Бо холоду терпіти не можна
Я прогорнула тікток-відео з запитанням: “Що стало точкою неповернення в Вашому шлюбі, після якої Ви зважилися на розлучення?”. Прогорнула, і біс із ним. Тікток взагалі шкідливий для здоров’я.
А потім відгорнула назад і вгляділася знову в миготливі літери запитання. На задньому фоні дебелий рожевошкірий вуйко з залисиною монотонно і приречено рубав дрова. Пейзаж навколо нього був осінній, а він якогось дива вбрався у короткі шорти й майку-безрукавку.
А коли я остаточно вирішила розлучитися, була зима.
Не така люта, як цього року, але тим не менш, доволі таки “зимова” — з товстою кіркою льоду на дорогах, з заметіллю і пронизливим вітром. Кілька років підряд від жовтня до квітня я носила той самий демісезонний плащ і пару легких чобітків, а тієї зими витягла навіть пуховик і кошлаті “уггі”. Якщо холодно — треба втеплюватися, холоду терпіти не можна, правда?
Того дня я відвозила дитину в садочок, а чоловік відсипався перед роботою: йому було на чотирнадцяту годину. Ми з донькою довго вовтузилися перед виходом, натягуючи на себе шапки-куртки-рукавиці, а його, вочевидь, наш гамір розбудив. Тато з лінивою посмішкою виповз з ліжка, недбало полоскотав малу в носик, і, позіхаючи, рушив назад спати. На прощання кинув мені, не озираючись:
— У тебе там колесо спускає, я бачив. Поїдь залатай.
Відколи у нас стало дві машини, він якось так одноосібно вирішив, що про “свою” я мушу піклуватися сама.
— У мене сьогодні завал на роботі буде. Можеш ти за мене з’їздити?
— В сенсі, коли мені їхати? Після моєї зміни шиномонтаж зачинений!
— Перед зміною. Зараз ще тільки восьма ранку.
— А відпочивати мені коли?
Часу на сутички не залишалося — треба було бігом відвозити доньку в садочок і сідати за роботу. Плюс не забути сплатити рахунки, закинути в машинку прання і поставити варитися курячий бульйон на вечір.
Про колесо я вже майже забула. Зранку як вийшла, то дійсно помітила, що моя старенька малолітражка трохи “кульгає”, але до садочка і назад додому вона мене відвезла добросовісно, тож цю проблему я вирішила відкласти на пізніше. Півдня крутилася, наче на пекельній каруселі: здавалося, ще трохи — і вибухне або ноутбук, або я.
О тринадцятій прокинувся з будильником чоловік і, незважаючи на мороз і легенький снігопад, пішов на балкон пити свою “ранкову” каву. Кілька добрих хвилин ліниво витріщався в нікуди, потім зацікавлено присвиснув:
— А ти диви, як воно вже спустило, то твоє колесо!
Чорт забирай. Колесо.
Я насилу відірвалася від списку завдань (“зробити — викреслити, зробити — викреслити”…) і собі побігла на балкон подивитися на запарковану навпроти будинку машину. І правда спустило ще більше, а хай же йому грець.
— Ти точно не зможеш заїхати на шиномонтаж перед роботою? Поміняємося тоді машинами.
— Та ні, куди! Мені вже бігти треба, — чоловік квапливо заковтнув рештки кави і понісся повз мене до ванної чистити зуби.
Довелося, як то кажуть в корпорації, переглянути свої короткострокові пріоритети. Першим ділом я подзвонила до нашого “сімейного” автомеханіка, що мав гараж неподалік.
— Колесо? Пані люба, так, може, його просто підкачати треба, нащо вам до мене їхати? Давайте он на заправку, там всюди насоси безкоштовні! А мене і так на місці нема, я тільки завтра буду, якщо треба.
Слушно — нащо їхати до механіка, якщо “може, просто підкачати треба”. Заправка знаходилася в трьох хвилинах їзди від дому. Я попередила колег, що відключуся на обідню перерву, накинула на плечі пуховик — снігопад густішав — і понеслася до машини. Чоловік брився у ванній і щось в’яло булькнув мені вслід, але я вже того не чула.
Інструкція до насоса на заправці була простіше нікуди, але з одним малесеньким нюансом. Ніде не дали жодних вказівок, куди вставляти його чудодійний компресорний шланг, якщо ковпачок клапана на колесі не розкручується — бо він, не знаю, замерз?
Я пробувала в рукавицях і без. З вологою хусточкою і сухою. Я його тягла, смикала, гладила і благала. Я вже була ладна його гризти зубами, але успіху це, на жаль, не гарантувало.
На заправці було порожньо. Хвилин сім довелося чекати, доки з-за печі з сосисками для хотдогів не з’явилася крихітна, на вигляд удвічі за мене молодша працівниця. Я мимоволі уявила собі, як ми удвох вовтузимося навколо мого ковпачка, і стомлено зітхнула. Запитала, чи є ще хтось, хто може допомогти накачати колесо.
Потім ще кілька довгих хвилин ми бездумно витріщалися одна на одну в очікуванні на її колегу. Сніг за вікном розігнався в хурделицю, рум’яні сосиски жваво крутилися на своїх металевих рожнах. Навколо ні душі, лише моя припорошена заметіллю автівка самотньо тулилася до насоса.
