Завдання було, на перший погляд, не важке: відшукати на Сардинії легендарного інженера та скульптора Дедала й доставити до царя Філона, який давно потерпав від сусідів, що зазіхали на його маленьке царство. Якщо чинитиме опір, вбити, головне, щоб винахідник не потрапив до лап Філонових ворогів, які теж були не проти використати цей талант у майбутній неминучій війні. Проблема полягала в тому, що Дедал, імовірно, вже помер, багато років про нього нічого не було чутно. Та й за віком він цілком міг відправитися до Царства Тіней. Щодо учнів Дедала, були вони в нього взагалі чи ні, теж ніхто нічого достеменно не знав. Нікандрос ніколи б не взявся за таку безнадійну справу, але вибору йому не лишили. Спочатку Філон пропонував велику винагороду, а потім, коли Нікандрос нею не спокусився, викрав його дружину — юну, прекрасну Еолу. Всім було відомо, який Філон ласий до жінок, особливо чужих (коли Нікандрос думав про це, його кулаки мимохіть стискалися) тож надії, що дружину повернуть майже не було, але він мусив хоча б спробувати. Це було справою честі.
Тож Нікандрос приплив на Сардинію та облазив увесь острів у пошуках хоч якоїсь зачіпки, опитав безліч людей, зібрав купу чуток, поки нарешті не натрапив на слід. Це була лише місцева легенда: нібито печера серед гаю в самому серці острова, насправді, є входом до величезного підземного лабіринту, звідки долинали якісь дивні моторошні звуки і який охороняли чудовиська. Мешканці навколишніх селищ обходили цей гай десятою дорогою. Лабіринт — знайомий почерк. Це варто було перевірити. Ніяких чудовиськ Нікандрос не зустрів — печеру охороняли лише кілька пасток, небезпечних, але напрочуд погано прихованих. Легко оминувши їх усі, він зайшов усередину, освітлюючи собі шлях смолоскипом. Нікандрос довго блукав хитросплетіннями вузьких коридорів, тягнучи за собою вовняну нитку, кінець якої прив'язав до деревця біля входу в лабіринт, аж нарешті побачив попереду якесь тьмяне світло. Він пішов на нього і скоро потрапив до особливо довгого коридору, зі стін якого обабіч стирчали бронзові підсвічники у вигляді людських рук, що тримали довгі білі свічки. Свічки ті були якісь дивні — на кінці кожної був невеликий прозорий ковпачок, усередині якого рівно горіло світло, зовсім не схоже на вогонь. Нікандрос простягнув руку до найближчої і відчув тепло. Торкнувся ковпачка, той був гарячий, але не настільки, щоб обпекти. «Що ж це за світло таке, яке його джерело?» Йому здалося, що він бачить всередині «вогника» розжарену ниточку, тонку, як людській волос. Але роздумувати над загадкою свічок не було часу, тож Нікандрос рушив далі. Пахло в лабіринті, як зазвичай у печері: сирістю, пліснявою, але тепер до цих запахів домішувався ще один — незнайомий, солодкуватий, бентежний, ніби аромат якихось благовоній. І він посилювався. Нікандрос глянув собі під ноги і побачив, що підлогою стелиться густий рожевуватий дим, огортає його стопи так, що їх вже не видно. Не встиг найманець подумати, що вдихати цей дим, мабуть, небезпечно, як у нього запаморочилося в голові. Смолоскип та клубок ниток випали з рук і наступної миті він знепритомнів.
***
Нікандроса повернув до реальності біль. У всьому тілі, особливо руках, шиї та голові. В його зап'ястя та щиколотки врізалися залізні кайдани. Відкривши очі, він побачив, що висить, прикутий ланцюгами за руки та ноги, всередині великої рамки зі світлого металу. Голову стискав важкий обруч від якого тягнулося кілька довгих, тонких... мотузок? Такі самі мотузки оплітали все його тіло, їхні кінці було під'єднано до високого прямокутного ящика, з якого стирчало безліч маленьких важелів, якихось круглих виступів. Біля цієї чудернацької машини (?) копирсався сивочолий старий із цапиною борідкою. Його обличчя (яке Нікандрос міг добре роздивитися, бо велику круглу залу, в якій вони перебували, заливало світло вже знайомих свічок) вкривали глибокі зморшки, але оголений торс усе ще був доволі м’язистим. Попри поважний вік, господар лабіринту, чи може слуга господаря, не справляв враження немічної людини. Почувши тихе брязкання ланцюгів, старий повернувся до Нікандроса, блакитні вицвілі очі вивчально втупилися в нього.
