Записник щастя

· · ·

історія про дружбу, листи

і слово, якого немає в енциклопедії

Вокзал

Львівський вокзал о четвертій ранку пахне мокрим пальтом, автоматною кавою і втомою. Я стою на платформі з термосом в одній руці й диктофоном у кишені. Мені двадцять шість, і четвертий рік поспіль я зустрічаю потяги.

Удень я працюю в проєкті, що записує усні свідчення: сідаю навпроти людини, вмикаю диктофон і питаю: «Розкажіть, як це було». Ночами, коли приходять евакуаційні, я чергую тут, з чаєм і бутербродами. Перших людей, що зійшли з цього потяга на початку війни, я пам’ятаю очима, а не іменами. Так само не забула, що на цій платформі колись, у літньому автобусі й у поїзді, давним-давно, я сама стояла п’ятирічною і думала, що металева гусінь мене з’їсть.

Потяг із Одеси приходить із запізненням. З вагона зістрибує дівчинка з рюкзаком удвічі більшим за неї, за нею мама з обличчям людини, яка не спала кілька діб.

— Чай? — питаю я. — Гарячий. З цукром.

Дівчинка дивиться не на чай, а на мою кишеню, де стирчить диктофон.

— Це що?

— Це слухалка. Вона запам’ятовує, що люди розказують.

— А я можу щось розказати?

— Звісно.

— Мене звати Оленка. Ми з-під Херсона. Мама каже, що я народжена, щоб бути щасливою. — Вона серйозно зводить брови. — А що таке щастя?

Я стою з чашкою в руці. Термос у другій. Диктофон у кишені працює, але я вперше за чотири роки не чую жодного слова, бо в голові звучить дитячий голос п’ятнадцятирічної давності, мій власний.

— Знаєш, — кажу я, — я тобі скажу. Не зараз.

— Дорослі завжди так кажуть, — зітхає Оленка і йде за мамою до виходу.

Уже вдома я відсуваю шафу й дістаю з нижньої полиці коробку з-під маминих чобіт. Вона перев’язана шнурком, який я зав’язала двадцять четвертого лютого, і я не торкалася її відтоді.

Там лежить записник із загнутими кутиками, зв’язка листів, гербарій із сухих степових трав, які ще пахнуть, і пачка сірників із малюнком моря на етикетці.

Я сідаю на підлогу. Читатиму те, що зможу.

Мені п’ять

Мама щовечора каже мені, що я найкраща, що я її янголятко і діамантик і що я народжена, щоб бути щасливою.

Є одна проблема: в моїй енциклопедії про світ такого слова нема.

Я дуже швидко вчуся і люблю шукати значення нових слів. А «щастя» дорослі описують якось дивно і кожен по-різному. Тож я вирішила діяти. Записник поцупила в старшого брата, олівець знайшла під диваном. Друкованими літерами я вже вмію писати, хоч дорослі кажуть, що «рано». Смішні.

Запис 1. Бабуся

Я прибігла до неї, коли півень тільки набирав повітря. Спершу священний ритуал: склянка свіжого молока з моєї металевої чашки. І тільки тоді можна чіплятися.

— Бабусю, а що таке щастя?

— Господи, Юлю, такі питання зранку…

— Мені треба знати! Мама каже, що я народжена бути щасливою, а як народитися для того, чого не розумієш?

Вона засміялась і поцілувала мене в чоло.

— Щастя — це коли тебе люблять. Коли є що їсти, є де спати і є кого обійняти.

— Так у мене все це є! Я вже щаслива?

— Вже, сонечко. — Вона на мить відвела очі у вікно. — Ми часто не помічаємо, що щасливі. А розуміємо, коли стаємо нещасними. — Швидко повернулась і усміхнулась: — Та це не про тебе.

Записала: «Щастя — коли люблять, є що їсти, є де спати, є кого обійняти. Помічають, коли вже втратили». Останнє речення підкреслила двічі, сама не знаю чому.