Врешті з’явився мій рятівник — тихий, вусатий і сіролиций. Мовчки вийшов зі мною в хуртовину, навіть не прикривши голови, і нагнувся до колеса. Одним непомітним рухом зняв ковпачок — як? як він це зробив? — встромив шланг компресора в клапан і несподівано завмер.
— Так у пані тут колесо пробите, я пані нічого не накачаю!
— І що мені тепер з цим робити?
За дві години треба було забрати дитину з садочка.
— Воно спускає так, що пані ним уже нікуди не доїде. Мусите, мабуть, евакуатор…
— Та ви знущаєтеся!
Я мала повернутися на роботу десять хвилин тому. Очікування на евакуатор розтягнеться на години.
Сіролиций прагматично зітхнув і знову замовк, я ж гарячково міркувала, що вдіяти. На годиннику чотирнадцята двадцять — а отже, чоловік уже заступив на зміну і на телефон не дивиться. В екстрених ситуаціях належить дзвонити до його боса, але навряд чи спущене колесо — це достатньо вагома причина для такого дзвінка. “Сімейний” механік теж недоступний, тільки завтра, він сказав. Що ж робити? А що ото там за вивіска?
Сіролиций вже був на півдорозі назад до будівлі заправки.
— Пане, заждіть, будь ласка! — гукнула його я. — А що там таке, чи, бува, не автосервіс?
— Автосервіс, — байдуже підтвердив дядько. — Тільки вони без попереднього запису не беруть, і ціни в них, як з космосу.
— Без різниці! Доштовхайте мене туди!
— В сенсі? — отетерів сіролиций.
— Ви ж бачите, як воно вже спустило, я не проїду з таким колесом і пари метрів! Доштовхайте мене, будь ласка, я заплачу! На мене дитина в садочку чекає, забрати більше нікому!
Дядько ще раз зітхнув, але покірно прилаштувався ззаду автівки, я ж гайнула за кермо. Навколо нас вирувала хурделиця, на шосе неподалік гасали туди-сюди “здорові” машини. Ми з дядьком повільно повзли крізь сніг до вивіски автосервісу, руки і ноги в мене трусилися: чи то від стресу, чи від холоду. Химернішої пригоди на цей день годі було уявити.
На парковці незнайомого автосервісу виструнчилися самі автівки “преміум-класу” — усі чомусь агресивно-чорні, лискучі й хромовані. Навіть сніг соромився до них прилипати. Моя пошарпана срібна “конячка” на їхньому фоні виглядала навіть не бідною родичкою, а якимось абсолютно інорідним, інопланетним створінням.
Я увірвалася на рецепцію, де за стійкою перелякано кліпали двійко молодиків у чорних костюмах з білими комірцями сорочок (майже як пінгвіни…).
— У мене пробите колесо, потрібна термінова допомога.
— Я перепрошую, — делікатно кашлянув один з пінгвінів. — У пані на котру годину резервація?
— У мене немає резервації, але є машина, якій потрібно терміново залатати колесо. Будь ласка, допоможіть, я дуже поспішаю!
— Вибачте, але ми нічого не можемо…
— Гаразд! — шалено гаркнула я і пінгвіни принишкли за стійкою. — Я викликаю таксі і їду звідси. Ось ключі, записуйте мій номер телефону і подзвоніть, коли машина буде готова! Зарезервуєте для мене годину на ваш розсуд.
— Пані, пані, ні, заждіть, будь ласка…
Я досі гублюся в здогадках, що мені тоді допомогло. Мій войовничо-розхристаний вигляд? Перспектива тримати непрезентабельну автівку на їхній вихолощеній парковці? Нахабно-наказовий тон, який мені з натури геть не властивий і якого я вжила лише тому, що була украй знервована?
— Присядьте, пані, зробити Вам кави? Зараз подивимося, що можна зробити.
Пінгвіни не підвели: сорок хвилин потому мій старенький “Сітроен” був знову чотирилапий і не кульгавий. За ці сорок хвилин я встигла настрочити повідомлення доньчиній виховательці і директорці дитсадка — з попередженнями, що я буду пізніше, ніж зазвичай, але обов’язково буду. Усі повідомлення були прочитані, мене запевнили, що дитина в порядку, не плаче, і чемно чекає на маму.
Також за ці сорок хвилин я встигла настрочити з десяток емоційних повідомлень до адресата “Чоловік”. Жодне з них прочитане не було.
Добре, що я тоді, вибігаючи з дому, схопила пуховик, а не демісезонний плащ, але шапкою і шарфом таки знехтувала. За це довелося розплачуватися того ж вечора колючими будяками в горлі і сталевим обручем навколо голови.
Хурделиця не вщухала аж до наступного ранку, мансардне вікно в нашій з дитиною спальні вкрилося товстою сніговою ковдрою. Я довго лежала без сну, слухаючи скрип сніжинок і завивання вітру, і котроїсь миті чітко усвідомила, що завтра я таки подзвоню адвокатці з розлучень, яку нагуглила тиждень тому. Що у мене більше немає сумнівів в тому, чи я хочу це зробити.
Бо коли тобі холодно, то треба втеплюватися. Холоду терпіти не можна — а тим паче, у шлюбі.
