Патрік Ротфусс "Імя вітру".
Вступ.
Для тих, хто не знає про що мова. "Ім'я вітру" (2007) - це частина меметично довго недописаного циклу Хроніки королевбивці, за авторством Патріка Ротфусса. Правда весною 2023 на якомусь стрімі автор казав, що літом 2023 буде чи то реліз, чи то новини про реліз третьої книги. Як ми бачимо, до кінця літа залишилося два тижні, а альфа-рукопис був готовий десять років тому, тож... Ми всі дуже віримо, що Ротфусс не стрибає на батуті, як Мартін (а просто веде стрімчики та косплеїть гномів. Садових) і йому буде потрібно менше ніж Джордану для завершення циклу.
Про що ж книга.
Про втрату мрій, розчарування та поглиблення занурення в тлінність життя з кожною сторінкою. Це я про мою реакцію на читання. Книжка ж починається з 70 сторінок буття шинкаря в напівзабутому селі, до якого приходить Хроніст, який починає записувати історію життя того самого шинкаря, який виявляється великим героєм, або не героєм, великим магом, або не магом, великим бардом, або не бардом. Одним словом, Хроніст записує історію шинкаря й за першу книгу обсягом 800 сторінок ми доповзаємо десь до його п'ятнадцятиріччя.
По ідеї, книга намагається розповісти вам приземлено-реалістичну версію епічної історії, що стала казкою, піснею, легендою. Але є проблема номер раз - пані балувана і вже читала Морґана, Марлона Джеймса, Арделяна та сонм інших авторів, що деконструювали епік у побут. Проте є й проблема номер два, і тут вже все складніше. Тож, давайте уважніше придивимося до композиції історії.
Розгляд композиції.
Отже, до 70 сторінки у нас вступ. Він чудовий, прекрасний та чарівний. Це некваплива, та цікава історія, яка садовить у вашу душу зернятко сумнівів у тому, чи такий вже й простий цей шинкар?
З 70 до 160 сторінки розповідається про дитячі роки нашого головного героя - Квоута. Його життя в, ну, спростимо для зрозумілості, таборі місцевих кочових елітних циган, які подорожують містами й селами з усілякими виступами. ГГ тут неймовірно геніальний та від випадкового арканіста (місцеві маги), що приєднався до табору, дуже швидко й влучно вчиться магії й інших наук. Геніяльний хлоп. Геніяльний! І це хлопчаку всього лише 10-12 років. Червоною лінією цієї частинки йде написання батьками пісні про якихось чандріян (місцеві фейрі), зі спробами написати саме тру сторі, а не якісь казочки. Кінець очевидний. У синьому вогні приходять чандріяни та вбивають усіх окрім ГГ. Ця частина цікава і темпова, за 90 сторінок ГГ приводять до початкового конфлікту, драми та підліткового віку.
З 160 до 260 сторінки ми читаємо пригоди Олівера Твіста. Вже тут в моє серце почали приповзати сумніви, бо драма була дещо надмірною, але гаразд, все трималося в реалістичних рамках та й голос дорослого Квоута все доречно роз'яснював. Щоправда, у цій частині я задумалась, а чи є я ЦА цієї книги, чи це щось тільки для хлопчаків? Ото треба вірити своїм підозрам, бо я си вумна.
Далі... Далі почалися проблеми. З 260 до 580 сторінки йде десь зо пів року навчання в магічній академії. І це фанфік про Гаррі Поттера у якого проблеми з грошима. Дуже, дуже цікаво читати про те, як ГГ шукає п'ять гривень та знову й знову встрягає в проблеми із Драко (взагалі він Емброуз, або щось на кшталт цього, але я зву його Драко) через свою пиху. Так цікаво, що аж не можу. Ух. Захопливо. Неймовірно захопливо. Насправді ні. Ніфіга не захопливо і вже тут темп летить у передвічну пизду. Бо це пів року за 320 сторінок. До того ми 10 років за 90 сторінок пройшли.
Певно далі буде краще, думаєте ви. Ну ж-бо книга йде до кінця та треба кинути в читача щось цікаве, щоб звернути увагу. Ха. Ха-ха. А ви не хочете з 580 сторінки до 720 отримати два дні життя ГГ? Так-так, вам не здалося, тепер у нас 2 (два) дні за 140 сторінок. Але може це поклеп та наклеп і це будуть дуууже насичені 140 сторінок? З драконами, принцесами та магією! І чандріянами! Ну... Воно то ніби й так. Але це "так" знудженої битовухи, а не "так" чарівних пригод. Спочатку ГГ, з ніфіга, зустріне мідника з казок, того, що відповідає за магічне передбачення майбутнього та дарує розумному ГГ потрібні для пригод ніштяки.
