"Люди з дивностями тягнуться одне до одного. Навіть якщо не хочуть цього визнавати." Автор.
Бар. Вечір. Людей багато, але шум — наче крізь подушку. Я сиджу за столиком, найдальшим від входу, ніби це мене врятує.
Гризу гумову рибку.
Зуби ниють, як у скаженого собаки. Долоня судомно стискає обгризану гуму — вона липка від слини, дрібні шматочки застрягають між зубами і дратують ще більше. Усе навколо дратує. Світ здається надто м’яким, надто мовчазним.
Мене щойно кинули. Ну, «щойно» — година, може, дві тому. Сказала: «Це занадто», не пояснювала, що саме. Хоч я й так знав — завжди те саме.
Поки стосунки не доходять до інтиму — все нормально. А потім усе відразу ламається. Усе летить під три чорти після першого разу в ліжку. Не через секс. Через мій фетиш — страпон. І не тому, що це щось огидне. Просто... не кожна здатна це прийняти.
Я не дорікав їй. Не дивувався. Просто встав, пішов і тепер гризу стару іграшку, щоб не вбити зубами стіл.
І тут, неосподівано, відчуваю на собі погляд.
— Ти не будеш проти моєї компанії?
Голос — жіночий, спокійний. Я піднімаю очі. Вона трохи старша. Можливо, теж втекла від когось. А може, просто дивиться на мої зуби, завжди одне і те саме.
Я мовчки кивнув, убираючи рибку до кишені. Не було бажання відмовляти — чи бодай щось говорити.
Вона сіла поруч, не тиснула, просто була. І поставила склянку, що тримала, кінчиками пальців.
— Які в тебе милі зубки, — сказала спокійно, ніби помітила щось, що інші ігнорують.
Я звик до такого. Через мою аномалію: зуби схожі на щось середнє між піраньєю і акулою. Маленькі, гострі, рівні — але завжди викликають реакцію. Не завжди приємну.
— Дякую, — відповів я коротко.
Вона подивилась уважно, без осуду. Мені це здалося незвичним
Почали нити зуби — почалася «зубна чесотка». Знову. Цей свербіж траплявся раз на кілька місяців, завжди несподівано. Батько казав — нерви. Але нерви минали, а свербіж лишався.
Я дістав із кишені гумову рибку і вчепився в неї зубами. Гриз, поки біль не стих.
Вона мовчки спостерігала. Не відверталася, не насміхалась. Це було ново.
— Знаєш, це було мило, — сказала тихо.
Її голос не звучав як жарт. Я відчув, що вона розуміє — без зайвих слів.
— Можна... поставити запитання? — вона мовила тихо, ніби вагаючись.
Її тон був спокійним, але з серйозною ноткою. Я явно зацікавив її — що, зрештою, не дивно, зважаючи на мої особливості.
— Дивлячись яке, — відповів я, відводячи погляд та прибираючи рибку назад у кишеню.
— Чому ти засмучений?
Я замовчав. Відповідь була проста, але особиста.
— Мене кинула дівчина, — сказав я, наче це був факт погоди. Нічого нового. Це був не перший і точно не останній раз у моєму житті.
У її погляді промайнуло легке здивування — вона явно очікувала почути щось інше. Я перебив її, ще до того, як вона встигла задати наступне запитання:
— Це... надто особисте, — сказав я, дивлячись на стіл.
— Як хочеш, — спокійно відповіла вона. Після короткої паузи заговорила знову:
— Може, вип'єш зі мною? Мені буде компанія, а ти трохи розслабишся.
Сказавши це, вона підняла склянку, тримаючи кінчиками пальців, та нервово облизала губи. Я трохи подумав і мовчки підняв свою — недопиту. Склянки легенько стукнулися одна об одну. Гірше мені точно не стане.
Коли стемніло, ми вийшли на вулицю, тримаючись один за одного. Обоє явно не розрахували свою межу й хильнули зайвого. Мені завжди було важко зупинитися вчасно, а про неї — не скажу.
— Може, підемо до мене? А то поодинці ми точно далеко не дійдемо.
Я лише кивнув — говорити було важко. Язик сплітався, наче намагався зав’язатися у вузол.
Вона тримала мене під лікоть, а я — тримався за неї.І від неї тягло солодким парфумом, змішаним з перегаром.
Нас постійно хитало, наче ми стояли на палубі корабля. Навколо — темрява і тиша.
Кожен крок давався важко. І справа була не тільки в алкоголі.
Боявся її впустити. Загубити. Хоча й сам не розумів, звідки така прив’язаність до людини, яку бачив уперше в житті.
Але найбільше дивувала її мертва хватка. Наче з нею відбувалося щось подібне. Наче моя химерність не відштовхувала, а...
І так ми, хитаючись, крокували у пітьмі.
Не знаю, скільки часу минуло, поки ми дійшли до її під’їзду і піднялися на потрібний поверх. Але нам таки вдалося це зробити. Потрапивши до її квартири, ми вже не могли сказати, хто кого дотягнув до ліжка. Просто впали разом на ліжко — важкі, як мішки з цукром. Ніхто не намагався роздягатись — у цьому не було сенсу.
Вона неочікувано заговорила, притискаючись до мене:
— Може, скажеш, чого тебе кинула дівчина?
