Gold is for the mistress – silver for the maid" –
Copper for the craftsman cunning at his trade!"
"Good!" said the Baron, sitting in his hall,
But Iron – Cold Iron – is master of them all."
Редьярд Кіплінг
Вступ
Велику Французьку революцію у правих колах прийнято вважати за трагедію – звірства черні, гоніння церкви, розриті могили древньої аристократії, і, як наслідок, егалітарний світ у якому ми живемо сьогодні. Під девізами рівності, братерства, liberte, світськості, демократії та інших неприємних речей.
Та революція мала під собою реальні та об’єктивні передумови, найголовніша з яких – деградація та відірваність від реальності правлячого класу, короля та аристократії. Так званий «Старий режим» ґрунтувався на залишках феодального устрою, у якому є шляхетський (лицарський, аристократичний) стан, який є носієм суверенітету, адже саме на цей стан покладався військовий обов’язок перед королем та Вітчизною. Звучить справедливо – ти проводиш своє життя у постійних військових вправах, в готовності за першим покликом короля стати до лав війська, за цей обов’язок ти отримуєш у відповідь земельні наділи, підлеглих селян та інші привілеї. Це плата за кров, яку ти і твої брати проллєте за суверенітет, адже це гарне слово, яке вставляють зараз з нагоди і без, пов’язане із великими жертвами і страшною ціною, які важко уявити кімнатним мислителям та філософам. Ця ціна – це жахи і радості війн та битв.
Та ось ми стоїмо перед початком ВФР (Великої французької революції). Що лишилося від зазначених носіїв суверенітету? Більшість «аристократії» – звичайні багатії та олігархи, що розпоряджаються ввіреними їм благами, при цьому нічим не ризикуючи на війнах, та не жертвуючи. Так, якась кількість служить офіцерами у війську, всю брудну роботу в якому робить простолюд, але вони меншість. Умови «з’являтись за покликом короля на битву» уже немає. Достатньо заплатити податок, як і будь який чемний буржуа. В чому ж тоді різниця між останнім та «уродзоним шляхтичем» наділеним привілеями? Це питання справедливо обурювало багатьох у 18 столітті, що, в купі і з іншими сприятливими обставинами, і спричинило до революції, дух якої досі править західним світом. Давайте заново розбиратись, з точки зору прихильника аристократії, які важкі хвороби старого устрою зробили революцію неминучою (а не історичною помилкою, як вважають деякі «праві») і які нові важкі хвороби вона посіяла, які ще належить подолати. Для цього необхідно залізти в історію та розібратися – що таке шляхта, та звідки вона береться.
Античність
Почнемо із колиски європейської цивілізації – Греції. Не дивлячись на те, що у античний період ніколи не існувало об’єднаної Греції як держави, греки становили собою усвідомлену спільноту, що чітко розуміли, навіть якщо ось той спартанець є моїм ворогом, він все-одно такий само грек як і я, на відміну від безлічі варварів, що оточують грецькі володіння. Це самоусвідомлення чудово показало себе, коли греки об’єднувались для протидії загарбникам персам. Ці події гарно репрезентовані у сучасній популярній культурі, та багато людей поза контекстом грецької цивілізації не можуть собі уявити наскільки греки були роздробленими. Так об’єднатись, як проти персів, у греків не виходило ні до вторгнень Дарія та Ксеркса, ні після них. Навіть проти македонських та римських завойовників.
