З'явився місяць – зблідли зірки, на дорозі, як вдень, можна було розгледіти кожен камінець, невідоме світло за обрієм зникло. Та завдяки низькій температурі все одно не спадало на думку зупинятися, а за декілька годин швидкої ходи в існуванні далекого ліхтаря вже не могло бути сумнівів. В сірих передсвітанкових сутінках вони розгледіли не тільки яскраву електричну лампу, але й темний паралелепіпед будівлі на якій вона висіла.
Невдовзі вони стояли поруч з панельною дво-з-половиною-поверхівкою. Нераціональною виглядала не тільки кількість поверхів, але й той факт, що половинним був найнижчий з них. Подібний зразок зодчества де-інде викликав би подив, але посеред безмежного штучного плоскогір'я виглядала майже природно.
Жарівка світилася на балконі верхнього поверху. Там само сидів лисуватий чоловік та, судячи з характерних рухів та гучного сьорбання, чаював.
Зачаровані буденною активністю невідомого, Василь з Куцим довго мовчки за ним спостерігали, спершись один на одного.
Нарешті лисуватий допив свій чай і звернув увагу на прибульців. Далося взнаки виховання Василя, і той, не замислюючись над можливими наслідками, побажав пустельнику доброго дня. Попри те, що з технічної точки зору день ще не розпочався, незнайомець зрадів, підвівся з невидимого стільця та замахав привітно рукою.
– Доброго, доброго! І вам доброго дня!
Куций, вихованням похвалитись не міг, тому лише мовчки погойдувався.
– Заходьте, заходьте до мене. Прошу в гості. Вхід з іншого боку, обійдіть і... я зараз спущусь.
З іншого боку нестандартної будівлі була вирита невеличка траншея. Зазирнувши до неї, мандрівники зрозуміли, що ніяка це не дво-з-половиною-верхівка, але лише верхня частина конструкції поглинутої териконом. Заглиблений кінець рову впирався в балкон. Через нього Василь з Куцим увійшли до звичайнісінької міської квартири, де їх зустрічав господар.
– Микола Петрович, можна просто – Петрович, – і простягнув руку так невимушено, наче знайомство відбувалося не у передапокаліптичному світі, а на чиємусь дні народження.
Куций назвався. Василь, щоб зайвий раз підкреслити кращі ніж в геософів манери, на додачу до імені ще й пробубонів “дуже приємно”.
– Проходьте, проходьте. Ви, я бачу, втомлені та голодні.
Петрович повів їх за собою до коридору, в під'їзд, потім – до іншої квартири. Тут було чистіше, та затишніше. Всюди горіло банальне електричне світло, яке здавалося мандрівникові вершиною чорної магії. На кухні господар почав щось нашвидкоруч готувати, але мандрівники в один голос захрипіли “пити!”.
Згодом хлопець помітив, що вода божественно тхне хлоркою – але перші ковтки смакували так, що ніякі епітети в світі її не охарактеризували б. Хлопець якось знав, що одразу багато пити не можна, а от Куцого інстинкти як завжди підводили – він вихилив склянку і взявся за другу коли йому стало зле. Господар ані трохи не здивувався і не образився – певно звик мати справу з сектантами, писемниками та іншою штучною інтелігенцією.
Усвідомлюючи наскільки гості виснажені, Петрович не намагався їх розпитувати. З другої спроби Куций випив трохи води, і господар провів їх до квартири поверхом нижче.
– Тут вдень буде прохолодно. У квартирах над поверхнею спектися живцем можна.
Куций, навіть не намагаючись роздягнутися чи відкинути ковдру, впав на запропоноване ліжко і припинив подавати ознаки життя. Василь хотів попросити пробачення за свого супутника, але згадав нагальнішу справу.
– Я... ви не могли б зачинити нас на замок...
Господар здивувався.
– Кар'єр... і я...
– Ах, так, авжеж! Розумію. Зараз знайду ключі...
Василю вдалося перевершити Куцого тільки в тому, що він скинув взуття.