Але наш ГГ не те щоб розумний, а цей сплеск казковості виглядає максимально не в тему, особливо зважаючи на те, що попередні 300 сторінок основним квестом були пошуки трьох гривень на скибку хліба на сніданок. Мідника ГГ зустрічає по дорозі до місця нещодавньої заяви чандріян. І там же він зустрічає звабу свого серця. І давайте ось тутечки ми й поговоримо про любовну лінію.
Денна, Дівчина з Тисячею Імен, Панна, що Живе На Вулиці. Прихильність серця ГГ отримала панянка, яку інакше як підозрілою і не назвеш. Дівка живе без даху над головою, кавалерує якихось паничів, але вона з ними не спить, нє-нє-нє, вони їй дають грошики, а вона їм свою присутність. За панною не стоїть сутенер. Панна почасти розлучається з панами, які не грають її в усі отвори, не дуже позитивно, але її не спробували ані вбити, ані побити жодного разу за всю книгу (формально один раз був, але то було інше). І тут є дві проблеми. Перша, ГГ буквально рахує кожні п'ять гривень. Зважаючи на те скільки уваги звертається на його пошуки грошей я іноді починала думати, що це якесь бухгалтерське фентезі, або фігове нудне гостросоціальне висловлювання про недоліки навчальної системи США. Але фінансові проблеми не стосуються Денни. Друга, Денна це свята дівчина, яка не спить зі своїми покровителями, завжди є хорошою стосовно ГГ і все таке. І це… це просто нереалістично. Дівка, що живе на вулиці без даху над головою не буде милою квіточкою. Якщо вона прожила до своїх п'ятнадцяти років не отримавши жодного зальоту в усіх сенсах, то це має бути епічних розмірів курвище, яку будуть боятися зачіпати всі. Але ні. Хі-хік, це її розв'язання проблем.
Остання частина з 720 до 795 це плюс-мінус рівномірне чергування подій у шинку з дорослим ГГ та знов подій в магічній академії. Автор відчайдушно намагається зацікавити читача. В шинок приходить якийсь демон, про якого вам розкажуть колись у наступних книжках, а дружбан ГГ виявляється із заковикою, але про це ви теж дізнаєтесь колись. В академії ж ГГ знову среться з Драко, його знову ледь не виганяють, а Дамблдор видає десять тисяч балів Ґрифіндору і ГГ знову піднімається у рангах. І ще він знаходить потаємний хід у бібліотеку! І ще вам скажуть, що потім, у наступній книзі, ГГ таки вилетить з Гоґвортсу через Драко! Падабум! Бдищь! А ще ГГ буде тупим, хоча в самому початку читача запевняли в його геніальності, бо він буде намагатися створити лісапед у принципах каталогізації бібліотеки та бібліотекарка буде йому пояснювати, чому його геніальні ідеї це тупо.
Підсумовуючи.
Плюси:
- гарний текст, котрий легко читається. До слова, український переклад, як то часто буває, краще російського. У їх гарному перекладі ви отримаєте лубочно-гекаючо-блатного кадавра замість сільської говірки.
- цікавий, хоч і банальний постмодерновий задум реконструкції високої історії через побут.
- якщо пригоди не дуже розумного підлітка, який вважає себе огого, але насправді постійно творить якусь фігню, є фансервісом для вас - то ця книга може вам зайти.
Мінуси:
- книга не тримається купи, чим далі, тим більш вона повільна та нудна. В мене є великий сумнів, що друга книга циклу, ще більша за об'ємом, буде краще збалансована.
- постмодерновий задум це чудово, але було б добре отримати ще цікаву пригодницьку частину, якусь ідею першої книги, хоч щось окрім безупинних пошуків грошей. Це реалістично, але це нецікаво написано.
- відсутність нормальних жіночих персонажів, при буквально наявності моралізаторського монологу про те, що не можна грати обдовбаних, або бухих дівок. Ідея беззаперечно гарне, але не тоді, коли книга несподівано звалюється в якість комуністичні лозунги, зважаючи на дубовість подачі. І так, всі дівки, що є в сюжеті дрочуть на ГГ. Чому? Бо він ГГ.
- додаткова сюжетна проблема - частина з навчанням відчайдушно нагадує Поттера. Про десять тисяч мульйонів балів Ґрифіндору я вже казала, про Драко казала, і, звісно ж, тут є і третій кит ГП. Снейп тут теж в наявності.
- можливо скоро цей пункт стане неактуальним, але на 18.08.23 в циклі немає завершення.
Євгенія Кузнєцова "Мова меч. Як говорила радянська імперія".
Почнімо з правди. Я взяла цю книжку не тому, що зацікавилась темою, а тому, що мені сподобалися "Спитайте Мієчку" та "Драбина". Але виявилось, що я взяла книжку, яка розказує чому українські переклади кращі за російські.
На відміну від "декого", Кузнєцова називає "Росію" "Росією". І уточнює, що хоч і називає "радянське" "радянським", та розмірковує над тим, що рано чи пізно ми почнемо називати його "совєтським", або "совіцьким". А ще, більша частина цитат викладених російською перекладаються українською. А власні імена транслітеруються, а не перекладаються, тому "Владімір".