— Нарешті отямився. Вітаю. Нечасто в мене бувають гості. Власне, ти перший, хто потрапив сюди живим.
— Ти Дедал?
— Дедал, Дедал, — видповів старий і захихотів, трясучі неохайною бородою, — а тебе ж, герою, як звати? Кажи вже, гірше тобі від цього не буде.
«Це точно».
— Нікандрос, син Кастора.
Старий перервав свою метушню і на мить замовчав.
— Нічого про тебе не чув, мабуть, не дуже ти й видатний, еге ж? Хто тебе сюди послав і навіщо?
Нікандрос не відповідав.
— Не хочеш казати? — З удаваним здивуванням вигукнув Дедал, якщо це справді був він. — Тоді доведеться розв’язати тобі язика.
З цими словами він торкнувся важелів на своєму приладді й тіло Нікандроса пронизав різкий біль, у порівнянні з яким те, що він відчував раніше, здалося лише легкою незручністю. Якась сила струснула бранця так, що він увесь вигнувся та безпорадно забився в своїх ланцюгах, але не видав ані звуку.
— Що… це таке… — нарешті видихнув Нікандрос.
— Не подобається? Авжеж! Я приборкав силу, схожу за своєю природою на блискавки самого Зевса. За її допомогою я можу завдати тобі нестерпного болю, а можу й убити. Для цього мені достатньо ворухнути одним пальцем, тож краще відповідай.
Ще один напад ні на що не схожого болю.
— Мене послав цар Філон.
— Хто такий? Ніколи не чув! — Зневажливо пирхнув Дедал. — Напевно дрібнота якась. Хоча, можливо, сидячи тут, я просто відстав від життя. Цей царьок, мабуть, дуже жадібний, або не має грошей, якщо послав по мене єдиного найманця. Ще й доволі нікчемного, зважаючи на те, як легко ти потрапив до моєї пастки. Це навіть якось образливо. Були часи, коли на мене полювали мало не цілими арміями. Хай там як, це не має значення. Вони всі однакові. Кляті царі! Так, дехто з них допомагав мені в моїх наукових пошуках, але вони весь час чогось вимагали, прагнули ув’язнити мій геній, обмежити його, змусити служити їхнім дріб’язковим інтересам! Їхні збочені забаганки завжди були для них важливішими за прогрес, розвиток. Ненавиджу царів. Цей Фі… як його там? Вже забув.
— Філон.
— Він наказав тобі мене вбити?
— Ні, доставити до нього живим.
— І нащо я йому здався? — Дедал багатозначно постукав кінчиками пальців по приладу.
— Мені це точно невідомо, але, я гадаю, Філон сподівається, що ви створите для нього якусь особливу зброю, яка захистить його від сусідів. Вас досі пам’ятають як геніального інженера.
