7:xIiii
Брате мій
– Санґвінію.
Він ступає ще один крок. Попереду, у самому кінці коридору видніється брама.
– Брате.
Брама відчинена. Її висічено з переплетених, обтесаних людських кісток. Він проходить крізь неї та опиняється у вузькому тунелі. Його монолітні чорні стіни давлять з усіх боків, ледве даючи пройти. Янгол дивиться вгору, і бачить, що стіни здіймаються на неможливу височину. Це не тунель. Це тонка щілина, довга, вузька тріщина, що розмежовує титанічні скелі. Він продовжує рухатися вперед. Знову чує шепіт.
– Санґвінію.
Волога, абсолютно рівна чорномармурова підлога під його ногами мов згладжена минулими століттями. Здається, наче цю стежину виточили між скелями еони таких самих, самотніх мандрів у нікуди. Мандрів, подібних до його. Невимовно високе, очам його відкривається нічне небо, струмок з яскравих зірок, що відображає його власний шлях. Через тридцять метрів стежка починає звужуватися ще сильніше. Стіни сходяться дедалі ближче, а у самому кінці мерехтить лінія блідого світла. Аби пройти далі, примарх змушений розвернутися боком.
Усе навколо викликає відчуття тривоги, навіть попри нескінченний простір та зорі над головою. Санґвіній рухається вперед. Стіни стискають його складені крила, залишають подряпини на нагруднику. Придивившись, він помічає, що вони зроблені з кісток; довгих людських кісток, сплетених разом неначе очерет, та лискучих від чорної олії.
Ще через кілька кроків йому доводиться силою протискатися між скелями. Ті ледве пускають його. Хочуть спіймати у свою пастку та утримувати до кінця часів.
Маленькими рухами він пробирається далі, на світло, нехтуючи подертими крилами та латами.
І нарешті, ступає на волю.
Двір Луперкаля – велетенська зала з відполірованого чорного каменю, прикрашена вирізьбленими колонами та арками, що утворюють таку ж неможливо широку стелю. Розміри Двору, цього нескінченого собору з неможливого обсидіану, створеного нереальними руками, важко осягнути. Санґвіній у ньому – лишень крихітна золотаво-біла піщинка.
Подібної зали не могло та не повинно було існувати на Мстивому Дусі.
Замість природнього світла Янгола огортало важке, тьмяне та в'язке багряне сяйво.
– Вітаю, братику. Нарешті ти явився.
На мить йому здалося, що заговорила сама зала. Аж раптом її частина ворухнулася. Частина оточуючої його колосальної, готичної величі дивиться прямісінько на нього.
Гор Луперкаль усміхається.
Дихання Санґвінія перехоплює. У зміни, які відбулися з його братом, важко повірити. Гор перетворився на щось до неможливого огидне, на чорний моноліт, окраяний аурамітом. Дарована Гору могутність наче підживлює його фізичну присутність, робить схожим на мерзенне створіння забутих мітів. Панцирем йому слугує Зміїна Луска – броня катафрактарія, мистецьки викувана спеціально для Першого Серед Рівних. Подібно звірячому напівбогу, народженому аби вбивати титанів у давні часи коли ніхто ще не пізнав сяйва найпершого сонця, Гор височіє над своїм братом.
На праву руку Магістра Війни одягнуто пазур, здатний розрубити реальність; у лівій він без помітних зусиль стискає булаву завбільшки з молодий дуб, яка може пробити небеса. Вовча шкура, настільки велика, що щелепи її можуть проковтнути місяць, брудним снігом недбало спадає з його плечей. На золотаво-ебенових пластинах Луски викарбувано літери Хаосу, і кожен їхній сантиметр пашіє надприродним жаром. Кремезний, захищений товстими латами тулуб прикрашає єдине, немигаюче, отруйного погляду око, що стікає силою. Краплі її безперестанку падають на пластини, ллються шлангами та трубами, які підтримують примарха та об'єднують з Лускою в єдину істоту. Каскадами розпеченої люті й електричними іскрами витанцьовує вона біля ніг Магістра Війни.
Його осяяна червоним посвітом голова обрамлена величезним горжетом, таким ж великим коміром та верхів'ям темної мантії. Пучки трубок стирчать з бритого черепа Луперкаля та тягнуться униз, наче металеве волосся.
Але його обличчя... Навіть освітлене кривавими променями, його обличчя – те, яке Санґвіній пам'ятав зі світлих днів. А усмішка – та, яку Янгол палко любив.
– Братику, – вимовляє Гор, стрясаючи повітря у залі. – Мій дорогий братику. Я так довго чекав на тебе. Сумував за тобою. Але ти прийшов, як я і сподівався.
– Ти сподівався, що я прийду? – питає Санґвіній. Його слова, сильні та чіткі, тихо губляться у аурі Гора. – Ні, ти знав, що я прийду.
– Ти завжди був собі на умі, дорогий брате, – відповідає Луперкаль. – Я не міг довіритися ані фатуму, ані долі, ані навіть випадковості, аби привести тебе сюди. Це мав бути лише твій вибір. Я радий, що ти зробив саме його.
– А я радий бачити тебе знову. Я стільки разів оплакував твоє падіння. Перед кінцем цієї клятої, жахливої війни, я мав побачити тебе знову. Востаннє.
– Так, так, жахливої, – тихо каже Гор, – і вона має закінчитися. Я ненавиджу її усім серцем та бажаю покласти їй край. Однак, братику, це не обов'язково повинна бути наша остання зустріч.
– Гадаю, тут ти помиляєшся.
– Чому?
– Ти не той Гор, якого я знав. Ти змінився. Варп полонив тебе, і мені страшно навіть глянути на тебе.
– Не треба! Ох, брате, не треба боятися! Так, варп справді охопив мене, зайняв мене, бо так було треба. Порядок речей змінюється. Ти маєш це зрозуміти, тільки ти один. Ти бачив зміни. Ти знаєш які вони. У цьому ми з тобою схожі.
Луперкаль зупиняється, відлуння його останніх слів, наче відгомін страшного грому, розлітається залою.
– Ми завжди були схожі. – додає Магістр Війни.
Повільно здійнявши лівий кулак, він вістрям булави вказує на один з п'яти велетенських престолів, що стоять під задньою стіною Двору.
– Один з них призначений для тебе, – каже Гор. – Буде пишна коронація. Ох, як я про неї мріяв. Нумо, приєднуйся до мене.
– Вже надто пізно, брате. – відповідає Санґвіній.