"Мова-меч" розказує про мовне буття радянських часів. Про сплеск та падіння розвитку національних мов, яке ще й робилось через дупу, але все одно якось та й впливало на самосвідомість людей. Про намагання зробити російську мовою для всіх, що призвело до вельми химерних наслідків. Бо, з одної сторони, радянська влада намагалась зменшити та знищити інші мови, а, з іншої сторони, російську так спрощували для легкості загального розуміння, що мова трошки спробувала дати дуба. Іронічненько. І дуже гарно ілюструє суть радянської влади, ото і сам не гам і другому не дам.
Дуже часто якісь зміни ілюструються особистостями різних людей більше чи менше залучених до владної структури. Зазвичай кінець цих історій був однаковий - розстріл. В якийсь момент це стає чимось на кшталт чорного гумору.
Наочні приклади проблем російських перекладів. Пам'ятаєте я вайнила, що в Сандерсоні незрозуміло нашо велике речення били на кілька дрібніших? 44 розділ "Нарис та новий радянський синтаксис" дає відповідь на це питання. Пам'ятаєте я згадувала, що російський переклад переробляє діалект в "Імені вітру" на лубочно-гекаючо-блатного кадавра? Розділ 18 "Асиміляція діалектів" пояснює звідки вилізла ця фігня! Я рілі читала цю книжку, як докладний опис першопричин того, чому український переклад рулить, а російський смокче. Я дуже неправильно читала цю книжку, але це було вище моїх сил…
Книжка написана дуже легкою мовою, але легка не значить примітивна. Тож так, вона не примітивна. Компонування маленькими статтями полегшує читання, дійсно можна читати книгу з будь-якого місця, бо в ній є посилання на саму себе, так що важливий контекст ви не втратите. Там хіба один раз не було посилання на інший розділ там де я воліла, щоб воно було.
З різних цікавинок. 92 розділ "Мовні сліди СРСР: шаблони" - розказує про те якими цитатами з виступів Сталіна ви користуєтеся й досі. 100 розділ "Які сліди лишив радянський мовний пуризм в сучасності" - розказує чому ми так любимо казати, як комусь правильніше говорити. 49 розділ "Складання словників" - це якесь криве дзеркало на "Fune wo Amu". А радянський плакат на 126 сторінці ідеально показує, що релігія, то може й опіум, але спиздити християнську візуальну мову - це дуже файна справа, яка точно наблизить перемогу комунізму (ні).
Девід Мітчелл "Дім на збіччі".
Моїм першим знайомством з Мітчеллом стала "Тисяча осеней Якоба де Зута". Книга почалась як гарний історичний роман, а закінчилась крінжовим трешачком. Буває, подумала я, та відклала автора трохи далі. Як же я прийшла до "Дому на Збіччі"? Ну. По-перше, це переклад Ганни Яновської, яка робила переклад "Чорного Леопарда, Рудого Вовка". По-друге, "Дім на Збіччі" це хоч і роман, та все ж в оповідях. От мені й стало цікаво, чи не буде відрізнятися мала форма від великої.
Формально "Дім на Збіччі" є спін-оффом до попереднього роману Мітчелла - "Кістяні годинники", який я, звісно ж, не читала. Чи заважає відсутність контексту сприйняттю тексту? Не особливо. Хіба що в кінці там буде трохи розмов між поганцями і гарнюньою про якісь таємничі організації, Шляхи, бла-бла-бла, але там й з контексту все більш-менш зрозуміло.
Отже, "Дім на Збіччі" розказує про дім у провулку Збіччя, власникам котрого раз в дев'ять років треба пожерти душу Особливого Обраного/-ї. П'ять оповідей розказують про три успішні пожирання, одне не дуже успішне та одне зовсім не успішне. Тож, це збірка оповідей про "вампірів" від автора великої прози ТМ.
У книзі гарно працюють елементи пов'язані з описом буденності персонажів. Хлопчик з РАС, невдаха-коп, повненька студентка, лесбійка журналістка - історії їх життя та особливості особистостей передані гарно та живо. Гарно зроблений і горорний елемент. Близнюки-"вампіри" звісно ж опереткові, але будемо вважати це омажем до По.
Що ж погано? Якби я читала цю книжку в Мітчелла першою, то навряд би помітила якісь недоліки. Але "Тисяча осеней" була раніше, тож мені вдалось відчути тонкий флер трешачку в останній історії. Саме в ній приходить до логічного кінця історія близнюків-"вампірів", саме в ній зривають маски та відкривають справдешні глибини подій. З прикольного, оперетковість та бажання розповісти жертві зловісні плани заслуговує логічне покарання. З кумедного, протистояння людей, котрі безсмертні шляхом поїдання людської душі раз на дев'ять років з людьми, котрі безсмертні, бо не можуть вмерти викликає... дуже двозначні почуття.
