Зустріч з Океаном. Частина 4. Океан!

Мені завжди подобалися маяки.

Я виросла на рівнині, далеко від води, тому довгий час вони здавалися мені чимось загадковим, невідомим, книжним. Вони мають у собі силу, спокій та світло одночасно.

Проста вежа, з вузькими витими сходами, кілька маленьких кімнат, потужний ліхтар або факел на даху. І обов’язково бібліотека! Бо життя доглядача маяка навряд чи схоже на шторм чи бурю. Вирує стихія, хвилі вдаряються об кам’яні стіни з надпотужною силою, а людина всередині підтримує світло надії для кораблів і читає книги під шепіт моря. Життя як маятник. Чи радше - як барометр.

А ще у маяку має бути котик. Бо там точно живуть миші.

Маяк за воротами святилища Сакатсура Ісозакі не перший у моєму житті, але перший, що дивиться на океан.

Маяк Ісозакі абсолютно сучасний і не має нічого спільного з тими романтичними уявленнями з дитинства, але ж він маяк, а значить, все одно особливий. Навіть без кота і бібліотеки.

Я кілька хвилин дивилася на нього, як він дивиться на океан. Наче чекаючи, що він скаже мені, куди далі йти до води. А океан вже було чутно внизу, на скелях.

Того весняного дня було вже достатньо тепло, але дуже вітряно. Вітер дув з води, і повітря пахло просто неймовірно!

Океан! Переді мною був Тихий океан у всій своїй силі та красі!

Японська мова має багато слів для опису природних явищ, аналогів до яких немає більше у жодній мові світу. Люди тут вміють цінувати природу та насолоджуватися нею. Вони приходять посидіти над обривом, послухати хвилі та подивитися на їх глибину.

Мені ж було цікаво побачити берег зблизька.

ххх

Підхід до океану зі сторони маяка Ісозакі скелястий, а прибережна смуга засипана камінцями різного розміру.

Вже з перших кроків по узбережжю я зрозуміла, що “застрягну” тут надовго, адже тут стільки неймовірних скарбів у дусі Пеппі Довгапанчоха!

У Хітачінаці є припливи та відпливи. А коли вітер з води, хвилі додатково підсилюють ефект, і на суходолі опиняється величезна кількість усього цікавого.

Океан співає та створює свої неповторні картини природи.

Сіро-коричневі валуни змушують пінитися темно-синю воду, білі буруни розлітаються пухкими бризками, і солона холодна волога осідає на обличчі, повернутому до яскравого сонця.

Вода на дотик крижана.

Страшнувато впасти, але дуже хочеться побачити ближче коричневі водорості, що ростуть на камінні.

Це Gloiopeltis furcata, місцеві називають її фунорі та активно збирають як смачну і корисну їжу. Під час відпливу вода відходить від берега та відкриває доступ до “мохнатого” каміння, роблячи дари моря доступними кожному бажаючому.

Як і у рибалок, для збору фонурі є свої офіційні сезони.

Фунорі - популярна їжа у багатьох країнах сучасної Азії. І вони дійсно смачні! А також нормалізують підвищений рівень цукру у крові людини. Та навіть є кілька наукових публікацій, що описують пригнічуючий ефект екстрактів Gloiopeltis furcata на ріст ракових клітин.

Окрім харчової галузі, Gloiopeltis furcata також використовується у різних видах виробництва. Так, наприклад, екстракти цих червоних водоростей слугують у якості єфективної шліхти - клейкої речовини, що тонким шаром наноситься на основні нитки тканини під час її виробницта та робить матеріал міцнішим.

Як би там не було, а виглядає цікаво і на відстані, і зблизька.

Якщо пройти по валунах, оточених водою, можна побачити цілі маленькі світи, що живуть за законами припливно-відпливного всесвуту.

Океан відступає, каміння нагрівається - і крихітна прозора водойма стає новим оседедком життя літоралі.

Це вічне коло життя, першопочаток усього живого, сила, що наповнює та пронизує кожну живу істоту на Землі. Солона вода океану, кров і сльози тих, хто із нього вийшов. Солонувата невидима ниточка, що пов’язує усіх нас. І прибій - серцебиття планети.

Навіть тисячі років потому все продовжує повторюватися: тут, біля води океану чиєсь життя починається, а чиєсь добігло свого кінця.

Ні на жодному морі я ніколи не бачила стільки всього цікавого на такому невеличкому просторі пляжу! Океан!

Проте, у кожної монетки - дві сторони.