– Ніколи не пізно. Я сам встановлюю закони часу, бо навіть він підкорився мені. Вибирай розумно, Санґвінію. Я скучив за твоєю компанією.
– Це і є твоя пропозиція?
– Так, це моя пропозиція. Благаю тебе, прийми її. Саме через неї я на тебе чекав. Саме через неї вирішив зустрітися.
Бритвенно-гострими пазурами Гор лагідно вабить брата до себе.
– Приєднуйся.
Санґвіній повертається лівим наплічником до Магістра Війни. Він на мить заплющує очі та схиляє голову, а коли знову підводиться, то в його піднятій руці вже блищить готовий до бою клинок Енкармін. Янгол відкриває очі та, не блимаючи, зустрічає погляд Гора.
– Ось чому я прийшов. – відповідає він.
– Щоб... Битися зі мною?
– Щоб покінчити з тобою.
– Але ж ти помреш. – говорить Луперкаль.
– Усі ми смертні, брате. – відказує Янгол.
– Тільки не я. Отже, це твоє остаточне рішення?
– Так.
Гор пильно дивиться на Санґвінія. Щокою Магістра Війни стікає одинока сльоза.
– Шкода.
8:і
Янгол, кат
Слова закінчилися. Настав час дій.
Санґвіній зберігає стійку мечника, тримаючи клинок у простягнутій руці, непримиренний мов ті золоті статуї з безкінечних коридорів батьківського Палацу. Погляд його такий же незворушний. Він витримує погляд брата та не відводить очей, хоча дивитися у вічі Гора – це як зазирати в безодню ночі. У них немає нічого: ані жалю, ані надії, ані милосердя, ані бодай натяку на свідомість. Сльоза на щоці Магістра Війни здається нереальною, адже примарх не показує жодних емоцій, які могли б викликати її. Очі Луперкаля – суцільний морок, властивий абсолютному хижаку, який роззявивши пащу у тиші постає з океанських глибин чи спостерігає з чагарників савани, вичікуючи момент для атаки. Один цей погляд здатний прикути жертву на місці, змусити заклякнути ще до того, як мисливець випустить кігті. Те, що ікла роблять з плоттю, ці очі роблять з психікою.
Але Санґвіній йому не піддався. Страх переповнює його, мало не виривається потоком блювоти, втім Янгол гордовито тримає меча у знак непокори. Навіть, попередження.
Гор ігнорує його. Вічі Магістра Війни лишаються мертвими, вільними від вогників свідомості. Він робить перший крок – один-єдиний, повільний та неуникний наче рух самої землі, та дозволяє древку могутньої булави трохи зісковзнути униз, перш ніж зручніше ухопитися за руків'я.
Другий крок. Химерна архітектура Двору здригається.
Однак і Санґвіній вже не стоїть на місці.
Менш ніж за мить ноги Янгола згинаються, а елегантні крила повністю розкриваються, піднісши його у повітря. Золотавою плямою він проноситься повз лускату, чорну фігуру свого жахливого брата. Перший удар клинка у мерехтінні нестабільної енергії щитів роздирає нагрудні пластини Луперкаля; другий залишає глибоку борозну у лівому наплічнику; третій вибиває фонтан спалахів зі спини.
Гор відповідає. Він замахується булавою, сподіваючись збити брата на землю. Потужність його удару настільки велика, що повітря навколо буквально тріщить, не здатне зупинити міць Луперкаля. Але попри утворений нею грім, булава не знаходить своєї цілі. Санґвіній робить повне коло, Енкармін у його руках прорізає праве стегно Гора і ще кілька разів вдаряється об нагрудник.
Пазур Гора б'є та стискається з силою достатньою, аби розтрощити танк. Булава лютує, її вістря сяє зловісним кривавим світлом. І жодна зброя не завдає Санґвінію ані подряпини. Той, змахнувши крилами, зберігає висоту, знову проходить крізь оборону свого брата й вихором ударів налітає на його груди та обличчя... Один! Два! Три! Кожен удар відбивають силові щити чорного обладунку, але це дається Луперкалю високою ціною. Генератори жалісно виють, намагаючись зберегти цілісність щитів, поки ті примарними, нерівними хвилями мерехтять панцирем Гора.
Леза силового пазура знову стислися з силою ведмежого капкану. Однак Санґвінія на місці атаки вже немає, мов снаряд зірвався він у повітря над Луперкалем. Під арками височенної стелі, Янгол різко обертається й хижим орлом несеться на свого супротивника.
Удар. Енкармін б'є рельєфний наплічник, під яким ховається реактор лат. Сиплються іскри. Навіть більше ніж іскри... Розпечені уламки обладунку. На задній пластині Луски залишається глибока подряпина з оголеного металу.
Булава майже досягає його. Санґвіній пірнає під нею, робить перекат й уходить з-під удару, злітаючи лише на кілька метрів. Набравши висоту, Янгол обходить одну з колон, збираючись атакувати під неочікуваним, косим кутом. Санґвіній підіймається на рівень очей, не давши братові оговтатись, знов пірнає та підрізає ліве стегно Луперкаля. За інерцією вистрибнувши з-за спини, він, тримаючи меча двома руками, завдає другого нищівного удару обшивці реактора. Пазур проноситься прямісінько біля його голови. Він ухиляється, але не відступає. Вже вдруге брати опиняються аж занадто близько один до одного. Цей контакт триває лишень мілісекунду, але її достатньо, аби Енкармін перерізав горжет та розтрощив захисний щиток.
Ще один замах булави. Її шипи трощать підлогу, наче тонке скло, а розплавленим від удару чорним мармуром біжать тріщини.
Гора, попри його масу, аж ніяк не назвати повільним. Кожен його крок, рух, випад та удар – смертельна блискавка, швидша за кулю. Швидша за реакцію будь-якого десантника, швидша за рефлекс будь-якого кустодія, швидша за будь-якого примарха.
Крім одного. Поряд з Санґвінієм – влучним променем золотого світла, Гор виглядає важкою та незграбною тушею. Так, Луперкаль досі перевершує Янгола майже у всьому, тож йому доводиться використовувати кожну свою перевагу на максимум: швидкість, спритність, незрівнянну майстерність мечника, безмежну хоробрість та, що найголовніше, політ. Він змінює правила, переносить битву у три виміри, робить повітря своїм союзником та відкидає обмеження звичайного бою. Залишитися на своїх двох, зійтися з братом як два Астартес у тренувальний клітці – означає неминуче програти.