Греки були надзвичайно децентралізованою спільнотою, основною формою їхнього суспільства був поліс – місто-держава із навколишніми землями, селами та колоніями (колонії, на практиці, могли взагалі ніяк не підпорядковуватись метрополії, зв’язок між ними був, переважно, культурним). Політику у полісі вершили громадяни – вільні, політично активні чоловіки, що у разі війни несли відповідальність за поліс та ставали до лав війська. Їхня роль у війську визначалася матеріальним достатком: найбагатші ставали вершниками, адже крім зброї та обладунку, їм треба було ще забезпечити коня; середнього достатку – важкоозброєними гоплітами, що становили основну потугу грецького війська; бідніші брали на себе роль легкоозброєної піхоти. Як бачимо, незалежно від майнового цензу, кожному громадянину «призовного віку» знайдеться робота на полі бою. Так само і правителі полісів не лише безпосередньо беруть участь у війні (а не делегують її «професійним військовим»), а і беруть участь у битвах, отримують у них поранення, гинуть. За «ухилянтство» або боягузство на полі бою – позбавлення громадянських прав, можливості виступати на зборах, обіймати посади. Громадянин зобов’язаний обороняти громаду та її інтереси, якщо він цього не робить – він більше не громадянин. Це покарання називалося атімія (дослівно, втрата честі) і застосовувалось не лише до тих, хто не виконував військовий обов’язок, а і до корупціонерів, державних боржників та інших злочинців проти держави. Це той самий мотив, який ми бачимо із лицарством (вільними громадянами) середньовічної Європи. Ти носій суверенітету та політично значуща одиниця до тих пір, доки ти готовий виконувати обов’язок в час біди.
У Римській республіці правила були схожі. У військо викликаються вільні громадяни, ухилення від обов’язку (бувало й таке, ми тут не унікальні) – важкі наслідки та втрата честі. Під час Другої Пунічної війни, римляни вживали надзвичайних заходів для порятунку Вітчизни, призов громадян набув небачених масштабів, багато із них загинуло в битвах із непереможним (аж до битви під Замою) Ганнібалом. Та результатом була перемога Римської республіки, яка воювала своїми громадянами, над Карфагеном, у якому громадянський військовий обов’язок був відсутнім, карфагеняни воювали найманцями. Для статистики, тут же важливо відмітити, що правителі республіки (консули) воювали на рівні з іншими громадянами, отримували поранення, гинули в битвах, чого також не можна сказати про Карфаген, як і сучасні держави.
Після реформ Гая Марія, що відкрили дорогу бідним громадянам, яких тепер забезпечувала необхідним майном держава, ситуація стала змінюватись - воїнське ремесло ставало справою бідних, а багата аристократія поступово віддалялась від боротьби, живучи у розкоші та займаючись тиловими справами. Призвело це до того, що реальну владу в державі мали здібні воєначальники, які постійно піднімали повстання, захоплювали владу, гинули від рук своїх вчорашніх товаришів, і так по колу, доки Західна Римська імперія не з’їла сама себе, не без допомоги зовнішніх нападників.
Середньовіччя
Паралельно із падінням Риму, та одразу після, із темряви з’являються королівства варварів, які частково переймають на себе звичаї та закони підкореного Риму, а частково залишаються відданими своєму первісному звичаю. Розрізнені, первісні групи європейців, що населяли ліси східніше Рейну, були довго децентралізованими, та з часом збивались у племена із своїми вождями. У цих первісних умовах, без стійкої держави із її структурністю та законами, не було ні викарбуваних у камені «каст», ні порядків престолонаслідування. Найздібніші ставали лідерами; хоробрі, вільні чоловіки малювали свої герби мечами на черепах ворогів, а не фарбою на полотні. Саме в цих диких умовах боротьби на 360 градусів з’являються перші королівства та перші лицарі. На противагу поширеному уявленню про лицарів, яким на голову звалився достаток та привілеї за гарні очі, перші лицарі франкського війська отримали у спадкове володіння земельні наділи за доблесть проявлену у боях, трохи пізніше їхні ряди поповнюватимуть усі воїни, хто могтиме дозволити собі утримання бойового коня і з’являтиметься на заклик короля для відсічі ворогу. Так відбуватиметься, звісно, доки земля для роздачі не закінчиться, а лицарське військо не набуде достатнього розміру. Лицарство значною мірою «закрилось» для простолюду лише до 13 століття, обрісши жиром куртуазності, правильних звичаїв, «знатності» на противагу суто військовій ефективності та воїнському етосу. Але і в цих умовах воюють не лише знатні лицарі, а і їхні підлеглі, яких лицарі беруть із собою на війну, і час від часу, особливо здібні та відважні посвячуються у лицарі.