Навіть тут, у неймовірно чистій Японії, море виносить на берег не лише природні дива, а й сліди егоїстичної цивілізації.

З цим важко щось зробити власними силами. Сміття припливає здалеку, і навіть дбайливі люди, що за власною ініціативою збирають його вздовж берега після шторму, не можуть врятувати океан.

ххх

Назбиравши повні кишені всілякого океанічного добра, та сфотографувавши ледь не кожен камінець, іду далі.

Наступне місце, куди хотілося потрапити (знайти оту смішну рибу з вказівника) - це невеличкий риболовецький порт Ісозакі.

Від маяка до нього можна дійти пішки по берегу.

Японія відома великою кількістю цунамі. Вони тут трапляються частіше, ніж у інших частинах світу, тому що відносно поряд розташоване так зване Тихоокеанське вогняне кільце (або коло).

Це майже 40 000 км небезпеки, що походить від взаємодії Тихоокеанської та інших тектонічних плит. Тут міститься 80% діючих та згаслих вулканів світу. Земна кора у цих регіонах дуже рухлива, а отже, землетруси тут - норма.

Коли трясе під водою, дещо змінюється глибина океанічного дна. Чим сильніше трясе, тим більший перепад. Якщо океанічне дно починає робити вертикальні рухи, виникає потужна хвиля, яка, цілком ймовірно, швидко дістанеться берега. Зазвичай ну дуже швидко, зі швидкістю до 800 км/год. Це майже максимальна швидкість літака, на якому я сюди прилетіла!

Те саме може статися і внаслідок виверження підводного вулкану.

Щоб остаточно розвіяти рештки сумнівів щодо того, що Японія - це регіон, де цунамі бувають частіше за решту світу, скажу, що саме слово цунамі (津波) має японське походження. Воно означає велику хвилю у гавані. Його придумали рибалки, що поверталися додому з уловом і знаходили зруйновані берег та власний дім.

Найвища хвиля цунамі, що сталася у результаті землектрусу, мала висоту 85 м та була зареєстрована у 1737 році на Камчатці. Цунамі, що у 2011 році спричинила аварію на японській атомній станції, мала висоту 40 м та теж є однією з найбільших у своїй катерогії у світі.

У відкритому морі, де зароджується цунамі, впливу зазнає вся величезна товща води, але сама хвиля поки що не велика. Може десь з метр заввишки. Її можна і не помітити. Проте вона має величезну енергію та рухається практично без її помітних втрат.

По мірі наближення до берега товща води через рельєф стає меншою, і хвиля стрімко набирає висоту та втрачає швидкість (до 30-50 км/год.), але не енергію. Рибалки у морі бачили хіба сильніші коливання води, що можна списати на вітер, а вдома сталася страшенна біда.

Та й яка біда ходить одна? Цунамі рідко бувають одинаками, зазвичай це серія дуже потужних ударів води з інтервалом від кількох хвилин до кількох годин, залежно від поводження джерела землетрусу.

Я це до чого? По дорозі до порту, на саммому березі, мені зустрілася ось така комплексна споруда:

Це кількарівневий захист від великих хвиль. Тетраподи, мішки з камінням, ярусна бетонна підлога та висока вигнута бетонна стіна. Все - щоб максимально гасити шалену кінетичну енергію бурхливої води.

Я не мала “щастя” застати на березі шторм, але й так видно, що система працює. На камінні біля маяка Ісозакі були досить високі хвилі, а чим ближче до порту, тим тихішою ставала вода.

Тут навіть пляж з пісочком є!

Порт невеличкий, а я не багато знаю про життя рибалок, чиї човни були того дня будбайливо накриті захисними чохлами,

пришвартовані вздовж берега

чи веведені у море.

Для мене це, у першу чергу, цікаве та атмосферне місце. Тому далі я просто поділюся з вами його цікавими куточками.

І навіть, на рівному пісочку з тихою водою є всілякі дрібні морські дива.

Це камінь, але ж з яким доісторичним профілем, з якою формою!

Трохи далі шрорм приніс діряву, трухляву колоду.

Але ж це як подивитися:

І ще трохи водоростей:

Я не альголог та не скажу точно, але, як на мене, найбільш імовірно, це Eisenia bicyclis, яку місцеві називають араме, або Ecklonia cava, що тут зветься каджімі. Обидві належать до бурих водоростей порядку Ламінаріальні (Laminariales), істівні, смачні та корисні і є родичами звичної нам ламінарії.

ххх

Моя подорож вдалася. Дякую, Океане!

Обов’язково побачимося ще!