У листопаді 2022 нас, київську команду дизайнерів, запросили приїхати в гості у Латвію у офіс, якому київський типу підпорядковувався. Я, чесно кажучи, не дуже знаю навіщо нам була та поїздка, але я скоріше задоволена, що вона відбулась, бо я побачила Ригу і зайвий раз зустрілась із Фуадом у Варшаві.
Ми до того постійно зідзвонювались по відео, він зазвичай мене набирав під вечір і ми могли години 2-3 проговорити. Він періодично згадував про народження спільних дітей, але він не хотів зі мною зустрічатися, не запрошував приїхати до нього у Варшаву в гості, і сам не хотів приїздити в Україну(останнє я розумію).
Моїй мамі в жовтні робили операцію по видаленню ракової пухлини, там була довга історія навколо цієї події, зараз важливо те, що рівно увечері в переддень операції, ми успішно з Фуадом посварились, бо він загалом не збирався заглиблюватись у мої проблеми і мій побут. Він був дуже зосереджений на тому, що цікавило його. Навіщо він мені телефонував і мрійливо муркотів у розмовах – я не знаю.
Я його повідомила, що їхатиму у відрядження і пару днів буду у Варшаві, тож ми могли б зустрітись. Я крім того запитала чи можу залиши в нього свій чемодан – я збиралась після відрядження пройтись у Варшаві по магазинах і щось купити. Тобто валіза у мене була пуста.
Він погодився на усе і крім того ще пообіцяв мене зустріти з потяга, коли я приїду у Варшаву. Ще поки я їхала від Хельма до Варшави і ми переписувались, він був готовий мене зустріти. За 15 хвилин він передумав, сказав, що приїхати не зможе і викличе мені таксі. Назовні вже було темно і зрозуміти де я, коли я вийшла з самого вокзала, я не могла. Він скинув мені посилання на таксі, типу дивись на мапу і розбирайся.
Я не знаю чи там щось було з інтернетом, чи з навігацією, чи я просто не могла зрозуміти де я сама знаходжусь на тому вокзалі, але я не змогла зустрітись з таксистом, відмінила таксі і посварилась з Фуадом. Я була втомлена після 16 годин дороги, було холодно, я була у незнайомому місті, було темно, я дуже сильно засмутилась через усю ситуацію і мені вже не вистачало розуму спокійно оглянути ГуглКарти і піти на найближчу станцію метро. Плюс я не хотіла ще пішки шукати готель, я хотіла, щоб мене привезли під самі двері.
Я 40 хвилин ходила навколо вокзалу, коли нарешті відійшла достатьно і у таке місце, де таксі погодилось зупинитись і підібрати мене.
Я була засмучена, і ми посварились, і загалом, знаючи Фуада, вже можна було і не зустрічатись, але у мене була валіза і мені реально треба було її на нього залишити, бо у мене не був передбачений багаж у літаку…
Наступного дня або через день ми таки зустрілись, я познайомилась з його тим другом-росіянином, ми десь походили по барах, разом їхали на таксі по домам, я хотіла подарувати Фуадові футболку «Залізність», до себе він мене не запрошував, наполягати не мало сенсу.
Ми з ним зустрілись ще раз, ходили в піцерію поїсти, потім сварились, я була дуже зла, ми прям багато і довго сварились, потім зайшли до нього. Він увімкнув якийсь серіал, я посиділа поруч мовчки, потримала його за руку, потім пішла до себе в готель. А потім лишила йому чемодан, потім забрала його і на тому скінчились наші стосунки.
Мене не було більше 2-х тижнів і я очікувала, що можливо він мені щось за цей напише, бо поведінка його мені була незрозумілою. Пиздів він по відеовиклику дай боже, я ж кажу сам дзвонив і намотував мені на вуха якусь лапшу про весілля, одруження, народження, дітей і так далі. Але він мені нічого не написав і коли я прийшла по чемодан, то він усім своїм виглядом демонстрував мені своє небажання мене бачити в своєму помешканні.
По приїзду з відрядження – а ми крім того ще з колегами після відрядження встигли з’їздити у Відень на відпочинок – я домовилась про зустріч зі своїми падрушками з першої роботи, з якими ми були нерозлучним тріо, і я була зобов’язана із ними поділитись усім, що відбулось і крім того, воно мені самій було дуже потрібно.
