Загальна людська свідомість(якщо точніше – свідомість народу нашого), котра жила в ті самі роки, що і Варвара Чередниченко чи в перші роки після її смерті ще, напевне, зможе пригадати таку постать, у першу чергу – як авторку історичних романів та літератури для дітей. Можливо, що навіть дехто її й пам’ятає, як частинку свого дитинства, коли ми живемо у якомусь маленькому світі, де декорації поки що можемо самі будувати, а разом із тим у тій маленькій країні живуть різні вчені, винахідники, різні історичні постаті, чи письменники, що допомагають дитячому розумові набиратись форми та застигати, мов фундамент для будинку. І серед таких будівничих той середньостатистичний представник періоду зрощення у добу «відлиги», «застою», чи навіть вже «перебудови» крім Наталі Забіли, Андрія М’ястківського, Петра Ребра чи Всеволода Нестайка, який вже тоді набирав шалену популярність, міг побачити й постать Варвари Чередниченко, хоча зі своїм рівнем інтелекту письменниця могла цілком писати й інтелектуальні романи, повісті, оповідання. Що і робила, хоча про це пам’ять призабута, і при Союзі її «найбільшим досягненням» була робота із жанром історичної прози. Так у 1971-му році вийшла її книга вибраних творів, де була якраз лише проза про минуле, котра за життя Варвари Чередниченко не виходила окремим виданням.
Народилась письменниця та педагогиня 17-го грудня 1896 року в Києві у сім’ї робітника – цим фактом вона, до речі, пишалась до кінця свого життя. У пошуках роботи родині доводилось мандрувати – то бути у Катеринославі(сучасний Дніпро), то навіть осісти у Москві.
Сім’я жила бідно, тому Варвару відіслали жити до дядька у Краснодар, де дівчинка пішла до школи, але закінчувала навчання вже у згаданому вище Катеринославі, після чого вчилась самотужки, закінчила шестикласну школу, а потім вже у Москві склала екстерном іспити й одразу вступила на історико-філософський факультет Московських вищих жіночих курсів – це був максимум, який жінкам могла запропонувати освіта на той час. Паралельно із цим Варвара вивчала ще й природознавство у Московському міському народному університеті імені Шанявського, а влітку слухала цикли педагогічних курсів для Всеросійських з’їздів учительства. А на додачу до цього всього дівчина мусила працювати, оскільки батько мусив утримувати сім’ю із трьох дітей та двох бабусь, тому Варвара підробляла, вчителюючи у недільній школі, а потім ще й знаходила час вивчати українську літературу. Де вона знайшла такий раптовий порив патріотизму у Москві – досі невідомо. Як і невідомо те, що маючи такий графік, Чередниченко знаходила способи здобувати бажане, хапаючи знання у всіх його формах з усіх можливих куточків, що лиш свідчить, що розум письменниці був геть не пересічним і її погляди на світ потребувати поживи для розуму. Багато поживи.
Дебютувала Варвара двічі – спершу як письменниця у 1909-му році оповіданням «Почтальон обманул», а потім – вже як українська письменниця – 12-го лютого 1912 року в журналі «Дніпрові хвилі» вийшло її оповідання «Грицева неділя».
У 1913-му році Варвара повернулась до Києва і знову ж заради того, що вона так любила – вчитись. Подалась у Фребелівський педагогічний інститут, де готувала працівників для дошкільного виховання і закінчила через два роки – у 1915-му. В цей час заробляла собі на життя у господарній конторі Олександрівської лікарні. Знову ж таки повторимо – Варвара Чередниченко була справжньою губкою, що всмоктувала інформацію звідусіль, немов це було повітря. Але згодом письменниця захворіла і через це поїхала із Києва до Полтави, де працювала в педагогічному бюро місцевого земства, де, можливо, познайомилась із Левком Коваліним – також працівником земства, котрий у недалекому майбутньому стане одним із рушіїв Української партії соціалістів-революціонерів та її представником у ЦК.
Під час бурхливих подій національно-визвольних змагань Варвара розгорнула редакційно-видавничу діяльність. Ще у 1916-му році вона видала першу українську книжку для дошкільнят «Дзелень-бом» - збірку віршиків, пісень та приказок, а потім – книжку із виховання «Захисток для селянських діток улітку», котра вийшла у 1917-му році. Через рік Чередниченко очолює газету «Вільний голос».