Запис 2. Мама

Ввечері я сиділа в мами на колінах і розглядала її намисто. Ніяк не могла збагнути, як можна добровільно носити на шиї цілу гору каміння. Але мамі подобалось.

— Мам, а що таке щастя?

— А чому питаєш?

— Ти кажеш, що я маю бути щасливою, а я не знаю, якою. Тому роблю дослідження.

— Ох ти мій вундеркінд. Щастя — це коли в душі спокійно. Коли ти любиш когось, а хтось любить тебе.

— А спокійно — це як?

— Уяви озеро вдосвіта. Ні хвильки, вода собі тихо кружляє. А неспокій — це коли хтось кидає в озеро каміння, і відлуння йде по всій воді.

Я подивилась на намисто. Виходить, вона сама те каміння збирає? Але спитати не встигла: мене чекав сусід Орко, треба було рвати з горіха «гроші».

Записала: «Щастя — озеро без каміння».

Ввечері перечитала все. Дві відповіді про любов. І очі в дорослих, коли вони про це говорять, наповнюються слізьми, хоч вони й усміхаються. Що, щоб бути щасливою, треба одночасно і сміятись, і плакати? Хммм.

Запис 3. Потяг

Мама повідомила, що я їду в літній табір, до моря. Ми купили барвистий купальник із зеленими рюшечками (я в ньому була схожа на коника-стрибунця, що зараз затанцює балет). А потім я стояла на вокзалі й дивилась на величезну металеву гусінь. Жартую, я знаю, що це поїзд. Але наживо я його ще не бачила, і він страшно гудів.

Я плакала й сміялась одночасно і подумала: а може, це воно? Може, я щаслива саме зараз? Але відчуття були інші. Мені було страшно. І водночас я ніколи не бачила моря і дуже хотіла. Тому казала собі: «Не бійся, все буде добре».

У плацкарті (нове слово!) я забилась у куточок. Старші діти гасали й галасували, як макаки. До мене підійшла дівчинка з мого табору, Руслана.

— Мене Руслана звати. Тобі страшно? Не бійся, ми одна група. Хочеш, я буду з тобою?

— Хочу.

Я притулилась до неї, наче до острівця. Було тепло, і в її грудях спокійно билось серце. Тоді я дістала записник:

— Руслано, а що таке щастя?

— Щастя… — вона задумалась. — Це коли ти в безпеці. Коли знаєш, що тебе ніхто не скривдить, і поруч є хтось, хто захистить. Ти хоч половину зрозуміла?

— Головне, що записала!

«Щастя — бути в безпеці. Коли поруч є хтось». І я подумала, що це визначення щойно на мені перевірили.

Запис 4. Пара очей у траві

Море виявилось водою без кінця. Я бігала пляжем туди-сюди, шукаючи край, а його не було. Хвилі розбивались об мої ніжки, ніби хотіли пригорнути, а я не давалась: плавати не вміла, а просити когось побути поруч не хотіла.

Через кілька днів нас повезли на екскурсію. Не в гори й не в ліс, а в степ. У заповідник. Трава там була вища за мене й хвилювалась, як друге море. Вона пахла сіном і чебрецем, а десь удалині майнув силует дивного коня.

Я, як завжди, відстала: присідала біля кожної квіточки й питала назви. Група пішла далі. А в траві на мене дивилась пара очей.

Тільки я її помітила, вона шугнула вглиб. І я, замість того щоб бігти за групою, побігла назустріч пригодам.

Це була дівчинка. Така сама, як я, тільки худа, засмагла, з косою, в якій сиділи колючки. Її звали Асканія, вона жила з татом у маленькому будиночку на краю степу, а тато доглядав тварин.

Я навіть не привіталась.

— Що… таке… щастя? Ти знаєш?

Вона в мить перетворилась із дикої мишки на господиню світу.

— А тобі нащо?

