Вперше за весь час перебування на дні протокар'єру, Василь прокинувся не від Голосу. Прислуховуючись до Сусідового кашлю неподалік, хлопець раптово згадав. Він боязко повернувся в бік Войцеха і від несподіванки навіть не помітив як опинився на ногах. Він готовий був побачити все що завгодно – що тіло товариша зникло безслідно чи що його саме забирають мерзотні санітари. Натомість... той хто тепер лежав на місці Войніча почав наспівувати якусь майже знайому мелодію, розмахуючи при цьому, наче диригент, руками.
Мандрівник намагався впізнати музику, але це йому ніяк не вдавалося – Куца Борода не вмів співати, так само як він не вмів робити нічого іншого. Василь заходився терти очі. На ранок він планував чергову спробу втечі, і ці нічні видіння заважали відпочити та набиратися сил для ривку.
Замість того щоб зникнути, Сірий Брат сів та лагідно подивився на мандрівника.
– То-ре-адор...ля-ляля-ля-ляля... а? А?! Жорж Бізе, – похизувався він своїми знаннями оперної музики.
Хлопець пригадав що сталося з Бородою і потайки огледівся в пошуках чогось важкого.
– Ну-ну, облиш, – прочитав його думки Куций. – Не бійся. Це я, Сірий Брат. Хоча, враховуючи в якому ти стані мене бачив останнього разу, тебе можна зрозуміти, – обличчя Борідки змарніло від спогадів. – Але лякаються чомусь всі, – він задоволено реготнув. – Пішов до своєї тітки, грошей позичити, то вона аж знепритомніла і головою об... Та тітка завжди була жадібна, певно, і цього разу просто не хотіла позичати. Каже, ти ж помер... Навіть якщо і помер – то й що з того? Мертвим гроші не потрібні, та?
– То ти... ехм... – не знав як в такій ситуації можна тактовно розпитати подробиці Василь, з підозрою поглядаючи на Сірого.
– Ні – мене завезли до районної поліклініки, зробили укольчик, підшили трохи тут та там, дали стакан солодкого чаю, і я став краще ніж був, – відповів Брат. – Звісно я “ехм”, – передражнив він хлопця. – Ти ж бачив мене. Після такого ні вітамін “бе”, ні переливання крові, ні штучні нирки вже не допоможуть. Хіба голову могли б відрізати і пришити до тіла... до шимпанзе, наприклад. Ні – краще до горіли. Був би Кін-Конгом. Уяви тільки – первісна сила природи в поєднанні з моїм могутнім інтелектом! Але ж ні, запхали мої бідолашні рештки до кулька, закинули у соснову дешевеньку труну, закидали сирою глиною та обстукали. А ти навіть на похорон не прийшов, квітів не приніс, – в голосі Куцого лунала нещира образа.
– Я б і радий... тобто я обов'язково прийшов би, але...
– Ох, та я жартую. Дуже мені потрібна була твоя скисла пика на моєму похороні.
– То як ти... що ти...?
– Ага! Ага! Шкодуєш тепер, що неуважно слухав лекції Агапія?!
Василь, забувши власне скрутне становище, і справді шкодував.
– Хоча навряд чи він такі тонкощі пояснював рядовим членам спілки. Але мені розповідав, так, так. Такі таємниці! Я, звісно, нічого не розумів. Вже коли, як ти кажеш, “ехм” – тоді тільки згадав. Агапій вчив, що життя пересічної людини прямолінійне, як... як натягнута мотузка, – Куций пішов до купи одягу, покопирсався в ній, знайшов якусь хустину та скрутив її у джгут. – Так, як мотузка. Ось початок, – він потрусив лівим кулаком в якому був затиснутий один кінець джгута, – а ось завершення, – потрусив правим.
Борода простежив поглядом натягнуту хустину від початку до кінця.
