Швидка зупинилися біля бухгалтерії, санітари пішли оформлювати папери. Василю пригадалося, як нових робітників перелічували по прибутті. Цікаво, хто і навіщо веде цей облік...
Один з гострозубих порадив хлопцю чекати у машині, нікуди не відходити – і це наштовхнуло на думку, що слід тікати, але він не довіряв своїм ногам. Мандрівник уявляв, як виходить з машини, робить декілька кроків, зупиняється, розвертається і щодуху мчить назад до безодні. Та й куди тут було б тікати – навкруги терикон.
Коли під'їхав автобус зі свіжою робочою силою, до почуття неспокою додалася провина. Необхідно було попередити цих людей, але... Василь бачив, як він звертається з промовою до чергової групи смертників, переконує їх – а потім, всупереч своїм палким словам, розвертається і радо біжить у прірву.
Ні, трапиться диво, якщо вдасться вибратися хоча б самому. Слабко вірилося, що санітари так просто дадуть йому вирватися, вони щось задумали, треба берегти сили, щоб уникнути пастки. А як же ж тягне назад, до праці...
Василь опустив голову на руки і, стиснувши зуби, чекав коли повернуться ікласті. Коли дверцята відкрилися він продовжив сидіти так само, не бажаючи зайвий раз дивитися на бридкі мордяки. Могутня рука схопила його за комір та витягла з кабіни, наче ляльку-мотанку. Від несподіванки та переляку він зойкнув.
– Впіймав! Тримаю його! – проревів радісний голос. – Хрр...
Василь спочатку засліпнув від сонячних променів, а тепер загіпнотизовано дивився на своє власне відображення у двох дзеркальних скельцях темних окулярів. О, ні, ні-ні-ні, тільки не це.
– Ти впевнений, що це той самий, котрого вони шукають? – сумнівався лобуряка. Його брат-близнюк, з обличчям вкритим чорними цятками, стояв поруч і критично розглядав хлопця.
На мить зажевріла надія, але санітари остаточно викрили мандрівника.
– Точно, точно він. Ось оголошення про розшук, яке в бухгалтерії висіло, – всі прикмети збігаються...
– Ага... ну добре, скільки там... перераховуйте.
Василь слухав цей обмін люб'язностями з заплющеними очима. Шурхотіли брудними купюрами зубаті могильняки. Цікаво, скільки за нього дали? Він раптово усвідомив, що пильна безодня це рай порівняно з тим, що чекає попереду. Смішно, тільки нещодавно боявся померти, а тепер чорною заздрістю заздрив Войцеху.
Санітари підтвердили, що сума правильна і полізли у швидку. Василя за куртку схопили тепер одразу дві руки, відірвали від землі та понесли. Він наважився розплющити очі. Лобуряки торгали до бухгалтерії. Вони тримали його вдвох не через вагу, а для того, щоб не залишити шансів на втечу. Мандрівник ледве не розреготався – єдиний напрямок, в якому він зміг би побігти, це до кар'єру, де на нього чекає смерть. Тримайте мене міцніше, кати...
В середині будівлі здолали коридор. Більшість дверей розкриті і за ними були лише порожні кімнати з товстим шаром пилу на підлозі. Бухгалтерія на підприємстві де ніхто не вимагає зарплатні... Хлопця занесли в кімнату в самому кінці коридору – не тільки порожню, але й з вікном закладеним цеглою. Апофеоз безвиході.
Той лобуряка, обличчя котрого було побите шашелем, витягнув з кишені наручники, і Василя почепили до батареї. Відійшовши на два кроки, не знімаючи попри темряву окуляри, обидва стали напружено вглядатись в аркуш паперу на якому, як здогадався мандрівник, був зображений або детально описаний він, з інформацією про винагороду.
– Так, гадаю, це саме те, що вони шукають. Хоча як санітаріумники розгледіли його там, на дні, я не уявляю. Всі ці нікчемні гунцвоти виглядають як один.
Другий у відповідь гмикнув.
“Костюм, – подумав Василь. – Вони здогадались хто я, через костюм Агапія, як і передбачав Куций. Але чи склалося б щось інакше, якби Борідка не загубив ту кляту монету?” Тепер на нього чекала доля Сірого Брата, але без надії на хоча б тимчасове повернення. “Так, Куцому ще пощастило. Я був лише рядовим сектантом, моє життя ніхто не скручував у петлі, і тепер я помру, раз і назавжди.”