Орел проти ведмедя. Крук проти вовка. Людина проти бика. Спалах у темряві. Блискавка, що б'є скелю. Він невблаганний: кружляє, налітає, набирає висоту, а потім знову кидається униз з-під кожного кута, аби нанести безжальний удар та елегантно ухилитися від контратаки.
Він обертається у повітрі, пропускає Пазур перед собою та з жахним вереском металу ріже правий наплічник Луперкаля. Той ненадовго спалахує. На палубу летять понівечені захисні пластини. Гор з потойбічною силою розмахується Світоламом, тримаючи його у витягнутій руці, та майже досягає крил свого брата, але реакція Санґвінія знову лишає його ні з чим. За час, змарнований Луперкалем, Янгол встигає його облетіти, на мить зависає, неначе птах колібрі, та встромляє вістря Енкарміна точно у талію ворога, перш ніж знову піти у танок перекатів й ухилянь.
Розлючений Гор не встигає за ним та хибить, подрібнивши самий холодний мармур. Втім, тепер сила його удару не просто розбиває плити, а пробиває підлогу наскрізь та утворює глибокий розлом, який мов жива тварюка женеться за Санґвінієм. У відповідь, Янгол виконує граціозне сальто та впевнено приземляється на ноги одразу за кінцем двадцятиметрової тріщини. Він кидає спокійний погляд на Гора, який залишився по той бік, та займає бойову стійку.
– Якийсь ти слабкий, брате. – лише і каже він.
8:v
Янгол, жертва
Він глузує з тебе. Насміхається. Ти не звертаєш на це уваги, але, чесно? Тебе це трохи ранить. Ти вважав його вищим за таке. Вважав ідеальним. Це розчаровує.
Якийсь ти слабкий – ось що він сказав. Хоча, очевидно, усе як раз навпаки. Ти можеш зрозуміти його непокору. Санґвіній вважає, наче бореться у праведній битві на правильному боці історії. Він ще не до кінця усвідомив ситуацію. Але глузування? Це нижче його гідності. Це нице нахабство, яке йому не личить.
Звісно-звісно. Він робить так лише через страх.
Його не можна за це звинувачувати. На його місці ти би теж злякався. Втім, яка користь від цієї удаваної хоробрості? Спровокувати тебе вона не може, якось змінити також не в силах. Ти вже досяг вершини. Насмішки роблять його дитям, а ти не хочеш таке про нього думати. Він – Санґвіній. Ти завжди його любив. І хочеш щоб він лишився у твоїй пам'яті взірцем усіх чеснот, а не якимось...
Ах, ця хоробрість же зовсім не для тебе, чи не так? Вона для нього. Тепер ти це розумієш. Ще ніколи в житті йому не доводилося бути хоробрим. Ти завжди вважав його хоробрим від природи, найхоробрішою душею з тобою знаних. Але це не правда. Коли ти такий могутній, як Санґвіній, безстрашний лицар без догани, то хоробрість це легко. Раніше він ніколи не відав страху. Що б не ставалося. Втім зараз він мусить діяти, а це він вміє не дуже. Раніше йому не доводилося вдавати мужність.
Не треба – відповідаєш ти йому дуже м'яко. Тобі не хочеться, щоб його славетне життя скінчилося приниженням. Але він не розуміє твого зауваження. Натомість, Санґвіній думає, наче вже перемагає. І знову іде в атаку. Очі палають, меч блищить.
Ти ухиляєшся. Його клинок тільки дряпає лати на грудях. Він робить віраж та летить вбік.
Насправді, це повчально. Його поведінка багато каже про те, яким ти став. Сам незрівнянний Санґвіній показує страх перед тобою... Так, це красномовніше за будь-які слова. Тобі цікаво, чи будуть інші поводитися так само, коли настане їхній час? Та чи паде маска твого батька?
Знов танцюють іскри. Він облетів тебе зліва та заніс меча. Між вами усього якась пара сантиметрів. Брат серйозно ризикує. Він дійсно надзвичайно сміливий, навіть якщо це і омана. Справді, що таке сміливість, як не омана? Сміливість – не пасивна якість. Інстинктивна чи вимушена – це омана перед обличчям небезпеки.
А небезпека тут буквально всюди, тож не має значення, істинна його сміливість чи удавана. Він рішуче став на бій. Не виявив страху та не втік від непереможних обставин. Свого часу ти обожнював його бо вважав хоробрим і відважним. Однак тоді бути відважним було не важко. Тепер, спостерігаючи як він вперто бореться навіть попри смертельний страх, ти усвідомлюєш, що він став страхітливо хоробрим. Це змушує тебе любити брата ще сильніше.
Він вчергове налітає на тебе – золотим спалахом у пітьмі Двору. Ти розкручуєш у руці легкий мов патичок Світолам, аби заблокувати атаку. Він, як завжди, ухиляється, встигнувши перед цим ледве порізати твій наплічник.
Ти повертаєшся та споглядаєш, як він сяючим птахом ширяє високо попід стелею зали, купаючись у променях світла. Ці крила, ця легка грація...
Він робить петлю та спускається в тебе за спиною. Свист повітря, жало клинка. Ти відмахуєшся Пазуром та хибиш. Навіть поранений, він досі дуже швидкий.
Але поранення та напружений темп незабаром позбавлять брата сил. Він заслабне. Сповільниться. Страх та напруга зжеруть усю мужність та швидкість, а тоді все скінчиться.
Або, хто зна, раптом він усвідомить абсолютну марність свого бою. Ти відчуваєш, як вона проростає у нього в серці та висмоктує життєву енергію. Коли він зрозуміє, що всі його дії просто даремні?
Наскільки прекрасною стане ця мить? Тобі кортить побачити як марність виступить в його очах. Побачити впритул. Обличчям до обличчя. Відчути запах його дихання.
Санґвіній знову нападає. Набирає висоту, описує довгу, широку криву навколо височенних колон. Його крила б'ються дедалі несамовитіше, отже він прискорюється, готується напасти. Ти намагаєшся встати у блок...
Ще один удар. Непоганий. Такий залишив би від Анґрона лише купу нутрощів. Розрубав би навпіл серце Блідого Короля. Зніс би Феррусові голову з плеч.
Ти досі стримуєшся. Він не повинен вмирати. Коли він нарешті усе усвідомить, ти даси йому останній шанс передумати. А поки що, нехай він виснажує себе далі. Дозволь йому зігнати злість.
Йому це необхідно. Необхідно відчути, що він намагався. Гордість. Він батька улюблений син, Найяскравіший, усіма коханий. Завжди був взірцем непохитної відданості. Завжди перемагав. Ніколи не здавався без бою.