— Бо мама каже, що я народжена бути щасливою, а я не знаю, що це!

Вона засміялась дзвінко, на весь степ:

— Для мене щастя — це свобода. Це степ. Бути вільною там, де ти вдома.

— Нічого не розумію, але дуже цікаво.

— Ходи, напою тебе чаєм. Якщо зі мною пограєшся.

У її хатинці пахло молоком і варенням, як у бабусі. Асканія чиркнула сірником і підпалила дрібні гілки, легко, наче народилась із цим умінням. Мені сірники ніхто ніколи не дозволяв, тож я дивилась, не кліпаючи. Вона розповідала, що тато знає кожну тварину в степу на ім’я, що дерева хворіють, як люди, що птахи вранці залітають у вікно. Я слухала так, що не почула, як далеко гукають моє ім’я.

— Ой, це ж мене шукають!

— Авжеж тебе. Пиши листи, як захочеш. Вмієш?

Вона всунула мені в руку папірець з адресою й виштовхала за двері, бо тато не любив непроханих гостей.

Назад мене вели, міцно тримаючи за руку. Руслана кричала, щоб я так більше не робила. А я йшла й думала: що вона ще вміє? які звірі в неї вранці? чи їй теж сказали, для чого вона народжена?

«Щастя — свобода. Бути вільною там, де ти вдома», записала я. І нижче: «Асканія. Написати».

Запис 5. Лист і горіх

Удома я заявила дві речі. Перша: «Мамо, я писатиму листи. Скажи, як їх відправляти». Друга: «Наступного року я маю повернутись». Звучала так, ніби мама моя секретарка. Мета була одна: щоб мене сприйняли серйозно, бо я вже націлилась ставати дорослою.

Асканія, привіт!

Це Юля. Пам’ятаєш, ми познайомились у степу і ти пригостила мене чаєм? Ось я обіцяла писати.

Яких звірів ти бачиш зранку? Які в тебе іграшки? І чи ти знаєш, що таке щастя?

Буду чекати.

Папа, будь чемна! (мама так завжди каже на прощання)

Твоя подружка зі Львова, Юля

P.S. Знизу я намалювала оленя. Не знаю, чи він так виглядає, але я старалась.

Я склала лист учетверо, поклала в конверт, облизала й заклеїла, щоб ніхто не прочитав раніше за Асканію. А поки чекала, вирішила, що мій наступний підозрюваний — дід Нестор, дідусь Орка. У нього була велика бібліотека й шахівниця, і я найчастіше «ходила до Орка» саме заради них.

— Діду Несторе, я маю до вас запитання. Цього разу особливе. Мені вже кілька людей дали різні відповіді.

— Ану давай.

— Що таке щастя?

Він довго мовчав. Потім поправив окуляри.

— Щастя, Юлю, — це кожна мить твого життя. Але помічати її треба вміти. Багато хто все життя його шукає, бо не бачить, що вже в ньому. Дивись: ти любиш лазити по горіху?

— Ну так! З нього все село видно.

— Але ж ти лізеш не тільки заради вершечка. Тобі подобається сам процес: шукати, куди поставити ногу, перепочивати на півдорозі. Так і з життям. Хто не любить дороги, не відчує радості й наприкінці.

— То щастя — це як лізти на горіх? — записала я.

— Хай буде так, — засміявся дід.

Мені сподобалась ця відповідь, і я вирішила нею поділитись. Знову сіла писати Асканії: «Дід Нестор каже, що щастя — помічати кожну мить. Давай у кожному листі писати одну мить, яка була щастям? Тільки одну. Я перша: сьогодні щастям була груша, яку я таки поцупила».

Відповідь прийшла, коли я саме застрягла в шльопанцях посеред сусідського саду. Поштарка пані Надя зробила вигляд, що не бачить, чим я займаюсь, і сказала:

— Юлю, для тебе лист.