– Пряма лінія. Та Агапій щось зробив зі мною – так, що моє життя пішло не прямолінійно, а мало такі петельки, – Куций послабив натяг, намагаючись продемонструвати петлі свого буття на джгуті, але той розкрутився і вийшло якесь неподобство.
– Ять! Ну, ти зрозумів.
Василь знизав плечима. Навіть після всього пережитого він і далі ставився до Геософії вкрай скептично.
– Тож тепер, хоча прямолінійна частина мого життя трагічно обірвалася, – він з докором подивився на хлопця, – я продовжую жити ось ці завитки, яких Агапій накрутив.
Мандрівник зацікавився.
– І скільки їх у тебе є? Я маю на увазі... скільки у тебе років чи, я не знаю... місяців залишилось?
Куций стурбовано смикнувся і чомусь озирнувся.
– У тому-то і справа, що невідомо. Агапій не каже – мовляв, це не має значення, потрібно цінувати кожну мить як останню. Але мені здається він і сам не знає. Наш голова такий що не зізнається – пророк Землі, всевидюче око Геософії, в свій час особисто спілкувався з самою Баронесою. Як він може сказати, що йому щось невідомо?
– То з Агапієм теж все гаразд?
– Ну, я не називав би свій і його теперішній стан “всегараздом”, але, так, живе. Тобто існує. Чи... немає значення. Я б навіть сказав, що Агапій став краще ніж колись. Не повіриш! – Куций вишкірився.
– У що?
– Він знову заснував секту! Але тепер справжню. Ніяких сивочолих бабць – тільки молоденькі дівчата, і... ну, все як найкраще. Але мене навіть на поріг не пускає, – розчаровано потрусив борідкою Сірий Брат. – Після всього, що я пережив, він мені розповідає, що я недостатньо возвисився у своїх прагненнях. Ага, а сам...
– То ти з ним бачишся?
– Так, він мене ганяє за усілякими дорученнями. Сама тільки процедура формальної ліквідації Товариства Геософії тільки чого варта – довідки з моргу, виписки з реєстрів, знятися з обліку в податковій, з фонду соціального страхування, копії всіх паперів...
– Спілка.
– Га?
– Не товариство, а спілка! – Василь пригадав старі образи.
Але Куций на провокацію не повівся.
– А, ну я ж і кажу – Спілка Геософії. Так ось, окрім документів ще... більшу частину геософів зжерли почвари, – знову Борода мимоволі скривився, – декілька лише якимось дивом дісталися Києва. Агапій дав мені завдання...
– А що з Людою, ти не знаєш? – перебив мандрівник.
– У неї все добре, але побачитися з нею мені не дозволяють. Теж мені конспіратори, пфф... Так от, кажу... частину пожерли, декількох врятували та за програмою захисту свідків Ієгови перемістили. Але багато хто поодинці напрочуд вдало протистояв істотам – не дарма на лекціях сиділи... Пам'ятаєш бабцю – ту яка казала, що буцімто її сусіди газом труять, через стінні розетки?
Василь гмикнув. Ще б пак, як її не пам'ятати – квіт Геософії.
– Так от, вона почварам таку відсіч дала, що вони і не раді були, що до неї полізли! – в голосі Сірого Брата лунало найщиріше захоплення. – Щоправда півбудинку спалила разом з чудовиськами, і сусіди її за це до психіатричної лікарні здали. Мене Агапій послав її рятувати, але вона відмовилась. Тільки з дурки витягнув – як вона одразу на дачу кинулася, бо в неї бачте там огірочки неполиті, картоплю жуки коворадські поїли... Я її застерігаю від потвор, а вона мене змусила буряки полоти. Агапій зрештою сказав залишити її в спокої – такій потойбічні страхіття нічого не заподіють.
Василь уявив, як бойова бабця змушує Куцу Бороду у костюмі-трійці рвати бур'ян на городі і радісно розсміявся.
– Так, так, дива та й годі... – не ображався Сірий.
