Чобіт і далі сповнювався чужої, недоброї волі, і Василь, хоча і стежив за ним одним оком, дотримувався все більшої і більшої відстані.
Ленон залишався собою – за виключенням того, що помітно схуднув та втратив свою одвічну посмішку. Він був наче створений саме для роботі у каменоломні – багато сили та майже повна відсутність думок. Коли Джо брав до рук важку кувалду краще було триматися подалі – він трощив камені з такою ненавистю, наче це були його запеклі вороги. Не раз траплялося так, що страждали від цього бою безневинні люди – інші прокляті, які необачно наблизилися до здорованя.
Тож несподівано Василь зблизився з Войчехом, хоча вони так і не знайшли спільної мови. Зараз потреби розмовляти вже не було. Вони поділяли таємницю, яку і не пояснити словами – обидва помирали. Певно через те, що обидва не бажали полишити свої попередні життя безодня безжально висотувала з них жили.
Мандрівник тепер часто підводився з ліжка навіть не розплющуючи очі. Якби не Голос, він давно залишився б лежати і став би здобиччю санітарів. Одного ранку Василь огледівся на виході і не побачив свого спільника. Чи могло бути, що Вацек вже десь попереду? Навряд, останніми днями вони вдвох замикали череду приречених каменярів.
Василь ще раз глянув на ліжко чехо-поляка і лише з другої проби помітив того – настільки Вучіч схуднув. Неохоче хлопець повернувся.
– Ти чого? Підводься, час працювати, – аби сказати бодай щось, прохрипів хлопець, знаючи, що товаришеві вже не до роботи.
Підозрюваний у вбивстві втомлено подивився на Василя, посміхнувся та похитав головою.
Мандрівникові не терпілося взятися за молот, але він почувався винним.
– Давай, пішли, я допоможу, – без переконання в голосі наполягав Василь.
Але Войцех вже заплющив очі.
Якщо ти не працюєш – ніхто тебе не годуватиме, але мандрівник не міг просто так кинути товариша. Болгаро-словак напевно відчув це і слабко махнув рукою, відпускаючи його. Василь із полегшенням кинувся наздоганяти своїх.
Впродовж дня хлопець сподівався, що Вучічу стане легше – такого на кар'єрі не траплялося, але потрібно ж на щось сподіватися? Він навіть випросив у бригадира декілька скибок пліснявого хлібу на додачу до тих, які він відклав литовцю зі свого пайка.
По поверненні він злякався, що товариш таки помер, але той лише спав. А коли згодом прокинувся, то у Василя зажевріла надія – очі хорвата стали яснішими, і той навіть з апетитом, хоч і дуже повільно, жував принесений хліб та запивав водою.
– Дякую, – Василь здивовано підвів голову, намагаючись зрозуміти звідки лунає голос.
На мить його погляд з підозрою зупинився на Вацеку, який доїв хліб і дивився з вдячністю на мандрівника. Решта спала – звідусіль лунало важке сопіння, тільки кашляв у кутку невидимий Сусід.
Голос нічим не був схожий на голос безодні – надто слабкий, надто людський. До того ж безодня не потребувала слів, вона апелювала не до свідомості, а до чогось глибшого, давнішого та темнішого. “От і все, почалися слухові галюцинації”, – дійшов висновку хлопець. Завтра теж не зможу працювати мабуть.
– Дякую, друже.
Цього разу Василь підскочив. Галюцинації та смерть він вже був готовий прийняти, а той факт, що Ванчек заговорив українською... ще й без тіні чеського акценту.
Поляк розсміявся – певно через карикатурно витріщені очі хлопця.
– Ти, – тільки і міг сказати ображений Василь. – Ти!
– Так, вибач, ніякий я не іноземець, – Войцех знову розсміявся. – Але я зробив все можливе, щоб всіх переконати, так?
Обурення на обличчі хлопця слугувало красномовним підтвердженням.