Я вирвала конверт із її рук. Відправник: АСКАНІЯ. Сім літер. Я побігла додому й навіть «дякую» не сказала. У хаті нікого не було, тож я закричала в порожню кухню: «Мені лист прийшов! Вам приходять листи? Ні? А мені так!» Ніж був у маслі, бо я робила канапки, але це не завадило. Я сіла на підлогу, облизуючи ніж і читаючи:

ПРИВІТ ЮЛЯ ЦЕ АСКАНІЯ

відправляю тобі пачку сірників бо може в тебе нема бо ти так захоплено дивилась коли я їх підпалювала то я подумала що можу подарувати) користуйся)

ти питала про ранки то вони звичайні) встаю як тільки пташки залітають до хати бо тато відкриває вікна йду до струмочка вмиваюсь вода дуже холодна але я звикла а далі ми йдемо годувати тваринок

давай про мить) моя мить: лисеня заснуло в мене на колінах поки тато лагодив ворота і я сиділа не рухаючись дві години і мені не було нудно

розкажи як ти живеш? п.с. можеш теж мені щось прислати

твоя подружка Асканія

У конверті була пачечка сірників із пляшкою моря на етикетці.

Я сиділа на підлозі й плакала, не розуміючи чому.

Я закриваю записник і кладу долоню на обкладинку. Сірники, які вона мені тоді подарувала, лежать у коробці. Я їх ніколи не запалила. Так і не змогла.

Мені одинадцять

Я розумію, що мені ніхто не повірить, але так воно було: жодну обіцянку я не порушувала свідомо.

У табір я більше не поїхала. Мама втратила роботу, а путівки давала її компанія. Листи лишились. Ми вигадали правило: кожен лист починається з «погоди» («Сьогодні у Львові хмарно-цибулево», писала я; «У степу вітряно-лисенятково», відповідала вона), а закінчується мить щастя. Одна. Не більше. Іноді це було щось велике («мені дозволили самій піти до струмка»). Частіше дрібне («сьогодні пахне дощем»).

За п’ять років я навчилась трьох речей. Перша: дрібні миті легше помічати, коли їх треба записувати. Друга: Асканія ніколи не питала «навіщо». Вона питала «а як?», і від цього мені хотілося бути чеснішою. Третя: коли є з ким ділитись, цікавішим стає навіть твоє власне життя.

А життя в мене було, і ще яке! Тато на день народження подарував мені диктофон, дитячий, синій, і я почала «брати свідчення» в усіх, хто траплявся під руку: у бабусі, в Нестора, в сусідки, в кота (кіт мовчав, але його я теж записувала). Я вела шкільне радіо, вигадала передачу «Юлька питає» і десь у сьомому класі виграла конкурс дитячих репортерів. Нестор навчив мене грати в шахи, і я програвала йому три роки поспіль, а на четвертий відіграла партію. Він плакав від гордості й удавав, що йому щось потрапило в око.

Тоді ж закінчилась моя війна з Орком. Я набралась сміливості й чесно сказала, що мені цікавий його дідусь, а не він, бо він не любить книжок. Орко образився на місяць і потім навчився читати, щоб довести, що я помиляюсь. Тепер він майже мій друг.

У п’ятому класі я нарешті пішла на дискотеку. Мама два тижні ходила зі мною по магазинах, а коли ми вибрали сукню, стояла й дивилась на мене боком, схиливши голову.

— Ти чого? — питаю.

— Вчора лазила на горіх, а сьогодні вже дискотека. Як швидко.

— Мам, я не маленька.

— Ні, — тихо сказала вона. — Вже ні.

Тоді я не розуміла, чому в мами такий вираз. Тепер, читаючи це, я розумію: вона вже знала, що озеро без каміння — недовге. Просто не хотіла мене лякати.

Мені п’ятнадцять

У п’ятнадцять я закохалась.

Моя люба подруго!

Дуже хочу поділитись дечим, бо в моєму житті з’явився ВІН.