– Я зв'яжуся з нашими, хрр... замовниками. Стеж за ним.
Так наче у Василя були сили тікати.
Другий лобуряка теж вийшов, але за мить повернувся зі стільцем. Василь настільки занурився у відчай, що зрештою стало байдуже, навіть спокійно. Принаймні, перестало тягнути на роботу.
Коли надвечір прибув представник “замовників” у Василя знову з'явилася надія, що все це лише непорозуміння. Замовник був невисоким товстунцем з червоними щоками та ріденьким волоссям. З його домашнього, побутово-добренького обличчя не сходила лагідна усмішка. Про таких кажуть, що він таргана не розчавить, навіть якщо той під шкарбуна залізе. От тільки очі... Товстунець дружньо посміхнувся до хлопця, і він ледве не посміхнувся у відповідь. Втримався певно тому, що помітив, як відсахнулися від миролюбного новоприбулого дебелі лобуряки. Потім товстунець заговорив, і хлопець усвідомив, що все втрачено і тепер можна молитися тільки про швидку смерть.
– Нарешті, мій маленький, худенький друже, нарешті ми побачились.
Всередині Василя все обірвалося – не через слова, а через знайомий голос. Колись давно він дозволив собі засумніватися у твердженні Куцого про смерть голови Спілки і зателефонував начебто вбитому Срібному Агапію. Тоді, навіть зі слухавки, голос псевдо-слідчого викликав у нього неземний жах, і він ніколи не сплутав би цей вкрадливий звук ні з яким іншим, навіть з шипінням гадюки, ніколи не забув би, навіть якби прожив би ще тисячу років і сидів би весь цей час у соціальних мережах. І ось тепер перед ним стоїть істота якій цей голос належав.
Істота з м'яким докором дивилася просто у вічі. Наче стоматолог, який попереджав не їсти так багато цукерок, а тепер радіє, що зможе вдовольнити всі свої садистські забаганки і ще й гроші за це отримає.
– Ну і навіщо було тікати? Для чого було все те циганське шапіто? Стільки часу, стільки зусиль... А головне, подивись на себе – як захляв! Самі кісточки лишилися... Зрозуміло, ваша Спілка на щось претендує, на таємничі знання, на мудрість століть... Але подивись куди ця мудрість тебе завела... Жив би собі тихенько, дивився б телевізор, футбол, ну, не знаю, кросворди розв'язував би, марки збирав – і до ста років дожив би! Так. Ми ж не варвари якісь, що б там ваші проповідники не розповідали. Зрештою, ви теж вирощуєте корів, свиней, курок... наша дієта дещо різниться, але ми ставимося до вас набагато гуманніше ніж ви – до свійських тварин, повір мені!
– Котрийсь з-поміж ваших філософів сказав, що знання породжують страждання...
Василь пригадав математику в одинадцятому класі і здригнувся.
– ... і чому ви ніколи не прислуховуєтеся до більш-менш розумних представників своєї ж раси? Боюся, що наша мудрість здасться тобі занадто чужою. Був би ти іншою людиною або трохи молодший... хтозна, можливо я б і навчив тебе дечого корисного. Але всі ці принципи, вірування, надії, закоханості – немає нічого гіршого для створіння з вкрай обмеженим інтелектом. Вибач, якщо я тебе образив. Я знаю, що людство вважає себе вінцем творіння та верхівкою харчової піраміди... хі-хі-хі...
– Але я гаю час. Перейдемо до справи. Не буду брехати і казати, що відпущу тебе. Ні, на жаль, після того як ти необачно спустився туди... та й ти сам не будеш радий жити, я знаю, знаю... Але ми можемо зробити все за умов цілковитого порозуміння і максимально безболісно. Хочеш – пігулочки, хочеш – попрошу наших друзів придушити тебе, – потвора вказала рукою на лобуряк, які ледве втрималися від того, щоб не кинутися з приміщення.
– Різати жили у гарячій ванні в цих краях дороге задоволення – бракує води. Та й кров – занадто дорогоцінна рідина, щоб спускати її до каналізації... Так чи інакше, ти допомагаєш мені, я – тобі. Згода? – так наче воно пропонувало дитині солодощі на вибір.