Коли почуття марності встромить йому в спину ніж, ти допоможеш. На руках віднесеш до приготованого престолу, запросиш сісти й перепочити. Він зіграв свою роль, зробив усе що міг. Тоді йому не буде соромно відповісти "так".
Він – твій фаворит. Завжди ним був. Ти хочеш, щоб він був поруч. Так треба. Якби на його місці стояли Роґал чи Костянтин, ти вбив би їх без вагань. Вони величні воїни, однак їхня цінність полягає лише у трофеях – головах для пік, доказах твоєї могутності. Поглянь-но на мої вбивства, батьку, і впади у відчай!
Однак Санґвінія треба перемогти не зброєю. Ні-ні-ні. Треба перемогти його духом. Зламати, підкорити своїй волі – ось у чому абсолютний тріумф. Втілення імперської відданості падає до твоїх ніг, годується з твоєї руки, присягає тобі на вірність. Поглянь-но на це, батьку.
О так, це буде нелегко. Якби це було це легко, ти навіть не витрачав би своїх зусиль. Звісно, ти вже намагався. Не один раз. Підступний Ереб, апостол погані й брехні, що прикрився твоїм ім'ям, намагався зробити це на Сіґнусі Прайм. Та зазнав невдачі. Треба було діяти тонше.
Він б'є тебе знову й знову. Ти смакуєш його страх. Жах янгола, такий солодкий. Він, думаєш ти, нарешті почав розуміти.
Ось де джерело нового та незнайомого йому страху... Він боїться не тебе як такого, не твоєї божественної сили, навіть не того, що ти – Гор Луперкаль, Магістр Війни, істота, з якою жодна адекватна людина не хоче вийти один на один та сподіватися вижити.
Він боїться невідомого. Санґвіній, бідолашний Санґвіній, навіть на порозі кінця він продовжує мислити виключно імперськими категоріями: темрява проти світла, Імперіум проти зрадника, батько проти сина. Це згубно. Неправильно. Такий погляд на космічну реальність є абсолютно неприйнятним. Санґвіній, подібно багатьом мільйонам інших імперців, настільки обмежений в своєму мисленні, наче йому мізки промили.
Він вважає себе останньою хорошою людиною. Останнім лояльним сином. Останнім оплотом шляхетної доблесті, що на смерть стоїть заради батька та відмовляється підкоритися сильнішому. Такий болісний героїзм! І в ньому суть твого брата. Ось чому ти любиш його.
Однак він поступово переосмислює, здавалося, базові істини всесвіту. Він починає розуміти, що все, знане нами про людей та богів, героїв та Хаос, – брехня. Розуміння жахає його.
Поки він прорубався крізь корабель щоб дістатися тебе, матеріальний світ зазнав онтологічних змін. Фальшиві ідеології зникли, їх місце посіла справжня могутність. Справжня велич скинула з постаменту прогнилу славу. Ти не злий, твої цінності не злі, адже немає більше зла. Немає темряви. Є тільки Все, об'єднане та пронизане варпом, який ти ведеш крізь свою душу.
Усі переконання, у які Санґвіній був змушений вірити, нині не дійсні або ж показали своє справжнє лице. Єдина пляма на тлі космосу – згасаючий сморід тиранічного диктату твого батька, що вважав, наче Він, та тільки Він, має право визначати майбутнє.
Санґвіній спалить сам себе. Завіса спаде з його очей. Прозрівши, він з запізненням зрозуміє нову подобу реальності, у якій брехливі обіцянки та егоїстичні бажання твого батька викриті усьому світові.
Так, зрештою, він побачить справжній стан речей. Епістемологічне одкровення. Зі сльозами радості на очах, він благатиме твого пробачення.
І ти, у своєму безмежному милосерді, подаруєш йому жадане. Це стане найвеличнішою миттю його життя та найсолодшою твоєю перемогою. Потім, коли батько знайде вас разом, йому відкриється правда – усе, чим він є і був, – це ніщо, марні мрії гордовитого та зарозумілого тирана, який зазнав невдачі де тільки міг.
Санґвіній ріже тебе. Ти завдаєш удару Пазуром у відповідь. Він відлітає. Але кінець вже близько. Він втомлюється.
Між лезами твого Пазура лежить одна-єдина біла пір'їнка.
8:viii
Янгол, мучитель
Санґвіній вільно ширяє в повітрі. Набагато більший за смертну людину, з ідеальними м'язами, крилатий та закований у важкі лати – він перевершує усе та усіх. Його масу та силу складно виміряти. Він докорінно змінює будь-яке поле битви, щойно на ньому з'являється.
Однак зараз він здається легкою пушинкою.
Стрімкими рухами миготить він навколо свого супротивника, ілюзорний, легкокрилий, мов спритний промінь світла, підхоплений вітром листок, птах, що кружляє над деревом терну. Він ледве торкається палуби, наче надто для неї легкий й невагомий, наче ефірний дух, народжений, аби вічно жити подалі від тьмяного світу земного, у яскравому царстві вітрів та повітря.
Його крила швидко здіймаються, і він кидається на ворога, розсікаючи влучним ударом Енкарміна важку вовчу шкуру, та лишаючи довгу, криву прогалину на чорних обладунках Луперкаля. З виром спалахів за своєю спиною, він на мить приземляється, відштовхується ногою від палуби та, розвернувшись, знов зависає у повітрі, дозволяючи своєму спраглому клинку ще один удар. Розірвані наче тонкий метал захисні пластини та порублені на шмаття кабелі стікають каламутною спинномозковою рідиною.
Булава проноситься у повітрі, намагаючись знайти його, однак він знову зникає.
Гор важко дихає, хрипить та пирхає, мов змучений ґрокс. З його губ та підборіддя падає слина, а в неживих очах постають перші відблиски гніву. Цей бій більше не тішить його. Навпаки, починає дратувати.
Далі прийде всепоглинаюча лють. Санґвіній розраховує на неї. Гор, якого він любив, мав запальний норов, легко впадав у гнів та був швидкий на злісний зрив, якщо люди не виконували його наказів, або ж виявляли ту чи іншу невмілість. Однак найбільше він гнівався саме через непокору.
Санґвіній знає, як виглядає гнів Магістра Війни, і знає, як його викликати. Щоправда, він гадки не має, яким буде гнів тієї жахливої тварюки, що колись була Луперкалем. Він уявляє його як огидну, змішану з ненавистю лють.
