Дисклеймер 1: тут є спойлери до «Все завжди і водночас».
Дисклеймер 2: «Гінтама» насправді не настільки глибока, але ну я ж не можу не кєкнути.
Дисклеймер 3: я не вмію правильно використовувати термін «дисклеймер».
231-й епізод «Гінтами» починається на похоронах. Головні герої — Гінтокі та Хіджиката, разом зі знайомими проводять власника ресторану в останній шлях.
Краєм ока над труною вони помічають його дух. І дух цей дуже, дуже злий.
Це тому, що церемонія проходить погано! — кажуть Гінтокі та Хіджиката, і обіцяють робити все можливе, щоби це виправити. Через п’ять хвилин їхні друзі пиздять монаха, одного з родичів та його перуку. Дух перетворюється на супер сайана і вицмоктує їхні душі. Гінтокі та Хіджиката ламають собі руки, а потім ламають труну. З труни, пробиваючи дерево, виривається торс мерця. Гінтокі та Хіджиката пхають його назад. З іншої сторони виривається його нога. Гінтокі та Хіджиката пхають назад її. Виривається хуй. Жінка мерця відбиває хуй ногою. Гінтокі та Хіджиката намагаються винести труну з приміщення. З труни виривається монах та починає наспівувати мантру. Жінка відбиває монаха ногою. Мерця викидає з труни прямо у вантажівку, що проїжджає мимо. Гінтокі, Хіджиката та жінка мерця сідають в автомобіль навздогін. З вантажівки виривається хуй мерця. З вантажівки вириваються ще десять хуїв. Гінтокі із жінкою вивалюються з машини.
У фіналі дух кормить їх рисом.
«Шо за йобану хуйню ти тільки що описав?» — спитаєте ви. На що я відповім — «Це типовий епізод "Гінтами", хочете, ще один опишу? Отже, сів Гінтокі якось на унітаз…». «Ні, ні, ну нахуй!» — скажете ви. — «Нащо це? Це ж якась беззмістовна дичина, Ціан! У чому сенс?!»
І я, задоволена, розкрию руки та голосом найхаризматичнішого шоумена скажу: «Вітаю до мого есею про сенс нонсенсу!»
І тепер ви у мене в пастці.
Почнемо ж.
Абсурд
«Гінтама» — це одне із найїбанутіших аніме, які я колись дивився. І це каже багато, тому що аніме загалом їбануте по саму маківку. Майже кожен епізод «Гінтами» — це калейдоскоп із подій, які не мають жодного сенсу, із висновком, що змушує сміятися просто тому, що він такий, сука, тупий, ну я не можу просто. Та навіть сам світ — повний абсурд: Японія епохи Едо — але ні, чекайте, ось телевізори та плейстешн, а осьо космічні кораблі, андроїди-прибиральники, оні-садівник, якісь слизнюки, сьогун у басейні, величезна качка на ім’я Елізабет, чемпіонат отаку, відсилка до Зошиту смерті в епізоді про СВИНИНУ, що, аааааааааааааааа!
Хаос. Мало не в первинному вигляді, кажу я вам.
Але трапляються серед цього потоку дичини епізоди та навіть арки, які напрочуд серйозні. Арки, де є історія та структура, де персонажі проходять через випробування як своїх здібностей, так і моралі. І чомусь ці арки б’ють вдічі сильніше, ніж зазвичай у подібних аніме — і чому так?
Я не задумувався про це, допоки одного дня не подивився ще один фільм, який заманює абсурдом, а потім бере отаку биту з почуттів — і ніжно проводить нею по голові. Щоби трохи боляче було, але одночасно й добре.
Незважаючи на битву анальних пробок та погоню за людиною-з-єнотом-на-голові, «Все завжди і водночас» — це дуже простий та зрозумілий фільм. Можна сказати — «вступний урок в абсурд». Ось речі, ось події — і це все якась хуйня. А ось антагоністка, яка підходить до матері та просто, прямо, без завуальованих загадок, каже — «Так, це все якась хуйня. Все в світі. Ніщо не значить нічого».
На відміну від класичного абсурду, це — лише початок подорожі.
Сюрреалізм
На початку 20-го століття в Європі зародився дуже цікавий вид мистецтва — такий, що відкидав реальність та показував витвори мозку. Чужорідні картини зі снів та помилок сприйняття, чи просто питання — а що, як у цій кімнаті прямо зараз стоїть величезний слон, схований у складках стін?
Мало хто його розумів. Мало хто розуміє досі — «це не жінка, це якісь каляки-маляки!», «це не мистецтво, це якась незрозуміла тупа претенціозна хуйня!».
А ще його боялися наці. Зрозуміло, чому: мистецтво, яке питає «що є реальність?», автоматично загрожує основній ідеї руху — є одна реальність, і вона підпорядкована ось такій ієрархії, і будь-хто поза цією реальністю — дегенерат та має бути знищений. Разом із ними вони заклеймили «дегенеративними» і дадаїзм, і абстракціонізм, і, яке диво — уже відомий нам абсурд.
