У цьому дописі розглянемо ще кілька теорій, які запропоновані двома лауреатами Нобелівської премії з економіки, Джорджем Стіглером і Джеймсом Б'юкененом (який співпрацював з Гордоном Таллоком), а також економістом Манкуром Олсоном. Ці теорії так чи інакше враховують недоліки, вже описаної нами у попередньому дописі теорії впливу.
Теорія державного регулювання
Ще у 1971 році Джордж Стіглер запропонував концепцію, яка пояснювала, чому існує державне регулювання в різних галузях економіки та як ці регуляції впливають на перерозподіл багатства.
Основні положення теорії державного регулювання виходить з того, що ключовим ресурсом будь-якого уряду є право на примус. Цю силу примусу для власної вигоди схильні використовувати групи людей, які мають спільні бізнес-інтереси. Водночас, суб’єкти економічної діяльності (фірми, фізичні особи, держслужбовці та групи людей зі спільними бізнес-інтересами) намагаються поводитись раціонально та максимізувати власну вигоду (добробут) за наявних умов.
Беручи до уваги зазначені вище положення Стіглер припустив, що регулювання діє як товар, бо на нього виникає попит зацікавлених груп людей, які прагнуть максимізувати свій добробут. Разом з тим, поведінка законодавців обумовлена бажанням залишатися при владі якомога довше, а це потребує максимізації політичної підтримки. Тож регулювання є одним зі способів перерозподілу матеріальних благ, за які конкурують групи людей зі спільними бізнес-інтересами, пропонуючи політичну підтримку в обмін на просування вигідних для них законів.
Для ілюстрації теорії Стіглера можна використати приклад державного регулювання енергетичного сектора України. Не секрет, що в Україні енергетичний сектор, зокрема ринок електроенергії, є зарегульованим. Державний регулятор встановлює тарифи на електроенергію, щоб захистити споживачів від надмірно високих цін та забезпечити надійність постачання. Однак, встановлення тарифів на електроенергію часто відбувається з врахуванням інтересів великих енергетичних компаній. Ці компанії мають сильне лобі в уряді та можуть впливати на рішення регуляторів для забезпечення вигідних для них умов. Зокрема, великі енергетичні компанії можуть отримувати стабільні доходи завдяки регулюванню тарифів, яке забезпечує їм гарантований прибуток. Це знижує ризики для цих компаній і дозволяє їм інвестувати в розвиток, але водночас може призводити до зниження стимулів для підвищення власної ефективності.
Цей приклад ілюструє, як державне регулювання може бути спрямоване не лише на захист суспільного інтересу, але й на підтримку великих економічних гравців. Воно може обмежувати конкуренцію, створювати бар'єри для нових учасників та забезпечувати стабільні вигоди для великих компаній за рахунок споживачів.
Зважаючи на зазначене, регулювання прихильніше до бізнес-груп, які добре організовані та зорієнтовані на перерозподіл багатства. Тобто, регуляції мають схильність захищати інтереси малих груп з чітко окресленими цільми за рахунок великих груп (суспільства), не спроможних визначити свої пріоритети. Оскільки з кожного питання часто точиться боротьба інтересів, Стіглер у своїй теорії висуває гіпотезу про те, що регулювання радше відображає баланс політичних сил, аніж підтримує регульований ним сектор, як про це говорить теорія впливу.
Тобто якщо інтереси зацікавлених груп збігаються з інтересами решти членів суспільства або увага громадян до конкретного питання настільки сильна, що може вплинути на їхню виборчу поведінку, то регулювання справді може слугувати суспільним інтересам.
Теорія суспільного вибору
Суспільний вибір не є теорією регулювання у прямому сенсі, а є економічним аналізом поведінки уряду, який визнає, що
(а) особи в уряді (політики, регулятори, виборці і т.д.) діють зі свого власного інтересу, так само, як і особи в інших обставинах, і
(б) вони не всезнайки.
Аналіз суспільного вибору стверджує, що урядовці не мають системного спрямовання на максимізацію суспільного інтересу, а, у більшості випадків, намагаються максимізувати свій власний приватний інтерес. Таким чином, ці висновки дуже схожі на ті, які робить економічна теорія регулювання Стіглера.