Переломним моментом для мандату на правління королями та аристократами над державою, стало не лише винайдення пороху, а і більша централізація держав (по прикладу Римської імперії), спочатку наймані професійні армії, а потім регулярні війська держав показують себе на полі бою ефективнішими за гонорове і важко кероване лицарське військо. Лицарі, у свою чергу, не так активно долучаються до військової справи, у якій його шанси в бою рівні із простолюдином, якого навчили направляти мушкет в його сторону. Це знову перетворює громадянина пов’язаного з Вітчизною обов’язком війни та жертовності на відірваного від втілення державного суверенітету споживача привілеїв.
Річ Посполита та Козаччина
Коли вся Європа уже переходила на регулярні армії, що комплектувались солдатами-піхотинцями, а не лицарями-кіннотниками, Річ Посполита ішла своїм шляхом культивації лицарського ставлення до війни та шляхетських обов’язків на ній. Не в останню чергу це пов’язано із постійною загрозою зі степу, що збільшувало роль кавалерії. Шляхетська ідеологія чітко дає відповідь на те, ким є шляхтич, і за що він має політичні привілеї у шляхетській Республіці (Rzecz pospolita = Res publica – спільна справа) – за виконання воїнських обов’язків. Шляхта пишається своєю належністю до військової професії, ідеологія будується навколо військової звитяги.
Та ось на сцені з’являються козаки. Надзвичайно ефективні у своїй стихії, вони виконують ту ж саму роль у державі, що і шляхта. Козаки задають питання «Якщо ви маєте привілеї за те, що ви ведете війни за Вітчизну, то чому ми не маємо?». І це питання є надзвичайно важливим у історії громадянства та Європи загалом. Козацька революція, яка слідує за цим питанням, недооцінена, і ,як мінімум, не менш важлива за Французьку. У Європі в цей час (перша половина 17ст.) полем бою також правлять професійні, наймані військові, переважно, неблагородного походження – ландскнехти, швейцарські найманці, іспанські терції, голландська та шведська піхота. Та жодна із цих спільнот не висуває претензії на шляхетність, через свій зв’язок з війною, як це роблять українські козаки.
Після смерті короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ, збирається сейм 1632 року для обрання нового короля. На нього козаки відправляють посольство із вимогою взяти участь у виборі короля. Козацьке послання виглядає наступним чином:
„.Всїй славнїй коронї відомо вірнї і відважні заслуги наші в експедиціях річипосполитої, і мусять нам то признати, що ми сливе довкола всїх її границь заступаємо її, окруживши своїми головами і не жалуючи утрати свого здоровля і достатків за достоєнство королїв і. м. польських, за повагу їх маєстату; цїлїсть отчини і добро річипосполитої. Певні ми, що колись таки дочекаємо тої щасливої години — дїстанемо поправу наших прав і вільностей рицарських, і поручаємо просити пильно, аби (сойм) зволив ласкаво вложити (між постуляти свої) до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським”
«Люди рицарські» - це і є шляхта у тогочасній термінології. На це, сенатори Речі Посполитої, за закритими стінами (але що, очевидно, дійшло і до вух козаків, якщо і ми про це знаємо) іронічно зауважували, що козаки на тілі Речі Посполитої «такі як волосся або нігті на тілі людини, як занадто виростуть, то треба їх обтинати. Так і козаків мале число може бути корисним для оборони Речі Посполитої, але якби розмножилося, то прийшлося б королівству боятися, аби від «хлопства руського» не вийшло повстання проти панів». Від Хотинської битви, під якою Сагайдачний та козацький корпус врятували Річ Посполиту від турків, пройшло всього 9 років. Наступні роки РП сколихнуть повстання Сулими, Павлюка та Остряниці-Гуні, провідним мотивом яких була боротьба за свої права, яких козаків намагалась позбавити стара шляхта. Ще через 10 років, Хмельницький, який також піднімає повстання під лозунгами за «права і вольності» козацтва, зламає хребет шляхетській республіці. Річ Посполита без козаків уже не буде важливим гравцем у східноєвропейській геополітиці. Натомість, не видатна до цього, Московія, за допомогою козацьких шабель, піде у гору.