"Дім на Збіччі" якось непевний у своєму місці в житті. Як містичний Кінг. Намагаючись всидіти як на дзиґлику низьких жахастиків, що звертаються до примітивних страхів, так і на фотелі високої прози, що якісно відтворює людське буття. В результаті це не те щоб ні те ні се, але воно якесь жанрово одноразове. І навіть сюди він таки впихає японських монахів, щ̶о̶ ̶п̶̶̶о̶̶̶ж̶̶̶и̶̶̶р̶̶̶а̶̶̶ю̶̶̶т̶̶̶ь̶̶̶ ̶̶̶н̶̶̶е̶̶̶м̶̶̶о̶̶̶в̶̶̶л̶̶̶я̶̶̶т̶̶̶ не настільки погано, просто навчають, як пожирати людські душі.
Джо Аберкромбі "Пів світу".
"Пів світу" це другий роман з циклу "Потрощене море" від Джо Аберкромбі. Перша частина - "Пів короля" - була гарним янг-едалтовим романом про формування та становлення особистості хлопця з фізичною вадою у постапоці на території сучасної Швеції. Роман був гарний, темповий та без зайвого багатослів'я. 10 з 10, о боже мій 10 з 10.
"Пів світу" продовжує історію Ґеттландії з частково тими ж (другорядними), а частково новими (головними) персонажами. Ярві (ГГ "Пів короля") сірокардиналює за спинами своєї матері Золотої Королеви, та її чоловіка (він сильний та харизматичний). А на першому плані у нас історія Гільди "Шпички" Бату - дівчини, котра хоче стати войовницею в королівському поході, та Бранда - хлопця, котрий воліє робити правильні речі, бо мама сказала, що треба стояти у світлі. Що ж вийде з їх бажань та прагнень? Вони потрахаються. Нє, ну це важливо, Ярві ж-бо досі телиться та зайнятий важливими речами штибу помсти.
Бонуси у "Пів світу" все ті ж. Гарний темп, гарне розкриття людей, стислість та насиченість розповіді, політика в кожному пчиханні, адекватний фізіологізм (АЛЕРТ! УВАГА! ВАРНІНГ! В ІСТОРІЙ ПРО БІЙЧИНЮ ПІДНЯЛИ ТЕМУ МІСЯЧНИХ ТА НАВІТЬ ПРИВ'ЯЗАЛИ ДО ЦЬОГО ШМАТОК СЮЖЕТУ!!!), скандинавські мотиви, нехарактерні головні герої (і це не інклюзивність і дайверсіті аби було, а реально працюючі персонажі). Одним словом - продовження циклу радує моє око та серце, сподіваюсь третій роман буде таким же чудовим і гідно завершить трилогію політичних негараздів Ґеттландії.
Про технічне, себто українське видання від Небо. Ну, малюнки до "Пів короля" та "Пів світу", це, імхо, найкращі малюнки у Неба. Обкладинка "Пів світу" в реалі має кращий вигляд аніж на рендері у Неба, плюс концептуально кльова. Наступний том буде із ще більш зогнившим вороном, що буде показувати стан справ. Він невтішний, так. Форзац та нахзац нові та різні. Карта та ж, що сумно, бо хотілось би побачити Калиєвські землі. Окрім цього в книзі чотири кольорових та чотири чорно-білих малюнки.
Наґабе "Дівчинка з того боку".
Є Всередині де живуть люди. Є Ззовні де живуть прокляті. Є Цей і Той Бік. Є сніжно-біла білість та попільно-чорна темрява. Білота живе під захистом чистої білої богині, а чорнота наступає повільними кроками чорного бога проклинаючи кожного до кого торкнеться. Є світло та темрява. Біле та чорне. Шіва та Майстер.
Одного дня Майстер - проклятий та проклинаючий житель Того Боку знаходить Шіву - дівчинку із Середини, котру покинули родичі для її ж добра. Так і почалось їх спільне життя - дорослого та дитини, проклятого та незаплямленої.
Ця історія працює в поєднанні візуального та сюжетного. Контраст між дитячістю Шіви та відстороненою інакшістю Майстра розкривається не тільки через подієві взаємодії, а й зображальними засобами. Надзвичайно чорнильна мальовка біліє наближаючись до Шіви та заполоняє все сіро-чорним туманом штрихування біля Майстра. Дитина, яка пам'ятає минуле, та дорослий, який забув навіть своє ім'я. Вся історія танцює безупинне кьяроскуро показуючи граничні контрасти та їх поєднання.
Тож так, якщо ви вагалися - вкрай рекомендую цю манґу. Навіть якщо далі історія зайде не туди, перший том, довершений у своїй красі буде працювати й без продовження.