Чому всі ці напрями зробилися водночас настільки популярними? Бо «єврейська кагала створила рух культурного більшовизму, щоби зазомбувати населення»? Чи відбулося щось — така дивна подія, яка настільки перетрусила світ, що всі навколо стали самі в себе питатися, а чи не живуть вони замість планети Земля в якійсь нереальності без мети чи змісту?
Так, в деякому сенсі ці питання народилися з нерозуміння, горя й страху: війни, суспільних змін, технічного прогресу, майбутнього. Реальність змінювалася кожні кілька років, якщо не швидше, від коней до автомобілів, від траншей, заповнених отрутою, до бомбардувальників, до ядерних боєголовок над Хіросімою. Все, можливо, здавалося якимось нереальним. А якщо вже реальність реальною не здається — то чого б нереальності не бути реальною хоч трохи?
Та що там: ми спостерігаємо світ через призму мозку. Варто лише очам нас підвести — і світ уже не такий, як насправді. А якщо підведуть вуха, чи ніс, дотик? Якщо підведе розум? Викривить реальність, створить із неї якийсь сон, якусь ілюзію, що ніяк не співпадає з дійсністю? Чи ми бачимо трубку на жовтому фоні, чи ні? А чи є вона взагалі — трубка? Чи є хоч щось?
А сенс? Кажуть, що Бог мертвий, все частіше й частіше. Якщо це так — нащо ми існуємо, якщо не за його планом? Це що, виходить, події — це просто події? А війна — це просто війна?
Який в цьому сенс?
«Ніякого», — відповів сюрреалізм. — «Все просто витвір нашого мозку».
«Ніякого», — відповів абстракціонізм. — «Все просто форми, яким ми надаємо значення».
«Ніякого», — відповів абсурд. — «Навіть не намагайтесь».
«Ніякого», — відповів дадаїзм, і додав: «Лол».
Дадаїзм
Магічний реалізм
Паралельно із сюрреалізмом розвивається такий напрямок, як магічний реалізм. Він не є прямим продовженням сюрреалізму — принаймні історично, — не є…
Ні, ні, ну камон. Давайте серйозно тепер.
Дадаїзм
Там, де абсурд — це роздум, пропозиція, реалізація нонсенсу, дадаїзм — це майже реакція на його заперечення. «Ні», — кажуть наці, монархісти та консерватори, — «Курва, от реальність, от, як вона працює, сучки, стійте в лінії!». Дадаїзм у відповідь показує оце:
І що на це можна відповісти, крім «та ти довбойоб чи шо». Але ні — дадаїсти зовсім не довбойоби. Вони взяли абсурд — тоді ще більше філософію, аніж будь-що інше, — та зробили з нього зброю: «Якщо моя творчість не має сенсу, не відображає реальність, — чому людей вона так злить?»
І справді — чому? Ну дурники бавляться, ну прикольно — чого ж ненавидіти їх? Може, бо страшно? Страшно, що вони праві, і все, що ти робиш — то пил, і все, у що ти віриш — то теж пил, а без того, що ти робиш, і того, у що ти віриш — ти ніхто, тому воно мусить мати сенс... так?
«Ні», — кажуть дадаїсти, — «Лол».
Я дуже люблю додавати «Лол» до реплік уявних дадаїстів, як бачите. Можливо, я проєктую. Насправді, це просто смішно.
Ось так, озброївшись абсурдом, наші дада хлопці, дівчата і на той час ще не існуючі небінарні особи — бо, як ми знаємо, перші небінарні особи з'явилися в 1994-му році, коли я народилися, — показали цікаве розділення, яке створює абсурд. Є ті, для кого абсурд — це трагедія, найбільший страх усього життя. Є ті, для кого абсурд — це свобода. Можливо, навіть є ті, для кого свобода — це і є трагедія; ті, хто найбільше бажають лишатися несвободними, але не усвідомлюють, що їх вибір несвободи це результат свободи вибору.
Хто їх зна, тих давно померлих людей.
Історія дадаїзму як масового напрямку в мистецтві та в політиці завершується швидко — на тому ж початку 20-го століття, на якому почалася. Причиною є Друга Світова та викорінення «дегенеративного» мистецтва, перехід багатьох дадаїстів до інших напрямків — того ж сюрреалізму — та, ну, просто час. Так, ніби дадаїзм був фазою, підлітковим запереченням авторитету, що мацнув істину в спробі нон-конформізму, а через кілька років або «повернувся в родину», або занурився у вивчення тої істини серйозніше, зі справжньою цікавістю.
І я би завершив розмову про дадаїзм тут, аби на початку 21-го століття, майже, курва, не в ті ж 10-і роки, дадаїзм не виліз із могили та просто роз’їбав культуру вщент.
