“Аби лихо тихо”:Проблемний український провінціалізм

Проблемний нарис

«Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціялізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава», - пише мовознавець Юрій Шевельов.

 Провінціалізм, панівна філософія «моя хата з краю» губить і нищить український народ, котрий після кожного повстання та війни поволі здіймається на свої побиті ноги і лише задля того, щоб левова частка українців та українок побачила, що світ – то не земля у якій вони постійно лежать, а тоді зі страху відкриття такої істини не придумують нічого іншого, як знову змусити увесь народ гепнутись до багнюки, подібно тому як кроти, побувши на поверхні, починають із тваринячою жагою ритись у свої рідні підземелля. Страх перед невідомим штовхає таких представників повернутись до свого простого краю, де його ніхто не вчіпить. Зважаючи на довгу відсутність держави у тої культурної ґенерації, того періоду МЛК(мови-літератури-культури), що зараз триває, то стає зрозуміло, де беруть витоки нашої «широколанової» філософії життя.

 Коли після розвалу царату, українці почали будувати свою державу, то вони всі були зрощені на творах Шевченка, Нечуя-Левицького, Куліша, де був оспіваний «сільський тихий рай» та філософія «хуторянства», на «тихих українських ночах» Гоголя та страху перед «залізною рукою города» Коцюбинського. І що вийшло із їх намагань? Тотальний хаос та буревій, коли одні не розуміли іншого. У цьому відігралась на умах селян і комуністична пропаганда, бо ж звичайному обивателю до душі ідея про «землю-селянам», ніж якась там автономія чи Україна, котра міняється кожен день – то це автономія, то УНР, то УД Скоропадського із повернутими поміщиками, то це Директорія, що змінює столиці зі калейдоскопічною швидкістю.

 А коли ж боротьба із провінціалізмом почалась, то умови і держава вже були такі, що згодом ті нові уми та ґенерації були розстріляні у биківнянах, сандармохах та сибірах, а тих, що дивом(чи ж не дивом) зостались – зростали у покорі.

 Друга світова та післявоєнний період спробували закликати на боротьбу наш народ, та рука радянського комісара була завжди на крок попереду, що вчиняла диверсії, наче б то від лиця повстанців. І обиватель у те вірив. Кожен би повірив і лише найзатятіший патріот чи вірун «ОУН-УПА» спробував розібратись до ладу.

 «Золотою» добою провінціалізму нашого народу слід вважати правління «броненосця у потьомках», себто – Леоніда Ілліча Брежнєва. Виховані у ті часи суспільство жило за принципом «а що люди скажуть?», «щастя любить тишу» та тому подібні насадження. А коли «тюрма народів» розвалилась, то той провінціалізм проявив себе у повному світлі – наша країна шаркалась то до Європи, то до Росії, то десь посередині, то проти всіх. Набували поширення всякі псевдоцілителі, ворожки, секти по типу «Білого братства», а культурний простір ледве животів, коли ж багато діячів линули до «братерських обіймів» «старшого брата» чи еміґрували до Європи. Українська влада, користуючись інфантильністю та гострим синдромом «провінціальності», вчиняла речі, що були вигідні виключно їм самим. «Збруч» переповнений статями, де Австрію називає «бабцею», а екскурсоводи у Львові додають, що багато людей тужать за нею, хоч вона розпалась понад сто років тому і постає питання – а хто ж ностальгує за нею? І це смішно виглядає, коли молоде покоління розказує про прекрасний радянський союз, не проживши у ньому жодного дня, чи ж люди ті, що і жили у ньому, але все, що їх цікавить – так це «водка на столе и мир на земле», а який саме «мир» - питання, звичайно, риторичне.

 І лише перед страхом нового геноциду зі сторони Росії, український народ немов вийшов із тієї сплячки та спробував брати ситуацію у свої руки. Але паралельно із цим проблема провінціалізму нікуди не зникла. Досі зустрічається чималий пласт людей, котрі є опортуністами, що на виборах не візьмуть людину, яка дійсно щось змінить, а того, котрого знають чи котрий на короткий час дасть їм їхній спокій «глибинки». Маленькі містечка та села, що знаходяться в Україні мають таких «довічних» правителів і якщо ми досі не зможемо викорінити той провінціалізм, то нашу історію очікує нова епоха «перегон на лафєтах», як це було у Союзі.

 Тези по типу «я маленька людина» та «то все вирішують політики, а ми прості люди» є неприпустимі, бо політики та інші впливові люди не є якимись асами із скандинавської мітології, Древніми із творчості Говарда Лавкрафта чи тому подібне. Ні, це такі ж звичайні люди, котрі так само народились, виросли, а з часом – зіістрають та помруть. Це такі ж самі люди, яких при бажанні можна притягнути до відповідальності та змусити піти на компроміси.

 І якщо ми хочемо дійсно бути незалежною та свідомою нацією, то поняття провінціалізму має бути або викорінене, або ж зведене до істотного мінімуму, щоб адепти даної «сільської» філософії та «аполітичності» складали меншість від нашого суспільства.