Вперше опубліковано в газеті “Дзеркало тижня” 9 жовтня 2015 року
У жовтні 1618 року на вулицях Москви запахло небезпекою. Під столичними мурами стояло чимале польсько-козацьке військо, яке активно готувалося штурмувати "третій Рим". Тим часом московському уряду катастрофічно бракувало досвідчених військових: із 11 тис. мобілізованих лише половина становила собою боєздатну силу. Тож шанси на успіх противник мав чималі.
Козацький десант
До походу на Московію уряд Речі Посполитої почав готуватися ще 1616 р. Польський король Сигізмунд ІІІ Ваза (1587–1632) вирішив знову спробувати посадити на царський трон "свою людину" - цього разу не маловідому особу на кшталт Гришки Отреп'єва, а свого сина Владислава, в майбутньому - короля Речі Посполитої (1632–1648). До участі в поході він планував залучити запорозьких козаків, які вже воювали на боці поляків у попередній Московській кампанії. Навесні 1616 р. на переговори з ними вирушив посланець литовського канцлера Яна Сапєги, а трохи згодом відбулося засідання сейму, на якому, за поданням того ж канцлера, було прийнято рішення виділити для заохочення козаків 20 тис. злотих.
Уже в січні 1617 р. 12-тисячне військо під командуванням Юрія (Єжи) Вишневецького з'явилося в районі Путивля, що на той час входив до складу Московської держави. Більшість у ньому становили и запорожці, до яких приєдналися ще й донські козаки. У ніч на 15 січня розпочався штурм міста: козакам вдалося захопити частину укріплень, однак фортеця встояла. Розділившись на три угруповання, козаки атакували Путивль упродовж двох тижнів, однак захопити його так і не змогли. О 3-й годині ночі 30 січня козаки розпочали генеральний штурм міста. Використовували пересувні штурмові башти, захисні дерев'яні щити та драбини; артилерія обстрілювала місто не лише звичайними, а й запалювальними боєприпасами. Однак і цього разу нападникам не пощастило - вдосвіта захисники Путивля таки змогли відкинути їх від стін міста, завдавши чималих втрат: за даними путивльських воєвод, було вбито близько
1000 осіб.
Зрозумівши, що далі продовжувати облогу немає сенсу, запорожці відступили. Перегрупувавшись і замінивши воєначальника, вони вдарили по іншому місту - Осколу. Із запису переговорів московських чиновників із кримським посольством від 4 березня 1617 р. відомо: діяли козаки у той самий спосіб, що й за рік до того під Кафою (сучасна Феодосія), коли запорожцям під орудою Петра Сагайдачного вдалося прорватися до міста, відвернувши розмовами увагу турецьких вартових. А ось із Воронежем, за який запорожці взялися відразу після Оскола, такий успіх повторити не вдалося. До міста вже докотилася новина про захоплення Оскола, і його оборонці були пильні. Козаки двічі пробували штурмувати укріплення посеред ночі, під прикриттям артилерії, однак обидві атаки оборонці міста успішно відбили. Відступивши до Оскола, запорожці певний час утримували місто, розставивши блокпости на навколишніх шляхах, а потім під тиском московських військ мусили повернутися на територію Речі Посполитої.
Швидше за все, Оскол мав стати плацдармом для подальшого наступу польської армії на московські землі. Про це свідчать і зізнання полонених запорожців на допитах, які стверджували, що для нападу їх найняла польська влада, і незвична для них тактика утримування міста під контролем (зазвичай обмежувалися набігами, хоча б тому, що просто не мали ресурсів для військової окупації). Однак далі справа не рушила: стосунки поляків із запорожцями зіпсувалися через королівський універсал, виданий ще наприкінці грудня 1616 р. У ньому Сигізмунд ІІІ Ваза обурювався козацькими нападами на Османську імперію і обіцяв козаків приструнити. З останнім у короля не дуже вийшло, а ось союзників він втратив: серед козаків зросло невдоволення П.Сагайдачним, який через це позбувся гетьманської булави, поступившись нею Дмитру Барабашу. Тож у квітні 1617 р. королевичу Владиславу довелося виступати в похід на Московію лише зі своїм військом.