Ми зіткнулись в їдальні. Я, як завжди, летіла на повних парах і привітала півшколи, а його не помітила. Ми гепнулись на плитку. Було болісно. Але коли я підвелась, наші погляди зустрілись, і мурашки побігли по тілі, їй-богу. Не знала, що вони так вміють!

Я побігла. Звісно, до бібліотеки. Молодий Франко з обкладинки дивився на мене так, ніби я його стільки вчила, а нічого не засвоїла.

А після уроків він стояв біля школи. Я витиснула «вибач?» — єдине, на що були здатні мої губи. Він розслаблено кивнув на велосипед: «Підвезти?»

Він посадив мене на багажник, і я збагнула, що не питала його імені. «Я як Попелюшка, — кажу, — а губити кросівок не хочу. Скажи, як тебе звати». А він: «Я знаю, як тебе». І все! Тому я вирішила: «Будеш Наречений».

«Ого. Не зашвидко?»

«Ти мене везеш невідомо куди, а я не проти. У нас уже відповідальні стосунки».

Далі ми їли морозиво мовчки. Просто дивились одне на одного, усміхались і соромились.

Асканіє, я вся в тремтінні. Як тепер писати уроки?

Розкажи, як там твій волейбол, і чи ти вже вмієш їздити на конях, і що там було з тим лисеням…

Моя мить: він підвів мене додому й сказав «ще побачимось».

Відповіді не було чотири місяці.

Я писала ще двічі. Нічого. На третій раз я вже не розповідала про дискотеки й хлопців, а просто питала: «Ти жива? Я щось не так написала?»

Наприкінці зими прийшов конверт, товстіший за звичайні.

Юля.

вибач що мовчала. я не образилась, я просто не могла.

тато захворів. серце. три місяці лежав у лікарні у місті, а я лишилась одна доглядати всіх. кожного ранку я ходила годувати тварин і рахувала дні. а потім приходив твій лист про дискотеки і хлопця, і мені було так дивно, ніби ти пишеш з іншої планети. я не злилась. я тобі навіть заздрила трохи. але я не знала, що відповісти.

тато вже вдома, і йому краще. він каже, що не можна лишати людину без відповіді, навіть якщо не знаєш, що сказати. тому я пишу: я не знаю, що сказати про хлопця. але я рада, що в тебе є велосипед і морозиво.

моя мить: тато вперше після лікарні сам вийшов до воріт.

твоя А.

Того вечора я довго сиділа з цим листом. Я вперше збагнула, що весь цей час писала їй так, ніби вона мій щоденник, а не жива людина з власним неспокоєм. Я написала їй довго й чесно. Розповіла про шкільну зневіру, про те, що я теж часто боюсь, що зі мною всі дружать, а не знають. Вона відповіла в тому ж дусі. Відтоді ми ніколи не писали одна одній «про нічого».

Наречений (його справжнє ім’я було Данило, але я його так не кликала) продержався зі мною чотири роки і розійшовся цілком мирно, як розходяться люди, що виросли в різні боки. Ми досі листуємось.

Мені вісімнадцять — двадцять два

Про зустріч ми домовлялись сім разів.

Перший раз, коли мені було вісімнадцять: «Приїжджай на літо!». Я склала іспити, а потім Асканіїн тато знову захворів, і вона написала: «Не приїжджай, я не зможу вділити тобі час». Другий раз ми вже придумали маршрут, а тоді на цілий рік закрили всі кордони й заповідники через карантин. Третій раз я вступила до університету, а вона ще й на заочне ветеринарне. Нестор помер, коли мені було дев’ятнадцять. Перед смертю він передав мені свою шахівницю і збірку, яку я досі вивчаю. Я поїхала на похорон і вперше побачила, як сильні люди плачуть тихо.

Руслана вчилась на медичному. Ми зустрічались у Львові й пили каву в кав’ярні біля вокзалу, тієї самої, звідки я двадцять років тому боялась поїзда. Вона казала:

— Я все життя хотіла бути тією, хто допомагає. Пам’ятаєш, як я сіла біля тебе в плацкарті?