– А якщо... – Василь спробував облизати пересохлі губи і подивувався звідки в нього стільки відчайдушності. – А якщо я... якщо – ні?
– Ну-у... – розчаровано сплеснув рукам товстунець. – Ти ж навіть не знаєш що від тебе вимагається!
“Не знаю, – подумав мандрівник, – але які можуть бути пропозиції від почвари, що пожирає живцем людей?”
– Єдине що від тебе вимагається... – вперше з голосу червонощокого зникли грайливі нотки. – Ми знаємо, що ти був у Києві. Що ти спілкувався з певними людьми. Єдине що нам потрібно від тебе – це адреса.
Василь з полегшенням видихнув – цього він видати не міг навіть якби захотів.
– Адреси не знаю. Я не дуже добре орієнтуюся у столиці.
Почвара з щирим співчуття похитала головою.
– Так, так, я теж плутаюся завжди. Ох вже ці сучасні мегаполіси! Все однакове... Коли ще на метро – то нічого, а маршрутками... Зробимо так – я тобі дам аркуш паперу, і ти накреслиш план вулиці... що пам'ятаєш, те й намалюєш. Домовились?
Василю було страшно. Він не уявляв через які тортури доведеться пройти, але його заспокоювала проста логічна конструкція – чим довше почвари не знатимуть розташування будинку, тим довше його мешканці у безпеці. Тим довше у безпеці Люда. Слід просто тягнути час. Чи все ж таки...
– Давайте, – погодився хлопець.
Лобуряка, тримаючись якнайдалі від товстунця, підійшов та розімкнув наручники. Другий простягнув аркуш – той самий, з оголошенням про розшук – та ручку.
На додачу до виграної хвилини було страшенно цікаво побачити скільки за нього обіцяли винагороди. На подив Василя, він не побачив ні свого портрету, ні словесного описання зовнішності. Натомість був детальний перелік його звичок, включно зі звичкою колупатися в носі та витирати шмарклі о зворотній бік столу коли нікого не було поруч. Звідки вони... ? Сірий Брат знав-таки що казав про повторювану поведінку. Спогад про Куцого у піджаку навиворіт викликав посмішку і додав сміливості. Він перегорнув аркуш та впевнено написав дуже коротке слово дуже великими літерами. І з задоволенням спостеріг, як жадібність на пиці почвари змінилася розчаруванням. Навіть почварі можна було завдати болю, і Василь на мить навіть перестав жаліти себе.
– Ну що ж, ні – то ні. Почепіть його знову до радіатора, – наказало воно лобурякам. – Ні, ні, не за руки – за ногу.
Лобуряки надто нервували в присутності істоти, щоб піддавати сумніву її вказівки. Василь опору не чинив.
– Бажаєте, щоб ми... – вперше бугаї виявили ініціативу і навіть раділи, що можуть посприяти замовнику.
– Ні, – розчарувало їх червонощоке. – Я ваші методи знаю. Цей нікчема володіє занадто цінною інформацією, щоб ризикувати.
– Тоді, хрр, що... ?
– Цей невихований гунцвот працював там, внизу... Ми просто залишимо його прикутим на ніч, нехай послухає голос Того-що-на-дні.
Лобуряки занадто полюбляли фізичні вправи, щоб сповна оцінити витонченість такої тортури, але визнали її дієвість.
Близько опівночі до мандрівника прийшло розуміння чому почвара наказала вдягнути наручники на ногу – якби лобуряки як і першого разу причепили б його до батареї руками, Василь без вагань їх відгриз би, щоб повернутися туди куди кликав його Голос.
В певний момент під невимовними стражданнями свідомість згасла, наче свічка на вітру. Коли він повернувся до тями, то з подивом побачив, що примудрився зірвати довжелезну непід'ємну батарею центрального опалення з кріплень, але так і не вивільнився. Здоровий глузд повернувся не повністю, думки плуталися в голові. Він пам'ятав, що конче потрібно вибратися з кімнати, але не був впевнений для чого. Голос безодні стихнув, але перед очима кружляли барвисті плями, у вухах гуло, дзвеніло та стукало. На мить поміж плям постав Куций Борода, який розмахував руками і начебто намагався щось сказати – Василь бачив як ворушаться губи колишнього секретаря Геософії, але як не прислуховувався, так нічого і не почув. Потім стало трохи легше, і примара зникла. Хлопцю стало прикро – від мізків йому зараз ніякого зиску, а бачити Сірого Брата, хоч і у формі галюцинації, було приємно.