З точки зору лицарського світогляду козаків, була це велика помилка, адже на московщині воїнський стан, етос, лицарські поняття не існували в принципі. Московський хан, у азіатському стилі, бачив себе самодержцем землі та усіх людей у своїх володіннях. Як тут не згадати анекдотичну ситуацію присяги козаків під час Переяславської ради, коли дійшло діло козакам присягати хану-царю, козаки почали цікавитись, а коли ж цар складе присягу у відповідь? Наступні сварки з подій Переяславської ради надзвичайно важливі для розуміння ідеології українського лицарства 17 століття, та її різниці з рабською безумовною покорою московитів, тож прошу до ознайомлення фрагменти взяті із «Історії України-Руси» Грушевського:
«Але, тут гетьман сказав, щоб наперед Бутурлин з товаришами зложили присягу за царя, “що він, государ, гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти, вільностей не порушить, хто був шляхтич, козак або міщанин і взагалі в якім будь стані до сього часу був і маєтности мав, щоб так був і далі, і щоб великий государ був ласкав — велів видати їм на маєтности свої царські грамоти”»
Бутурлин з товаришами на се сказали: “В Московській державі і давнішим государям присягу складали (тільки) піддані, і теперішньому цареві всею державою складають вони присягу на те щоб йому служити і всякого добра хотіти. А щоб складати присягу за вел. государя, такого ніколи не бувало ані буде, і гетьманові навіть говорити такого не личить, бо всякий підданий повинен присягати свому государеві. Нехай гетьман і все військо Запорозьке, як почали служити вел. государеві й просили того, так би сповнили то: зложили присягу вел. государеві без усяких сумнівів, а він їх буде тримати в ласці і опіці, і від неприятелів боронитиме; вільностей він у них не відбирає, і хто якими маєтностями володів, тим він звелить володіти по давньому”
…
Прийшли до них з Тетериного подвіря від гетьмана два полковники: сам Тетеря і миргородський Лісницький і почали говорити теж саме: щоб Бутурлин з товаришами присягли за царя. Ті повторяли, що се річ “непристойна” — складати їм за царя присягу: ніколи того не водилось, щоб за государя складано присягу — присягу складають піддані.
На се полковники сказали, що власне польські королі завсіди присягають своїм підданим.»
Після цього Бутурлін починає розповідати, які польські королі погані, а від царя треба лише одне слово, він його ніколи не порушить. На це старшина відповідає, що “Гетьман і ми тому віримо, а козаки не вірять і хочуть, щоб ви зложили їм присягу”.
В кінці кінців присягу склали, чим це обернулось, нам відомо. Наступний епізод, не боротьби, а вже випрошування як милості, своїх прав, буде під час Наполеонівської війни. Тоді, за протекції українського дворянства (багато вихідців із старшинських, козацьких родів) були сформовані козацькі полки, що, за оцінками усіх істориків, своїми рейдами французькими тилами нанесли руйнівного удару логістиці наполеонівського війська. Так, українські козаки не лише знову врятували чужу державу, а і поклали край найефективнішій військовій машині свого часу та одному з найвидатніших полководців історії. Московський імператор віддячить на прохання поновлення козацького устрою і прав повторним закріпаченням та переселенням частини козаків на Кубань, далі тягнути лямку за московитського пана не-лицаря.