Ми домовились, що усі втрьох зберемось У Федчука на каву за годинку-півтори перед тренуванням. Я їхала на ту зустріч на таксі, як і зазвичай, загалом. Тоді був блекаут і в Солом’янському районі усе було у пітьмі. Мені трапився таксист, який вирішив зі мною обговорити музику. У нього грала якась опера, коли я сіла в машину, і музика загалом була непроста і нетипова, але мені сподобалось і якось ми через це розговорились. Він мені розповів про себе, і назвав виконавця і пісню. Я записала собі і запам’ятала. Мені здається, що самостійно я б ніколи на це не наштовхнулась.
Ми зустрілись у Владислава, світла у нього не було, бо він працював при свічках, виступаючи проти використання бензинового генератора та інших можливих допоміжних електрифікаціних засобів.
Ми тоді з ним ще нічого між собою не задумували, я йому просто подобалась, він мені робив якісь знаки уваги, але ми не спілкувались відкрито і я думала, що він має дівчину, бо він про неї згадував.
Тоді я розповіла своїм дівчатам про усе, що я пережила у Варшаві, увесь виноз мозку, і підсумувала тим, що більше ні в коєм случає ні в коєм разє. Моя тодішня лід дизайн-команди тоді ж пропонувала мені спланувати нашу наступну сумісну подорож і ми розглядали варіант поїздки на Балі або в Таїланд – я ніколи не була в країнах Азії і мені дуже б хотілось подивитись той напрямок. Зрештою ми з нею зупинились на значно більш простому варіанті, і поїхали у двох Португалію. Я тоді розповідала про це дівчатам і Владислав теж це чув, бо я тоді стояла біля нього чи розраховувалась чи замовляла тістечно з холодильника.
Я ще тоді якось в розмові сказала, що типу я «змінюю назад прізвище», типу що розійшлись ми з Фуадом, все, фініта, і на ці слова Владислава перемкнуло і він двічи чи тричі перепитав мій номер телефона, бо у нього все перед очима попливло і він не міг зібратись з думками.
На першу роботу я влаштувалась у серпні 2018 року. Я навіть пам’ятаю дату, 8,08. Я була на пляжі у місті Лазурному біля Херсона, де мій тато працював тоді рятувальником на другій базі відпочинку КПІ, коли мені зателефонувала HR Таня і повідомила, що пора працювати.
ПІсля півроку роботи я, попри навантаження від самої роботи, вирішила, що мені час здати екзамен на С1 з англійської. Щоб його здати, треба було ходити на підготовчий курс.
В 11 класі, коли ми здавали ЗНО, у мене був дуже дивний настрій в день екзамена з англійської. Я до нього не готувалась вза-га-лі, вот просто я жодного разу не відкрила ніяку підготовчу книжку, не проходила ніяких тестів. Я була загалом впевнена у собі, бо я вдома часто спілкувалась з татовим другом англійською. Він приходив до нас в гості випити з татом коньяку, але йому було зі мною цікаво і він змушував мене говорити до нього англійською. Ми разом слухали музику, він розповідав про історичні події, радив мені книжки, давав завдання. Він вчився в ІнЯзі у радянський період і 1991 року після розпаду Совка мігрував із друзями до Іспанії. Вони поїхали туди як музичний гурт, щоб записати там спільний альбом. Він грав на саксофоні і це була невигадана історія – вони дійсно записали альбом, але після того пересварились і гурт розпався.
Він залишився жити в Іспанії, працював там, потім якийсь час жив у Великобританії і навіть в Парижі. Він досконало знав іспанську та англійську, працював синхронним перекладачем і викладав. Він непогано орієнтувався у французській, у нього був музичний слух і він пояснював мені як робиться правильна вимова: що існують різні методи випускати з голови повітря. Деякі звуки носові, деякі горлові, а деякі ідуть з лоба і треба вміти переключатись між цими mode-ами.
Він звернув на мене увагу – на мене та мою англійську – бо одного разу він прийшов до нас тоді, коли я вчила Vincent Maloy is 7 years old, he`s always polite and does what he`s told, Vincent is nice when his aunt comes to see him, but imagines deeping her in wax for his wax museum…Я неправильно вимовляла деякі звуки і він змусив мене виправити свою вимову.
Але я не думала, що здати екзамен на С1 так само просто, як ЗНО, і крім того минуло 4 роки мого майже повного забиття на користування англ.