— Пам’ятаю.

— Я тоді не знала, що це моя перша професія.

Я вчилась на журналіста. Мій диплом називався «Усна історія як форма пам’яті». Диплом був про людей, які пережили десятиліття, які нікому не розповідали. Мені подобалась ця робота: сидіти навпроти людини, чути, як вона спотикається на страшних місцях, і не поспішати.

Асканія писала, що вчиться лікувати тварин заочно й працює лаборанткою в заповіднику, ходить на нічні чергування біля вольєрів. Її листи стали спокійніші, довші, повні дрібних спостережень, схожих на вірші, тільки вона не знала цього слова. Наприкінці кожного листа, як і колись, була мить щастя. Одна. Вона писала так: «сьогодні щастям було те що жеребець нарешті дозволив мені себе погладити». Або: «сьогодні щастям було те що ти написала».

Останній лист від неї прийшов у січні, і я знала його напам’ять ще до того, як розпечатала: конверт був удвічі тонший за звичайний, і почерк вона трохи змінила, стала обережніша.

Юля.

тато каже що ти вже доросла і що тебе не треба вигонять з хатинки.

приїжджай у червні. ми нарешті зустрінемось. я покажу тобі нових лошат, і потічок, і дерево, яке я сама вилікувала. воно вже цвіте.

тільки не кажи що не встигнеш. цього разу я тобі не дозволю)

моя мить: вчора вперше за довго вечоріло так тепло що можна було просто сидіти на порозі й не думати.

чекаю. твоя Асканія

Я купила квиток на третє червня. Найдовший поїзд, довга пересадка, дві доби в дорозі. Я сфотографувала його й написала лист.

Асканіє. Квиток купила. Третє червня. Я не даю тобі жодних шансів передумати. Цього разу я не спізнюсь ні на секунду.

Привезу шахи, пляшку вина, яке смакує як сонце, сірники, на всякий випадок, і найголовніше: мене.

Моя мить: я вперше в житті написала «до зустрічі» і мені не було страшно.

Твоя Юля

Лист пішов двадцять третього лютого, у вівторок.

Двадцять четверте

О пів на п’яту зранку мені подзвонила мама.

Я не пам’ятаю, що вона сказала. Пам’ятаю, що вона говорила рівним голосом, яким говорять про смерть, і що я почала збирати рюкзак раніше, ніж закінчилась розмова.

До обіду я вже була на вокзалі. Потяги ішли в один бік, кожен переповнений. Люди стояли в тамбурах, сиділи на підлозі, тримали на руках дітей і котів. Жінка з немовлям запитала мене: «Де ми?». Я відповіла: «У Львові». Вона розплакалась, бо це було місце, куди вона нарешті доїхала.

Того ж дня я зайшла на сайт пошти й відстежила свій лист. Статус: «Передано перевізнику». Він їхав туди, де вже стріляли.

Я перевіряла його щодня. Тиждень. Другий. Статус не змінювався. Заповідник окупували в перші дні, а зв’язок обірвався разом із листами, і навіть новини про степ приходили тонкими цівками, без назв і подробиць.

Я не пам’ятаю, як минув перший місяць. Пам’ятаю, що я перестала спати й ходила на вокзал щоночі. Пам’ятаю, що одного разу на платформі мене окликнула жінка в камуфляжі, і я не одразу впізнала Руслану.

— Ти що тут робиш? — питаю.

— Їду, — каже вона. — Я військова медикиня. А ти?

— Зустрічаю.

Ми стояли й дивились на людей, що сходили з вагонів, і на людей, що заходили в інші. Руслана стисла мою руку, як тоді в плацкарті.

— Пам’ятаєш, що я тобі казала? Що щастя — це безпека. То ось, — вона кивнула на вагон. — Я їду, щоб хтось інший міг бути в безпеці. Це найкраще, що я можу зробити.