До цього дня, московити керуються виключно поняттями рабської покори своєму хану. В історії їхньої держави ніколи не було періоду та стану громадянина-лицаря, який має вплив на державні процеси і пишається своїм достоїнством. Лише раби, холуї та підніжки.
Метою цього історичного екскурсу була необхідність провести знак = між громадянськими правами/привілеями та лицарським етосом, готовністю брати до рук зброю для захисту Вітчизни. Абсурдна ситуація сьогодення, коли безліч людей володіє правами та привілеями, які при цьому не є носіями суверенітету, (адже суверенітет це в першу чергу готовність відстоювати його кордони), є безпрецедентною в історії. Так самого, як падіння Старого режиму в Європі було очевидним, через його нежиттєздатність, так само є лише питанням часу, яке суспільство першим, подібно до французького в кінці 18 століття, усвідомить ваду загального громадянства відірваного від лицарського етосу. Таке суспільство перекроїть світ по новому, і всі задатки для цього є зараз у нащадків козацької революції.
Чого революція французька, мала повчитись у революції козацької
Головною проблемою Старого режиму була спадковість шляхетського статусу. Проблема батьків та синів – це вічний мотив людської історії, і мені незрозуміло, як окремі праві мислителі, надзвичайно влучні та геніальні у багатьох речах (напр. Евола), беруться захищати такий суспільний порядок, у якому діти видатних батьків автоматично заслуговують на їхню славу. Світ завжди був переповненим прикладів недостойних дітей, найвидатніших батьків. Взяти хоча б нашого гетьмана Хмеля, та його синів – садиста Тимоша і слабкого Юрася. Чи заслуговував один із них спадкового гетьманства? Тиміш був жорстоким натурою, і можливо із нього вийшов би тиран, який міг би втримати владу стальною хваткою, але навряд чи хтось його любив би. Юрася декілька разів сватали на владу, і він кожен раз доводив, що це не його. Таких прикладів можна навести безліч, не будемо на цьому детально зупинятись, взявши лише за аксіому, що статус, який передається від батька до сина – не може бути легітимним. Це головна проблема усіх історичних суспільств, які ми описали вище.
Про недоліки спадкової аристократії влучно пише Жан-Жак Руссо у «Про суспільну угоду»:
«Найперші суспільства мали аристократичне урядування. Суспільні справи тоді вирішували між собою голови сімей. Молоді люди без вагань підкорялися владі досвіду. Саме звідси походять слова жерці, старійшини, сенат, геронти. Дикуни Північної Америки ще й дотепер мають саме таке урядування, до речі, дуже гарне.
Але по мірі того, як нерівність, породжена політичним устроєм, брала гору над природною, перевагу стали надавати не віку, а багатству або могутності, і аристократія стала виборною. Нарешті, влада, що разом з майном успадковувалася сином від батька, створивши патриційські сім’ї, створила також і спадковий уряд, і відтоді можна було бачити двадцятилітніх сенаторів.
Отже, існує три різновиди аристократії: природна, виборна і спадкова. Перша властива примітивним народам, третя ж є найгіршим з усіх урядувань. Найкращою є друга, саме вона становить аристократію у повному розумінні цього слова.»
Навіть козаки, яких я з натяжкою називаю революціонерами, насправді, стали ними спонтанно, адже після відвоювання свого життєвого простору у русько-польської шляхти, козаки не міняють стан речей докорінно, а намагаються стати на її місце. Хмельницький намагається передати булаву сину, старшини також передають свою владу синам, утворюючи аристократичні старшинські роди, які в останній чверті 18 століття нікуди не зникли разом з Гетьманщиною, а поповнили лави дворянства Російської імперії.