Шлях до замирення
Виїзд Владислава з Варшави супроводжувався помпезними почестями. Його корону та зброю під час богослужіння освятив Гнєзненський архієпископ Вавжинець (Лаврентій) Гембіцький, і кілька днів претендента на московський престол супроводжував увесь королівський двір. Перш ніж іти на Московію королевич спробував домовитися про допомогу з запорожцями, однак конкретних відповідей не отримав і мусив рушити в похід сам. 11 жовтня польське військо вже було біля мурів Дорогобужа. Взяти місто вдалося без жодного пострілу: місцева еліта сама вийшла назустріч полякам із хлібом-сіллю та прапорами, а духовенство - з хрестами й іконами. За тижнів два таку саму зустріч влаштували Владиславу мешканці Вязьми. А ось далі пішли нелегкі військові будні…
Надворі ставало холодніше, опір московських військ посилювався, а жовніри ремствували через нестачу грошей. 6 грудня їхню "зарплату" перехопив ворог, який зробив вилазку з Можайська. Ще більший провал чекав командувача польсько-литовського війська Яна-Кароля Ходкевича під час спроби взяти місто. Він розраховував увірватися до Можайська в ніч з 11 на 12 грудня з допомогою, як тепер сказали б, диверсійно-розвідувальної групи, підпаливши міський посад та підірвавши замок. Але вже на півдорозі до міста, розгромивши загін московських кіннотників, поляки дізналися від них, що біля Можайська стоїть 6-тисячне московське військо, а місто - добре укріплене. Зрозумівши, що ніякого нічного штурму тепер точно не буде, Ходкевич наказав повертатися до Вязьми. А повернувшись - ставати на зимівлю.
Доки королевич Владислав марширував до Московії, урядовці Речі Посполитої вели перемовини з козаками. Каменем спотикання у переговорах стали вимоги польської влади припинити морські походи запорожців на Османську імперію. Для козаків ці морські виправи були джерелом прибутку, а для польських урядовців створювали постійну загрозу турецького нападу. Початок переговорів викликав бунт у козацькому середовищі. Запорожці скинули з гетьманства Барабаша, звинувативши у змові з поляками, - мовляв, саме через його бездіяльність турецький флот зруйнував Запорожжя. Невдовзі гетьманська булава знову опинилася в руках Петра Сагайдачного.
28–31 жовтня 1617 р. угоду таки було укладено. У ній встановлювався загальний розмір урядової платні козакам - 10 тис. злотих на рік на все військо та 700 поставів сукна. Чисельність Війська Запорозького не обговорювалась, лише зазначалося, що його лави мають залишити ті, чиї попередні заняття не відповідали уявленням запорожців про лицарську гідність: ремісники, купці, шинкарі, бурмістри, війти тощо. Так само жертвували і недосвідченими козаками - тими, хто пробув на Січі не більше двох років. Положення про заборону козакам ходити в морські походи на турків таки було внесене в документ. Однак січовим дипломатам вдалося зробити його формальністю: запорожцям заборонялося здійснювати виправи з Дніпра, про інші ж річки у договорі не йшлося. По суті, цей документ був вигідніший запорожцям, ніж польському уряду, який зобов'язувався найняти їх на службу, не отримавши натомість чітких гарантій. Але потреба у військовій силі змусила урядовців погодитися на такі умови, а впорядкування чисельності козацтва залишити на потім.
На Москву
Після укладення мирної угоди почалися переговори представників Петра Сагайдачного з поляками про участь запорожців у московському поході. У березні 1618 р. вони домовилися, що на допомогу королю підуть 20 тис. козаків. Приготування забрали кілька місяців, і в другій половині червня запорожці рушили на Московію.