Вона піднялась у потяг. А я лишилась зі своїм диктофоном і зрозуміла, що моє вміння теж комусь потрібне: слухати, коли людині більше нікому розказати.

Так я знайшла свою справу. Ми записували свідчення всіх, хто виїхав: із Харкова, Маріуполя, Херсона. Двічі на тиждень я їздила на вокзал, слухала, записувала. Люди розповідали, як тікали, що бачили, кого втратили. Я вчилась мовчати в потрібні моменти й не питати «як ви?», бо це запитання нікому не допомагає.

Я працювала по чотирнадцять годин. І одночасно не могла зробити жодної речі, що приносила радість. Я відмовилась від відпустки в друзів. Я не їздила на море. Не дивилась фільмів. Кожна усмішка, що я не встигала стримати, лишала присмак провини: вона там, а я тут. Вона там, а я сміюсь.

Мені вже тоді здавалось дивним: чому я, яка так довго шукала слово «щастя», тепер лякаюся його?

Шостого червня двадцять третього року підірвали Каховську греблю. Я стояла в кухні в чужій квартирі й дивилась, як на екрані чорніє й розливається вода. Вода, яка тримала пів країни. Вода, що змивала степи, які я ніколи не бачила, але знала по запаху.

Тієї ночі я написала їй лист. Я писала їх багато, ті листи, які нікому не можна було відправити. Одного разу я порахувала: їх дев’яносто три.

Асканіє,

мої листи, швидше за все, давно не доходять, і мені тебе бракує, як китам бракує океану. Я плачу, коли пишу.

Я чула про пожежі, і відтоді вогонь ніби пече мені п’яти щоразу, як я стою на землі. Я дивлюсь на захід сонця й бачу цей вогонь. Тепер я сприймаю сонце не як зірку, що дає світло, а як ту, що страждає, обпікаючи сама себе.

Ти навчила мене дихати, слухати землю, бути її частинкою. Я не допускаю інших думок, бо тоді в мені відімре така велика частина, що я не знатиму, як дихати далі.

Мені здається, ми гриби, ахах. Грибниця з’єднує нас за тисячі кілометрів. Я не молюся богові й не вірю у вищі сили, але вірю в тебе, вірю так, ніби ти останнє, що є на цій землі.

І якось я прийду на пошту, і мені скажуть: «Вам лист». Я побачу знайому адресу, тільки вона стоятиме не в полі отримувача, а в полі відправника. І я подумаю: «Я знала. Я вірила».

А далі поїду в поле й розкрию його. І там буде будь-що.

Моя мить: сьогодні її нема. Я не можу її знайти. Вибач.

Я вперше за весь час не змогла написати жодної миті.

Наступного дня до мене приїхала мама. Вона застала мене в кухні, з опухлими очима, і довго мовчала. Потім зняла своє намисто й поклала мені в долоню.

— Слухай мене. Я все життя носила це каміння, щоб пам’ятати, що воно існує. А ще, щоб знати: озеро витримає. Каміння в озері не скасовує озера. Розумієш?

— Але вона там…

— Знаю, доцю. І ти тут. Ти можеш жити за двох, але не замість неї й не так, ніби її нема. Просто живи так, щоб їй було до чого повернутись.

Я не змогла тоді нічого відповісти. Але бабуся, якій уже було дев’яносто, сказала мені те саме, тільки по-своєму, тихо, в підвалі, де ми всі тулилися під час тривоги:

— Пам’ятаєш, я казала тобі, що щастя помічають, коли вже втратили? Я помилялась, Юлю. Це не має бути так. Треба помічати, поки воно є.

Тієї ночі я вперше по-справжньому не зрозуміла, а відчула, що вони мали на увазі.

Але я не змогла. Я перев’язала коробку шнурком і сховала її на нижню полицю. Здавалось, якщо не читатиму, то щось цілком лишиться на місці: степ, трава, листи, сірники, вона.