– Костюм, я бачу, ти новий собі купив. Точнісінько як в Срібного Агапія.
Куций занервував.
– Так... тобто ні. Це і є костюм Агапія. Розумієш, костюм чорнокнижника – це не просто річ, не просто вбрання... він так довго його носив, що в цій одежині тепер частинка його особистості, його сили, мудрості. Проблема в тому, що цей костюм дуже добре знають... сам знаєш хто, – Борідка налякано зашепотів. – Насправді Агапій віддав костюм, щоб я його поховав у особливому місці за особливим обрядом. Начебто це має допомогти старому позбутися останніх зв'язків з попереднім життям. А я думаю – чого таке добро буде пропадати дарма, ну і... Але якщо Агапій дізнається – він мене сам живцем з'їсть, – боязко всміхнувся Куций. – Про тих я мовчу... Втім, сюди, у Безодню навіть почвари не наважуються спускатися.
Василь добре розумів чому.
– І що тобі цей костюм дав? Окрім того, що ти на грабаря в ньому схожий.
– О-о, тепер я і справді зазирнув за межі землі, бачу наскрізь людські серця...
Хлопець закотив очі.
– На сайтах знайомств будеш геософські побрехеньки розповідати.
– Ні, справді, переді мною тепер багато таємниць розкрилися.
– Назви столицю Тринідад і Тобаго?
Сірий Брат образився.
– Добре, добре. Але можливо ти знаєш... мене непокоїть така штука... багато хто з місцевих робітників перш ніж опинитись тут, чи у річці втонув, чи повісився...
Борода зрозумів з півслова.
– Не бійся, ти живий. Інакше Агапій не став би турбуватися – дорога додому була б для тебе закрита.
– А інші?
– Хто як, – байдуже огледів барак колишній секретар Геософії. – Твій друзяка Чобіт – той справжнісінький топельник. Бачиш як він навіть і не збирався нікуди повертатись. Хоча іноді і таким вдається прослизнути, але добра від того мало... Інший... як його – Ленон? – той живий.
– А ще я не можу зрозуміти, навіщо той пройдисвіт, який підібрав мене на дорозі додому, отруїв мене. Грошей майже не було, телефон старенький та поламаний, я і виглядав як жебрак...
– Та у дорозі кого завгодно можна зустріти. Той твій добродій мабуть хотів когось з цього світу назад витягнути, а це не так і просто – діє якийсь закон збереження чогось чи... я не пам'ятаю. Але найгірше – багато бюрократії: дозволи, медкомісії, ідентифікаційний код, печатки, хабарі... Легше, якщо хочеш мертвяка повернути, – кого-небудь ще живого відправити сюди. От він тебе і підібрав.
Вони ще довго вели метафізичні балачки та згадували старі походеньки. Василь навіть декілька разів наважився плеснути Куцого по плечу – той був напрочуд реалістичний.
– Забалакався тут з тобою, а я ж у справах прийшов. Заліз ти у добрячу багнюку по самі вуха. І знаєш чому?
– Неуважно лекції слухав, Кржапські не читав, – покірливо визнав хлопець.
– Забудь вже про лекції, Агапій сам не згадає що він впродовж них розповідав. А про баронесу я краще промовчу. Ні, твоя проблема в тому, що ти вирішив допомогти цим трьом бідакам. Теж мені – спаситель. З чого ти вирішив, що чимось кращий за них?
– Я просто хотів... Ну... Ось наприклад і ти сам...
– Я не сам! Я за дорученням Агапія! Я б ніколи не поліз втручатися в чуже життя після того що зі мною сталося, після того що я усвідомив... Я навіть не намагався з дружиною поговорити, хоча міг би – бо тепер багато чого розумію, і можна було б... А от ти – з чого ти вирішив, що можеш тим неборакам допомогти? Вони без тебе скільки прожили, а тут ти раптово став про них піклуватися? Настановити їх на шлях істинний вирішив? Наче проповідник, який згаяв своє життя і який хоче тепер, щоб інші згаяли свої життя точнісінько так само!