7 липня від їхніх загонів уже відбивалися мешканці міста Лівни. Це була одна з найбільших московських фортець у цьому регіоні, та козаки взяли її за півдня. Місцеві воєводи спробували відкинути нападників подалі від мурів, але вилазка провалилася: один із них був убитий, а другий - потрапив у полон. До полудня запорожці здобули повний контроль над містом. Але довго затримуватися там вони не планували й невдовзі рушили далі.
16 липня козаки опинилися під стінами Єльця. Це місто було добре укріплене, мало сильну артилерію та великий гарнізон, на допомогу якому прийшли ратники мценського воєводи. Але Сагайдачний вирішив здобути його за будь-яку ціну: залишати такі великі сили в тилу було небезпечно. Тож козаки почали готуватися до штурму.
У ніч із 19 на 20 липня запорожці вдарили по фортеці з двох боків. У бою вони використовували пересувні дерев'яні башти - тури. Під їхнім захистом козаки могли вести вогонь прямо з-під стін фортеці, а потім залазити і долати оборону ворога. Тричі за ніч запорожці кидалися у бій, та прорватися все не могли. На світанку штурмові підрозділи вдарили по обложених із північного сходу, від гори Аргамак. Після запеклого бою козаки увірвалися всередину укріплень. У лавах оборонців Єльця почалася паніка. Не слухаючи наказів воєводи, московські ратники втікали, стрибаючи в річку Сосну, на березі якої й стояло місто. Деяким воякам вдалося зачинити ворота цитаделі і на певний час спинити козацький наступ.
Але сил опиратися в оборонців міста вже не було: за фортечними мурами лишилося всього кількасот чоловік. Серед цих людей був і царський посланник Хрущов, який разом із кримськими дипломатами віз данину ханові. Сановний дипломат до останнього вмовляв городян не здаватися козакам, а, навпаки, запалити місто й піти, бо від запорожців однак "пощади не буде". Та єльчани вирішили по-своєму. До козаків послали парламентерів - місцевих священиків, які просили запорожців не вбивати жителів і не палити церкви. В обмін на мир їм обіцяли видати дипломатів разом зі скарбницею. Козаки погодилися і невдовзі, вкупі зі знатними полоненими, отримали чималу, як на той час, суму - 5 тисяч рублів. Перш ніж потрапити в полон, Хрущов наказав втопити у річці посольські інструкції та опис "упоминків" (данини), тож на допиті стверджував, що більше грошей не має, а документи - у його піддячого Бредихіна. Та піддячий теж опинився в полоні, а легенду Хрущова хутко викрили вихідці з України, які входили до складу посольства й охоче розповіли землякам, що дипломат віз із собою на 4 тис. рублів більше. Однак знайти ці гроші козакам, судячи з усього, так і не вдалося. Полонені дипломати мандрували з ними півроку, побувавши ще й у польському таборі.
Штурм Єльця викликав паніку на сусідніх московських землях, що полегшило запорожцям похід. Наприкінці липня козацькі підрозділи під командуванням Михайла Дорошенка, відділившись від основних сил, розпочали рейд Рязанщиною. Перше місто на їхньому шляху - Лебедянь - здалося без бою, бо місцевий воєвода С.Леонтьєв просто втік. Так само накивав п'ятами і його "колега" з Данкова, який, маючи наказ царя про евакуацію населення, кинув людей напризволяще. У середині серпня підрозділи Дорошенка вже оточили Переяславль-Рязанський, але взяти його не змогли, - місто було добре укріплене, та ще й оточене з трьох боків річками, а в козаків не було з собою артилерії, яка залишилася в Сагайдачного. Розуміючи, що облога затягнеться надовго, Дорошенко підняв військо і рушив на з'єднання з гетьманом.
Із кожним днем скорочувалася відстань, що відділяла козаків від Москви. 16 вересня вже об'єднане військо Сагайдачного стало готуватися до переправи через Оку. Стривожений московський уряд намагався не пустити противника на протилежний берег. Назустріч козакам рушило військо на чолі з воєводою Григорієм Волконським. Але надовго затримати запорожців йому не вдалося. Увечері 16 вересня близько 1000 козаків переправилися вище й нижче того місця, де стояв противник. Під загрозою оточення, Григорій Волконський мусив відступити до Коломни.