Втім, лють – слабкість кожного справжнього воїна. Вона робить свою жертву необачною, отруює розум, послаблює майстерність та шкодить техніці, якою б тренованою людина не була. Вона краде усю витонченість. Підриває концентрацію. Змушує помилятися та хибити, підточує точність та дисципліну.
Лють і викликана нею втрата контролю – рана, завдана самому собі.
Санґвіній цього й хоче. Хоче отримати кожну можливу перевагу, адже від самого початку було зрозуміло, що карти грають на користь його брата. Він має використати кожну шпарину в обладунках Магістра Війни – фізичних та ментальних, – і тоді, можливо, отримає шанс перемогти. Має вдарити у всі наявні слабкі місця та створити нові. Лють стане найголовнішим з таких. Якщо йому вдасться викликати щиру лють у проклятого брата, то їх сили зрівняються, бо розлючений Гор – це Гор послаблений. Так, набагато могутніший Луперкаль потрапить у пастку сліпих почуттів, а Санґвіній зможе сам встановлювати умови бою та, зрештою, перемогти брата завдяки точним атакам і світлому розуму.
Він вже близько до критичної миті. Роздратоване обурення Магістра Війни от-от вийде назовні. Санґвіній чудово знає Гора, як знає і Мстивий Дух. Знає потаємні слабкості та приховані вади Гора, адже той сам показав їх йому. У далекі минулі дні, коли галактика ще жила у мирі, Гор без вагань та марнославства ділився усіма переживаннями зі своїм братом-янголом. Це знання і дозволило Санґвінію потрапити на найгрізніший з флагманів Імперіума. Воно ж приведе його до братового серця.
Санґвіній легко пролітає між булавою та Пазуром, робить петлю, несправжній випад, відлітає вліво та з усієї сили встромляє вістря меча глибокого у стегно Луперкаля. Зміїна Луска рветься, наче папір, з відкритої рани виривається пара та іде густа, чорна кров. Невпинні кружляння осяяного Янгола навколо незграбного супротивника перетворилися на своєрідний танок: спритний, витончений, нестримний та елегантний. Кожен його рух світиться криштальною грацією, демонстрацією бездоганної майстерності, яку ніхто у цілому всесвіті не здатен повторити.
Він сліпучий у своїй точності, легкий, чистий, майже мистецький, мов якийсь сакральний обряд. У ньому немає жодного марного руху, жодної зайвої деталі. Своєю балетною артистичністю та майстерною складністю він нагадує старанні кроки й надлюдську гімнастику арлекінади раси ельдар.
Можливо, це і є ті ж самі вічні кроки.
Лють вже близько. Сама атмосфера Двору Луперкаля змінюється, вирує, кипить. Світло стало густішим, повітря затягнула напруга, наче перед штормом. Крізь палубу виступають бридкі масляні краплі, а обсидіанові брили стін та колон тривожно здригаються. Вологий шепіт десь у темних куточках зали стає дедалі гучнішим, він стривожено шипить, наче схвильований відкритою йому картиною.
Золота піщинка ріже темряву на частини, шматок за шматочком.
Обладунки Гора вкрилися рубцями та прогалинами у кількох десятках місць. Його, колись чорні пластини, тепер всіяні подряпинами голого металу. Вовча шкура розірвана на дрантя. Вирвані з голови трубки вільно хитаються. З дір у латах ллються кров та розпечена плазма. Реактори та генератори щитів Луски тримаються на останньому подиху, намагаючись зберегти стабільність.
Обличчя Гора, залите сирим, кривавим світлом, помітно вкрилося потом, а сам він з гарчанням, кашлем та хрипом шалено обороняється, крутиться, б'є та махає булавою, однак кожен його масивний рух або надто повільний, або надто пізній, і замість свого мучителя знаходить лише порожнє повітря. Кожен крок, подібний гуркоту Титана, зі скреготом давить під собою палубу, яка і так вже пробита, зламана та вкрита кратерами від хибних ударів у сотні різних місць.
Пазур Гора безперестанку стискається. Світолам проводить дуги у повітрі, що змучено стогне. Луперкаль гарчить, у кутах його рота з'являється піна. Він, мов велетенська скеля, несеться на спритний золотий вогник, який не здатний спіймати. Могутня булава, як і багато разів до цього, не досягає цілі, а натомість потрапляє у середину однієї з колон, яка тієї ж миті вибухає дощем кам'яних уламків. Побиті верхня та нижня частина колони, позбавлені середини, лишаються висіти мов химерні сталактит та сталагміт.
Гор різко обертається, однак Санґвіній знову націлився на його слабке місце, та живою ракетою летить уперед. Він замахується Енкарміном та влучає точнісінько у нагрудник Магістра Війни. Від напруги щити остаточно виходять з ладу та з тріском зникають, відкриваючи мечу шлях. Лезо впевнено відрубує товсту частину горжета, та лишає на лівій щоці і брові Луперкаля кривавий шрам.
Гор реве, мов пробуджений від сну дракон.
У ньому прокинулася лють.
8:xvi
Фрагменти
Стрімка булава мимохідь зачіпає лівий наплічник Янгола та перевертає його у повітрі. Санґвіній за інерцією відлітає назад та спритно приземляється, готуючись атакувати у відповідь, перш ніж супротивник отямиться та кинеться на нього знову.
Однак його, здавалося б, акуратне приземлення, викликає поштовх глибший та сильніший, ніж мав би бути. Чорні плити підлоги та колони здригаються. Потужна хвиля чистого світла проноситься Двором, на мить розганяючи густі тіні та змушуючи замовкнути демонічний шепіт. Воно врізається у здивованого Гора, так що той робить кілька розгублених кроків назад.
Світло минає так само швидко, як і з'явилося, однак обидва брати чують вплетений у нього психічний крик.
Луперкаль підводиться та плює на підлогу жовчно-чорною кров'ю. Санґвіній лише посміхається.
– Він іде, – каже Янгол. – Цей голос та його намір ти не з чим не сплутаєш.
– Нехай. – гарчить у відповідь Магістр Війни.