Бо дадаїзм, мої любі котики — це мем. І, якщо меми міленіалів були або карикатурами типу троллфейса та анекдотами в шаблоні, як той же філосораптор чи що ще, то меми покоління Z — це постмодернізм вищого гатунку. Loss, амогус, гарлем шейк, вайни, де люди кажуть слова зі смішною інтонацією, — меми покоління Z це їбана кроляча нора, де будь-який мем народжується в чистому, зрозумілому вигляді, і за кілька днів перетворюється на сюрреалістичну кріпіпасту, і що воно беззмістовніше, то воно смішніше.
І найцікавіше питання — чому зараз? Чому не в 50-і, 70-і, 90-і? Чому в 2010-і?
Ну, хз. Життя рухається циклічно, чи що там. А, ні, стоп. Яке циклічно, ми тут про абсурд розмовляємо. Добре, тоді давайте так: в світі відбувається пизда, і жити складно. Оці всі економічні кризи, війни, збільшення вартості життя, ще війни, відродження праворадикальних рухів, інфляція, бляха, та які ще війни?! В світі країн стільки нема, скільки є вїйн! В такі часи хто завгодно дадаїстом стане!
Ні, серйозно. Нам постійно кажуть: «Ось, як працює світ». Але він, бляха, не працює. Якийсь абсурд їбаний, а не світ. Давайте хоч посміємося з цього, я не знаю, не плакати ж?
І саме в цей час з'являється «Все завжди і водночас» — як тихеньке похлопування по плечу, як материнські обійми для всіх, хто тоне в нігілізмі та трагедії самого існування. Фільм розповідає про життя звичайної жінки, і в цьому житті є багато-багато речей, і багато-багато подій, і в якусь мить, клаптик за клаптиком, воно рветься на мільйони реальностей, мільйони подій, мільйони життів, і жодне з них не має сенсу.
Виходить, що її життя — теж. Але «Все завжди і водночас» гладить нас по голівці й примовляє: «Ні, сонечно. Це неправда. Ми ще не дійши до розв'язки».
Магічний реалізм
Паралельно із сюрреалізмом розвивається такий напрямок, як магічний реалізм. Він не є прямим продовженням сюрреалізму — принаймні історично, — не є прямою відповіддю. Але він є відповіддю.
Там, де сюрреалізм відкидає реальність, саму її концепцію, та фокусується на витворах мозку, магічний реалізм об’єднує їх в одне. І от — є реальність, наша, звична, і є сюрреалізм у ній, не щось дивне та незвичне, ні — частина реальності. Така сама реальність, як і реальність.
«Сто років самотності» Маркеса так і читаються: у підлітковому віці я не зрозуміла взагалі, чи були в книзі фантастичні елементи, чи ні, але текст відчувався трохи дивним, трохи схожим на сон. В оповіданні «Hers» авторки Фернанди Коутіньо Тейшейра із часопису «Strange Horizons» головна героїня вагітніє та намагається вибороти право на аборт в упередженої судової системи. Оповідання майже до самого фіналу відображає болючу реальність ситуації — жодного натяку на магію. Лише в останній третині, коли живіт Беатріс поглинає кожного, хто його торкається, та росте, поки не затуляє собою Землю, ми згадуємо — точно, це ж «Strange horizons», вони публікують фантастику! І навіть тоді ми не впевнені повністю, чи це справді фантастичне, чи це відбувається в голові Беатріс, яка ще на початку не зовсім у своєму тілі.
У цьому чарівність магічного реалізму: у постійній, безупинній невпевненості в реальності речей. І в цьому ж його відповідь сюрреалізму, і одночасно його страх та комфорт: неважливо, чи це витвір мозку персонажів, чи фантастичне припущення твору — це однаково нереальність.
І однаково — реальність. Тому що ми її відчуваємо.
Все завжди і водночас
У кінці фільму головна героїня, Евелін, приймає абсурд і своє місце в ньому. Вона живе в мільйонах реальностей одночасно, і події змішуються в них, як посипка для величезного часо-просторового пончика. Але там, де її донька колись була у відчаї, у задусі від трагедії життя, в якому не важливо нічого, ніде і ніколи, — Евелін відчуває спокій. Прийняття.
О так, є мільйони мільярдів реальностей — але я обираю цю.
О так, ніщо не має сенсу — окрім того, що важливо мені.
Тому й торкається мого серця «Все завжди і водночас».
Тому й торкається мого серця «Гінтама»: бо у вирі хуїв, у пошуках місця для куріння на іншій планеті, у п’ятнадцятихвилинному кадрі, де персонажі розповідають про померлих від втоми аніматорів, — і в боротьбі жуків, і в епізодах про рейтинги персонажів, і в знищенні Землі тарганами, і в закоханості в слизнюка, і в блядських жартах про волохату дупу, — у всьому цьому їбаному абсурді —
момент, коли помирає кохана жінка,
і ти просто тихо сидиш на даху та їси її улюблені чіпси, дарма стримуючи сльози,
видається найсправжнім,
що коли небудь відчував.