Хлопця розбудив геософ. Обличчя Куцого було заспане і перелякане.
– Що? Що трапилось? – прохрипів Василь.
– Він зачинив нас тут! І вікон немає... ми потрапили до пастки!
У мандрівника було замало сил для того, аби злякатися.
– Це я попросив зачинити, щоб... а вікон немає, бо ми під землею.
Борідка замислився.
– Так, але все одно...
І справді, як знати, що доки вони спали, господар не зв'язався з лобуряками і будь-якої миті...
Куций, заразивши хлопця своїми страхами, спокійно повернувся до ліжка і ліг спати далі.
Трохи згодом обернувся ключ у замку, і до кімнати крадькома зайшов Петрович. Побачивши, що один з гостей не спить, він зрадів.
– Ви весь день проспали і більшу частину ночі, незабаром світанок. Я вже почав хвилюватися...
Василь з садистським задоволенням розштовхав секретаря, і вони пішли чи то вечеряти, чи то снідати. Цього разу піднялися на останній поверх.
– Вдень тут як у доменній пічці, але щоранку я влаштовую чайну церемонію, заради краєвиду, що відкривається звідси.
Мандрівників більше цікавила їжа, хоча шлунок Василя довго не міг пригадати що це таке і як з нею поводитись. Обережно скуштували домашнього хлібу з овочами та в'яленим м'ясом. Господар саме виносив на балкон заварника з чайником, коли з-за обрію вдарили перші промені сонця.
– О, знамення, – на мить завмер Петрович, мружачи на світило очі.
Василю знамення та ауспіції тільки псували настрій, але тепер, на ситий шлунок, він оцінив краєвид. Також хлопець подумки перебирав чисельні запитання до мешканця загадкового будинку, але світанок був надто чистим, надто прекрасним видовищем, щоб паплюжити його розмовами.
Після чаювання господар попросив пробачити його. Він охоче поспілкується з подорожніми, але пізніше – ці ранкові години були найкращими для праці в городі, потім буде занадто спекотно. Втікачі не сперечалися, навпаки, зраділи можливості знову лягти спати.
Цього разу Василь прокинувся першим. Ключ від квартири був у Куцого, але хлопець не поспішав будити секретаря. Він ще довго лежав, насолоджуючись тимчасовою, можливо лише вигаданою, безпекою, провалювався у неглибоку дрімоту.
Прокинувся в черговий раз від почутих голосів. В сусідній кімнаті господар щось неголосно розповідав Куцому. Геософ, вдаючи що слухає, поїдав частування.
“От же кнур ненажерливий”, – подумав Василь і приєднався до нього.
Полуниці, малина, кислуваті чорні дрібні ягоди яких хлопець раніше не куштував...
– Звідки все це... тобто – як ви все це вирощуєте, тут у пустелі?
– Та що пустеля – головне, вода є. Сонця багато, от воно і росте. Тільки поливай...
– А як ви воду видобуваєте?
– Та ніяк, – господар розсміявся. – З-під крану беру, як завжди, як до того як нас засипали... Теж саме з електрикою та газом – місто під землею опинилось, а по трубах та по дротах мене продовжують забезпечувати всім необхідним. І платити навіть не потрібно, точніше я не знаю кому і як. Перші роки хвилювався, що відключать – тоді ще дружина була жива. А потім... що мені старому боятися.
– То скільки ви вже тут?
– Від народження, – з ностальгією всміхнувся Петрович. – Якщо ви маєте на увазі коли нас засипали – то не знаю. Спочатку я ще намагався вести календар, але для цього потрібно було стежити за довжиною тіні, записувати – інакше і не помітиш, що зима прийшла. Потім, думаю, що мені з того, що минув рік чи десять... чи може вже сто.
– А решта... тут було місто? Решта мешканців втекли?