Втім, прецедент боротьби козацтва все-одно є надзвичайно важливим. Коли більшість європейського лицарства відклало обладунки в сторону, і стало жирними, домашніми котами, делегувавши війну простолюду, козаки показали, як можна лишатись лицарями за суттю, в епоху пороху, в пішому порядку. Стали прикладом того, що лицарство, суверенітет, громадянство – це вчинок на полі бою, а не герб, родовід та майно.
Як ці проблеми спробувала вирішити французька революція?
Загальним рівноправ’ям. Тепер, громадянином став не нащадок давнього роду, а абсолютно кожен, хто народився у французькій сім’ї.
Тобто ми стикаємось із тією самою проблемою, вона не була вирішена абсолютно. Батьківський статус передається дітям, без жодних додаткових вимог до них. Лише тепер, ставши загальнодоступним, він перестав будь-що вартувати.
Якщо у середні віки стандарти та вимоги до лицаря-громадянина регулювались внутрішньою етикою, світоглядом та вихованням, які дозволяли цим аристократам лишатись войовничими носіями суверенітету, принаймні до початку раннього модерного часу, то наслідки загального рівноправ’я ми бачимо зараз, коли значна частина суспільства, від народження, на виріст, наділена високим званням громадянина. Насправді ж, вони із цим суспільством себе абсолютно ніяк не пов’язують, і ставши перед необхідністю захищати його, натомість, обирають втечу. Це типова поведінка черні, рабів, які в час війни ховаються десь у лісах, і яким байдуже хто ними керуватиме, їм важливіша особиста безпека, ніж якийсь там суверенітет. Та вони наділені політичними правами і саме вони, перебуваючи у більшості, обирають верхівку держави, яка визначає її курс (ця ж чернь потім відмовляється нести будь-яку відповідальність за свій вибір, і проклинає власними руками обрану верхівку, коли вона робить щось неугодне, або наживається з неї).
Порівняйте це із «дрімучими, дикими, варварськими» Середніми віками, коли ця категорія населення так само майже не була залучена до обов’язків вести війну, але і політичних прав не мала.
Таким чином, ми маємо дві суспільні проблеми: перша породжена Старим режимом, друга ВФР. Перша – спадковість аристократичного стану, відірваність його від об’єктивних стандартів та заслуг. Друга – в теорії мала вирішити першу, давши доступ до громадянського стану широким колам населення (частина з цього населення, безумовно, на нього заслуговувала), але натомість лише цей статус знецінила, та дала важелі впливу в руки безвідповідального, егоїстичного натовпу, адже цей натовп також не регулюється жодними стандартами та вимогами.
Просвітники розуміли цю проблему, і розраховували її вирішити через систему освіти, давши кожному громадянину необхідне виховання та свідомість. Трохи пізніше, комуністи так само ліпитимуть «совєцкого чєловєка». Як ми уже можемо судити з наслідків двох століть утопічного уявлення про виховання свідомої людини необхідного типу, варто відкинути ці безглузді теорії, та подивитись в очі реальності.
Не всі люди є політично свідомими та зрілими. Не всі люди готові на ризики та небезпеки заради суспільного блага. Жодний об’єм виховання їх не змінить.
Таким чином, констатуємо – держава не може бути ефективно керована рівноправною від народження черню. Держава повинна керуватись відповідальними, зрілими, готовими до боротьби громадянами-лицарями. Ніхто не народжується громадянином-лицарем. Цей статус необхідно заслужити вчинками та відповідністю стандартам.
Такий процес потребує селекції із тих дітей, хто має необхідні задатки, незалежно від походження батьків, та процесу виховання громадянина, який обов’язково повинен включати військову підготовку та готовність до виконання обов’язку у мирний час, участь в обороні держави у час війни. Ті, хто від цього обов’язку ухилились, будучи «громадянами» повинні цього статусу позбавлятись. Ті, хто не будучи громадянами, не маючи формального виховання, проявили хоробрість та жертовність на службі Вітчизні, повинні мати можливість цей статус отримати.