Я пішла в Кембриджський центр, вони тоді знаходились на Золотих Воротах. Я обрала такий курс, де заняття проходили лише один раз на тиждень, у НЕДІЛЮ, і саме заняття тривало 4 години. Це був єдиний більш-менш зручний для мене варіант, бо в робочі дні я знала, що у мене немає ні сил, ні вільного часу після роботи.
У моєї керівниці, тієї, яку я ненавиджу, була звичка: вона могла вранці в суботу сісти перевіряти якісь задачі і починала наярювати на телефон, щоб я сідала їх дороблювати або перероблювати. Якийсь час я брала слухавку і реально велась на цей ідіотизм. Одно разу вона зателефонувала мені об 11 ранку і коли я взяла слухаву, вона мені у неї простогнала. Я не зрозуміла, чи це вона вирішила потягнутись і задовбалась чекати, коли я нарешті відповім, чи вона їблась і вирішила з мене познущатись. Після того я перестала відповідати їй по вихідних, особливо телефоном. Бо у нас ще був для зв’язку Скайп і вона любила туди мені нахуярити полотно повідомлень КАПСОМ. МАРИНО!!!!!!!
Ненавиджу, сподіваюсь вона вже померла.
В суботу я могла зробити домашку на неділю, вот до чого це. Хоча і не сильно хотілось.
Закінчити цей підготовчий курс – це одна справа, воно зі здачею самого екзамена ніяк не пов’язано. На екзамен треба було окремо зареєструватись, оплатити його – щось 3000 грн, написати, і не факт, що результат був би достатнім для отримання підтвердження бажаного рівня знань.
Нас попередила викладачка курсу, що краще забити собі здачу екзамена не пізніше, як за місяць після закінчення курсу, бо інакше та підготовка була до голої жопи. Я так і зробила.
На курсі зі мною у групі була дівчинка Саша. Вона дуже добре говорила, мені на той час було значно складніше зібрати в голові слова докупи, щоб видати їх ротом. Під кінець курса вона сама до мене підійшла і запропонувала здавати екзамен разом. Там в екзамені 4 частини: письмо, читання, розмовна частина і сприйняття на слух. На розмовній частині присутні двоє екзаменаторів (один обов’язково мав бути нейтівом), і двоє студентів, які здають. Ми з нею пару разів зустрілись в Києві поза навчанням та екзаменом, щоб типу потренувати наші діалоги, зрозуміти одна одну, і так в парі здали спікінг.
Вона працювала в якомусь мережевому готелі в Києві, чи в Holiday Inn, чи типу того, в якомусь багатому, і їй там багато доводилось спілкуватись з іноземцями, тому для неї спілкування вербальне було звичайною справою. Мені дуже пощастило, що ми з нею тоді так вдало скооперувались.
Коли я проходила співбесіди на цю роботу, від якої ми їздили у відрядження до Латвії, мені доводилось проходити їх англійською. Усього співбесід було 3, дві з яких – англійською. Причому я не сильно хотіла туди найматись.
Коли мені призначили останню зустріч із лідом команди, який, власне, і наймав, я про це швидко забула. Я в той день була на роботі в офісі пригружена своїми питаннями і у нас чомусь в офісі тоді не було інтернету і я щось вранці довго дуплилась до роботи.
Мені почала надзвонювати на телефон і у телеграм HR-ка, теж, до речі, Тетяна, щоб запитати мене так а де я, бо мене всі чекають на дзвінку.
Мені довелось швидко забігти в якусь вільну переговорку і зі свого мобільного інтернета і з вибаченнями про запізнення і свою дурість проходити фінальне Інтерв’ю. Мені дуже сподобався керівник, це був чоловік, він був молодим, але дорослим і дуже гарної зовнішності. Я знала, що мені легко буде працювати з чоловіком-керівником, тому я на тій розмові не сильно переживала. Він мене запитав порадити йому якусь книгу або розповісти про те, що я останнім читала, і я порадила йому «Ачелерандо». Мені цю книгу подарував мій тодішній керівник, і вона була футуристична і цікава, і мені здавалось, що може прийтися до смаку і цьому керівникові теж…
Мій перший хлопець думав про те, щоб вступити в НАУ і вивчитись на пілота літака. Я не знаю, чому він відмовився від цієї ідеї.