Я відповів, навіть не задумуючись. Наче це була не перша пиятика з нею.
— Вона була проти сексу зі страпоном.
При цьому в голову лізе спогад: колишня дивиться на мене, як на збоченця.
А я тікаю, ще до того, як вона встигає щось сказати.
— Зі страпоном, кажеш
У її голосі відчувалось зацікавлення. Потім, сопучи, вона залізла на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як вона дивиться на мене — уважно, із якоюсь надією, яку я ще не розумів. Здавалося, мої слова зачепили в ній щось глибоке.
Її очі блиснули.
— А що скажеш... про ошийник і повідець? — її голос злегка здригнувся, а пальці вчепилися в мою футболку, ніби вона боялась, що я зникну.
Я не встиг відповісти — знову зачесались зуби. Не думаючи й зовсім не розуміючи, що відбувається, я вчепився їй у плече зубами.
— Обережно! — майже вигукнула вона.
Долоня ляснула по щоці, а в її очах був страх. Але вона не збиралася тікати, навіть не спробувала вирвати плече із хватки. Лиш тремтіла.
Я інстинктивно послабив хватку. Коли зуби заспокоїлись, я відпустив її плече.
— Вибач... — промимрив я, відчуваючи, як сп’яніння відступає, а на обличчі з’являється гарячий рум’янець.
— Ти мене реально вкусив?..
Вона трималася за плече — не тікаючи, не смикаючись. Протверезіла. Не повністю, але достатньо, щоб зрозуміти: це не п’яна маячня.
Очі — не налякані. Швидше — уважні. Розгублені. І ще… щось у них було.
Цікавість? Надія? Я не був певен.
— То ти казав… про страпон?
Голос трохи зірвався. Без цієї тріщини це могло би прозвучати холодно. Але не прозвучало.
Я обдумував її слова, не дивлячись на неї. Було соромно через цей укус.
Відчував її погляд — пильний, очікуючий. Прямо нутром відчував: їй справді цікаво, що я відповім. Не для жарту. Не для контролю.
— А як щодо… повідця? — сказала вона майже пошепки.
І не зупинилась. Не відвела очей. І долоні лягли мені на груди.
У цю мить я зрозумів: вона звичайна тілом, але всередині — така ж, як я.
Просто я про страпон, а вона — про повідець і нашийник.
Ковтнув повітря, наче шукав рішучості.
— Можна спробувати, — видавив із себе. Не впевнено.
Я до кінця не розумів свого ставлення до цього. Але точно знав: це не гірше за мій фетиш.
— Якщо хочеш, можемо спробувати зараз, — сказала вона так, ніби їй було байдуже до моєї відповіді. Вона знала: я не піду. Бо знайшов ту, хто прийняла не тільки мій фетиш, а й усе інше.
Я подивився на неї і мовчки ліг на бік. Вона вляглася поруч. Ми лежали тихо, дихання повільно вирівнювалося. Уперше за довгий час тиша не тиснула. Вона просто була.
Зуби більше не свербіли.
Уперше за довгий час я не відчував себе диваком.
Просто людиною. Поруч з нею
Я прокинувся і відразу зрозумів, чому — зуби знову свербіли.
Дістав із кишені гумову рибку й вчепився в неї.
На цій старій іграшці вже було чимало слідів від зубів — іноді здавалося дивним, що вона ще тримається цілою. Подарунок від мого батька, стоматолога. Котрий ростив мене сам і був єдиною людиною, котра ніколи не відштовхувала мене.
Коли біль вщух, я відклав рибку, озирнувся — кімната порожня. Але не чужа. Просто порожня. І тиша — вже інша. Не лякає. Але все одно насторожує.Це не щастя. Але може, крок до нього. Якщо не перегризу все сам.
На кухні ще пахло кавою, а на столі лежала записка:
"Пішла у магазин. Якщо хочеш — приготуй сніданок сам."
На краю столу стояла її чашка. Відбиток губної помади ще не встиг стертися.
Було трохи незручно — чужий дім, чужі речі. Але не було напруги. Просто голод. Наче квартира сама прийняла мене, не виганяла
Я зупинився і відчинив холодильник, що ледь помітно сопів.
Не знаючи, з чого почати.
Але рука сама потягнулась до яйця. Пальці діяли, мозок думав.
Може, це шанс. Не на щастя, не на "кохання всього життя". Просто шанс на те, що наступного разу — я не прокинуся один.
Доповненя -: Образ головного героя натхнений Ellen Joe з Zenless Zone Zero, а точніше артами з музичного ролика Nightcore - Take A Hint (Rock Version) (Lyrics) котрий я знайшов на YouTube. Її зубки стали триггером для появи ідеї котра переросла в образ персонажа та саме оповідання.
Автор.
У джерела натхнення є іронія. Ellen Joe — фансервісний персонаж. Але один невеликий елемент її зовнішності дав поштовх до створення героя, котрий, не маючи ані імені, ані візуального образу, вийшовживим.
Автор.
Ім’я головного героя неважливе для оповідання. Це — мала деталь, яка нічого суттєво не змінює. Але якщо хочете, можете вигадати йому ім’я самі або використати такий варіант як — Еллан Джойл.
Автор.