Щойно він це подумав, як Куций повернувся. Василь радісно посміхнувся старому друзяці, але в того було незвично стурбоване обличчя. До того ж цей Куций був вдягнутий не у одвічну трійку з краваткою і не у вживані лахи на кілька розмірів більше потрібного, як вчора, а у синій спортивний костюм з трьома смужками. В руках він незграбно тримав лом. Галюцинація виглядала як суміш троянського*** гопника з Мефістофелем, який збиравсь обікрасти домівку заможного бюргера. Василь навіть озирнувся в пошуках сейфу.
Але замість крадіжки зі зламом Куций взявся за звільнення хлопця. Не встиг звільнюваний порадіти, що галюцинація з'явилася з метою порятунку, як Сірий Брат підчепив наручники ломом, навалився всім тілом – і передбачувано слабкі руки його зісковзнули, небезпечний інструмент вперіщив геософіста у чоло. Куций здивовано зойкнув і сів поруч з Василем.
Василь в свою чергу доторкнувся до руки Куцого і, все ще сумніваючись, спитав:
– Ти що – справжній?
Куций зрадів.
– Отямився? Я півгодини тебе умовляв, а ти мені все якусь маячню ніс, про астралопітеків.
– Яких астралопітеків?
– Я не знаю, це твої астралопітеки.
Куций підвівся.
– Якщо до світанку не заберемося звідси, то нам обом...
Але Василь вже сам взяв лома та з другої спроби звільнив ногу. Вони вискочили в коридор, хлопець кинувся був до виходу, але Борода потягнув у сусідню кімнату. Тут вікно не було закладене цеглою, а одна шибка – вибита.
– Я думав тебе Агапій прямо до середини будівлі телепортував.
– Ага, Агапій... він навіть не знає, що я тут.
Куций пом'явся.
– Якщо буде питати – не кажи йому, що я монету загубив.
Василь здивувався.
– Не скажу. Але як ти без Агапія сюди потрапив?
– Як-як... автобусом.
Мандрівник пригадав Борідкини слова про те, що він ні за які гроші не погодився б наблизитись до прірви.
– Ну ти даєш... дякую!
– Нема за що. Я сам винен. Агапій казав передати тобі монету, а далі вся відповідальність вже на тобі самому була б. А я взяв і загубив... Агапій страшенно забобонний став – всюди знамення йому вбачаються. Якби я розповів, що загубив монету – він сказав би, що це доля і тобі не судилося вибратися з Безодні. І мені заборонив би допомагати. Довелося своїм ходом діставатися. Якщо мене вдруге ці почвари впіймають...
Вилазячи у вікно за секретарем, Василь вишкірив у пітьмі зуби.
– Чуєш...
– Що?
– Моднючий костюмчик!
– Іди в сраку!
Надворі було майже так само темно як у будівлі, і Василь не міг зорієнтуватися. Куций смикнув його за руку.
– До терикону. Нам потрібно видертися нагору, тоді з'явиться надія.
Василь слухняно послідував, потім зненацька згадав та зупинився. Куций не помітив та продовжив рухатися далі. Хлопець розвернувся і побіг в бік спуску.
Але коли видихнувся та зупинився, почув як ззаду наздоганяє Борода.
– Залиш... мене... в спокої... я... буду... там... в безпеці... – Василь розвернувся та, тяжко дихаючи намагався, пояснити Куцому.
Той поставився з несподіваним розумінням.
– Так, авжеж, – геософ підняв руку долонею до мандрівника, на знак миру.
– Дякую... я боявся, що ти мене будеш затримувати... мені потрібно... потрібен якийсь час... але завтра... чи краще післязавтра, можна буде...
– Так, так, я все розумію, – хитав головою Куций.
Василь розслабився.
Борідка дістав з-за спини другу руку зі стиснутою в ній каменюкою і вдарив хлопця по голові.
Коли мандрівник опритомнів, навколо вже сіріло. Боліла голова, нудило. Лежати під кутом сорок-п'ять градусів було незручно, він кволо заворушив руками та ногами і відчув, як сповзає нижче схилом. Чиясь рука схопила за комір та потягнула назад.
– Живий...
Повертати голову не хотілося, але хлопець впізнав голос Куцого. В цьому голосі було стільки полегшення, що Василь трохи перелякався – що сталося? Потім згадав.