Хлопцю і без докорів Куцого було соромно – так, якби він покинув їх тоді на дорозі, то хтозна як склалося б. Вохчіч міг би ще й досі жити, Ленон з Чоботом не перетворилися б на могутніх безголових рабів. Та погоджуватися з Борідкою суперечило кодексу честі.
– За такою логікою і Агапій мене мав би лишити у спокої.
– Не рівняй себе з Агапієм, той вже не людина... до того ж Агапій лише намагається виправити те, що він накоїв заснувавши ту Спілку.
– Товариство!
Але Сірий Брат лише махнув рукою.
– Залиш інших людей в спокої, мудрець, бо тільки лиха їм накоїш...
– Так, я зрозумів, але вони опинилися тут через мене! Я маю...
– Знову ти забагато відповідальності береш на себе. Всі ми лише жалюгідні комашки в цьому безмежному всесвіті. Кар'єр вже мільйони життів поглинув чи мільярди і стільки ж ще зжере... І ці твої друзі рано чи пізно тут опинилися б, бо не було в їхніх життях ніякої мети, вони не шукали, не прагнули нічого, сиділи на місці і чекали коли хтось або щось вкаже їм що робити. Тож, в будь-якому випадку, Безодня чи щось інше... Пощастило, що Агапій все ще почувається відповідальним за тебе, – Сірий поліз до кишені, потім до іншої. На обличчі з'явився збентежений вираз.
– Що? – відчув, як щось пішло не так, хлопець.
– Ех, зараз-зараз, десь вона тут була... – Куций уникав дивитися на Василя.
– Хто була?
– Ох... – Брода втретє марно обмацав всі кишені та приречено сів.
– Слухай, така справа... Давай я тобі поясню. Агапій просив тобі передати. Смерть – це такі собі двері. В першу чергу для того, хто помирає звісно, але іноді лишається шпаринка... Хто знає як – теж може проскочити.
– Куди?
– Не перебивай. Чесно – я сам нічого не знаю, просто передаю тобі слова Агапія. От мене якось крізь цю щілину до тебе відправили, коли твій друзяка помер. Сам би я сюди ні за які гроші не погодився б спускатися. Ні, навіть близько не підійшов би, на тисячу кілометрів... – Куций перелякано понизив голос.
– І ти мав би через ці, не до кінця причинені, двері теж вибратися...
– Що значить мав би? Ти вже щось накоїв? Так?! Зізнавайся!!! – Василь за старою звичкою схопив Куцого за горлянку та почав трусити. Той не опирався. Коли хлопець трохи заспокоївся, колишній геософ тихо пояснив.
– Агапій дав монету. Особливу якусь... щоб ти міг заплатити за вихід звідси, – у Василя все обірвалося всередині.
– І ти...?
Куций похнюплено опустив голову.
– В лівій кишені дірка, не розумію як міг забути, давно слід було в ремонт здати...
Борода знову почав кволо обмацувати костюм. Василь ніколи по-справжньому не вірив, що зможе вибратися звідси, але поява Сірого Брата все змінила. Він почав сподіватися, і тут... Він відчув, що зараз спроможній навіть повіситися.
– Добре, ти загубив монету. Але кому я мав заплатити? Можливо я можу чимось іншим розрахуватись?
Куций облишив марні пошуки.
– Коли за цим прийдуть...
– За Войцехом.
– Коли за цим твоїм Вацеком прийдуть, ти мав би піти з ними...
– З санітарами?!
– Я б не сказав, що вони санітари. Навіть не сказав би, що вони люди. Це істоти які тільки вдають із себе людей, щоб отримати можливість забирати...
– Ага, ага, – Василь не слухав. – У тебе є якісь інші гроші?