– Але навіщо? – і дещо непослідовно: – Ти когось вбив?
Прийшла черга дивуватися Войчічу.
– Вбив? Я? З чого ти так вирішив?
Василь почав пояснювати, але виходила маячня – якщо Вайнер не був болгарином, то він не міг переховуватися тут від чорногірського суду.
– Ні, я нікого не вбивав, і ні в кого не крав... Я працював програмістом... хоча ні, правильно буде сказати, що айтішником. Але це довга історія і не дуже цікава. Відпочивай, відновлюй сили на завтра.
Василь і без зайвих настанов вже провалювався у каламутне сновидіння.
– Ще раз дякую тобі.
Вже у напів сні хлопець усвідомив суперечність.
– Хіба програмувальники... і айтішники... не одне... саме...
– Ні! – несподівано палко відповів псевдо-поляк. – Програмісти – це ті хто люблять програмування. А айтішники – це ті хто люблять гроші... тобто нічого не люблять. Спочатку я був програмістом, так... а потім, якось непомітно, – сам не знаю як так сталося – перетворився на машину для заробляння грошей. І...
Але хлопець вже не слухав.
Вранці Василь знову затримався на ліжком Войцеха. Той бадьоро дивився у стелю, але не робив спроб підвестися.
– Не хочеш спробувати попрацювати сьогодні? Я допоможу... – хлопець не міг зрозуміти, чи він жаліє знесиленого чехо-молдованина, чи заздрить, що тому вдається протистояти голосу з-під скелі.
Вачек замислився.
– Я помираю, – нарешті гордо сказав він. Його обличчя вперше за весь час у кар'єрі виглядало задоволеним.
Василь ніяково переступив з ноги на ногу. Хотілося заперечити, але якщо чесно... якщо бути чесним перед самим собою в першу чергу... що йому до хорвата? Хто він йому? Василь щиро плакав на похороні дідуся, але й тоді – плакав він за дідом чи за собою? Через те, що порушився звичний плин життя, через те, що не буде більше кому повести онука на річку ловити рибу, не буде подарунків на день народження та новий рік і найголовніше – через те, що тоді він вперше усвідомив... ні, не усвідомив, а відчув, не розуміючи, не бажаючи розуміти, реальність смерті. Можна сказати навіть, що плакав, бо образився на діда.
Приймати близькість кирпатої він і досі відмовлявся, хоча зараз – саме час. Мандрівник уважно, наче вперше подивився на латвійця. “Ось так і я буду... за тиждень чи за декілька днів. Тільки поруч зі мною ніхто і не залишиться. Але що з того? І що Войнічу з того, що я тут – всі ми помираємо на самоті. Так само як і живемо...” Раптове відчуття безнадійної, безмежної самотності людини розчавило його, як спроба уявити відстань до сусідньої галактики чи що таке три мільярди років. Хлопець хотів щось сказати, щось важливе, але вкотре прийшло усвідомлення жалюгідності, марності слів. Він мовчки дивився на помираючого незнайомця – тепер без лицемірного жалю, необхідного атрибуту публічного похорону, а з розумінням.
Вацек мабуть відчув це – кому як не йому, коли як не зараз?
– Не хвилюйся, йди працювати. Ще буде нагода попрощатися – я вирішив померти сьогодні вночі.
Чи через його слова, чи через дивний настрій викликаний присутністю смерті, мандрівник раптово знайшов в собі сили нікуди не йти. Він сів на ліжко поруч із Вучічем.
– Ти – вирішив? – навіть якщо балканець зможе зв'язати зашморг, ваги його тіла не вистачить, щоб той затягнувся на шиї.
– Так, так. Міг би ще опиратися, але тоді... краще померти коли в тебе ще є трохи сил.
Василь промовчав. Він не хотів помирати ні з силами, ні без них.
– Від цього нічого не зміниться, але я радий, що ти лишаєшся сьогодні. Якщо хочеш, можу розповісти чому вдавав із себе іноземця.