– Так, так, звичайнісіньке місто. Терикони навкруги я з дитинства пам'ятаю. А так – все теж саме що і всюди. Так мені, принаймні, здавалося. Я не часто виїжджав. Після школи поїхав навчатися до обласного центру, в училище, а потім повернувся, влаштувався на роботу, одружився... Терикони ставали вищими та все ближчими до міста – пам'ятаю, як старенькі люди скаржилися, що їм городи засипало, – але ніхто уваги особливої на них не звертав. Не думали, що нас можуть взяти і отак поховати. Щоправда, місто добряче спорожніло в ті роки – багато хто йшов на кар'єр працювати і вже не повертався, та все одно... А однієї ночі я прокинувся від страшного гамору – не міг зрозуміти, чи це землетрус чи що. Виглянув у вікно – а там люди бігають, вантажівки ревуть, гори піску та каміння. Точно, думаю, землетрус чи зсув ґрунту. А в мене дружина – інвалід, ноги паралізовані, без візка пересуватися не може. Я доки її зібрав, викотив до під'їзду – було пізно. Деякі сусіди вже розібралися що до чого і вибиралися з будинку через вікна другого поверху. Запам'яталося як один – Швидкопанченко, з сімдесят третьої – з телевізором в руках бігав. А я все ніяк не міг второпати що відбувається.
Повернулися до квартири – ми на четвертому поверсі жили – і довго дивилися у вікно... Не могли повірити, що все це насправді відбувається. Люди кричали водіям, благали, погрожували, десь далеко навіть лунали постріли, але камази продовжували перекидати кузови повні породи...
Я усвідомив, що з дружиною на візку нам не вибратися. Дивно, коли уявляєш кінець світу – він швидко приходить, а тоді... я не пам'ятаю скільки днів їм знадобилося, щоб поховати все поселення. Зараз наче страшний сон згадую... За дверима кінець світу, а тобі доводиться обід готувати, бо ж їсти хочеться, нігті стригти, бо не годиться... На другий день в будинку вже нікого не лишилося окрім нас. Коли наш поверх засипали – просто піднялися вище, наступного дня – ще вище... Багато дверей відчинені, заходь, бери що хочеш. Я тільки думав, що може краще відкрити газ та лягти спати, але так і не наважився. Коли піднялися на останній п'ятнадцятий я вирішив, що вискочу та буду благати котрогось із водіїв, щоб пожалів жінку та вивіз. Але раптово камази зникли. Ніколи я такої тиші не чув... Ми все чекали, що хтось приїде нас врятувати або вони повернуться і таки поховають живцем, та не дочекалися. Ну і почали жити як раніше. Тепер без сусідів, але якщо чесно – то я за більшістю з них і не сумував. Спочатку важко було – тільки пісок та камені навкруги. А потім я здогадався пройтися по квартирах, зібрати вазони та повисаджувати їх. Став поливати... Бачили мої кактуси?
Кактуси навкруги повиростали у два людських зрости.
Василь з Куцим помовчали, переживаючи останні дні містечка.
– То решта людей просто втекли і покинули вас?
– Більшість втікла, так. Але чимало було стареньких, немічних людей, не думаю, що вони встигли... А ще був один – божевільний, казали на нього. Борода, довге волосся сиве. І взимку і влітку в пояс голий ходив та босоніж. Копирсався по смітниках та все щось проповідував, якісь всесвіти, вже й не пригадаю... По п'ятах за ним – зграя собак. Наш Діоген. Його навіть міліція боялася. То він, мені здається, ще й досі живий.
– Здається?
Але Микола Петрович зам'явся і промовчав.
– Якщо хочете прийняти гарячу ванну – я колонку запалю.
Так, напившись, наївшись та виспавшись, Василь нічого так не хотів як помитися.
– А де ви всі ці штуки берете?
Вони знову пили чай на балконі. Хлопець і геософ ще й палили цигарки. Цигарки були імпортні, коли хлопець неграмотно прочитав незнайому назву Микола Петрович розсміявшись виправив – “Житан”. Сам господар не палив, серце не дозволяло. Раз на місця хіба.
– Монахи приносять.
Борідка гмикнув.
– Монахи? Цигарки?
– Так, – незворушно хитав головою господар, – обмінюють на текілу.
