Автор рецензії — unortheta | ⭐️⭐️⭐️⭐️ |
|---|---|
Жанр: avant-garde metal, noise, sonorism, grindcore | Дата релізу: 12.06.2026 |
У плейлист: DEDDOM - Live in Shed: | 𝗘𝗥𝗬𝗧𝗛𝗥𝗢𝗟𝗘𝗨𝗞𝗢𝗣𝗟𝗔𝗞𝗜𝗔 𝗥𝗘𝗖𝗢𝗥𝗗𝗦 |
Перед нами спліт авангардного українського металу з авангардом голландської нойз-сцени. Іноземного гостя я волію представити і прочитати так, як, власне, бачу — кирилицею (Рахіт). Навіть сама обкладинка релізу дає слухачеві змогу побачити те, що він хоче. В контексті альбому вона виглядає абстрактно, немов якась загадкова текстура. Хоча початково це міг бути пейзаж з озерами або смайлик із синіми очима у виконанні доньки Андрія — автора Deddom, котрий таким чином залучає до проєкту вже молоде покоління (фанатів діда з Roblox). Вангую: з таким просуванням діда як маскота, Deddom колись обжене за авант-легендарністю «Цукор Біла Смерть».
🏚️ Сторона A: DEDDOM — Сарайний соноризм та критика капіталізму
Пенсіонер вітає нас знайомою мелодією на вступі, що перекочувала з минулого релізу про пенсію. Ну, знаєте, як то буває: коли дід забуває, що вже розказував одну й ту саму історію, і ти її ніби знаєш, але щоразу вона звучить по-новому. І ти вже сам наче діду нагадуєш конкретні деталі сторітелінгу, щоб він взагалі не загубився в маренні. Тут приблизно схожа ситуація.
Цього разу більше відчувається (дез-)металева сторона, яка відсилає нас до пре-Deddom проєкту старого — PornoPetrosjan. Не поспішатиму називати роботу технічною, проте порівняно з попередніми релізами спостерігається прогрес: маємо більше складних структур та соло, що подекуди з абстракції набувають конкретних форм і фраз. Часто це вже знайомі з попереднього однотрек-альбому мелодійні мотиви, котрі тут переосмислюються тонально, ритмічно, зазнають деконструкції та реконструкції, ніби перекручуються — а втім, дід ніби смакує їх під різними ритмічними соусами та басовими лініями.
Джазовий гріндець і техніка випадкових нот цього разу розбавлені мемами: чи то Тимошенко благає Бога допомогти, чи привітання Гєши з днем народження нізвідки... Іноді здається, що окремі місця цієї композиції зарезервовані під цю стрімко пролітаючу рекламу. Андрій дійсно записував це поспіхом у сараї, який от-от мали знести — свого роду це іронічна критика цифрового капіталізму з його експлуатацією цифрової праці і вічно нав'язливою рекламою «Паріка 24», і це привітання для Гєши трапляється неодноразово.
В якийсь момент складається враження, що автор не стільки грає рандомні ноти у своїх екстремальних шматках композиції, скільки заповнює простір своєрідними «кластерами» з незвичних для інструментів звуків, слайдів, теппінгу тощо, що можна назвати несвідомим використанням техніки соноризму. Окрім того, на восьмій хвилині Андрій заганяє нас у просторову звукову «петлю уваги», ніби окреслюючи аудіовізуальне коло навколо слухача в чотирьох кутах сараю — місця, якого на момент рецензування, мабуть, уже не існує. Після цього подальше дійство сприймається вже не як лінійна доріжка, а як об'ємне оточення, що поступово огортає. Звук тут — заслуга іншого Андрія з Dopeotter та Red Eyed Hyena. Він навмисно робить акцент на цій огортаючій об'ємності міксу, що попри факт запису в сараї десь біля підніжжя мальовничих Карпат звучит більш ніж адекватно та, за Вальтером Беньяміном, зберігає в собі цю ауру місця та часу.
🕳️ Сторона B: PAXIT — Урбаністичний делірій
Що незвично — так це інша сторона цього релізу, спліт із PAXIT. Цілком природно бачити поряд із таким музичним поглядом представника нойз-сцени, де текстура, композиційний хаос та деконструкція ставляться вище за звичну гармонію і взагалі будь-які впорядковані звукові системи. Але вайбово він відсторонюється від діда, котрий тут натомість від абстракції приходить до якогось усвідомлення.
«Two Lies Are Better Than One» схожий на жорсткий bad trip, і ці дві сторони релізу сприймаються контраверсійно. Ця дихотомія, як інь та янь, чорне та біле, осмислене та несвідоме, грає дуже не на руку спліту як цілісній концепції, а тим паче з такою кольоровою обкладинкою, що можна означити як єдиний, проте суттєвий мінус релізу.
PAXIT відкриває нам майже по-урбаністичному сірий, темний простір — своєрідний підвал аудіотортур (ще одна неув'язка з живописом Карпат). Шлях, яким веде нас проєкт, — це не усвідомлення та прийняття реальності і не деддомівський вибір «I chose to be happy / Despite of how I deep in shit», а навмисний відхід від неї у кошмар. Це композиційний делірій, блукаючи яким дуже легко відволіктися на спотворені дисторшеном сигнали та пекельні завивання, збитися випадковими звуками з єдиної логічної та сталої доріжки барабанів... яка врешті-решт капітулює перед містикою, залишивши нас у безпросвітній теміні кімнати у нашій власній голові. Кімнати, яку, на відміну від сараю в Карпатах, ніхто не демонтує і не збудує на її місці щось нове.