Вночі у московському війську розпочалася паніка. Спочатку битися з Сагайдачним відмовилися московські козаки, які пішли ще до світанку. За ними потягнулися астраханські стрільці й татари. Врешті-решт під командуванням Волконського залишилося
250 чоловік. Не бажаючи опинитися в оточенні, командувач рушив до підмосковного села Гжель, що за 44 км від столиці. Та й у дорозі йому не пощастило - обоз пограбували свої ж дезертири.
Завершивши переправу через Оку, запорожці пішли на Москву і стали табором на Москві-ріці біля села Черкізово. Сагайдачний послав гінців до польського війська, щоб домовитися про час та місце з'єднання. Тим часом запорожці, не чекаючи повернення послів, розпочали розвідувально-диверсійні рейди навколишніми землями, блокуючи дороги, що з'єднували Москву з південними регіонами. Посланців гетьмана у польському таборі зустріли ледь не з розпростертими обіймами: 6-тисячне військо вже ледве трималося купи через голод та безгрошів'я. Було домовлено, що з'єднання військ відбудеться 3 жовтня біля підмосковного села Тушино.
Але на цю зустріч Сагайдачний трохи запізнився. Спочатку гетьман вирішив узяти штурмом Коломну, не бажаючи залишати у тилу укріплене й стратегічно важливе місто. Проте заскочити зненацька захисників фортеці не вдалося. 6 жовтня козаки рушили до Тушино. Біля Донського монастиря дорогу їм заступило московське військо. Зав'язався бій, у якому довелося взяти участь і самому гетьману. Він викликав на герць царського воєводу Василя Бутурліна. Поєдинок тривав недовго, - Сагайдачний вибив із рук суперника спис, а потім оглушив його ударом булави по голові так, що той звалився з коня. Московське військо охопила паніка, а після того, як запорожці зім'яли авангард ворожої кінноти, всі кинулися врозтіч.
Невдалий штурм
Невдовзі союзники з'єдналися і почали готуватися до штурму Москви. План, розробленийХодкевичем, передбачав, що місто штурмуватимуть із двох напрямків - Арбатських та Тверських воріт. Польські комісари наполегливо радили своєму воєначальнику якомога більше використати потенціал козацького війська, давши їм окрему ділянку штурму та повну свободу у тактиці. Але той, не бажаючи ділитися лаврами підкорювача Москви, відвів козакам допоміжну роль: вони мали вдарити з правого берега Москви-ріки, аби відвернути увагу противника, та допомагати на інших ділянках штурму.
Весь цей план зірвали два сапери-французи, які переметнулися до ворога в ніч з 9 на 10 жовтня, тобто за добу до штурму. Ходкевич швидко дізнався про перебіжчиків, але нічого змінювати не захотів, чим створив своїм воякам чимало проблем. Наприклад, підійшовши до Тверських воріт, вони побачили свіжовикопаний оборонний рів, що перекривав підхід до фортеці. Атака ж запорожців, яка мала відвернути увагу захисників міста, не заскочила тих зненацька. Невдалим став і удар із боку Арбатських воріт, - навіть зробивши пролом у воротах, піхотинці не змогли прорватися далі, бо наразилися на вогонь з оборонних споруд. Нічого не вийшло і в козацьких підрозділів: ворог так само зустрів їх щільним вогнем. Штурм завершився невдачею.
Провал цієї операції став точкою зворотного відліку у війні. Наприкінці жовтня розпочалися польсько-московські переговори, а в грудні 1618 р. сторони уклали перемир'я. Весь цей час запорожці продовжували спустошувати московські землі, що, своєю чергою, примушувало московську сторону не затягувати переговори. 29 грудня, отримавши інформацію про укладення миру, козаки рушили додому. Похід, що коштував московській стороні чималих втрат, завершився.
Використані матеріали книги: П.Сас. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці смути (1617-1618 рр.)