Цікавим фактом із біографії письменниці є те, що вона могла потрапити під німецько-польовий суд(через зв’язок із Левком Коваліним, котрий був членом нелегальної організації у часи німецької присутності на території України), але врятувалась від такої долі тим, що у Полтаву несподівано вступили частини Червоної армії. А вже через рік Варвару знову починають переслідувати, на цей раз – денікінці. Врятував же Варвару Чередниченко вже відомий на той час російський письменник українського походження Володимир Короленко(відомий ще за прізвиськом «совість Росії»). Такий випадок доброти автора «Сліпого музиканта» та «Дітей підземелля» не є одиничним – сама ж Чередниченко потім згадувала: «…В 1917 році, — згадувала вона, — я переїхала до Полтави і випадково поселилась поблизу будинку, де жив В. Г. Короленко. Часто доводилось мені спостерігати „прочан“, які приходили до нього з різних повітів. Усі вони несли свої кривди до письменника».
Також десь через рік після описаних вище подій письменниця видає збірку оповідань «З життя українського вчительства».
Певний час авторка працювала у Полтавській губнаросвіті, але зиму 1921-1922 років провела у матері на Кубані, потім повернулась назад до Полтави, а з осені 1922 року почала викладати курс історії в місцевому ІНО. У 1923-му році через важку хворобу мусила покинути всяку діяльність. У цей час вона писала у ліжку.
Потім Варвара переїхала до Харкова, де почала працювати у Народному комісаріаті освіти консультантом із питань дошкільного виховання, завідувала секцією дитячої літератури(оскільки ж писала про це колись) в Державному видавництві України й того ж року увійшла до Спілки селянських письменників «Плуг».
Саме тоді й починається активна фаза її творчости – виходять книжки для дітей «Зшиток Софії Соняшник за 1905 рік»(1925), «Софія Петровська»(1925), «Весела компанія»(1928), а її згадана вже у тексті збірка «Дзелень-бом!» отримала аж шість перевидань. Також не слід забувати й те, що Варвара писала і для дорослих – це п’єса «Артистка без ролів»(1924), «Жіночі оповідання»(1925), «Весняний дріб'язок»(1929), «Жужіль»(1930) чи повість-плакат «Горпина-трактор»(1931).
Крім власних творчих надбань, Чередниченко також досліджувала творчість Тараса Шевченка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки та Ахрипа Тесленка(у 1918-му році навіть видала його «Оповідання», а також працювала над твором про життя і творчість письменника).
Через деякий час Варвара вдруге виходить заміж(першим її чоловік був Левко Ковальов) – за осетинського письменника Чермена Безігова та певний час живе в Осетії, але періодично їздить до Харкова, не витримуючи роль хатньої прислуги.
В Осетії письменниця активно взялась вивчати мови й за деякий час опанувала як осетинською, так і грузинською, тому багато перекладала із цих мов. У 1931-му році вийшла навіть збірка «Осетинські оповідання», яку вона впорядкувала, переклала та супроводила передмовою «Сучасна Осетія». Варвара також одразу вступила до асоціації пролетарських письменників Осетії, а 1932 року була членом Спілки письменників Грузії, яку ще й на додачу до всього представляла на Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників у Москві 1934 року. Багато років вона завідувала бібліографічною секцією Південноосетинського науково-дослідного інституту краєзнавства.
16-го січня 1938 року Чермена Бегізова засудили до розстрілу із конфіскацією майна, що зумовило Варвару негайно повертатись до України. Письменниці якимось чином(але скоріш за все – завдяки глибокому інтелекту, який вона розвивала впродовж всіх років) вдалось приховати той факт, що обидва її чоловіки були репресовані та розстріляні. Тоді вона вступила вже до Спілки письменників України та зосередилась на історичній прозі. Перед війною вона встигла опублікувати повість «У картезіанському монастирі» – історію про стосунки Жорж Санд та Шопена, що є спробою авторки підійти до взаємин людей та їхнього духовного світу із психологічного погляду. Твір з’явився у двох останніх числах «Літературного журналу» за 1940-вий рік.