Перед ЗНО ми багато часу проводили з ним разом, в тому числі ми зустрічались, щоб попереказувати одне одному інформацію з підготовчих книжок – типу так краще запам’ятовувалось. Я увесь рік, увесь 11 клас, не робила взагалі нічого. Я забивала на усе навчання як тільки могла, бо мені треба було готуватись до вступних в універ. Мені доводилось ходити на підготовчі курси з рисунку, архітектурної композиції…Мені було взагалі не до Історії України і Української Літератури.
Мову я знала добре і я була впевнена у тому, що, навіть якщо я всру частину з питаннями по УкрЛіт, то мене витягне частина по УкрМові. У мене всі диктанти були писані на 11-12 балів, починаючи з першого класу школи. Мені ставили 12 за твори і вчителі зачитували мої вигадки на увесь клас. На Зарубіжній Літературі нам задавали написати вірш, а в мене вже до того часу було у без завдань написано 100500 поезій, і я із задоволенням зачитала для всіх свій вірш, отримала за нього 11 і мені ще й поаплодували.
Найбільше мене непокоїла Історія, бо я її не вчила і не сильно хотіла. Я не знала, чому, як і навіщо я маю запам’ятати дати…Навіщо мені знання про дату Битви Під Синіми Водами. За два тижні до екзамену з Історії України я почала підготовку: щодня і щовечора я виписувала собі вручну з книжки у конспект якусь кількість дат і подій, наприклад 2-3 сторінки, заучувала їх, повторювала, на наступний день все те саме. Я зазубрила багато сторінок дат із подіями і такий метод підготовки дозволив мені отримати 181 чи 182 бали на екзамені.
Тоді прямо між моєю наполегливою та сумлінною запам’ятовувальною працею, мій брат вирішив повчити мене водінню. Ми один чи два рази виїздили з ним В ЛІС, де він давав мені кермувати машиною на механіці. Одного разу я ледь не в’їхала у дерево, але він сказав, що я все доволі впевнено роблю, і зі мною за кермом не так страшно, як, наприклад, з нашою мамою (вона самостійно здала на водійське посвідчення).
Там поряд була парковка, яку усі використовували як майдан для навчання, але я не пам’ятаю чи їздила я десь там по прямій по асфальту чи ні.
Моя мама після того, як отримала водійське посвідчення, самостійно сіла за кермо аж один раз. Історія була така, вона виїхала з нашого гаража на нашу вулицю, у той час на вулицю заїхала інша машина, їй стало страшно щось робити, вона попросила водія тієї машини допомогти їй загнати свою машину назад в гараж, і більше вона сама за кермо не сідала.
Вона працювала в обмінниках валют деяких час, у багатьох, в різних районах Києва. Їй доводилось сидіти за компом і комунікувати із системним адміністратором, тобто вона знає, що таке віддалений доступ і чому курсор бігає по моніторі без її допомоги.
Колись їй вже ставили діагноз «рак», їй було років 37-40. Тоді у неї знайшли доброякісну пухлину в горлі, і напевно її вирізали – я цього не пам’ятаю.
2022 влітку я не знаю чому, але її обстежили і знову виявили пухлину. Вона знаходилась на вилочковій залозі і назвали її тімома. Для того, щоб визначити, доброякісна вона була чи злоякісна, треба було зробити біопсію.
Вона пішла до хірурга на процедуру. Він їй щось відщипнув, але не те, що треба. Вона пішла до того самого хірурга на повторну біопсію, щоб він другий раз взяв вже такий зразок, як треба. Він знову щось ущипнув, але або не туди, або там чутливе місце в тілі. Мама не встигла вийти з лікарні, бо почала втрачати свідомість – у неї від того щипка сталась внутрішня кровотеча.
По-моєму вже після операції, коли саму пухлину вирізали, треба було визначати чи потрібна променева терапія або хімія. Ми пішли до якоїсь жінки-лікаря, щоб вона дала заключення по тому, що таке вирізана пухлина. Мама моя була у стані абсолютної відсутності мислення, критичного, напівкритичого – будь якого. Вона просто була з усім согласная.
Лікар на мене почала наїзжати з такими дивними питаннями, наче лікар це я. Типу а чому ви не зробили оце, а вас що не хвилює оце, і так далі. Вапрос какова хуя. Кажу так до вас же прийшли, щоб ви сказали, що робити, тупа ви пиздоблядська виродка. Ще б на стіл їй насрала.