Раптом, Санґвіній налітає на брата ще шаленіше та швидше, ніж раніше, спіймавши того у смертельну пастку. Луперкаль ледве встигає поворухнутися. На його голову, горлянку та груди сиплеться сталевий дощ ударів. Енкармін розсікає череп, ламає щелепи та рве клубок труб під шиєю. У затхле повітря виривається струмок крові, поранений Луперкаль реве та продовжує відступати подалі від брата. Однак Санґвіній не залишає йому ані секунди на перепочинок. Тримаючи його обома руками, він заносить свій неймовірний клинок та розтинає широченну грудину Гора, не звертаючи уваги ані на пластини, ані на під-лати, ані на плоть, ані на м'ясо, аж поки не доходить до самих кісток. Гор, задихаючись, падає на одне коліно. З нього б'є пара змішана з каламутною кров'ю. Назовні випадають нутрощі. Кривава блювота душить його.
– Не вставай, – каже Санґвіній, знову підіймаючи меча. – Бажаєш привітати Його живим, чи тебе позбавити цього сорому?
З закривавленого рота Луперкаля лине чи то кашель, чи то сміх.
– Не вставай, брате, – благає Санґвіній. – З усієї моєї любові, я дарую тобі останнє милосердя. Прошу. Я зроблю все швидко та безболісно.
– Немає тут ніякого милосердя, – відказує Гор.
8:xvii
Прощавай
Це не мало закінчитися отак. Ти, на колінах, пошматований та ледве дихаючий. Він, такий шляхетний та справедливий, височіє над тобою з мечем у руках, готовий нанести останній удар.
Санґвіній кидає на тебе погляд. Невеличка пауза, останній шанс. У його погляді ти бачиш жаль, глибокий смуток, тугу. Він досі сподівається на іншу відповідь.
Однак її не отримає.
А ще... Недовіра. На його обличчі читається: "Це не мало закінчитися отак".
Час настав. Секунди спливли. Він опускає меча. Так швидко, що ти навіть не встигаєш помітити. Неперевершений удар. Найточніший, наймилосердніший, найважливіший удар меча, зроблений ним за все життя.
Але він не потрапить у ціль.
Світолам зупиняє Енкармін у повітрі. Сила зіткнення проходить крізь клинок, братові руки, та, зрештою, досягає його тіла. З електричними спалахами, Санґвінія відштовхує назад.
У його очах промайнуло здивування.
Отямившись, він б'є знову, ще швидше, але після твого блоку його руки мов налиті свинцем. Пазур легко відводить лезо убік. Брат не зупиняється. У відчаї, що зростає з кожною миттю, він намагається проштрикнути тебе. Марно. Енкармін зустрічає лише верхівку булави та відлітає від неї.
Цей вираз обличчя. Він радує. Янгол не може повірити, що ти на ногах. Не розуміє, чому твої рани не спиняють тебе. Не бачить, звідки раптом з'явилася твоя неземна швидкість. Нізвідки. Ти просто більше не стримуєшся.
Втім, ти дозволяєш йому нападати. Удар за ударом, кожен – смертельний, неповторний витвір фехтувального мистецтва. Навіть у такому розпачі, таланти його не покинули. Втім, користі від них мало. Ти легко відбиваєш їх. Пазур, булава, пазур, булава... Ти хочеш дати йому трохи часу. Нехай остаточно зануриться у відчай.
Це не мало закінчитися отак. Думка мучить його мозок. Гаразд, він має рацію. Дійсно, не мало. Увесь цей час, ти насолоджувався битвою, але вже досить.
Він теж це розуміє. І знов доводить, що не бажає здаватися. Підкорятися твоїй волі. Ти сподівався, що він передумає. Шкода, шкода. Таке марнотратство.
І така невдячність. Ти запропонував йому все. Абсолютно все. А він відмовив тобі. Знехтував твоїм даром. Безсоромний, невдячний мерзотник. Ніхто не має права так з тобою вчиняти.
Ви більше не піддаєтеся. Хоча, навряд він взагалі колись стримувався. Не так як ти. Його непохитна віра в тебе немов стримувала кожен випад у сподіванні, що ти покаєшся.
Начхати. Що б там не було, тепер він точно б'ється на повну. Бажає тебе вбити. По-справжньому. Бажає тебе вбити навіть більше, ніж врятуватися. Атакує, не захищається. Невже він досі вважає себе непереможним?
Яка помилка. Санґвіній далеко не непереможний, і тим паче не невразливий. Зараз сам дізнається. Пророцтво справджується. Видіння були реальними. Братик, улюблений братик мав би до них дослухатися. Долю не обернути назад, і вона вимагає плати. Усі платять, Санґвінію, хтось миттєво, хтось усе життя. Жодних лазівок, жодних винятків.
Він думав, наче знайшов у логіці договору з долею помилку, яка дозволить йому жити. Видіння постійно кричали йому, що він помре того дня, коли зустрінеться з тобою. Але дурень переконав себе, що це вважається днем. Бо час зупинився на місці, днів більше не існує, а отже, пророцтво не здійснити. Така казуїстика спрацьовувала раніше. Санґвіній вже не раз користувався нею, аби надурити фатум. Можливо, навіть частіше за інших синів. А тепер думає, мов зможе повторити це знову.
Однак долі набридли його хитрощі. Його постійним, кмітливим втечам чи діалектичним ухилянням її більше не приспати.
Тебе також. Між вами немає жодних інтелектуальних формальностей, до яких можна було б вдатися. Санґвіній до біса наївний, якщо вважає, що доля працює саме так, тим паче на макрокосмічному рівні.
День настав. Останній день. Розумієш, дні, вони як брати – усі між собою різні. Не мають триматися разом чи йти послідовно. День може бути єдиним та неповторним.
Це твій день. Ти сам визначив його розміри та тривалість. Єдиний день з днів, нескінченний та вічний. Його нікому не пережити.
Як не старайся.
Ось і він. Сяючий Енкармін несеться на тебе. Брат досі сподівається перемогти.
Ти одним рухом відбиваєш меч. Замахуєшся Світоламом. Янгол ухиляється, але це не важливо. Він не був ціллю. Удар мав його налякати та змусити злетіти вище. Тобі вдалося. Брат розправляє свої білі крила, золотим спалахом прагне уразити тебе з небес. Він покладається на свою єдину перевагу – здатність літати й перетворювати двовимірний бій на тривимірний.
Але що таке його жалюгідні три виміри у порівнянні з тими, якими керуєш ти?
Він ширяє над тобою, підіймаючись угору. Ти простягаєш руку вздовж восьмого кута простору та хапаєш його. Пазур намертво стискає братову щиколотку. Політ Янгола перериває безжальний поштовх. На мить, він нерухомо зависає у повітрі.
Ти з усією силою тягнеш брата униз та, тримаючи його за ногу, б'єш ним палубу, мов молотом. Подумки зупиняєш плин часу, щоб насолодитися кожною деталлю цієї сцени.