Василь відчув, що йому і справді цікаво. Вперше за час перебування у кар'єрі мандрівника щось заінтригувало. Він вийшов надвір, набрав у брудний одноразовий стакан води з цистерни.
– Але це нудна історія, – попередив Вацек.
– Так, я пам'ятаю, що ти програміст. Розповідай давай.
Я ще у школі захопився програмуванням. Однокласники гралися у тетріси, а в мене вдома був справжнісінький комп'ютер – Ямаха з монохромним екраном. Скажи комусь “Ямаха”, і всі уявляють сінтезатор чи мотоцикл – а в мене комп'ютер був.
В інституті я, звісно, вчився на програміста. Смішно згадувати те навчання. Викладачі нічого не знали, інтернет лише на останньому курсі з'явився, все на дискетах ємністю один і чотири десятих мегабайти, за комп'ютер пускали двічі на тиждень. Але ж як воно мені подобалось! Ех...
Коли пішов працювати – тоді тільки почав знайомитися з сучасними технологіями. А мені за це ще й гроші платили! Тоді ж одружився з одногрупницею. Я чесно думав, що люблю її, хоча насправді мені просто було зручно з нею жити – спільні інтереси, однакові погляди на життя. Хороша дівчина, але... ну... не знаю, звичка – це не заміна коханню.
Саме в той час почали розуміти, що за інформаційними технологіями – майбутнє. І попливли гроші рікою... Окрім програмістів почали з'являтися інші нечувані раніше професії – тестувальники, аналітики, документатори, системні адміністратори. А на запах грошей, наче гієни на запах падла, набігли менеджери.
Непомітно програмування з мистецтва перетворилося на ремесло. А я, дурний, тільки радів. Вже за два роки після закінчення інституту ми з дружиною оселилися у власній, придбаній за чесно зароблені гроші квартирі. От, зупинись на хвилину, подумай що тобі потрібно в житті, але ні – я продовжував слухняно втілювати в життя чужі ідеї. Інколи по дванадцять годин на добу. Дарма що платили так добре...
Купив батькові нову машину. Подумав – і собі взяв, хоча краще ходив би більше пішки. Потім з дружиною вирішили, що нам двокімнатної квартири чомусь мало... якби мали дітей, можна було б зрозуміти, а так... Їздили відпочивати за кордон, але що ми встигали там побачити... Наче провінціали які приїздять до Києва і йдуть до макдональдса – тьху! А сам ще сміявся з таких колись.
Вже, здається, не з якоюсь метою, а просто тому, що підвернулась можливість я у певний момент запрацював на двох роботах. Грошей... не знаю, що б я з ними робив. Ми вже жили у чотирьох кімнатах в центрі міста. Першу квартиру не продавали, стояла порожня.
У нас заведено зневажати повій. Нема гіршої образи ніж назвати когось шльондрою. Але якщо подумати – ну, торгують деякі жінки сракою... але ж інша робить це, щоб дитину виростити – вдягнути, до школи зібрати. Та хай навіть і для того, щоб собі якісь непотріб купити... А програмісти продають свої голови, і заради чого – заради третьої квартири? Новішої автівки? Щоб похизуватися, що побували влітку за кордоном, в той час як рідна країна все безнадійніше занепадає?
Зрештою, не срака робить нас людиною, а голова. І мені набагато гидкіші люди які торгують своїм розумом. А у нас суспільство продовжує зневажати нещасних жінок...
Вибач, відволікся – наболіло.