Гості зареготали, а потім Василь згадав, що бачив довгі ряди агав у городі.
– Стривайте, ви і справді робите текілу?
– Так. Але, не повірите, сам не споживаю, не хочеться. Тому і вам забув запропонувати – яскравий прояв егоцентризму. Зараз я принесу пляшечку.
Наливаючи чарки, чоловік перепрошував:
– Не знаю якою остання порція вийшла. Попередню монахи нахвалювали.
Василь з Куцим дійшли рідкісної згоди у тому, що і остання дуже хороша.
– Що ж це за монахи такі, що приходять до вас по текілу?
– Непогані люди. Я завжди до релігійних організацій із сумнівом та підозрою ставився, але у них вона достатньо ліберальна, нічого не забороняє – ні пияцтва, ні тютюнопаління. Якби я вирішив постригтися у ченці, то тільки до їхнього монастиря. Вони постійно запрошують – певно щоб не пхатися по текілу через пустелю, – але я не хочу. Звик бути на самоті. Та й дружина моя тут похована, не можу її залишити саму...
– А далеко цей монастир?
– Три дні ходи.
Василь переглянувся з Куцим.
Трохи помовчали. Місячне світло перетворило розкидані довкола кам'яні брили на руїни казкових замків. Холодне, але незворушне повітря пустелі приємно контрастувало з пекучою рідиною у шлунку.
Хлопець чув голос прірви, але той не мав над ним влади як раніше. Але чи на довго?
– Ви казали, що багато хто з місцевих пішов на кар'єр... а самі там не бували?
Господар розсміявся.
– Ні, звісно ні. Ті хто туди хоч раз спустяться, вже не повертаються. Буває що на день-два вилізуть, поблукають пустелею наче сомнамбули, а потім назад повертаються – не втримаєш. Я спочатку подумав, що ви звідти. Але потім розгледів, що ви ще люди.
Мандрівник завовтузився на стільці.
– Але кашляєш ти, Василько, страшенно. Можна подумати в тебе силікоз. Протягнуло десь? У мене є ліки...
– Що? Я не кашляю! Майже...
Василь з обуренням дивився на Петровича та Куцого, який теж схоже вважав, що він хворий.
І зненацька зрозумів. Хлопець так звик до Сусідового гаркання, що перестав його помічати. Виходить, що не він один вибрався з Безодні. Мандрівник весело посміхнувся, але пояснювати іншим нічого не став – що їм до того.
– Добре, дасте мені ліки. Але краще скажіть... що ви знаєте про те місце?
– Те ж саме що й всі, – знизав плечима Петрович. – Додлубають каменярі до дна, вилізе звідти щось та пожере Сонце. Ну, власне на цьому все і закінчиться, – сумно посміхнувся чоловік.
– І не страшно вам так близько жити?
– Чого мені боятися. Відтоді як дружина померла, я навіть не проти... тим паче, якщо пророцтво збудеться і Те-що-на-дні вибереться та проковтне Сонце, яке має значення де я буду – тут чи на Закарпатті?
Хлопець здригнувся. Так, якщо Сонце – то і на супутниках Юпітера не сховаєшся.
– Чому ж ніхто не зупинить цих... це...
– О-хо-хо, зупиняють, зупиняють. Тільки на моїй пам'ять двічі зупиняли. Перший раз, ще коли малий був, пройшла повз місто колонна військових – ми, дітлахи, бігали дивитися як техніка трасою їде. Тижні зо два стріляли, гриміли вибухи. Через місто тікали чортяки які у прірві працювали... Та за місяць-два знову туди потягнулися на заробітки. А друга спроба була напередодні нашого місцевого апокаліпсису. З'явилися якісь неософи, буклети роздавали, лекції читали...
– Неософи? Можливо – гео-софи?
– Може й так... проповідували ці диваки тиждень, зібрали з десяток людей які їм повірили та пішли хресною ходою на кар'єр. А незабаром місто припинило своє існування. Не знаю, можливо просто збіглися обставини. Ті проповідники виглядали так, наче нікому шкоди не заподіють...
