У вітальні сьогодні тихо.
Навіть стіни, затамувавши подих, мовчать.
Чи є це тою самою крапкою?
Чи буде ця крапка взагалі?
Хмари на гас образились.
Відчуття, наче навіть сонце перестало сліпити.
Безкрая кружка починає виливати з себе не потрібне лайно,
зокрема там спогади про тебе.
Настільки близько я підпустила тебе до свого серця,
засліпленна коханням,
що навіть не помітила,
як ти відриваєш його шматочками.
І кожного разу все більше.
Та от поле, машина, невинне озеро.
Мабуть, останнє, що я побачу.
І мене не знайдуть.
Адже прикута до дна.
Прикута величезним тягарем, що несла до кінця..