Отже, працював я на двох роботах. Не знаю навіщо і як – але витримав рік. Коли згадую той час, то постає перед очима щось на кшталт ось цієї каменоломні, тільки із зручними офісними стільцями, кондиціонерами та кавоваркою на кухні. Хє-хє, безкоштовні чай та кава бувають тільки у мишоловці... Тоді почало здавати здоров'я. Хочеш не хочеш, а довелося брати відпустку та бігти до лікарів. Трохи легше стало, повернувся до роботи – і сталося зі мною... лікарі це назвали потім нервовим зривом. Але зрив виявився тільки початком. Здоров'я тепер погіршувалося безупинно – ні вітаміни, ні спілкування з корпоративним психологом чомусь не допомагали. Довелося кинути одну роботу, потім другу. Кардіограми, УЗД, зонди, томограми... діагноз – передчасне старіння всіх органів. Чув про таке? Я – ні. Виглядати я теж став відповідно.
– Скільки думаєш мені років?
Войніч зараз мав зовнішність привиди, яка кілька тисяч років поневірялася безводною пустелею, і мандрівник спробував пригадати як той виглядав до спуску у безодню. Тридцять п'ять?
– Тридцять?
Вацек задоволений наче дев'ятикласник, який примудрився придбати щось з того, що продається тільки тим, хто старший вісімнадцяти. Тільки виходить, що навпаки.
– Сорок один. А тоді незнайомі люди вважали, що мені за шістдесят.
Та найгірше, що мені було байдуже. Нічого не хотів. Дружина хвилювалася, тягала мене по діагностичних центрах, по лікарнях, за кордон хотіла везти. А в мене сил не було з дому вийти – от як зараз. Та лікарі і не знали що зі мною робити.
І тут мати знайшла якогось знахара. Мені і не смішно було коли вони вдвох з дружиною умовляли до нього піти. Той дід навіть не в селі мешкав, а в місті. Пам'ятаю як піднімався сходами на восьмий поверх і жартував, що якщо звертатися до пройдисвітів, то вже до колоритних – повезли б мене у забуте село до бабці причину знімати, до мазанки критої гнилою соломою. А тут – панельна дев'ятиповерхівка з поламаним ліфтом і смердючим сміттєпроводом. В яку епоху доводиться жити... Епоху сурогатів, ще й сурогатів дешевих і неякісних.
Але знахар мені проти волі сподобався. Я йому з порогу кажу, вибачте, але не вірю у все це, дружина змусила. А він сміється та каже, що ефект плацебо ще ніхто не відміняв. Хитрий пройдисвіт, начитаний, приємно мати з таким справу.
Посиділи, поговорили. Дідуган попросив мою дружину почекати надворі. Думаю, зараз почне чаклувати – але ні, далі говоримо, про роботу, про батьків, про дитинство. Викапаний Фройд. Я навіть боявся, що він запропонує мені лягти на канапу та розповісти про мої сексуальні фантазії. А що я тоді буду розповідати – в мене і їх не лишилося.
Несподівано цілитель змінив тему розмови. У вас, каже, спина скривлена, бачу, якась стара травма. Хороший знахар, все бачить – я хоч і заробляв величезні гроші, але батько мене щороку примушував копати картоплі на дачі. Колись там спину і зірвав – але давно, сам забув навіть. Як він здогадався... Потягнув мене, щось хряснуло, труснуло страшно, але не боляче. І на тому все. Дав мені пакуночок з травами, сказав запарювати їх, пити тричі на день та запросив приходити за місяць на наступний сеанс. На запитання про гроші він дуже психологічно запропонував дати стільки, скільки вважаю за потрібне.
Але вийшов я цілковито розчарований. Що це було? Ні зловісного бубоніння таємних молитов, ні оповідань про те, що невідомі заздрісники мені причину зробили, ні хоча б тривіального чищення біополя березовою ломакою.
Від обурення знайшлися сили навіть прогулятися до дому. Друга половинка на мене глянула здивовано. Вранці ледве сідав до таксі, а тут – пішки... мабуть подумала, що шарлатан мене вже зцілив, хе-хе-хе.