Дивися...
Як крила, досі підганяємі повітрям, неприродно склалися біля рук. Як волосся вихором розлітається навколо обличчя. Як розколотим золотавим наколінником повзуть маленькі тріщини. Як у повітрі вільно літають пір'їнки, вирвані з обдертих крил. Як розкривається його рот. Стискається ліва рука. Шоковано дивляться очі. Розширюються зіниці.
Удар.
Чорні плити розбиваються у пил під його плечами, головою та спиною. Боляче тріщать кістки правого крила, спійманого між торсом та підлогою. Енкармін випадає з руки. Кожен міліметр його тіла страждає, зустрівшись з невблаганною підлогою. Обличчя напружено кривиться. Мружаться очі. З підлоги по кривій вилітає болт та зникає у темряві. Деформуються та рвуться золоті лати. П'янко хитається голова, відскочивши від плит. Раптом розслабляються м'язи тепер вже невиразного обличчя. Червоним палають щоки. Санґвіній втрачає свідомість.
Енкармін повільно вислизає з пальців, вістрям торкається палуби та, тремтячи, слабко підстрибує у новому ударі.
З брязкотом зупиняється.
Млявим струмком тече кров з носа й рота.
Блискучі краплі у повітрі.
Кілька падають на обличчя й шию. Голова поринає у подушку зі сплутаного світлого волосся. Між розтулених губ продовжує текти кров.
Тиша.
Ти кидаєш на брата зверхній погляд. Він лежить на спині, у ямі з подрібнених чорних плит, як і руки, одне його крило широко розкинуте, а друге складене під ним, вільну ногу зігнуто, як у якогось танцюриста, а блискучий ореол волосся утворює за головою німб.
Ти досі тримаєш його за другу ногу, як за руків'я. Відпускаєш. Вона безвільно падає.
Більше він не літатиме.
Ти робиш крок назад. Серце калатає. Задоволення було таким хвилюючим. Зваживши Світолам у кулаці, ти чекаєш. Скільки часу йому знадобиться? Хвилина? Дві?
Ні, менше. Він вже кліпає очима. Якусь мить не розуміє, де знаходиться. Удар вибив з нього усі відчуття, крім суцільного болю. Крило та ребра зламано. Щиколотку також. Поступово, біль охоплює його. Він здригається в агонії. Обличчя завмирає у гримасі. Янгол задихається, кашляє кров'ю.
Йому кінець? Звісно, йому кінець.
Ніхто...
Дещо неохоче, але ти віддаєш братові належне. Той намагається перевернутися на бік, але ріжучий біль у зламаному крилі перериває спробу. Він знесилено падає назад. Втім, ненадовго. Санґвіній точно хоче підвестися.
Спираючись руками, він стає на коліна. Тягнеться за мечем, однак Енкармін лежить надто далеко. Такий ж недосяжний, як і вибиті з нього, розтрощені надії та спогади.
Ну ж бо. Вставай. Подивимося, чи зможе він. Згорблений, зі зламаним крилом, що мляво тягнеться за ним наче горностаїв плащ, він повзе. Жодного звуку. Жодного скиглення чи стону. Це вражає. Ти похитуєш Світолам у руці.
Він нарешті намацав Енкармін. Міцно стискаючи встромлений у підлогу меч за руків'я, Янгол використовує його як опору, повільно підводячись на ноги.
І зрештою, він встає. Хоча й незграбно, на тремтячих ногах, він стоїть, перенісши вагу тіла на неушкоджену ногу. Дихаючи, мов втомлений пес, брат витирає кров з рота.
Якусь секунду ти хочеш запропонувати йому останній шанс підкоритися. Він виявив до тебе таку ж милість, тож це було б справедливим. Однак, ви стоїте у твоєму Дворі. Твоєму Суді. Твоєму домі. Де ти сам вирішуєш, що справедливо. А ти людина слова, і вже пообіцяв йому, що милосердя не буде.
Тому милосердя не буде.
Він дивиться прямісінько на тебе.
Ти сходиш до нього, готуєшся занести булаву.
Якимось чином, він ухиляється. Світолам трощить лише порожню підлогу. Енкармін летить тобі у голову. Пазур блокує випад. Тієї ж миті ти знову замахуєшся Світоламом, однак він відбиває його косим ударом. Ти викидаєш руку з Пазуром уперед, щоб схопити його за горлянку. Марно. Він уходить з траєкторії атаки та рубить Зміїну Луску. Втім, ти відбиваєш меча перш ніж він завдасть серйозної шкоди.
Санґвіній слабкий. У нього лишилося трохи сили. Трохи швидкості. Але більше ніж ти очікував. Він заслужив собі хвилину слави. Ви проводите блискавичний обмін ударами, де кожен відбивається або відводиться убік. О так, він непогано тримається. Навіть зараз. Досі намагається. Смерть пробудила у ньому найкраще.
Хто зна, раптом, незважаючи на рани, він досі вважає себе непереможним.
Нічого, ти знищиш його ілюзії. Розчавиш його своїми смертельними пазурами...
Але місце, де він стояв секунду тому, вже порожнє. Брат майнув убік, він як золотий промінь, спалах, що рухається зі швидкістю світла, уникаючи обіймів смерті.
Але ти, ти рухаєшся зі швидкістю темряви. Спіймавши Санґвінія в момент зворотнього випаду, Пазур зрізає пасма його волосся та відкидає голову убік. Решту робить Світолам. Потужний удар врізається дещо вище братового стегна, змушує його тіло зігнутися та жбурляє крізь весь Двір мов ляльку. Останній політ Янгола.
Його тіло, обертаючись у повітрі, влітає у мистецьки прикрашену стінку твоєї особистої каплиці. Дорогоцінне різьблення по цільному діориту, вироблене без жодних інструментів, розбивається на друзки, коли він пробиває його наскрізь. Дрібнесенькі уламки каменю вкривають палубу.
Ти спокійно ідеш за ним. Навіщо квапитися? Твоя булава вкрита кров'ю та золотавим волоссям.
Проходиш повз розбиту стінку до входу й зазираєш всередину. Брат мішком кісток лежить на холодній кам'яний підлозі – ногами до тебе, обличчям до твого вівтаря. Під час польоту, його тіло збило три металевих підсвічники, вотивні свічки на яких тепер з димом згасають.
Не біда. Каплицею розставлені ще сотні тисяч таких свічок – у інших підсвічниках, на підлозі, у альковах та виступах. Їхнє світло збуджено мерехтить, тільки но ти ступаєш всередину святилища. Твоя маса буквально хвилює повітря.