Про технічне. Це манґа на 10 томів + 1 том екстри. Видана гарно з дещо нестандартним папером суперобкладинки. Перекладач той же, що й у "Шляха домогосподаря" і це в гарному сенсі відчутно. Чувак просто богічний.
Про підзаголовок манґи. "Siúil a rún", або ж "Йди, моє кохання" це ірландська народна пісня про дівчину, яка відправляє свого коханого на війну. Куплети англійською, бо їх Росія досягла значно більших успіхів. Приспів ірландською, бо це зазвичай єдине що залишалось ірландською. Іноді правда зміст приспівів втрачався та "текст" був просто схожий на слух з ірландською.
Мені навіть цікаво, наскільки прив'язаною до сюжету буде текст пісні...
Про аніме. Якщо коротко - то мої враження описуються цією картинкою.
Володимир Кузнєцов "Заколот невимовні культи".
Головна проблема "Закоłоту" в тому, що це перший роман із циклу. Циклу в якому буде невідомо скільки частин. Головний прикол в тому, що дізнатися про те, що це цикл ви можете або з друкарських планів видавництва, або ніяк. Бо на самій книзі не написано нічого. Зате є просякнута непомірним патосом анотація. Ура-ура.
Як би то не було, але головною проблемою книги є недоліки технічного характеру. Анотація, що розказує про якесь здобування Свободи з великої букви "С". Передмова автора, який три сторінки розказує про те яка ж складна його книга (спойлер, ні, якщо ви читали Вінджа, або ще щось такого штибу, то...). Незрозумілість з належністю чи ні до циклу, бо якщо це окремий роман, то це як би перший Поттер закінчився на сцені з тролем. Або як Скайрім закінчився б на першому вбитому драконові біля вежі коло Вайтрана. А те що це цикл, ще треба найти, і чому я взагалі це маю шукати-то, а?
Все. З мінусами я закінчила, переходимо до чогось гарного.
"Закоłот" - це достатньо тверда НФка/космоопера, що мітологічно базується на лавкрафтіанському каосі та естетиці Вахи. Тож тут будуть окультні техніки, кондиціонування, втілення Древніх богів (та срачі Древніх богів (в яких ніхто достеменно не шарить, але що є то є)), загальна ницість людського життя та смерті героїв від випадкового чвяка, бо повз них пройшло шось сильне.
Сюжетно "Закоłот" розгортається навколо, сюрприз-сюрприз, заколоту на величному космічному кораблі Сінано, котрий колись належав людству, потім його експропріювали та модернізували мі-го, а потім його експропріювали назад люди. Достеменно складно сказати що ще трапляється в сюжеті, бо всієї правди ми не знаємо та все дуже неоднозначно. Тож так, я не впевнена чи люди/мі-го тут хороші/погані. Зате віссю сюжету є Сатурніанська Киця. От вона мені точно до вподоби.
Історія розгортається протягом дуже, дуже, дууууууже довгого часу. Земля не нашого світу встигає кілька раз звеличитися та всратися, про що побіжно розказується як в книжці, так і у хронології всесвіту в кінці книги. Імперія Дзіпанґ змінюється цивілізацією шанувальників Ґаґанотхоа, та, якимось дивом (древньобожественним), деякі особистості навіть спромоглися прожити весь цей час у більшій чи меншій цілісності.
Зі специфічних особливостей книги. В книзі зустрічається японська, німецька та латина. Окей, я розумію, коли немає перекладу, коли хтось звертається до персонажа/ів і персонаж/і не розуміють про що мова. Авторський задум, занурення в історію, бла-бла-бла. Гарна ідея, котра прикольно реалізована. Проте, іноді складається враження, що автор... мммм... ну... тупо вийобується. Бо в першій же частині книги є сцена в якій бере участь один персонаж - німець. Більше поруч немає нікого. І він говорить до себе німецькою, яку, певно, не розуміє, бо перекладу для читача немає. Нє, можливо я тупа і не зрозуміла, що мав на думці автор, а може, варто таки додавати переклад фраз іншомовного походження. Бо я типу що так, що так можу їх перекласти, просто колупатися в Ґуґло-перекладачі мені ліньки, тож я просто пропускаю повз себе частину фраз. Не розумію? Ну то й така моя доля.
А проте, на загал книга гарна. Розважальна фантастика з дещицею сенсу штука приємна, а особливо якщо в ній є ще і якась ідея. А тут, здається, є. Цікаво чи подужає автор продовження (в плані якості), яке має бути десь восени (за початковими планами видавництва).
Йовдзи "Путівка в потойбіччя".
Про перший том "Путівки в Потойбіччя" ви можете прочитати туть.
Як і в першому томі, другий том "Путівки в Потойбіччя" розказує три історії про Чорну та Білу мінливість, та сім (не шість, завдання ускладнилось), сторінок у кінці з усяким різним, що спало на думку авторці. На загал, "Путівка в Потойбіччя" - це історії про проблеми небіжчиків та розв'язання цих самих проблем.
