішучість послабла, і вранці йому знадобилась вся сила волі, щоб залишитись лежати.
Робітників ніхто не будив – вони всі чули Голос уві сні, який нагадував їм, що вже час до праці. Вони синхронно підводились та виходили у пітьму, безпомилково відшукуючи в ній свого бригадира.
Василь стиснув кулаки, заплющив щосили очі та скрутився їжаком. Коли всі вийшли, хлопець перегорнувся і з переляком побачив, що над ним хтось стоїть. Але це був лише Вацек. На обличчі словака було стільки стурбованості, що Василю стало соромно.
– Все гаразд. У мене все гаразд. Не хвилюйся.
Хорват, здавалося, зрозумів. Або просто зрадів, що хлопець ще розмовляє.
– Я хочу піти звідси. Ходімо разом?
Щось промайнуло в очах Вучіча і він розтулив рота. Всупереч будь-якій логіці, Василь завмер в очікуванні, що зараз почує від серба українську мову. Але ні. Колишній наймит Петра, підозрюваний у вбивстві чи ще якомусь страшному злочині, стулив писка, похитав головою та рушив до виходу – наздоганяти громаду.
Про всяк випадок, мандрівник перечекав ще трохи та крадькома вислизнув з бараку. Серце тяжко калаталося, він чекав, що ось-ось його схоплять за руку. Але ні, він безперешкодно знайшов найближчий підйом, тільки спотикався так часто і падав, що розбив обидва коліна та роздер долоні.
Повз їхали завантажені камази. Промайнула думка, що якщо почепитися за один... та ні, сил ледь вистачало, щоб переставляти ноги, аби тільки під колеса не потрапити. Подолавши перший відрізок зигзагу, Василь вже ледве дихав. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей – без жодних поетичних перебільшень. А як легко було спускатися...
Хлопець присів на узбіччі. Пожував трохи хлібу, але без води той не ліз у горлянку. Надлюдським зусиллям волі Василь змусив себе підвестися та на хитких ногах покрокував далі. Впав ще задовго до другого повороту. Полежавши, вирішив, що спочатку проповзе трошки, а потім вже стане на ноги. До другого повороту він так і не доповз – чи то заснув, чи то втратив свідомість.
Отямився від того, що хтось трусив за плече. З труднощами розплющив очі і побачив, що поруч навпочіпки опустився санітар; швидка стояла тут само. Рот санітара був жадібно розкритий, в куточку блищала цівка слини. Мандрівник зачаровано дивився у цю пащеку і дивувався тому, які в ній довгі та гострі зуби.
Із запізненням прокинувся інстинкт самозбереження, Василь відсахнувся і на всіх чотирьох поповз назад у безодню. Рухатися у в цьому напрямку ніщо не заважало. Легко скочивши на ноги він побіг. Позаду чулося гидке хихотіння.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
Автор ілюстрації – Влодзь(https://www.deviantart.com/vlodz), світлина використовується з дозволу автора