Краєм ока ти помічаєш, що брат поворухнувся. Слабко. Його поранення катастрофічне. Крім того, своїм ударом ти роз'ятрив глибоку рану, раніше завдану йому Анґроном. Під Янголом широким багряним дзеркало збирається кров. Він здригається, намагаючись хоча б підняти голову, а руки розбиває судома.
Цього разу Санґвіній не підведеться.
Коли він, слабкий, понівечений, підіймає голову, вівтар – перше, що він перед собою бачить. Від твого погляду не ховається, як брат нажахано від нього відсахнувся. Але він не може не дивитися. Груди переривчасто здіймаються, тіло випростане, наче він якийсь нещасний прохач перед святинею.
Вівтар цей виготовлено з додинастичного дациту та хтонійського гематиту. Ти власноруч розписав його синкретичними символами – сплетеними фігурами конкордії й дискордії, хроноса й кайроса, формою уробороса, абстрактними стежинами вічного лабіринту, з якого немає ані входу, ані виходу. Крім того, за вказівкою хору шепотів Двору ти викарбував на ньому певні священні фрази та тексти. До нього ведуть вісім широких сходинок, утворюючи такий собі зикурат з пірамідою, утвореною алхімічно загартованим азотом на вершині. Уздовж сходів ти розставив свічки та лампади, що окурюють димом розташовані там реліквії. Черепи. Черепи, що стоять у ритуальному порядку та порожніми орбітами споглядають вхід до каплиці. Їх там тисячі. Деякі старі, деякі свіжі, деякі вже коричневі від впливу часу, а деякі білі як сніг. Більшість колись належали людям.
Але один стоїть на почесному місці у самому центрі. І саме його першим бачить Санґвіній, щойно підвівши голову. У відповідь на нього дивляться чорні ями без очей. На пожовклій кістці брові вирізьблено цифру Х.
Тут, на цьому хресті, все й скінчиться.
До твого вуха долинає тихий, жалюгідно слабкий стогін-шепіт Янгола.
– Манус.
Це єдиний звук, що він видав відтоді, як ти почав його вбивати.
Ти стоїш позаду. Даєш йому хвилину, щоб оцінити возз'єднання. Та усвідомити його значення.
Прощавай.
Зустрінемося ми нескоро.
– То хто слабкий тепер, брате? – питаєш в нього ти.
Він намагається розвернутися, щоб поглянути тобі в обличчя.
Ти хапаєш його за зламану щиколотку та тягнеш за собою. Він треться животом о підлогу, долонями згрібає закривавлені камені, намагаючись втриматися. Але схопитися немає за що. На плитах під собою він лишає довгу, криваву смугу.
Це не мало закінчитися отак.
І втім, закінчилося.
8:xxiii
Смерть
Це займає лише мить, хоча він володіє усім часом світу.
Гор Луперкаль тримає в одній руці зупинений на місці час, а в іншій – Санґвінія.
Санґвіній, пошматований, подертий до невпізнаваності, змучено дивиться на височенні арки Двору Луперкаля. Навіть зламаний, він не піде спокійно. Навіть розбитий, він не здасться легко.
Луперкаль гарчить. Йому це подобається? Чи, навпаки, ненависне? Він вважає це позбавленою сенсу втратою часу, коли є справи важливіші? Зрозуміти його думки неможливо, адже він більше не людина.
Але Санґвінію байдуже. Він відчуває на собі погляд Старої Четвірки, що зиркає на нього з тіней такими ж похмурими й злими очима, як і ті, що прикрашають нагрудник його брата. Вони прийшли поспостерігати за його фіналом. І за тим, що піде далі. Збуджено шепочуть вони один до одного, а навколо незліченні легіони їхнього потомства шкіряться й белькочуть у щирому захваті. Тілом Санґвінія віддається їхня велетенська маса... Могутність Темних Богів. До останнього подиху покаже він їм непокору людства.
Гор підіймає його, затиснутого у Пазурі, з палуби. Кожна зламана кістка та кожна рана у тілі Янгола волають болем. Вичавлена з тіла кров ллється крізь розірвані губи. Почвара, що колись була його братом, здіймає Світолам.
Санґвіній слабко б'є лівою рукою, намагаючись поцілити відчайдушними пальцями по щоці та очах брата. Розлючений, Гор видає схожий на гавкіт звук та кидає свою здобич. Санґвіній падає на коліна, знов розриваючи свої рани, та завалюється на бік. Слабкий, тремтячий, він намагається підвестися. Він хоче бути на ногах, коли це станеться. Він хоче стояти, коли...
Світолам ловить його ще до того, як він встигає встати з колін. Могутній удар начисто ламає його ліве плече, трощить ребра та ліве стегно. Янгол знову втрачає рівновагу, стримується від крику, але марно. Гор починає бити його, не лишаючи живого місця, мов неслухняну шавку. У цьому вже немає жодного мистецтва. Жодної майстерності. Жодного терпіння. Світолам однаково легко перетворює на ніщо Янголові лати та плоть під ними. Трощить обидві ключиці. Рве легені. Багряний дощик оповиває два силуети – жорстокого велетня та його безпомічну жертву.
Від шостого удару голова Санґвінія розвертається під неприроднім кутом, щелепа розлітається на друзки, а шкіра лівої половини обличчя, від брів до підборіддя, просто здирається з м'яса. Якусь мить вона вільно тріпоче, але потім розслабленою маскою опускається назад.
Санґвіній знесилено падає уперед, прямо на гострі пазурі Луперкаля. Той підіймає понівечене братове тіло у повітря, щоб Янгол подивився у вічі першому серед знарядь Хаосу.
Гор не вбиває брата одразу. Він очікує останнього слова, безсмертної та героїчної промови, яка засвідчить кінець такого величного й шляхетного життя. Це має щось хороше, щось доречне.
Але Санґвіній вже не здатен говорити. Він захлинається у власній крові.
Пазур змикається. Чутно хрускіт хребта та шиї.
Гор чекає. Капає кров. Готово.
З механічним скреготом, Пазур розкривається. Труп його брата, настільки пошматовано-м'який, наче позбавлений кісток, валиться на палубу.
Потворний звук удару знаменує такий ж потворний кінець.
Гор зітхає та йде геть. З тіней виринають істоти, що жадають якнайшвидше дістатися тіла.
Ось і все.
Далі буде... У «Кінець та Смерть: Том Третій»