— Зрозуміло. А я подумав було, що в цього клятого самодура Міноса відшукався якийсь недобитий родич, який надумав мені помститися. Ну й впертюх він був! Так хотів мене повернути, що сам за мною на Сицилію припхався. І знайшов там свою смерть — цар Кокал теж цінував видатних вчених та митців, тож підмовив своїх донечок, щоб зварили Міноса в окропі. А дружинонька Міносова, Пасіфая, ще та вигадниця була! — Дедал паскудно захихотів. — Коли ти вкладаєш у своє творіння часточку власної душі, воно ніби оживає. Мені, скульптору, про статуї якого казали, що вони виглядають так ніби ось-ось підуть, чи навіть побіжуть, настільки вони були досконалі й схожі на справжніх людей, довелося створити для неї таку дурню, що навіть згадувати соромно, хі-хі-хі. Ти, мабуть, чув. Найсмішніше в цій історії з биком те, що вона правдива, уявляєш? Найнеймовірніша з усіх байок, які люди про мене понавигадували! А ось тому, що кажуть про Ікара не вір! Це брехня та наклеп. Мій хлопчик, мій єдиний син! Кажуть, що він був настільки гордовитим, що прагнув піднятися до самого сонця, чи навіть досягти обителі богів, злетів надто високо і сонце розтопило віск, яким було скріплене пір’я його крил. Яка маячня! Конструкція була набагато складніша за будь-які крила, а пір’я там узагалі ніякого не було. Ікар усе робив правильно, мій розумний, слухняний хлопчик, просто в мої розрахунки закралася якась помилка (навіть з найгеніальнішими вченими таке часом трапляється) і механізм вийшов із ладу. Мій літальний апарат витримав, а його — ні. Це я в усьому винен, я!
Дедал глухо вдарив себе кулаком у груди, а потім замовчав, скрушно опустивши голову. Нікандрос ворухнувся, тихо дзенькнувши ланцюгами, висіти в такому положенні ставало нестерпно. Дедал ніби забув про нього, а тепер згадав.
— Багато тобі обіцяв заплатити той Філон?
— Він викрав мою дружину.
— І ти віриш, що він її відпустить, якщо ти приведеш мене до нього? Наївний!
— Не вірю, але я мушу...
— Ніхто тобі її не поверне. Царі вони всі такі. Обіцяють волю, але тримають у полоні, доки не вичавлять з тебе все. Вони завжди дурять, бо вважають, що мають на це повне право, адже вони — царі! Вище них тільки боги! Я просто хотів, щоб від мене всі відчепилися, хотів спокійно займатися наукою, але їм усім, увесь час, щось було від мене потрібно! Створи те, побудуй се, а інакше... Ну, годі. Час покласти цьому край. Знаєш, Нікандросе, я навіть радий, що ти до мене завітав. Ти станеш чудовим об'єктом моїх дослідів. Тобі вдалося так далеко зайти в моєму лабіринті тільки тому, що я тобі дозволив, бо ти мені потрібен. Ти не уявляєш, як тобі пощастило.
— Оце так пощастило, нічого не скажеш!
— Те, що в людини ось тут, — Дедал постукав себе по голові, — її мозок, приховує безліч таємниць. Включно з крихітною іскрою справжньої божественної сили. Я винайшов спосіб роздмухати з цієї іскри полум'я. За допомогою ось цієї машини, до якої ти зараз прикутий, я пробуджу в тобі силу. Ти станеш богом, Нікандросе!
Вчений підійшов до свого бранця і заглянув йому у вічі. Вираз обличчя Дедала був абсолютно щасливим, світлі очі палали божевільним вогнем. «Старий схибнувся. Він уб’є мене цією своєю машиною!», подумав Нікандрос і йому, нарешті, стало по-справжньому страшно.
— Зачекай, Дедале, якщо ти мене відпустиш, присягаюся, я піду звідси і ніколи не повернуся. Скажу Філонові, що ти давно помер і я бачив твою могилу на власні очі. Тебе ж давно вважають мертвим, я це підтверджу. Тебе ніколи більше ніхто не потурбує.
— Жалюгідний боягузе! — Крикнув Дедал, бризкаючи Нікандросові в обличчя смердючою слиною. — Сором тобі. Як здрібнішала Еллада! Ти не хочеш стати сильнішим за будь-яку людину в світі? Навіть за Геракла, адже й він був смертним, хоч і сином Зевса. Не для того я чекав стільки років, доки мені трапиться хтось настільки підходящий, щоб просто взяти й відпустити тебе. Невже ти не хочеш поквитатися з людиною, яка відібрала в тебе дружину? Завдяки силі, яку ти скоро матимеш, ми помстимося не тільки цьому Філонові, який тебе принизив, а й усім нашим ворогам і тоді… Ми повалимо царів і створимо новий світ, у якому наука летить на крилах, а не плазує перед тиранами!