Куций вдесяте поліз по кишенях, але Василь вже краще за нього знав, що там порожньо. Мандрівник замислився.
– Роздягайся.
– Що? – Борода вперше після втрати монети подивився у вічі хлопцеві.
– Знімай костюм, – до Куцого дійшло, але він раптово почав опиратися.
– Ні! Ти не розумієш, ти навіть не уявляєш...
– Це ти не уявляєш, як воно – опинитися тут.
– Цей костюм... я ж казав тобі – його добре знають...
– Байдуже! Якщо я залишусь тут ще на день – я помру. І моя душа, як Сусідова...
– ... і якщо костюм потрапить не в ті руки... а він потрапить не в ті руки, якщо ти віддаси його санітарам, і Агапій про це довідається – він мене вб'є!
– Якщо ти не знімаєш його, то тоді тебе вб'ю я – тут і зараз.
Вони заглянули один одному у вічі і Куций відвів погляд.
– Я не можу...
– Підбереш щось звідти, – Василь махнув в бік секонд-хенду.
– Воно все вошиве! – обурено завищав геософ, але неохоче почав скидати піджак. До того ж це була неправда – воші або вмирали швидше за людей, або були кмітливішими і в безодню не спускались.
– Штані теж, – наказав Василь, тримаючи у руках піджак та камізельку.
Коли хлопець охайно склав костюм, Куций вже знайшов собі велетенські штані на п'ять розмірів більше ніж потрібно. Він підперезався тією самою скрученою джгутом хустиною і похмуро мовчав.
– Що тепер? – надія знову ожила в його грудях, і хлопець відчував сили та бажання бігати колами навкруги бараку.
– Лягай спати.
– А якщо...
– Ні, не хвилюйся. Кажу ж, смерть – це двері.
Василь, не довіряючи Куцому, поклав костюм собі під голову та не спускав очей зі свого непутящого рятувальника.
– Та спи вже!
Василь заплющив очі, але засинати не збирався.
Аж доки не прокинувся від того, що довкола ворушилися темні постаті. Прокляті збиралися на роботу. Поруч лежав мертвий естонець. Василь з розчаруванням зрозумів, що бачив зрадницький сон. Але коли сів, то знайшов там, де відпочивала його голова ретельно складений костюм-трійку.
Від палкої надії стиснулася горлянка і він схлипнув. Потім побачив як виходить в двері Ленон.
– Ленон! Чобіт! Стійте! – забувши нічну розмову, хлопець кинувся наздоганяти Джо.
Але сил хоча б призупинити здорованя не було. Ленон, не обертаючись, відмахнувся, і Василь впав на спину.
– Чобіт! Допоможи... – п'яничка саме порівнявся із ним. Мандрівник скочив на ноги та поклав руки на плечі Брудному.
Той з несподіваною злістю відштовхнув Василя та спробував продовжити свій шлях на роботу.
– Стривай, – хлопець міцно схопив зварювальника за руку. Вдвох вони могли б повернути Ленона і...
Чобіт, не в змозі продовжити рух, різко крутнувся, правий його кулак полетів в обличчя мандрівникові.
– Ох, – тільки і зміг промовити хлопець. Рот швидко наповнювався неприємно теплою кров'ю. Боляче було не стільки фізично, скільки душевно. Чобіт...
Але на обличчі Брудного вперше за довгий час з'явився людський вираз. Переляк? Сором? Василь відчув як п'яничка повертається до тями. Сплюнувши кров, він звернувся до старого.
– Ми можемо вибратися звідси, я знаю як. Але нагода є тільки сьогодні... Допоможи повернути Ленона, і ми разом...
Брудний шоковано дивився у відповідь.
– Давай! Доки він не пішов далеко, – і кинувся першим на пошук. Але Ленон вже зник в імлі.