Трави мені дружина запарювала, але я за кожної нагоди виливав їх у мийку. Лікарі та лікарні мені остогидли, і я просто сидів вдома. Трохи читав художню літературу – вперше відтоді як в моєму житті з'явився комп'ютер, тобто з восьмого класу! Виходив на балкон дихати свіжим повітрям та простоював годинами. І, дивна річ, рахував дні до завершення місяця. Піду до дідугана та висловлю все, що думаю про його методики – точніше про відсутність таких. Не знаю чому мене це так зачепило, отримав він від мене копійки, тоді як сертифіковані державою коновали, напевно, нерухомість на Лазуровому узбережжі скуповували за мій кошт. Враховуючи, що користь від першого і від других була однакова, то краще б я своє незадоволення результатами лікарням висловлював.
На другий сеанс я пішов самотужки, і замість сварки у нас знову склалася цілком інтелігентна бесіда. Цього разу старигань більше розповідав про себе, точніше про своїх пацієнтів. Робив він це майстерно – наче жартома, так що я і заперечити нічого не міг чи звинуватити у чомусь, тільки сміявся. Але щось у мене в голові почало відкладатись.
Наступний місяць я вже сумлінно пив трави замість улюбленої яванської кави та чомусь згадував своє життя, мимоволі порівнюючи його з тим, що пройдисвіт розповідав про своїх жертв. Не тільки згадував, але й переоцінював, розкладав по полицях. На одній поличці лежало те, що я робив для себе, з цікавості, з любові до навколишнього світу. На другій – що я робив заради того, щоб задовільнити батьків та вчителів. На третій – що я робив для друзів. На четвертій – що я робив, щоб справити враження на дівчат... і так далі. В кінці я зрозумів, що були тільки дві полиці: перша – і всі інші. І перша у мене в останні роки майже спорожніла... Чи не через цю відсутність рівноваги посипалося все моє життя?
Дивно, що я почав так думати, нічого подібного знахар мені не радив, не кажучи про лікарняних шаманів та близьких-рідних.
Колишня робота мені обридла. А колись в дитинстві я ночами просиджував за монітором, щоб намалювати простеньку графіку і почувався найщасливішою людиною у світі коли щось вдавалося. Ні, мій потяг до програмування помер – чи то через рутину, чи то через звичку працювати на когось.
Я спробував писати оповідання, але про що я міг писати? Про сидіння у комфортному офісі сорок і більше годин на тиждень, про співробітників, які проживали такі самі короткозорі самовдоволені життя? Пробував малювати, ловити рибу, вчився грати на синтезаторі, навіть на дискотеки ходив – а-ха-ха, як на нас з дружиною дивилися... Але все було не те... чогось не вистачало, і це страшенно дратувало, я не міг ні на чому зосередитись.
Не дочекавшись домовленого дня, я побіг до цілителя, наче від цього залежало моє життя. Можливо так воно і було...
Цього разу обійшлись без обміну іронією чи цікавими бувальщинами. Цього разу дідуган прямо сказав мені, що я помираю, що я змарнував своє життя на непотріб, в який ніколи не вірив, і що мене вже ніщо не врятує. Я слухав і лише хитав головою. Так, я і сам це зрозумів, просто ще якась частина мене опиралася, готова радше померти, але не визнати помилки. Розплакався наче дитя... Старигань, замість того, щоб заспокоювати, дав мені ляпаса і наказав зібратися силами – не було більше часу на подібні сцени.
Я завжди був відкритий до інших людей – як до близьких, так і до чужинців, і через те витратив всі свої життєві сили. Єдине що мені лишалося тепер – це тікати... Дід мені дуже багато настанов дав, я і половини не пам'ятаю. Він сказав, що у давні часи я міг би піти до лісу чи в гори – подалі від людей – і ховатися там, жити спокійно до ста років, але зараз дикої природи не лишилось, і доведеться застосувати інший підхід. Щоб власноруч створити навколо себе пустелю і не витрачати дорогоцінні сили на спілкування з дурнями, він запропонував вдавати із себе глухонімого, а іноземець – це вже мій власний винахід.