– Сучий тельбух... тобто – дякую, старий, що зупинив мене.
Куций нервово реготнув.
– Ти так довго не ворушився, що я злякався, що перестарався трохи.
Василю не хотілося бути боржником геософа і він пообіцяв собі, що за першої ж нагоди обов'язково віддячить йому тим самим.
Глибше впершись п'ятами у пісок, хлопець піднявся на лікті і огледівся. Вони лежали на схилі терикону, метрів за десять від підніжжя. Василь згадав, що Куций наздогнав його на пів шляху до прірви.
– Це ти мене сюди на спині притягнув? – не вірилося мандрівникові.
– Не було вибору. Якщо ті повернуться і знайдуть нас...
– Ти міг мене просто кинути... дякую, старий! – цього разу справді розчулено повторив Василь.
– Давай, вони можуть з'явитися будь-якої миті, нам треба вибратися нагору.
Хлопець спробував звестися на ноги, але не зміг – не було сил, паморочилося в голові.
– Добре ти мені вгатив... – без образи констатував він факт.
Втім повзти виявилось навіть ефективніше – вони не так глибоко провалювались у рихлий пісок. Підйом ставав все крутішим, і Куций знову потягнув мандрівника за комір, ледве не задушивши. До краю лишалося метрів з п'ятнадцять, коли сили знову залишили їх.
Вони полежали, спостерігаючи, як далеко внизу до Безодні вже прямує нескінчений ланцюжок жадібних камазів з порожніми кузова. В зворотному напрямку поки що нічого не рухалось. Раптом з-поміж вантажівок вискочила, наче миша, маленька чорна машина та під'їхала до бухгалтерії.
Мандрівник з секретарем, не змовляючись, відвернулися та щодуху поповзли вгору, панічно звиваючись тілами наче ящірки та спричиняючи чималий обвал породи.
Василь навіть трохи випередив геософа, але впав навзнаки одразу ж на краю. Куций наздогнав та відтягнув його ще на кілька метрів, подалі, де їх вже не можна було помітити з низу.
На пласку вершину терикону вже падали сонячні промені. Хлопець тихенько заплакав.
Трохи віддихавшись, він злякався.
– Вони... за нами... ?
Куций заспокоїв:
– Не думаю, машиною вони сюди не заїдуть, а без машини вони не несуть особливої небезпеки. Але в будь-якому випадку краще йти звідси – подалі від кар'єру, – він стурбовано дивився на Василя, наче чекав, що той знову побіжить до Безодні.
– Добре, тільки допоможи підвестися – в мене в голові паморочиться.
– Ні, краще ще трохи проповзти – щоб не побачили.
Плоскогір'я було більше вкрито камінням ніж піском, і повзти було боляче, та вони ще довго не наважувалися стати у весь зріст.
Йшли доти, доки спека не стала нестерпною. Постійно доводилось звіряти напрямок руху із сонцем. Куций, звісно, навіть не чув про орієнтування на місцевості. І, що найгірше, Василь не міг довіряти своїм ногам – щойно він переставав пильнувати за ними, як вони крадькома завертали назад, в бік прірви.
Коли сонце дісталося зеніту і, здавалося, застрягло там, вони вирішили, що час відпочити. Василь впав поруч з великим уламком скелі. Якщо притиснутися до неї, сантиметрів п'ятнадцять його лівого боку опинялось у рятівному затінку.
Коли Куций сказав, що слід рухатися далі, хлопець не став навіть нічого казати. Колишній секретар довго вовтузився навколо, дивом закинув Василя собі на спину та пошкандибав зі швидкістю якій міг би позаздрити найспритніший черевоногий молюск. Мандрівнику стало соромно, до того ж Борідка торгав його не в тому напрямку.
– Стій... стій... Та стій, ти, навіжений!
Він став самостійно на ноги та спробував пояснити Куцому як відрізнити схід від півдня, чи хоча б заходу. Той дивився на нього очима філолога якому замість підручника правопису підкинули лінійну алгебру.
– Але ж сонце обертається, – заперечив геософіст.
Василь втомлено махнув рукою.
– Забудь.
На щастя, незабаром вони натрапили на дорогу яка більш-менш збігалась з потрібним їм напрямком – якнайдалі від протокар'єру.
