Дитина приходить у цей світ як чистий аркуш. Спочатку там залишають свої "записи" батьки, а згодом вже і сама доросла людина. І от,коли людина щось починає якусь діяльність, вона майже завжди її планує, очікує певних результатів. І ці очікування бувають більш - менш реалістичними, а бувають ілюзорними. От саме про останні хочу сьогодні написати.
За допомогою ілюзій наш мозок намагається заспокоїти наше тіло, мовляв " чого ти? все буде гаразд, приблизно ось так...." І тут все може трішки вийти з-під контролю. Якщо нашому тілу ( чи ще чомусь) подобається уявний результат, який продукує наша уява, то ми можемо на "залипнути" на цьому процесі. Ілюзії солодкі, ілюзії приємні, наш мозок із задоволенням їх смакує, приймаючи за свою суб'єктивну реальність і заселяється там надовго. Ми плекаємо свої сподівання щодо нових стосунків, партнерів, нової роботи, підвищення по службі, щодо того, що партнер зміниться, що нові люди залишаться надовго і змінять наше життя. Цей список можу продовжувати непристойно довго, бо їх є стільки, скільки людей на планеті.
Що ж далі?
А далі наші марні сподівання пускають настільки глибоке коріння, що мозок не завжди спроможний відрізнити їх від реального життя. І от, коли на наші такі рожеві, прозорі, рівненько вибудувані ілюзії, починають потрапляти перші камінчики заперечень, ми вперто їх ігноруємо, не помічаючи правди.
-Та ні! Це щось інше!
-Він, мабуть, і справді зайнятий зараз. -Він не може мене кинути.
-Я ще трішки почекаю.
-Завтра усе буде по-іншому.
- Я ж стільки часу та сил вклав(ла) у ці стосунки.
А камінчиків стає все більше і вони з новою силою тарабанять по наших марних сподіваннях. І от, момент істини: ще один останній удар і наші ілюзії летять під три чорти. І ми разом із ними. Ці кляті рожеві окуляри завжди б'ються склом всередину! І вже наступної миті ми лежимо серед груди рожевого битого скла. Ми такі розбиті.
І якщо ілюзії б'ються, зазвичай, швидко, то процес відновлення займає значно більше часу. Все залежить від стійкості нервової системи людини. Чутливим людям буде трішки сутужніше. І нам тоді нічого не залишається, окрім як самостійно пройти всі свої кола пекла, психологи називають це "5 стадій прийняття горя" . Вони, мабуть, краще ніж я, про це знають...
Процес відновлення болючий, пекучий, важкий, рясно всіяний слізьми, відчуттям власної нікчемності, непотрібності, приниження та гострого болю. Лише згодом, по- троху починаєш помічати сонце, що сходить над обрієм, незважаючи ні на що, зроблену не тобою каву, обійми без приводу, підтримку людей, від яких цього зовсім не очікуєш, нову книгу, що викликає інтерес, спиці для в'язання знову тебе в руках, міцний сон, відсутність ранкової припухлості обличчя від вчорашніх сліз. І ти починаєш знову вчитись жити, але по-іншому, як заново ходити, вчишся дихати без щему у грудях від болю.
Що нас лікує? Зцілення у кожного своє, і шукати його означає будувати для себе надійний тил, мати достатній рівень підготовки для майбутніх негараздів. А вони будуть впродовж усього життя. Не їх відсутність визначає якість нашого життя, а наша сила та мужність пройти через своє життя з вірою у те, що ти обов'язково справишся з усім що для тебе приготувало життя, що то і вистачить усього, щоб з усім справитись.
Можливо, ви поцікавитесь - де я взяла стільки багато слів на цю тему?
Неможливо описувати те, що з тобою не відбувалось...
Дякую, що дочитали. Для мене буде цінною ваша реакція на цей довгочит.
Аліна