Мої стосунки з моєю мамою зійшли в абсолютний нуль, бо вона вважає, що я вийти заміж не можу, бо я лесбійка, і ніякі докази мого психічного здоров’я вона не приймає і прийняти не може: для неї я інвалідка, бо працюю з ком’ютера, лежачи на ліжку. Здорова людина притомна лежачи працювати не може, вона має хоча б сісти (щось зі школи часів СРСР).
Але згадую я про неї не через сентимент, ностальгію, сум, бажання поновити стосунки і розібратись в загадочьній людській природі. Просто її життя – це теж події, теж досвід, якого в мене, наприклад, не було і не могло б бути. Тобто я прагну використовувати прожите нею.
Скільки я знаю свою маму, в неї зажди було коротке волосся. У всіх її сестер також, у моєї бабушки – її мами – теж, у моєї двоюрідної сестри теж був період, коли вона була стрижена «під хлопчика». Тобто в нашій сім’ї, можна сказати, ніколи не було заборони або гидливого упередженого ставлення до коротких жіночих зачісок.
Одного разу чоловік моєї троюрідної тітки дав мені душевну пораду, він вирішив, що це слова, реально варті того, щоб їх озвучити, він сказав мені, що «волосся – ето достояніє женщіни», і типу мені його треба відростити, щоб вийти заміж.
Так вот коли моя мама працювала в обмінниках, до неї декілька разів навідувались якісь правоохоронні органи і конфіскували у неї її власні персональні мобільні телефони. Один чи два. Їх ніхто не повертав і не повернув, хоча стосунку до роботи в обмінній будці вони не мали. Це були не айфони, у них не було якоїсь захмарної вартості.
На одному з них на дзвінку стояла пісня Океана Ельзи «911».
Я часто привозила з поїздок подарунки своїм подружкам, і взагалі у нас це було наче в порядку речей періодично обмінюватися якимись символічними презентіками. Просто є речі, якими реально хочеться поділитись і які, ми були упевнені, ми усі втрьох зрозуміємо і вони усім трьом будуть якщо не близькі, то точно зрозумілі.
Не пам’ятаю чи з Румунію, чи з Португалії, але я привезла їм обом (колишнім коліжанкам) книжки. Я не пам’ятаю звідки саме, бо в Бухаресті я мені показали книжковий-бібліотеку, в який я неодноразово заходила, бо мені там просто подобалось ходити. Крім того, там, ясна річ, вибір книжок був зовсім інакший від того, які продаються в магазинах України. А в Португалії ми були у місті Порту в якомусь там найстарішому книжковому, в якому щось знімали, або коротше я не дуже зрозуміла чим саме видатне те місце, але всередині було гарно, і я вирішила, що якщо це типу популярна туристична точка, то з неї варто привезти подарунки.
Я любила напихати в сумку 4-5 зайвих кілограм книжками, да.
Коли я тоді до-після відрядження у Латвію була день-два у Варшаві, я в якомусь сувенірному магазині знайшла подарункові прикраси, які мені були відомі з дитинства. Коли ми відпочивали в Криму, якийсь рік у сувенірних ларьках, навколо яких я постійно кружляла, з’явились «перлинки». Там у коробці була мушля з річковою, наскільки я могла зрозуміти, перлинкою всередині, і кулон-підвіска, в яку треба було покласти саму перлинку. Прикол цієї штуки полягав у тому, що коли купуєш коробочку, невідомо якого кольору тобі попадеться перлинка. Там було два варіанти: біла або рожева. Ясна річ, я хотіла, щоб мені трапилась рожева. Ми тоді, по-моєму, купили з подругою дві коробки, і у нас обох були всередині білі перлинки.
Коли я вже в дорослому віці знайшла цю штуку у Варшаві, я вирішила подарувати своїм дівчатам такі теж, бо мені було цікаво чи реально там є статистична різниця і рожеві трапляються рідше, ніж білі.
Ми були у Владислава у Федчуку, коли я подарувала одну з коробочок навмання одній зі своїх подруг, і вона відкрила її разом із мушлею при нас з Владиславом. Їй трапилась рожева перлинка!
Пізніше ми зустрілись і з третьою нашою подрушкою, я подарувала їй теж цю саму штуку, і їй випала біла. На 4 відомих мені випадки, рожева перлинка була лише одна.
