Витоки
Як і у випадку з багатьма іншими південноамериканськими країнами, література Перу почалася з написання хронік іспанськими колоністами. Проте доіспанська культура і усна народна творчість регіону особливо добре задокументована тут завдяки тому, що саме на території Перу знаходився центр Імперії інків. Так, зберігся рукопис Варочирі (manuscrito de Huarochir�), складений на межі 16 і 17 століть. Франсіско де Авіла (Francisco de �vila), який замовив написання рукопису, сподіваючись віднадити народ кечуа від їхніх «варварських» звичаїв, натомість сприяв їх збереженню для майбутніх поколінь.
Авторів хронік можна розділити на іспанців, тубільців, метисів (зі змішаним походженням) і креолів (нащадки іспанців, які народилися вже на континенті). Тубільний погляд на історію регіону запропонував Інка Ґарсіласо де ла Вега (Inca Garcilaso de la Vega), якого вважають «першим біологічним і духовним метисом Америки». В 1609 він видав «Достеменні коментарі про інків» (Comentarios reales de los incas), які до 19 століття були основним джерелом знань про історію і звичаї давнього Перу. Однак згодом історична цінність твору почала викликати сумніви.
Перу не обійшли стороною і європейські літературні течії. Серед представників бароко з його пишною мовою і песимістичними настроями можна виділити Хуана дель Вальє-і-Кав’єдеса (Juan del Valle y Caviedes) – поета і драматурга. Хоча за життя видавалися лише окремі його твори, проте пізніше він став відомим зокрема завдяки «Зубу Парнасу» (Diente del Parnaso) – циклу сатиричних віршів, написаних у проміжку 1683-1691 років. Він глузував над тогочасними лікарями – і над їхніми професійними здібностями, і над їхніми особистими якостями.
Наприкінці 18 століття неокласицизм почав витісняти бароко. Естебан Терралья-і-Ланда (Esteban Terralla y Landa), інший поет-сатирик, як і Вальє-і-Кав’єдес, писав про життя в Лімі. Під псевдонімом Сімон Аянке (Sim�n Ayanque) в 1797 році він написав книжку «Ліма зсередини і зовні» (Lima por dentro y fuera), в якій гостро критикував передусім столичних жінок, але знайшов для себе і багато інших об’єктів критики.
19 століття
1830-50-і роки в Перу стали добою розквіту відомої для решти континенту течії під назвою костумбризм. Скажімо, Мануель Асенсіо Сегура (Manuel Ascencio Segura), якого вважають найкращим драматургом століття, чудово зображав типажі Ліми. Події комедії «Нья Катіта» (�a Catita), яку вперше поставили в 1845 році, розгортаються навколо старої пліткарки доньї Каталіни, яка усіляко намагається внести сум’яття в чужий любовний трикутник і отримати з цього вигоду.
Із середини століття в Перу прийшов романтизм, який відзначався тут узагальненою і штучною сентиментальністю. Цікавою серією з 12 томів, які видавалися з 1872 по 1910 рік, є «Перуанські традиції» (Tradiciones peruanas). Їх написав Мануель Рікардо Пальма Соріано (Manuel Ricardo Palma Soriano). В цих книжках він подав історію країни від початку колоніальної доби до років незалежності, проте справжні події тут переплітаються з вигаданими, а інколи автор взагалі згущує барви на власний розсуд.
Ближче до кінця століття романтизм почав дедалі більше поступатися реалізму. Та деякі твори вочевидь занадто чесно зображали життя і заживали скандальної слави, як це сталося з книжкою «Птахи без гнізда» (Aves sin nido), яку Клорінда Матто де Тернер (Clorinda Matto de Turner) видала в 1889 році: про кохання між білим чоловіком і тубільною жінкою, якому не судилося щасливого фіналу, оскільки обоє вони, як виявилося, народилися від одного батька. Цей роман вважають передвісником індіхенізму (indigenismo) – течії, в центрі якої ставили культурне відродження корінного населення.
20 століття
Справді видатною особистістю в перуанській поезії є Сесар Абраам Вальєхо Мендоса (C�sar Abraham Vallejo Mendoza), або просто Сесар Вальєхо. Здавалося б, за життя видали тільки дві його поетичні збірки, проте недарма поета називають «універсальним». У його першій збірці 1918 року «Чорні вісники» (Los heraldos negros) досі вчувається відгомін модернізму, але вже за чотири роки виходить збірка «Трільсе» (Trilce), яка збігається із зародженням авангардизму. Ба більше, посмертно вийшла збірка «Людські вірші» (Poemas humanos), складена з творів, написаних в 30-х під впливом соціалістичного реалізму.
Проте, поки одні письменники наслідували світові тенденції, інші долучалися до розвитку течій, унікальних для регіону (наприклад, вже згаданого індіхенізму). Погляд корінних народів і співіснування двох культур – андійської і західної – про це йдеться в романі «Свято Явар» (Yawar fiesta), яку Хосе Марія Аргедас Альтамірано (Jos� Mar�a Arguedas Altamirano) написав у 1941 році. Історія автора-метиса відмінна тим, що він із дитинства був занурений у мову і культуру тубільців, зумівши перейняти їхній світогляд і досвід, наче свій власний.
Навіть на фоні решти континенту демографія Перу виглядає доволі строкатою. Скажімо, президентами країни ставали Альберто Фухіморі (Alberto Fujimori) і Педро Пабло Кучинський (Pedro Pablo Kuczynski). Так само в літературі звертає на себе увагу постать Хосе Ватанабе (Jos� Watanabe) – сина японця і перуанки. Його зараховують до Покоління 1970 (Generaci�n del 70), яке вирізняється експериментами з розмовною мовою й ідеологічним радикалізмом. Поезія Ватанабе нагадує притчі і поєднує східну стриманість, латиноамериканські звичаї і креольський гумор.
Перуанській літературі поталанило мати одного лавреата Нобелівської премії. У 2010 році Хорхе Маріо Педро Варгас Льйоса (Jorge Mario Pedro Vargas Llosa), один із ключових представників латиноамериканського буму, отримав Премію «за змодельовані ним владні структури і проникливе зображення опору, бунту і поразки людини». Детальніше про нього – в окремому дописі.