Можна сказати, що ми маємо заново широко впровадити такі виховні практики, як спартанське агоге, римський курсус гонорум, виховання зброєносців та лицарів за середньовічним зразком. За тим лише винятком, що у тих суспільствах, таке виховання було доступне лише дітям громадян-патриціїв-лицарів. У майбутньому ж суспільстві, воно повинно бути доступним абсолютно усім, хто проявляє необхідні задатки і готовий відповідати обраному шляху.
Ліві та ліберали звинуватять мене у тому, що це фашизм, нацизм, смерть і Гітлер. Та такий суспільний лад і повинен давати найголовніше – рівність можливостей зайняти своє місце серед кращих представників народу. Я не ворог рівноправ’я - якщо людина має якості, та готова відповідати вимогам, кожному має бути надана можливість стати громадянином. Рівність же абсолютна це безглуздий, утопічний концепт, який ніколи не реалізується. Ті, хто казатиме щось про «дискримінацію» людей, мають задатись питанням, чи немає наразі дискримінації людей за майновою ознакою? Хіба у суспільствах західного світу не побудована ієрархія на основі багатства? Чи не мають діти можновладців доступу до кращих освіти, медицини, якості життя загалом? Чи самі можновладці не маніпулюють виборами, засобами масової інформації, судами і правоохоронними органами для своєї користі? Чим будувати ієрархію на основі відданості громадянським якостям та готовності до війни гірше, ніж ієрархія та дискримінація на основі грошей, заробляння яких часто не потребує не лише громадянських, а і просто людських якостей? Чи не обмежуємо ми людей у політичних правах до певного віку (18 або 21), як ніби ця цифра щось означає? Є молоді люди і у 16 років, які мають достатню політичну свідомість, грамотність, хоробрість, достойні політичних прав, але ми їх обмежуємо і це не викликає додаткових питань. Чому ж ми автоматично даємо ці права по досягненню якогось віку незрілим та безвідповідальним елементам?
Висновок
Тут я наводжу лише базові принципи, на яких повинно ґрунтуватись суспільство. Всі ці речі потребують подальшого обґрунтування та дослідження. Влада черні, установлена після ВФР – явище не лише несправедливе, але і неефективне, ми це зараз яскраво бачимо в Україні, коли одна частина суспільства з перших днів вторгнень 2014 та 2022 років не жаліє крові у прагненні захистити суверенітет, доки гинуть найкращі представники цієї частини суспільства, друга живе своє вегетативне життя і бунтує, коли його намагаються включити до активної боротьби. Чи варто казати, яка частина суспільства понесла і ще понесе важкі втрати у цій боротьбі, а яка залишиться майже неушкодженою, і буде знову обирати нікчемних демагогів, із своїх рядів, що потакатимуть їх тваринним бажанням? Це трагедія, якій необхідно запобігти.
Коли я у приватних розмовах переповідаю частинами написане тут, мені часто суперечать «Це все звісно правильно, але такі зміни ніколи не відбудуться, світ не такий». Людовик XVI та інші королі Європи 18 століття також були переконані у існуванні «природного, нерухомого порядку речей», у своєму божественному праві на правління, яке неможливо оскаржити. І де вони тепер? Священні корови сьогодення – рівноправність, демократія, «свобода» («Лише дурні називають свавілля свободою.» Тацит) позбавлені ідейного фундаменту, який був у революціонерів натхненних Просвітниками. Всі ці ідеї давно скомпрометовані та загинуть або самі, або разом із своїми носіями.
Французька революція розпочиналась із розмов у масонських ложах. Революція неокозацька розпочнеться на сходках ветеранів, військовиків та молодих людей, що на них рівняються. І навіть якщо війни, міграції, репресії зруйнують все навколо нас, доки ми пам’ятаємо ким ми є, доки наша спільнота себе усвідомлює і тримається разом – ми встоїмо. Тому що лицарство – вічне.