Василь крадькома глянув на Куцого і побачив, що йому так само соромно. Микола Петрович начебто не помітив, але для гостей мовчання стало гнітючим.
– А як все почалося, не знаєте? – аби порушити тишу подав голос Куций.
– Ну, не те що знаю... напевно ніхто того знати не може, але... Пам'ятаєте, я казав про божевільного з нашого міста?
Господар вагався, наче вже не радий був, що розмова звернула на цю тему.
– Я казав, що він може і не помер. Я так думаю... тобто знаю, бо я з ним уві сні іноді спілкуюся... Тобто я розумію, що це не видається дуже достовірним джерелом інформації, та все ж... він мені навіть не сниться, як от іноді дружина, а... начебто це я йому снюся.
Судячи з виразу обличчя Куцого, він теж був не радий що спитав. Чого-чого, а балачок про віщі сни та шаманські видіння він за життя наслухався досхочу. Василю стало незручно, що вони змусили господаря до таких зізнань, але він не знав як тепер змінити тему розмови.
– Чому ви думаєте, що не він вам, а ви йому снитеся?
– Бо він іноді коли помітить мене, кричить “а ну геть звідси!”, наче я до нього в хату заліз. І я прокидаюся. Але іншим разом він буває у кращому гуморі і розповідає. І тоді як прокинусь, то шкодую, що божевільний мене не прогнав. Я б не сумнівався, що це дах їде або Безодня з мене так знущається, але монахи теж про нього знають.
– То виходить, що він десь тут...
– Він так і казав мені – що залишився у місті. Чи то ховається, чи то чекає на щось...
Микола Петрович помовчав, даючи гостям час засвоїти концепцію.
– От він мені про цей кар'єр і розповідав. Розпочало його рити плем'я австралопітеків...
Куций підстрибнув.
– Ти! – він вказав пальцем на Василя. – Ти теж казав про астралопітеків!!!
– Що я?! Коли я міг... я навіть не знаю, що це таке...
– Тоді, коли я вдруге за тобою повернувся, і ти був прикутий до батареї, а я... і ти ніс маячню, не пам'ятаю вже про що. Але астралопітеків я запам'ятав!
Василь у відповідь лише з жалем дивився на друзяку – остаточно оскаженів від спеки, чи що.
– А-аа, забудьте. Розповідайте далі, – махнув рукою геософ.
Господар теж боязко спостерігав за цим спалахом почуттів. Тільки коли Борідка всівся, чоловік наважився продовжити.
– Розпочалося все з племені австралопітеків. Вони колупали землю палками та переносили каміння в руках. Жодних інструментів в них не було – вони більше як мавпи були, наскільки я зрозумів. Скільки вони в такий спосіб працювали, важко сказати. З'явилися перші люди, але землі вистачало, і вони мирно співіснували. Потім хтось з людей... чи прийшов до них пророк звідкілясь, точно не пам'ятаю, як божевільний розповідав. І він, цей пророк, все про австралопітеків знав, що вони роблять і для чого. Зібрав він людей і пояснив, що треба це припинити, інакше буде кінець світу. В ті часи пророків шанували, і навіть жінки та діти пішли на війну. Австралопітекам хоч і бракувало мізків, але вони страшенно сильні були – будь-який міг підняти та жбурнути камінь, який і троє наших не могли зрушити. До того ж напівмавпи володіли ще й надприродними здібностями і знали що на них чекає. Заточився кривавий бій. Спочатку люди потрапили в пастку, і чимало загинуло, але з часом таки взяли гору, вбили більшість австралопітеків, решту розігнали.
– Але люди посіли місце тих мавп, так?
– Так, саме так, – скрушно хитав головою Петрович. – І відтоді все повторюється... тільки з кожною новою спробою зупинити кінець світу там, у прірві, з'являються все новітніші технології, починають працювати все розумніші інженери. Зараз там тротил, камази... Боюся, що наступного разу в них будуть лазери та багатокілометрові ленточні конвеєри. Потім – ядерний заряд на дні, і...
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