Вукіч виглядав страшенно гордим.
– Також знахар попереджав мене про подібні місця, як ось це, але... як бачиш, – всміхнувся він з гіркотою.
Добре, що коли у мене тільки почались проблеми зі здоров'ям я одразу ж все майно переписав на дружину, бо дід заборонив повертатися додому, навіть щоб попрощатися... Це було найважче, але, гадаю, для неї так теж було краще...
У мене були лише копійки з собою, і я хотів віддати їх в якості платні, але старий не тільки відмовився, але й спорядив мене у дорогу. Він повчав, що чим ґрунтовніше мені вдасться змінитися – тим більше повернеться сил, здоров'я. Але ніколи мені не можна буде залишатися на місці, займатися однією й тією ж справою. Та будівельна бригада була ідеальним притулком на якийсь час – один день перекриваємо дах старої хати, другий – здаємо на металобрухт залишки адронного колайдера, третій – риємо колодязь... Добрі часи були. Можливо, занадто добрі, і я надто довго затримався з вами...
– А моя вигадка вдавати із себе іноземця – не тільки мені не доводилось нікому нічого пояснювати, але й можна було ігнорувати все що не подобається! Зручно, а? Я навіть власну мову винайшов. Пам'ятаєш того гастарбайтера? Каже – це не польська, каже – це чеська. Ахахах! І ніхто навіть не знає мого імені!
Василь подумав було, що Вучіча просто ошукав дід-гіпнотизер, але потім згадав як він сам втік від вдаваних міліціонерів вивернувши кожуха та крокуючи задом наперед. В цьому всьому була якась логіка. Хоч вона не врятувала Куцого, але і тоді, в Києві, дозволила виграти декілька годин.
Та навіть якщо Войцех – лише програмувальник, який збожеволів від алгорифмів, процесорів та ансемблерів, це не так і важливо. Важливо де вони знаходились зараз і те, що самопроголошений прибалтієць вирішив помирати.
– А що саме твій цілитель розповідав про такі місця? – Василь обвів головою барак, не бажаючи називати те, що розташовувалося за його тонкими стінами.
– Нічого конкретного, тільки що є такі люди, місця, будівлі чи навіть цілі поселення яких слід уникати. Але він мабуть не передбачав, що я опинюсь у халепі як ось ця. Можливо він навіть і не здогадувався, що існує щось подібне...
Войцех, виснажений розповіддю, заснув, Василь пішов на двір. Назовні панували коричневі сутінки – тобто десь високо вгорі сяяло сонце незатьмарене хмарами. Василь відчував, що може тепер думати – позбувся влади кар'єру, над головою принаймні, на якийсь час хоча б. “Але чи зможу я вибратися звідси?” – з сумнівом прислуховувався він до тремтіння в руках і ногах.
Коли Вацек прокинувся, хлопець розповів йому трохи про власні пригоди, та вдаваний іноземець слухав неуважно. Повернулися, наче зграя сірих привидів, робітники, а за чверть години знову стало тихо.
– Добре, Василю, гадаю прийшов час потиснути один одному руки, – Вучіча калатало, і він перелякано глянув у вічі мандрівникові.
– Як ти... чим я можу тобі допомогти? – останнє що хотів робити хлопець, це допомагати товаришеві зав'язувати мотузку на шиї.
– Ніяк. Все. Нічого не потрібно робити. Я просто піду. Я навчився. Ти гадав, я жили буду різати? – Вайнер розсміявся.
Василь видихнув з полегшенням. І з заздрістю подумав, що це корисне вміння. Не хотілося щоб його самого ще живцем забрала швидка.
– Удачі.
– Тобі удачі, Василь. Ти маєш вибратися. Все, прощавай. Інакше сил забракне, і доведеться жити... існувати тут далі.
Василь хитнув головою, влігся, повернувся в протилежний бік та міцно-міцно заплющив очі.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