Під час евакуації Варвара працювала в госпіталі та в Українському радіокомітеті в Саратові, а повернулась до Києва та до літератури у 1944-му році, де потім мешкала у будинку «Роліт». У другому числі журналу «Вітчизна» за 1946 рік було надруковано її оповідання «Я щаслива Валентина». Але повернення у літературне життя виявилось недовгим – у серпні того ж року з’явилась постанова ЦК ВКП(б) «О журналах «Звезда» и «Леннинград». До Києва приїхав сам Лазар Каганович і ще раз(як у 30-тих) втоптав у багно Юрія Яновського та Івана Сенченка. Під гарячу руку потрапила і Варвара з її оповіданням та історичною повістю «Фастів» про Семена Палія, котре розкритикували за хуторянство та козацьку романтику. Це остаточно закрило письменниці шлях до публікацій своїх творів.
Померла Варвара Чередниченко 22-го квітня 1949 року. Від 1931 року не вийшло жодної її книги. Ще у 1941-му році вона написала у своєму щоденнику: «Боротьба за існування з’їла мій талант. Я халтурила, щоб не померти з голоду, бо служити на посаді через здоров’я своє я не могла».
Про її занедбану могилу на Байковому кладовищі мало хто знає чи пам’ятає, як і про «дорослу» письменницю Варвару Чередниченко.
***
Оскільки Варвара Чередниченко мала непересічний розум, то і твори її були такими, що викликали більше роздумів та гіпотез для гадання, аніж для простого висвітлення проблем чи історії.
Новела «Євпаторія» розповідає про двох жінок, котрі опинились у даному місті й мають різні долі, що розвиваються у перші роки після завершення громадянської війни. Одна із них хоче зустрітись із чоловіком, інша – влитись у сім’ю караїмів, зокрема Варвара Чередниченко наводить чималий екскурс в історію цього народу, розповідає дещо про його культуру та звичаї. Цікавим це є, оскільки тема національних меншин та їхніх звичаїв не така часта, оскільки письменники та письменниці акцентували здебільшого саме або на українському народові, або не згадували етнічність своїх персонажів, роблячи із них інтернаціоналістів. Щодо порушень таких тем – то згадуємо зразу ж Галину Орлівну та її новелу «Ілішва», де проблематика була навколо застарілих звичаїв ассирійського народу». Також одним із питань у творі є питання про природу «справжньої любові».
«Туга українського жіноцтва за високим коханням – риса суто національна».
Знову ж таки – у творі змальовано роздоріжжя на жіночому шляху – невідомість, незнання куди йти, що робити чи варто брати на себе тягар випробувань нового світу, чи краще підкоритись, щоб зберегти найдорожче. Для однієї – це свобода власної гідності, для іншої – це син. Чередниченко змальовує те, що у житті іноді(хоча яке іноді) є цілі, якими людина не хоче торгуватись чи змінювати, чи адаптуватись під зовнішні обставини. Вони(свобода і син) – це останнє, що дає героїням абстрактне поняття такої собі жаги до життя.
У доволі короткому етюді «Березовий сік» Варвара Чередниченко порушує зразу декілька питань, революційних(от іронія) для її часу, одне із них – це поліаморні стосунки, де авторка намагається їх переосмислити, глянути під іншим кутом, проаналізувати крізь призму комуністичної ідеології, котра і не визнавала будь-яку власність, пропагуючи спільність: «Ми ж – будівничі комунізму… Ми ж не визнаємо вланості…»
І якщо у романі Домонтовича «Доктор Серафікус» автор не робить прямого натяку на поліаморний вид стосунків, зводячи до неоднозначних натяків, то «Березовий сік» Варвари Чередниченко має це за одне із центральних питань: « – Левко живе з Марусею, і я також люблю Марусю… Правда, на початку я хотіла отруїтися… Але справилася з собою. Перевиховала свої емоції… Митрусю, ти тільки уяви собі під яким ми гіпнозом: уся література, вся музика, ціле мистецтво – про власницьке, дрібновласницьке кохання, це ж старе… Хіба я стану гіршою, коли мене любитимуть інші хлопці?»
Інше питання, порушене у короткому етюді – це питання батьківства: « – А хіба треба нам зберігати цей ганебний інститут матерів… батьків? Ми повинні йти до того, щоб не було «рідної матінки та рідного батечка»… Я ненавиджу ці слова, ненавиджу… Ти уяви собі тільки, як би жилося дітям, коли б любов, піклування, турботи, пестощі, працю й гроші всіх «рідних татусів та рідних мамусів» розподілити на все без винятку дитяче населення Союзу Рад… Я виросла в дитячому будинкові з п’яти років і знаю… знаю, які звірі до «чужих дітей» оті ніжні «папи» і «мами»… Один такий «папочка» вісімнадцятилітньої «малютки» мене, дитина дванадцяти років… у голод за шматок франзолі(така булка)…а як я плакала… як благала… а поруч у кімнаті дочка з грудями, як паляниці… спала недоторканою».
