Токіо - велике місто. У такому великому я ще ніколи не бувала. Перші два - три тижні у вільний від роботи час я ходила пішки та роздивлялася все навколо. Інші архітектура, культура, побут, зовсім інше відчуття життєвого простору. Місто має свій, ні на що знайоме не схожий запах. Їхати кудись на громадському транспорті не було потреби, а занурюватися у його вир просто так здавалося надто обтяжливим.
Але одна річ у цьому новому світі була 100% варта того, щоб зібрати речі і поїхати навіть не на метро, а на міжміських потягах з пересадками у сусідню префектуру. Це ОКЕАН!
У своєму житті мені пощастило досить багато подорожувати. Карта порахувала і стверджує, що я обійшла майже 6% світу. Це, в основному, звісно, Європа, але я встигла і трошечки зазирнути у Африку та Азію. Проте якось ні жодного разу доля не приводила мене на берег справжнього океану.
А тут він скрізь! Японія - це група крупних островів, оточена з трьох сторін Охотським, Японським та Східнокитайським морями, а четвертою повернута до Тихого океану.
Вже на початку травня, коли стало стабільно тепло, я вибрала точку на Гугл-карті, замовила недорогий готель, склала у рюкзак фотоапарат, дощовик та зубну щітку і поїхала знайомитись з величною стихією.
Дорога
Невеличке містечко Хітачінака (ひたちなか市) у префектурі Ібаракі. Домівка корпорації Хітачі, сезонний курорт, осередок рибальства та агрокультури. (Сайт міста - https://www.city.hitachinaka.lg.jp/)
Три години дороги, 4 пересадки, 2 500 єн. Але воно того точно варте!
Коли вперше сам прокладаєш та виконуєш маршрут у іншій країні, мови якої не знаєш взагалі, квест може піти не за планом. Але ж новачкам щастить, тому все вдалося.
Вже о 14 годині я була на станції Кацута - місці останньої пересадки з потяга на потяг. І ви тільки подивіться, яка краса прибула на малесеньку приміську платформу!
З кожним кілометром подорож ставала все цікавішою.
Станція на місці призначення була ще однією колоритною несподіванкою.
Середина дня - а ні душі! І так тихо та затишно, як буває тільки у провінції.
Далі - пішки.
Місто Хітачінака
Японія, як на мене, дуже органічно та оригінально поєднує у собі цивілізацію, технології, природу та провінційність.
150 тисяч жителів, просто ідеальна асфальтна дорога, обмеження швидкості руху, павутиння дротів на стовпах, чистота, охайність та вражаюча тиша.
Відкриті дворики, неймовірна кількість зелені та квітів,
городи, теплиці, жодного суцільного паркану,
сучасна сільскогосподарська техніка, що укладає рівними рядами плівку на грядки,
і тут же поруч - антуражні хижки
та саморобні парнички.
Сонячні панелі
а поруч - старенькі прибудови,
традиційна архітектура - і супутникова антана на фасаді.
Культура вигулу собак навіть там, де немає асфальту,
і провінційний магазинчик, де є усе необхідне.
Є навіть “багатоповерхівка” у приватному секторі міста (але це, звісно, не найвищий будинок у Хітачінаці),
і є маленькі, компактні будиночки на ті ж самі пару поверхів.
Є будинки, де зразу не зрозуміло, чи то житловий будинок, чи храм.
І є парковка у цибулі.
Є вітрячки з сердечками
і… навіть не знаю… склад?
І поля, поля, поля.
На невеликому просторі усе таке різне, часом таке контрастне, але так уживається одне з одним!
Складається враження, що ось воно, те місце, де кожен будує своє і не заважає сусіду власною інакшістю.
