Перша книга з циклу “Літопис Сірого Ордену” done. Я мала вищі очікування, бо твір називають одним з кращих в українському фентезі. Не було ВАУ, але твір твердо сподобався. Залишився приємний післясмак і кілька ниточок інтриги, що вестимуть мене далі вовчою стежкою.
Дія відбувається в Українському Гетьманаті в далекому 1845 році. Тут молодий художник Шевченко виставляє картини в галереях Польщі, а “Енеїда” Котляревського у всіх на вустах. Українці послуговуються латинкою, в небі літають цепеліни, а Московське царство поглинула Смарагдова Орда.
Головний герой — 16-ти річний Северин Чорнововк, який рано втратив матір. Як і вона, його батько — характерник, і після її смерті він одержимий помстою. Настільки, що про власного сина майже забуває. Його вихованням займалася відьма, а останні шість років юний Чорнововк був учнем-джурою в характерника Захара. Той готував хлопця до вступу в Сірий Орден. Адже, як і батьки, Северин прагнув стати характерником, аби захищати українські землі та народ.
Головна особливість характерників у тому, що вони можуть перекидатися на вовків. І тоді відчувають запахи, немов звірі, можуть брати слід, чути найтонші звуки та, звісно, вгризатися в горлянку ворогові у бою. Лише срібні кулі здатні зупинити сіроманця-вовкулаку.
Шлях Северина лише починається. Він занадто романтизує вовчу стежку, вона його зачаровує пригодами, містикою та звитягами. Понад усе він хоче догодити батькові, яким пишається та якого боїться.
Книга сподобалася тим, як вона написана. Багата лексика сплітається в нешаблонні речення, мова напрочуд образна, ллється плавно і читається невимушено. Кожне слово на своєму місці, часом автор приправляє текст дрібкою гумору, але здебільшого говорить серйозно. Вдало передає почуття і сум’яття юного, ліричного і не надто впевненого героя. А коли Северин був у вовчій подобі, автор дав відчути кожен сплеск води, кожен порух птаха, як це чує звір, прочитати його думки та відчути хижі інстинкти. Мене пробрало аж до мурашок. І в цьому майстерність Павла Дерев’янка.
Сюжет трішечки розчарував, бо хотілося більше містики, міфічних істот та заклять. І якщо мій чоловік назвав книгу “Відьмаком на мінімалках”, то я відчувала, що добра половина книги — це наші, українські “Три мушкетери”. Справа в тім, що після отримання омріяної золотої клямри на чересі, Северин вирушає до Києва в супроводі чотирьох молодиків, які також щойно стали характерниками. Далі герої знайомляться одне з одним, п’ють, гуляють, залицяються до дівчат, нариваються на бійку тощо. Будуть тут і дами серця, і листи кохання, і бої на шаблях, і запилюжена дорога верхи на конях, і помста “всіх за одного”.
Хай там як, але частина про міфічне та потойбічне все ж була, і вона цікава. Автор вигадав оригінальний та самобутній світ перевертнів-характерників, які підписують кров’ю угоду в Потойбіччі, шлють листи-смс за допомогою дубів, під якими поховані їхні брати по вовчій стежці. Щоправда, не надто зручно, як на мене, те, що задля перетворення їм треба скидати одяг, а потім вертатися в чому мати народила, якщо відбігли далеко. Або те, що потрібно спалювати залишки хутра після обернення. Це робить сіроманців вразливими.
Окрім характерників, у книзі діють відьми та потойбічні істоти, такі як мавки, лісовик та щезник. Головний герой мав нагоду зустрітися з ними усіма, адже й сам має магічні здібності, які поки тільки починає в собі відкривати.
Сподіваюся, що надалі Северин буде розвивати свої магічні вміння та його чекатимуть ще більш захопливі пригоди. Так це чи ні — дізнаюся в наступних двох книгах.
9/10