— Якщо ти так хочеш змінити світ, чому б тобі самому не стати богом?
Дедал хрипко розреготався.
— Ти, що, дурний? А хто машину запускатиме? Тільки я вмію нею керувати і цей секрет я маю намір забрати з собою до Царства Тіней. Крім того я старий, мій організм може не витримати. Є певний ризик, що й ти не переживеш трансформацію, але ти, здається, міцний хлоп, тож твої шанси набагато більші. Взагалі, богом мав стати Ікар, я готував його до цього з дитинства, багато років, але не судилося. Сину мій, сину мій…
Дедал закрив очі долонею і знову схилив голову, охоплений скорботою, а в Нікандроса промайнула думка, що він не стільки Ікара всі ці роки оплакує, скільки шкодує, що зірвався його науковий проєкт. Вчений стріпонувся, швидко підійшов до конструкції з важелями і почав клацати ними всіма.
— Багато років я вже не маю, тож почнемо.
— Ні! Зажди!
Дедал підчепив довгим жовтим нігтем останній важіль і Нікандрос відчув, як під сталевим обручем, що стискав його голову, мозок ніби почав закипати. Йому здавалося, що його тіло розпадається на часточки, дрібні мов пилинка, мов комашине око, потім на ще дрібніші, мов туман. Вони хаотично кружляють, перемішуються і з цих часточок формується щось нове. Це не можна було назвати навіть болем. Чи відчуває біль лялечка, перетворюючись на метелика? Або змія, що скидає стару шкіру? Може й відчували б, якби ці процеси пришвидшили в сотні разів. Нікандрос встиг подумати, що з ним відбувається щось страшніше навіть за смерть. Нарешті він не витримав цього жаху і його свідомість поглинула темрява.
***
— Гей, хлопче! Нікандросе! Ти, що, того… помер таки? Трясця. Ти мене розчарував.
Голос старого спочатку лунав ніби здалеку, ледь чутно, але ставав усе чіткішим. Болю не було. Нікандрос відчував, що все ще висить прикутий ланцюгами, але тепер, як не дивно, це не завдавало йому особливих незручностей. Він ніби нічого не важив, висів у повітрі, а кайдани просто підтримували руки й ноги. А ще він відчував якусь дивну силу, що наповнювала кожен найдрібніший м'яз. Нікандрос повільно розплющив очі і побачив перед собою стурбоване обличчя Дедала.
— Живий! Слава богам. Ну ти мене й наля…
Найменшого зусилля виявилося достатньо, щоб розірвати ланцюг на правій руці, ніби той був сплетений з тонких ниток і схопити старого за горло. Легенько (вбивати його Нікандрос не збирався, принаймні поки що), але переконливо.
— Не вбивай мене. — Прохрипів Дедал. — Ти ще не опанував свою силу, навіть не уявляєш, у чому вона полягає і як нею керувати. Без мене і не навчишся. Я потрібен тобі, Нікандросе. Відпусти мене, я звільню тебе і ми спокійно поговоримо, як дорослі люди.
— Мені б слід було придушити тебе на місці. Звільнитися я тепер і сам зможу. Але мені цікаво, що ти розкажеш, старий.
***
Нікандрос ширяв високо над кронами кипарисів, підставляв обличчя ласкавим сонячним променям і всміхався. Дуже давно він не почувався таким вільним та щасливим, з того часу, як Філон висунув йому свій ультиматум. Нічого, скоро підступний цар заплатить за все.
— Годі! Спускайся вже, — покликав Дедал.
Нікандрос м'яко приземлився, смарагдова трава лоскотала босі стопи.
— Чудово, — похвалив учений, — і не треба ніяких крил.
— Меч, — сказав Нікандрос і простягнув руку. Дедал подав йому меча, такого величезного, що не кожен молодий чоловік міг його підняти, вченому довелося тягнути його по землі обома руками. Нікандрос трохи розім’явся, розмахуючи цією грізною зброєю, підійшов до дерева і рубонув по стовбуру, ширшому за його стан. Повторювати не довелося, дерево впало від єдиного удару.