Перша історія у цей раз займає свою чесну третину (а не половину книги, як в минулий раз) та розповідає про пригоди Білої мінливості.
Ця оповідка, окрім історії прижиттєвої та посмертної взаємодій одного хлопця та однієї дівчини (спойлер - гостросоціяльна історія), показує ще й нового персонажа - пана Лу - володаря міста Безвинних смертей.
З жінками пан Лу спілкується ось так,
а з чоловіками він не спілкується - він пише цим огидним істотам записки. Попри певну дуркуватість пана Лу не можу сказати, що він мені не сподобався.
Друга історія повертає нас до Чорної мінливості та його безумовно комедійної взаємодії із напарником з першого тому та нещасним померлим Гіппі.
Кількість больових жартів нижче пояса тут критична. Зважайте на це та будьте обережні.
Третя історія, через посіпаку Чорної мінливості, призводить до зустрічі та родинного об'єднання Чорної та Білої мінливостей.
Окрім чорно-білих сімейних справ у нас ще є історія про сім'ю зі складними емоційно-грошовими стосунками.
Про технічне. В порівнянні з першим томом суперобкладинка другого зроблена суттєва краще. Трошки витирається верх та низ на корінці, але се вже такі дрібниці.
Ось цей лист з наклейками -
це бонус при замовленні на сайті Сафрана. Ура-ура, в них тепер є сайт!
Цукумідзу "Остання подорож дівчат".
Ось ми й прийшли до манґи, яка спойлерить фінал одразу ж у назві... "Остання подорож дівчат" - це поєднання візуальної естетики "Бламу!" та філософської, певне, складової "Дорожніх записок про закупівлі в Йокогамі".
Се дещо депресивна історія (на шість томів, отже тут у нас є третина) про двох дівчат та їх кеттенкрад (мотоцикл), які подорожують майбутнім (у багатьох сенсах) світом ядерної зими (гіпотетично).
Подорожуючи щаблями величного, проте помираючого (померлого?) мегаміста, двійко панянок - обережна, здатна читати та кумекаюча в механіці Чіто та дуркувата, сильна, існуюча в миттєвості Юурі.
Їх історія - це подорож сіро-білим світом у якого гарантовано немає жодних шансів на воскресіння та глобальне виживання людства, а отже тут буде тріумфувати "моно но аваре" - сумна краса речей, а отже, ми всі будемо радіти маленьким радощам життя. Краса зоряного неба, роздуми про причини війни як такої, приємність гарячої ванни (так, онсен це святе, навіть в постапокаліптичному майбутньому японці таки зроблять собі онсен), цінність писаного слова, прання та риба, роздуми про сенс буття - от це зара я коротко розказала про перший том.
В "Останній подорожі дівчат" немає зверхності та зарозумілості. Це завжди максимально просто та максимально простими словами розказана історія, що підіймає на диво різноманітні теми. Від пошуків їжі до питання божественного існування. Це напрочуд японська історія, яка віртуозно поєднує граничну простоту та маніакальну важливість деталей змальованих ледь не дитячими кривульками.
Ця історія не розкаже вам чогось нового, не відкриє очі та не підірве ваш мозок. Зате... ви побачите, як можна знайти дрібку щастя навіть у самих несприятливих умовах.
"Створення світу гри Hogwarts Legacy".
ГОҐВОРТС!!!11!11
Не можу сказати, що я є тру фанаткою ГП. Скоріш це той випадок, коли я рада, що цикл, який подобається мені чомусь зайшов купі людей, тож я можу купляти різний стафф, а не берегти як зіницю ока півтори фанарти.
"Спадщина Гоґвортсу" (мені ліньки писати англійською) була, для мене, однією з найкращих ігор цього року, а дякуючи її чіловій казуальності я навіть пройшла її повністю-повністю. Читання ж артбуку вмотивувало на другий ран, шоб таки вибити кляту залаґалу ачівку. Так що буду я грати ще й за солоденьку гафелпафську пончичку, а не тільки за рейвенкловську томбойшу. Та й таке.
Перейдемо до артбуку по "Спадщині Гоґвортсу", яку випустив Мальопус. Артбук великий, з софттачною обкладинкою (доволі непоганою, аж жахливо вона не залапується). Книга, зважаючи на достатньо велику кількість тексту всередині, вона таки заслуговує називатися книгою, складається з п'яти розділів, котрі почергово проводять читача по сюжету/ґеймплею/створенню світу/персонажів/тваринок, і то ще й нічого особливо не спойлерячи.
В книзі дуже багато ілюстративного матеріялу, в тому числі розворотів.
Є прикольні концепти чардизів, які опісля суттєво змінювались, та пояснено чому вони змінювались.