Коли Василь обернувся, Чобота теж ніде не було видно. Хлопець втомлено похитнувся. Він вже згадав слова Куцого, але полегшення вони не принесли.
– Добре, добре, я зрозумів... Вибачте мені.
Він повернувся до бараку, але побоявся лягати – аби не заснути.
Те що лишилося від Вукойчича мало чим нагадувало чужоземця, який тікав від правосуддя. Василь зараз як ніколи вірив в інші світи та переселення душ. Цікаво, де чех опинився тепер?
Згодом з'явилися санітари. Вони не звернули на хлопця уваги, а одразу ж схопили мертве тіло за руки та ноги.
– Стривайте, – ті навіть голів не повернули. Довелося, долаючи страх, стати їм на шляху.
– Я... Це мій друг. Я хочу поховати його.
– Не хвилюйся, ми все зробимо, – той що тримав ноги Вучіча побачив кров на губі Василя і облизнувся.
– Ні, я маю сам... – старався не дивитися у зубату пащеку мандрівник. – Я заплачу, – раптово ідея розраховуватись за виїзд костюмом видалася жалюгідною.
Але потвори вже опустили тіло і з сумнівом чекали що хлопець їм запропонує. На його подив, коли він розгорнув костюм Агапія ці двоє дуже навіть зацікавились. Костюм був і справді добрий. Навіть якщо відкинути маячню про частинку Агапія, яка залишилися у його вбранні, Василь не міг пригадати коли востаннє бачив когось вдягненого у щось подібне. А якщо Куций сказав правду, і він віддає силу і мудрість засновника Спілки Геософії цим блідошкірим могильникам... Та відступати було надто пізно.
Гострозубі пошепотіли між собою, і один з них повернувся до Василя.
– Добре! Це проти правил, але для тебе ми зробимо виключення.
Люб'язність санітарів налякала мандрівника більше ніж їхня зовнішність і справа якою вони займались. Чи не припускався він помилки? Чи не краще було б все ж таки спробувати вийти своїми ногами? Між ним і ікластими тепер існувала якась туманна домовленість, домовленість яку хлопець не знав як розірвати.
– Ходімо, – доброзичливо прошипів санітар.
Василь панічно озирнувся в пошуках приводу залишитися. Згадав Чобота з Леноном. Що ж, принаймні цього разу він не втягнув їх у ще гіршу халепу. Але...
– Хвилинку, – санітари знову нетерпляче опустили тіло Войцеха.
Мандрівник поліз у шкарпеток і дістав свій останній недоторканий запас готівки – на квиток додому – і сховав його під імпровізовану подушку Ленона. Користі від грошей тут ніякої, але нехай це буде хоча б символічним подарунком друзям, знаком, що він не забув їх.
Наступні декілька годин були найстрашнішими в житті Василя. Він їздив з довгоіклими по дну прірви та збирав мерців. Деякі небіжчики вже встигли задубіти, деякі ще не втратили гнучкості притаманної живій людині, деякі – як здавалося мандрівникові – ще трохи сіпалися...
Нарешті кузов катафалку заповнився. Хлопець сидів у кабіні між двома санітарами і дивився просто перед собою. Він не вірив, що вибереться звідси, але кудись вони та й прямували. Почався нескінченний підйом. Потвора, яка сиділа праворуч, на пасажирському місці, з цікавістю кидала погляди на мандрівника, певно чекаючи, що в того почнеться пропасниця, синдром кар'єрної депривації... Не бажаючи розчаровувати створіння, він сховав обличчя у долонях.
Аби не збожеволіти, хлопець почав згадувати асортимент товару в крамниці де він тисячу років тому працював, ціни, залишки на складі, дні народження співробітниць... Ставало відчутно світліше. Коли виїхали під сонячні промені санітари миттєво накинули на свої потворні черепи капюшони. Василь зітхнув з полегшенням. Він відчував, що тепер викрадачі трупів надто слабкі, щоб стати йому на заваді.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