Звідси дозволю собі пожартувати, що Варвара Чередниченко випередила у певних питаннях Олдоса Гакслі із його «O brave new word!». Різниця лиш у тому, що якщо британець порушував дані теми у колажі антиутопії, то Чередниченко – у реалізмі, ставлячи питання, оскільки старий світ зруйновано, то і значить можна спробувати переглянути й старі порядки та старі заборони.
В етюді «Погромщиня» Варвара Чередниченко відкочується у часі до революції 1905-1907 років та порушує питання вже іншого народу, котрий проживав великими общинами на той час в Україні – євреї. Дії відбуваються у лікарні після погрому, де на лікарняних ліжках зустрічаються дві жінки – власне, сама єврейка та особа, що сама приїхала у місто, щоб приєднатись до погрому, але все ж отримала важке поранення і тепер обговорює зі своєю сусідкою по лікарняному ліжку плани на майбутнє, як жити далі. У цьому й основна суть – зуміти знайти сили жити далі, коли б здавалось, що все втрачено і незрозуміло для чого ж далі продовжувати своє існування, навіть якщо кінець вже близько, все одно це не привід для того, щоб на останок не посміхнутись. «Ранок 8 листопада 1905-го року засвітив крізь солдатське сукно змар у великі вікна палати й зчервонив у крапку лампу під стелею, коли поснули обидві матері з ясними усмішками та жовтявих обличчях».
«Восьме березня празникує радянська Безпалівка – майже жіноче село, бо на чотириста сімдесят три хазяйства чолвоіків-хазяїв лише сто три… Це із статистики», – пише Варвара Чередниченко в етюді «8 березня», де порушує тему рівності між чоловіками та жінками у новому суспільстві, хоча проблема досі залишається старою і єдина можливість обговорити її(їх), чи навіть банально – порушувати питання випадає буквально на один день у році – Восьме березня. Авторка згадує в етюді не тільки негаразди, що діялись у радянській Україні, але і в Західній, де були навіть закатовані за свою діяльність українки – Ольга Басараб та Ольга Вербинець. Мітинг у творі стосовно життя жінок затягується настільки, що продовжується аж на наступний день і ніхто із присутніх не бажає розходитись, наче вони всі підсвідомо розуміють, що про їхні проблеми забудуть до нового Восьмого березня, а потім знову повернення до «нового старого порядку».
Цікаво, що на початках «жіноче питання» проходило під лозунгом рівності та «визволення». В етюді події розгортаються у 1925-му році, а минулого разу(але вже не у творі, а в реальному житті)Восьме березня проходило під лозунгами Леніна(до речі – вже покійного давно на той момент): «Розпочата Радянською владою справа може бути посунена вперед лише тоді, коли замість сотень жінок по всій Росії в ній візьмуть участь мільйони і мільйони жінок».
Звичайно, що таке от «визволення» стало скоріше короткою тюремною прогулянкою для жінок колишньої російської імперії, бо із початком 30-тих років образ жінки знову відкотилося назад в очах суспільства, яке знову поставило між словом «жінка» та словами «чиясь дружина та мати» знак «=».
Як і будь-яка імперія минулого, починаючи від Стародавнього Риму, в сталінському СРСР(та і роки після смерті «кремлівського горця») жінка знову стала неживим стрижнем «наддержави», оскільки «кожна жінка – це потенційна майбутня матір солдата чи його дружина». Звичайно, що така система є диким архаїчним пережитком, що виглядав вкрай абсурдним навіть для XX століття. І це вже у 20-ті роки розуміла Варвара Чередниченко із її глибоким розумом, писавши на цікаві та багатогранні теми, а її твори так чи інакше змушують все ж таки на якийсь час включити критичне мислення, яке для «хомо совєтікуса» не потрібне, а значить – і література рівня Чередниченко та її подібних не варта уваги та того, щоб бути на книжковій полиці радянських громадян – краще замість її заставити «зелененьким» повним зібранням творів Чехова, «червоненьким» Тургенєвим чи ще котримось «мертвим класиком».