Є купа прикладів уваги авторів до деталей, що таки помітно в грі. Є достатньо чітке розділення Гоґвортсу/Гоґсміду та всього іншого світу, що, знову ж, відчувається у грі. Відверто кажучи, саме читаючи артбук я звернула увагу/пригадала, або ж узагалі вперше узріла деякі дрібні детальки, в які автори вкладалися з любов'ю та увагою.
З цікавого, артбук, як і гра, достатньо казуальний. Себто спрямований не тільки на славетних ґеймерів, а також на дітей/нубів які можуть та мають бути основною авдиторією "Спадків".
Тому читачу роз'яснять все, навіть що таке "квест" роз'яснять. Для більш занурених в ігрову тематику артбук подарує безліч нюансів між строк. Є прикольні нюанси з, до прикладу, скрінами старого інтерфейсу, який був дуууууже стильний та красивий, але зовсім-трошки-дуже-сильно не інформативним.
Це гарний артбук для тих кому сподобалась гра, можливо, він вмотивує вас ще раз зануритися у глибини Гоґвортсу та побігати вуличками Гоґсміду. Можливо це навіть гарний артбук для шанувальників ГП, якщо вам подобається естетика "Спадків Гоґвортсу".
Ден Абнетт "Айзенгорн. Маллеус".
Почнемо з найважливішого. "Псикери" таки зійшли на пси, тому тепер замість них *барабанний дріб* "псайкери"! Ну а оскільки козу вивели, то я тепер згодна навіть на Вир і, на мій дівоцький розум, переклад гарний. Одруківок стало менше, місцями немає крапок і проміжків після тире, але на загал ситуація з вичиткою краща аніж у першому томі.
Важливий момент номер два - третій Айзенгорн буде в цьому році, ближче до зими, якщо буде світло.
"Я зиркнув униз і усвідомив, що коли висаджував копняком двері, то загубив простирадло. Як сказав би Мідас Бетанкор, зараз я був "надзвичайно голим".
Звісно, якщо не зважати на заряджений пістолет."
Все, тепер про книгу. Окрім власне "Маллеуса" в книзі є ще оповідання "Зниклі безвісти", котре розказує про специфіку ПТСРа у світі Вахи. Спойлер - все, як завжди, сумно.
Про перший роман я писала тут. Другий роман написаний суттєво краще. Якщо перший складався з низки сцен, які були дуже кволо поєднані одна з одною, то тут темп більш рівномірний та комфортний для читання. Власне, ці зміни не дивні, заважаючи на те, що "Ксенос" був третім сольним романом, а "Маллеус" - четвертим. І мені ну дуже цікаво почитати "Першого та єдиного", котрий незабаром має вийти у Мольфара, бо це взагалі дебютний роман Абнетта.
По факту "Маллеус" є контекстною рекламою майбутнього циклу про Рейвенора, який є як на обкладинці, так і в шматках історії. Сюжетно… Сюжетно Абнетт згадує, що він британський автор тож нам, під прикриттям піу-піу та паф-паф видають історію ґейського кохання, в якому Айзенгорн (мене все ще цікавить який саме ріг у нього залізний) сто років шукає Херуваеля, котрий при першій же персональній зустрічі постає нагим, а опісля Айзенгорн пронизує Херуваеля своїм "клинком".
"Така вже твоя доля Ґреґоре. І вона переплетена з моєю так тісно, як ти не можеш навіть уявити. Інакше, чому ти бачиш мене у своїх снах?"
"Він стверджує, що наші долі незворотнім чином переплетені. Ніби він має значення в моєму житті, а я - в його."
А закінчується все справжнім БДСМом, себто тим, що Херуваель сидить в кайданах у підвалі Айзенгорна. Але оскільки це були ранні нульові, а Ваха, це тру мен шось-то-там, то далі квірбейтінгу справа не зайшла. Що вельми сумно…
Сто років чи не сто років минає між книгами, та щось залишається незмінним. Айзенгорн знов шукає якогось єретика, який хоче підважити стовпи імперської стабільності, захищає людську расу, протистоїть злісним виплодкам каосу і т.д. Ну й, звісно ж нікуди не щезає стабільна нуарність Айзенгорна. Позбутися від неї складніше, ніж не піддатися спокусам каосу.
"Я вийшов на вулицю, вщент запруджену людьми в масках та зі смолоскипами на честь свята. Увесь мій одяг, включно з довгим важким шкіряним плащем, був чорним.
Попри вогні довкруг, я хапав дрижаки від холоду. Втома та відсутність їжі викручували мої кістки.
Я звів очі до місяця. Вогняні пасма огортали холодне чорне серце. "Точно як моє, - спало мені на думку. - Точнісінько, як моє"."
Так само як і у випадку першого роману, ця книга не є чимось довершено-великим, глибинно-змістовним, абощо. Але вам видають якісний патос, привабливих персонажів та захопливий екшон, а іноді більшого дійсно не потрібно.
Радек Рак "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю".
"Нічого нового на світі, і все лиш один хуй, так навіть пише в Біблії Господь Бог."