Суспільний вибір також визнає, що політики не завжди можуть передбачити наслідки своєї власної діяльності, тому ринкові втручання можуть призводити до так званих “провалів держави”. Це означає, що навіть коли ми спостерігаємо наявність ринкового провалу, певне урядове втручання може призвести не до виправлення ситуації на ринку, а до ще більшої неефективності через проблему пошуку ренти (плата за певні рішення від груп зі спільними інтересами) чи через неочікувані наслідки або під дією обидвох цих проблем.
Для прикладу…
Державні регуляції у сфері фармацевтики, як правило, призначені для захисту здоров'я громадян. Ці регуляції прагнуть гарантувати не лише безпечність, але й ефективність ліків, які продаються в аптеках. Однак, часто це втручання призводить до того, що нові безпечні та ефективні ліки з’являються на ринку значно пізніше, ніж могли б з’явитися. У кінцевому підсумку ми маємо ситуацію, коли багато людей помирають або стикаються з непотрібними стражданнями внаслідок непродуманої урядом політики регулювання.
У зв’язку із зазначеним, виникає два, як на мене, доволі закономірних запитання.
По-перше, чому політики та зацікавлені групи вдаються до регулювання, що передбачає перерозподіл багатства від населення до приватних компаній, тимчасом як прямий перерозподіл коштів був би набагато дешевшим для всіх зацікавлених сторін?
По-друге, чому політики під час запровадження регуляцій, які власне перерозподіляють багатства (матеріальні блага) на користь невеликої зацікавленої групи осіб, часто обґрунтовують їх турботою про суспільне благо?
Відповіддю на ці запитання згідно теорії суспільного вибору є те, що зацікавлені групи осіб не схильні неприкрито відбирати кошти у населення, бо такий спосіб перерозподілу був би занадто очевидним і зухвалим. Натомість регулювання, яке начебто захищає суспільне благо, дезорієнтує громадськість і таким чином ослаблює супротив проти передачі матеріальних благ зацікавленим групам осіб.
Усе, викладене вище, не має на меті довести, що люди ніколи не поводяться альтруїстично чи що запровадження регулювання ніколи не вмотивоване суспільними інтересами. Радше йдеться про те, що теорія суспільного вибору та теорія економічного регулювання дають нам зрозуміти, коли варто чекати запровадження регуляцій і якої форми це регулювання може набути. Ці теорії говорять нам, що незалежно від ідеалів і намірів, політики керуються тими самими мотивами, що й решта людей, – вони хочуть примножити власний добробут. (Детальніше про поведінку людей можна почитати у попередніх дописах)
Таким чином, невеликі, але добре організовані бізнес-групи можуть впливати на політичну волю осіб, які керують країною, щоб отримати надприбутки, водночас перекладаючи витрати на всіх громадян. Це пояснює, чому всі сучасні президенти підтримують принципи неупередженості в оцінках впливу окремих регулятивних норм, а також, чому рано чи пізно всі вони відходять від задекларованих принципів.
І на останок
Феномен “Cамогонників і баптистів”
Брюс Яндл промовисто назвав особливий випадок теорії економічного регулювання феноменом «самогонників і баптистів». Він зауважив, що не прикрашений особистий інтерес певної групи осіб не може змусити політиків проштовхнути закон, який просто підвищує ціни на низку продуктів, щоб захищена група могла збагатитися за рахунок споживачів. Так само, як і контрабандисти Півдня початку ХХ століття, які отримали вигоду від законів, що забороняли продаж алкогольних напоїв у неділю, інтереси сучасних зацікавлених груп осіб повинні бути загорнуті в яскраву обгортку турботи про суспільне благо. У випадку із забороною продавати спиртні напої в неділю такою обгорткою були баптисти, які підтримали цей закон, виходячи з моральних міркувань. В реаліях, поки церковники ратували за заборону недільного продажу, самогонники робили свою роботу за лаштунками й тихцем ділилися з політиками часткою прибутку від продажу «недільної горілки»)))
Regulation: a primer / by Susan E. Dudley and Jerry Brito
#простопроекономіку