— Я літаю як Гермес, б'юся як Арей, стріляю як Аполлон, чи є межа моїм можливостям?
— Це ми ще маємо з’ясувати шляхом дослідів, юначе.
— Я тепер ніколи не постарію і не помру?
— Важко сказати. Навіть боги змушені підтримувати свою вічну молодість за допомогою амброзії, а склад цієї речовини мені, на жаль, невідомий. Але ти став практично невразливим, у чому ми вже переконалися. Ти сам бачив, будь-яке завдане тобі поранення загоюється на очах. Захворіти ти не можеш, в цьому я більш ніж упевнений. Отрути на тебе не діють.
— Які ще отрути?! — Гаркнув Нікандрос. — Ти давав мені отруту?
— Звісно ні! Я мав на увазі газ, яким я тебе приспав, коли ти вперше завітав до мого лабіринту. — Поспішив уточнити Дедал. — Ти ходиш тим коридором коли заманеться і газ більше ніяк на тебе не впливає.
«Бреше, сволота. Він додавав різних отрут до моєї їжі та напоїв».
— То коли ми почнемо втілювати в життя твій план, Дедале?
— Який саме? В мене їх багато, — старий хитро посміхнувся.
— Ну, ти ж нібито збирався повалити владу царів. Мені не терпиться розчавити цю гадюку Філона.
— Поки що зарано. Ти став богом лише місяць тому і ще не навчився вправлятися зі своєю силою. Нам слід провести ще чимало дослідів. До того ж, одна людина, якою б могутньою вона не була, навряд чи зможе щось докорінно змінити. Ти допоможеш мені набрати потрібних людей, за допомогою моєї машини я наділю їх божественною силою, потім ти їх натренуєш і ми матимемо непереможну армію, яка підкорить усі царства земні. Ось тоді ми й створимо новий світ, де пануватиме справедливість. На нас чекають великі справи, але май трохи терпіння, друже мій.
Дедал повернувся до Нікандроса спиною і пішов у бік лабіринту.
— Ти мені не друг, — тихо сказав Нікандрос.
— Що?
Лезо меча просвистіло в повітрі й сива голова Дедала впала у високу траву. Він не встиг злякатися, здивуватися, чи хоча б усвідомити. Колишній найманець, а нині молодий, спраглий пригод та влади бог, незворушно витер лезо меча травою, взув сандалії, накинув хламиду і засунув голову вченого до своєї шкіряної сумки. В лабораторії старого знайдеться чимало різних хімікатів, які можна використати для бальзамування. Завтра Нікандрос сяде на корабель і попливе додому. Голова Дедала стане його перепусткою до палацу Філона, адже він сам сказав, доставити геніального винахідника до нього живим чи мертвим. І тоді Нікандрос влаштує там справжню різанину, а потім забере Еолу, якщо вона ще жива. Не те, щоб вона йому була так вже потрібна (Нікандрос скучив за її пружним тілом, але майже забув обличчя та голос, часом йому здавалося, що він не так вже й любив дружину), але це питання принципу. Він сам її вб'є, нащо вона йому після Філона — спаплюжена, збезчещена, та й хіба годиться богам бути зі смертними в шлюбі? Еола мала сама накласти на себе руки, аби лише не зраджувати чоловіка, нехай відправляється до Царства Тіней. Йому тепер не Еола — сама Артеміда до пари! І, хто зна, може Нікандрос зверне на себе увагу сестри Аполлона своїми звитягами. Він поправив сумку на плечі. «Старий дурень! Чого надумав — армію богів зробити! Оце вже ні. Мені суперники не потрібні. Я буду єдиною надлюдиною на Землі, богом, царем та героєм. І свої здібності та їхні межі я вивчу сам, без чиєїсь допомоги».
Нікандрос зник у лабіринти. Попереду на нього чекала гучна, але дуже недовга слава. І чумна стріла Аполлона в кінці.
Жовтень, 2023р.
