В той день, коли ти нарешті наважишся мене вбити, скоріше за все я не буду опиратись...
ти ламаєш собі кістки і рвеш сухожилля, в надії заглушити свій внутрішній нестерпний біль...
здається, що заспокоїлась здається, що пройшло мариться, що то було не зі мною і взагалі я все вигадала...
І ти шукаєш для розмов відкриті необтяжені смутком душі Вдаєш, ніби все добре і ти нормальна...
У тиші густій, невимовно болючій Сповзаєш по стінам краплинами бруду Ти плачеш, кричиш, та не будеш почута Ти будеш покинута, будеш забута...
В моєму домі ідуть дощі. Без спину. Без пауз. І вже по литки у ньому води Прозоро-чистої набралось...
Шухляда зі старими віршами
