Всім привіт, минуло вже майже чотири місяці, після того, як з життя пішла моя кішка Джессіка, і хоч ще тоді хотів щось написати але не міг зібрати слова в речення, і навіть інколи зараз не образно неможу це писати без сліз на очах, все ж сил мені не вистачає, чи просто це прийняти, чи ще щось, та насправді болить більше не від втрати в від того що в останні хвилини я не зміг прийти, ось що мене давати, прожити разом чотирнадцять років а в останні хвилини не могти приїхати, подивитись в ці кошачі очі, я неможу собі це простити, і хоч сподіваюсь що можливо колись зможу це спокутувати, та насправді навіть не хочу, таке наче одразу після цього я тебе забуду, в я не можу, не хочу, ну чому я не був там.. вибач мене прошу. Я навіть зараз неможу поставити крапку, хочеться ще рядок оба два, бо коли я про тебе пишу ти наче оживаєш в моїх спогадах, будь ласка почуй я люблю тебе, і я ніколи не буду прощатись з тобою, бо вже для нас з тобою не має кінця.. Джессіка я пишу це для тебе
Я вже не чую
Твоїх кроків.
Твоїх теплих
Лапок давно не відчував.
За твої вуса
Називав тебе Шевченком.
І хоч ти не відповідала,
Мабуть, усе розуміла.
Твої очі
Дивилися просто в душу,
Ніби просили
Ще шматочок корму.
Я дарував тобі
Ласощі й пестощі.
Ніколи не кричав,
Бо любив... Люблю.
Хоч тебе в нас забрали,
Я вірю:
Навіть для котів
На небі є рай.
Ми прожили разом
Багато років.
Тому в думках обіймаю.
Ох, яка це кара — не бути тоді поруч,
Щоб востаннє поглянути в твої очі,
І відчути биття твого серця.
І хоч тебе вже немає,
Ти назавжди
Залишилась у моєму серці.
Рідна моя Джессіка..