Тоді, коли Владислав почув, що я «назад змінюю прізвище», він вирішив, що я розлучаюсь, тобто що я була одружена. Питання до тупого долбайоба: яка твоя собача справа, свинне рило? Хотів знати чи я одружена чи ні, треба було СПИТАТИ. Але він не настільки розумний, він вирішив, що він буде придумувати собі якісь придумки і сам буде собі під ніс на них ображатись.
Це тривало ще пару місяців після того, коли Владислав подрочував сам себе туди-сюди, ЗДОГАДУЮЧИСЬ, що відбувається у моєму особисому житті.
Він жодного разу нічого не запитав, не пропонував мені ніяких побачень, просто як тупа мразота заглядав мені під спідницю – буквально! він постійно мене обдивлявся на предмет сексуального збудження – і дувся. І хочєца і колєца. Я не зрозуміла цього, усі мої стосунки були прямолінійно зрозумілими: я подобалась, мені про це повідомляли, і я або відповідала згодою, або ні. Мовчазна нашифровка – це щось від психічного нездоров’я.
Я спостерігала за тим, як Владислав собі урізає кінець (збуджується, а потім вигадує про мене щось, щоб засмутитись і придушити в собі ерекцію), і якось вирішила, що треба його піддьорнуть. У мене було кільце, воно було золоте із великим прозорим камінчиком. Мені його подарувала моя хрещена, тьотя Таня, одна зі старших сестер моєї мами, якщо не помиляюсь, на мій день народження за декілька років до того. Можливо за багато років до того.
Я зазвичай не ношу подібних прикрас, бо вони протирічать моєму стилю. Крім того, я не взагалі не дуже люблю обчепитись кільцями, бо це незручно. В універі, в художнці – у мене постійно була робота, пов’язана із брудом і із роботою руками, я не могла собі дозволити побрікушку на пальчика, її б довелось туди-сюди знімати-надягати. Кільце незручно носити взимку під рукавиці, і так далі, і тому подібне.
Воно було мені великувате, воно добре сиділо у мене тільки не великому пальці руки. Але у ситуації з Владиславом воно прийшлось мені доречніше не буває.
Я прийшла до нього сама у темрямі – були відключення, він сидів у себе як завжди темній печері – в короткій помаранчевій сукні і сіла за найдальший від нього стіл, щоб він мене не зачіпав. У нього сидів Максим-гітарист, Максим, як завжди, щиро і відверто зробив мені комплімент, що я дуже гарна – цим мені подобається Максим, я його модель дій розумію, вона доволі здорова, чого аж ніяк не скажеш про Владиславову.
Я щось замовила, Владислав проробив довгий шлях в 4 кроки від своєї робочої поверхні до стола, за яким я сиджу, встиг збудитись, бо йому здалось, що я для нього вдяглась покраще, а потім, коли він підійшов, він побачив у мене на пальці ГІГАНТСКОЄ ОГРОМНАЄ ЗАЛАТОЄ КАЛЬЦО З КАМЄНЄМ!!!!! І йому миттєво жовч і сеча заповнили усю голову і очі. З очей не повикрапувало, але по обличчю було видно, що «ну і пошла нахуй шлюха ну і іди їдь їбись з ким ти там їбешся». Лише за це він заслуговує на те, щоб відірвати йому члена. Постійне носіння при собі пеніса занадто сильно погіршує йому настрій і заважає бути продуктивним у робочих процесах.
Ти звідки знаєш чому у мене на руці кільце, залупа у пупа?
Ти знаєш яка його ціна?
Ти занадто дешевший за нього? Це не моя проблема. Іди подрай свою парашу ще раз, може допоможе.
Потім він почав читати мої переписки і зрозумів, що я загалом нічого не приховую і йому від того стало трошки легше, і наші стосунки, нарешті, вирівнялись. В усякому разі він перестав дошифровуватись незрозумілими вигадками про мене. Он хотєл імєнно возбуждаться, я йому як людина не сильно була для цього потрібна, йому було достатньо того, що він впевнений (типу того), що я існую у вимірі фізичного, тобто що у мене є тіло зі шкіри та кісток. Його (цього тіла) можна було не торкатись і не чіпати його, бо фантазії і самодрочка значно приємніші і цікавіші за пряме людське спілкування.
Пошол нахуй ВладЗалупа, ВладХуйня, ВладБляд, ВладДніщєЄбаноє. Стрибни з аномальної кручі і вбийся.
