Зупинись отут. Бачиш? Так, це просто вулиця. Окрема вулиця з ліхтарями, така сама як тисяча, десятки тисяч, сотні тисяч таких самих вулиць по всьому місту. Але що пов’язує тебе саме з цією вулицею? Чому вона особлива? Чому цей ліхтар, який постійно блимає, запам’ятався тобі настільки, що з’являється періодично у твоїх снах? Чому цей паркан, який вже потребує оновлення, ремонту, чому ти знаєш його краще, ніж будь-що в своїй голові? І ця стежка, яка йде від основної дороги кудись поміж дерев, зникаючи в найближчому дворі. Куди вона веде? Думаю, що для когось вона веде додому. Для когось вона ще одна невідома стежка, яка нікуди не веде. Тобі це все знайомо. Ти все це бачив не один десяток разів. Ти ходив тут кожного дня якийсь період часу. Можливо навіть декілька років поспіль, ти настільки все тут запам’ятав, що зміг би пройти тут з заплющеними очима. Зустріти таких самих людей, які ходять з заплющеними очима. Чому? Не знаю, напевно вони теж просто про все знають. Напевно для них ця дорога теж стала настільки рідною, що вони орієнтуються тут більше по відчуттям, ніж покладаються на зір. А можливо в цьому є якась інша причина? Можливо вони не хочуть бачити нічого іншого? Вони стали в’язнями цієї дороги, з якої нікуди не зійдуть. Та і не хочуть сходити. Вони тримають очі заплющеними, щоб не побачити куди йти далі. Просто ходять однією й тією самою дорогою, не дивлячись навколо, іноді врізаючись в інших таких самих людей. Бо ніхто не хоче відкривати очей. Ніхто не хоче розглядати околиці. Ніхто не хоче обирати інший шлях, коли є щось настільки рідне і комфортне. Набагато легше просто віддатись відчуттям, заплющити очі і йти кудись. І все одно, якимось чином, вони все одно потрапляють додому. Можливо вони як собаки, чи коти? Які по запаху знаходять дорогу назад? Чи по звукам того, куди вони наступають, вони знають, на якому вони відрізку дороги?
Напевно в цьому немає нічого поганого. Залишатись на тій самій дорозі. Принаймні вони знають її досконально. Можливо вони цього й хотіли. Вивчити щось настільки детально, що можна було б робити це посеред ночі, з заплющеними очима, коли ти нічого не розумієш, нічого не знаєш. І навіть не розумієш, куди приблизно йти. Бо ти тільки що прокинувся.
І в кожного є своя така сама вулиця. Свій ліхтар, своя стежка, свій асфальт, який так приємно пахне після дощу. Такий самий ліхтар, який блимає, можливо такий, що трохи вже покосився. Можливо на нього колись наїхала якась машина? Якась вантажівка, яка приїхала вивозити сміття, чи якісь гілки від дерев. І тепер цей стовп назавжди змінив своє положення. А можливо все ж не назавжди? Просто його нема кому полагодити. Бо всі ходять з заплющеними очима і навіть не знають, що тут щось не так.
А можливо його не лагодять спеціально, знаючи, що тут люди не дивляться навколо. Але тоді на кожній вулиці, в кожному місті є люди, які не дивляться на дорогу. Які не знають, куди йдуть. І які не хочуть відкривати очей, бо, можливо, в якийсь момент побачать, наскільки ці околиці змінились. Можливо паркан вже полагодили? Можливо стежок вже стало більше, ніж одна? Можливо асфальт теж давно замінили? Щось нове додали? З’явилось декілька лавочок, смітників, в які вони в якийсь момент вріжуться і випадково відкриють очі. Бо тут такого не було. Це якась зміна. Це щось нове.