Колись, за давніх-давен, у 1846 році на Західній Галичині трапилося повстання під керунком Якуба Шелі. Здавалося б, банальна історія для тих часів, та, по-перше, пан Якуб Шеля був достатньо заможним селянином, по-друге, йому було шістдесят років (саме той час для очолювання повстання), по-третє, легенд про нього дві, по-четверте, він ще й залишився у плюсі. Дві легенди пов'язані з тим, що шляхта, що цілком зрозуміло, сприймає його як злочинця, а прості селяни сприйняли його як героя-визволителя. В чому ж він залишився в плюсі? За результатами повстання Шелю заслали на Буковину, де видали достатньо землі та ще й туди відправили інших повстанців, ну, з тих що вижили. І від податків звільнили.
"Добрий боже Чорнобоже, Кубо, з тебе такий йолоп, що ти сам міг би бути героєм казки."
Радек Рак, раніше я писала про його "Порожнє небо", написав книгу у повній відповідності до літературно-історичного джерела, а отже, він написав двоїсту історію. Історію, в якій Якуб і Кубо одночасно і хам і пан. Історію, яка розказує всі версії життя Якуба Шелі, не оминаючи навіть самих фантастичних варіантів, тож тут буде і Зміїний Король, і босоркиня, що краде молоко у баб, і Мудрий та Лихий Чоловік, який чи то син, чи то не син Зміїного Короля. Історію, в якій знайдеться місце і гебреям, і полякам, і наймитам, і панам, і невмотивованій жорстокості та насильству, і чарівливості казки, чорної та з християнськими мотивами, але і язичницької до кісток своїх.
"Рік був, який був, тобто хуйовий."
Книжка ділиться на дві частини - Серце та Хами. Перша поєднує, в кращих традиціях "Порожнього неба", магічне та приземлене, та іноді, розказує обидві версії водночас, так що питання ненадійного наратора взагалі не стоїть, вам гарантовано брешуть, питання тільки в одному - де саме, і чи є правда хоч десь?
"Коли надто довго вдивляєшся в горілку, горілка починає вдивлятися в тебе."
Друга частина… вона виявляється справжньою несподіванкою. З казковості ми переходимо до політико-соціальних проблем того часу, плюс дрібка демонів. І я розумію, що опис двох частин змушує вас думати, що вони погано пасують одна до одної, але ні, пан Рак якимось дивом переплітає магію та буденність так, що ви відчуваєте зміни в історії, але не грубі шви між двома частинами.
"Що тут, до ясної курви, діється?! - запитую ґречно."
З невеликих мінусів - переклад не Легези, як це було з "Порожнім небом", а Дмитрука. Не те що б це якось впливало на текст, але десь на початку "Легенди" Рак згадує про Сірничка, але він тут зветься вже по іншому. Хоча може се й фіча, але різність перекладачів змушує думати по іншому. Проте, як би то не було, книга гарно перекладена, мова приємна, а перекладач гарно ковзає від високого до низького штилю. Так що сподіваюсь, що Рака будуть перекладати й надалі.
"Але справа ксьондза - вергати громи, а справа вірних - ксьондза не слухати, хоч би й випадково той мав рацію."
Все, говорити мені більше нема про що, а прикольні цитати з книги ще залишилися, так що вони будуть нижче. А, з веселого, в книзі раз є омаж на Ґандалфа та ватагу його маярів (з поганої точки зору, бо переповідали демони) та омаж про тяжке буття Семвайза Ґемджі, або ж, у цій історії, Самуеля Вати. Отаке.
"Природа - це усе ж курва. Не розумію, як можна було написати в святих книгах, що Бог створив світ і знав, що це було добре. Хуй там добре. Кожен кожного жере, і нічого немає, тільки страх, хвороба й здихання. Біля підніжжя трону Господнього мають чутися не ангельські співи, а одне тільки повне болю скавуління. І нема відпочинку, немає в природі шабасу ані неділі. Ну, а якщо цю машину смерті запустив у рух Бог, то він або не є Богом, або зовсім задовбаний. Природа - це святиня сатани."
"Повідають, що ніколи не слід вірити котові. Побутує навіть давня легенда, яка розповідає, що в Раї саме кіт намовив змія спокусити Адама і Єву.
Обоє були-бо близькими кузенами і навіть схожим чином сичали в гніві. Коли Бог про все дізнався, то сказав котові:
- Оскільки ти це вчинив, то будь проклятий серед усіх домашніх і диких тварин. На животі будеш повзати і прах їстимеш в усі дні свого існування.
На що кіт відповів:
- Сам собі будь проклятий. А ноги мені придадуться, аби скакати, полювати й гратися шнурочками. Нехай змій повзає, якщо такий дурний.
Ця легенда пояснює, чому змій не має ніг і чому не слід надто довіряти родині, особливо досить близькій."
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