Так минуло три роки.

Запис останній

Я закрила записник. За вікном світає.

Записи про щастя, зібрані людьми, які мені тоді відповіли, лежать переді мною, як протоколи. Бабуся: люблять, є що їсти, помічають, коли втратили. Мама: озеро без каміння. Руслана: безпека, поруч хтось. Асканія: свобода, бути вільною там, де ти вдома. Нестор: помічати кожну мить.

Виявилось, що всі вони мали рацію, кожен про своє. Бабуся говорила про тих, кого вже нема. Мама про те, чого сама потребувала. Руслана про страх, який колись пережила. Нестор про те, що зрозумів пізно. А Асканія говорила про те, що в неї було, коли ми познайомились. І що в неї забрали.

А я, п’ятирічна, з олівцем, шукала одну відповідь для всіх. Не тому, що дорослі не знали. А тому, що щастя не можна виписати в енциклопедію. Це не слово, це відчуття, і воно не єдине. Воно складається з радості зустрічі й болю розлуки, зі спокою в обіймах природи й тривоги перед невідомим, з тепла дружби й холоду самотності. Це все називається життям. Тепер я розумію, чому очі в дорослих наповнюються слізьми, коли вони говорять про щастя, і чому вони все одно усміхаються.

Бо щастя не або сміятись, або плакати. Воно — вміти лишатись живим у обох станах. І приймати те, що не всі питання мають відповіді.

Асканія й досі не відповіла на моє запитання. Але ми домовились, ще коли мені було п’ять і вона надіслала мені сірники: у кожному листі ми пишемо про одну мить. Тож я беру олівець і пишу ту, що маю:

Асканіє.

Я досі не знаю, де ти. Досі не відкривала ці листи, бо боялась, що там усе назавжди залишиться в минулому часі. Але вчора мене спитала дитина, що таке щастя. І я зрозуміла, що не можу їй збрехати, поки не відповім спершу тобі.

Ось моя відповідь. Щастя — це помічати, що щось добре є, поки воно є. Це не завжди легко. Але це єдиний спосіб не втрачати його двічі: раз, коли забирають, і вдруге, коли його не помітили.

Моя мить: учора на вокзалі мене спитала дівчинка з-під Херсона, і я нарешті знаю, що їй відповісти.

А твоя?

Уранці я йду на вокзал. Дощ припинився, і над Львовом стоїть та сама прозора, мокра світлість, яку я любила в дитинстві.

Оленка сидить на лаві біля мами, гойдає ногами.

— Ти сказала, що скажеш не зараз, — каже вона. — Зараз?

Я сідаю поруч на рівні її очей.

— Знаєш, що таке щастя, Оленко? Це коли ти помічаєш, що щось добре є, поки воно є. От я зараз бачу тебе. Ти жива, ти тут, у тебе теплі руки. Це дуже добре. А тепер ти. Що сьогодні було щастям? Скажи мені одну річ.

Вона думає так серйозно, як думають тільки п’ятирічні.

— Що мама більше не плаче вночі.

Я киваю, бо не можу нічого сказати.

— Це чудова відповідь, — кажу я нарешті. — Найкраща, яку я чула за довгий час.

Вечором я повертаюсь додому й сідаю до вікна. На столі лежить записник, лист, гербарій і пачка сірників із малюнком моря. Я беру один сірник. Чиркаю. Вогонь з’являється, маленький, тремтливий, і я вперше не бачу в ньому пожежі. Я бачу казанок над хмизом у дерев’яній хатинці, запах молока й варення і дівчинку, яка вміє все на світі.

Я підпалюю свічку й ставлю її на підвіконня, щоб було видно. Не тому, що думаю, ніби вона побачить. А тому, що так треба.

За вікном вітер тягне із сусідського двору запах мокрої трави. І чи то мені здалось, чи то насправді, у траві на мене дивиться пара очей.

Які не втікають…