Наступний відпочинок вони взяли коли дійшли до кістяка дерева. Тінь від кістяка була ще більш покрученою та засохлою ніж саме дерево, але слугувала приводом зупинитися.
Цього разу першим повернувся до тями Василь. Куций спав чи знепритомнів, і хлопцю спало на думку налякати бідолаху. Він вирішив сховатися десь неподалік – нехай Куций подумає, що прірва забрала його. Можливо жарти в такій ситуації були не дуже доречними, але Василь не міг втриматись, особливо після того, як секретар врятував його каменюкою по голові. Лише кроків через п'ятдесят він усвідомив, що рухається не до скелі за якою планував сховатися, а... Мандрівник налякано зупинився, а потім кинувся туди де важко дихав Борідка. Він з хвилину сидів поруч, із співчуття до втоми товариша, але потім страх взяв гору і Василь потрусив Куцого за плече.
– Га... що...?
– Нічого, просто... можна тебе попросити?
– Авжеж... – геософ ще ніяк не міг прокинутись.
– Не залишай мене без нагляду, – хлопець не так просив, як благав.
Куций здивовано подивився у відповідь.
– А-а, так, зрозумів.
Відвернувся і знову заснув.
Василь терпляче трусив його доки Борідка не сів.
– Добре, добре-добре, я ж сказав!
Вони посиділи трохи.
– Пішли?
– Ні, вибач, я не можу, – Куций і справді виглядав безсилим.
Василь спробував уявити як виглядає він сам. Але вибору не було. Якщо вони не знайдуть найближчим часом воду чи хоча б притулок від сонця...
– Давай, підводься, я допоможу.
– Ні.
Василь поклав руки на плечі друзяці та зазирнув у вічі.
– Я хочу тобі ще раз подякувати...
Куций затрусив бородою – нема за що, залиш мене в спокої.
– ... за те що ти мене тоді, по голові.
Геософ все ще не розумів.
– Ти мені врятував життя.
– Облиш...
– Ні-ні, направду! Я твій вічний боржник. І я готовий зробити все, щоб цей борг...
Василь драматично замовк і почав шукати поглядом камінь потрібного розміру.
Куций нарешті второпав.
– Ах, ти... ну ти і козел!
Хлопець всміхнувся потрісканими від зневодження губами.
– Теж саме я спочатку подумав про тебе, коли опритомнів. Але нічого, з часом ти оціниш мій вчинок та будеш тільки вдячний мені, – він підібрав камінчик, але той був замалий. Потягнувся до більшого.
– Добре, добре... добре! – повірив у серйозність намірів Борідка та зробив відчайдушну спробу підвестися.
Василь наслідував його приклад. Збоку вони виглядали, мабуть, як два слюсарі четвертого розряду в п'ятницю ввечері. Дуже пізно в п'ятницю ввечері, ще й з переламаними ногами. Але нарешті таки підвелися.
За підрахунками мандрівника їхня швидкість була в середньому кілометр – можливо півтора – на годину. Які дива чи стихійні лиха стали на заваді лобурякам з червонощокою почварою, так що ті ще й досі не відшукали їх, було загадкою. Постійно доводилось робити привали, протягом яких Василь стежив за Куцим, щоб той у свою чергу стежив за ним.
Коли сонце пішло до обрію стало легше. В сутінках крокувалося вже з приємністю, а у пітьмі довелося навіть прискоритися – через холод. Важко було повірити, що вдень вони помирали від спеки.
Добре що навіть химерного сяйва зірок вистачало, щоб розгледіти дві вкатані камазами смуги під ногами. Василь всю свою уваги на них і зосередив. Світло помітив Куций.
– Де? – не дуже повірив мандрівник.
– Та он же ж, – Борідка напевно вказував рукою, але в пітьмі її не було видно, і Василь намагався самотужки відшукати потрібний напрямок.
Джерело світла було дуже далеко, напевно за обрієм, бо хлопець бачив його тільки коли дивився краєм ока. Коли фокусував погляд – те зникало. Дорога йшла в тому ж напрямку, і вони без обговорення прискорилися. Якщо найближчим часом не знайдуть води – їм кінець. Якщо джерело світла це фари лобуряцького позашляховику – їм кінець. Якщо...
*** йдеться вочевидь про мешканця Трої не гомерівської, а київської – Троєщини тобто (пояснення від дружніх киян)
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
