Яблуко розбрату – Македонія – може стати плодом благоденства та щастя, якщо туманна перспектива Великої Югославії буде втілена в життя. Саме таких поглядів дотримується політичний кореспондент паризького видавництва «Temps» в місті Софія, який вірить в прихід Великої Югославії, що має об'єднати усіх південних слов'ян, включно з македонцями та болгарами. Як він зазначає, першою ознакою солідаризації південних слов'ян стало створення Королівства Сербів, Хорватів та Словенців, яке ґрунтується не тільки на політичній потребі, але й на спільному расовому походженні цих народів. Він обережно акцентує увагу на тому, що федеративна держава не може бути побудована штучним чином, оскільки для такої конструкції «передбачається взаємна згода, й разом з тим ще духовний розвиток з високою політичною свідомістю». Федералізована держава більше, ніж будь-що, вимагає «глибокої поваги до віросповідань, так само як до толерантності та лібералізму». По суті, це «Ліга Націй в мініатюрі, й в цьому сенсі вона найкраще ручається за перспективи великої Ліги Націй, дотримуючись тих принципів, по яким мають жити подібні суспільства». Нам казали, що розгляд принципу федерації зможе прибрати македонське питання як pons asinorum [тобто ознаки, доказу – прим. пер.] політики, яка завжди зводила нанівець будь-які чесні намагання балканських миротворців. І як важливий факт, Королівство Сербів, Хорватів та Словенців має ознаки того, що дух федералізму досягне свого тріумфу, й в цій же парадигмі Великої Югославії Македонія може знайти свою справжню самостійність, бо в такому разі вона перестане бути кісткою чвар між сербами та болгарами.
Кореспондент «Temps» застерігає нас від надмірного оптимізму, але досі запевняє, що є багато причин сподіватись на краще, підкреслюючи, що Македонія «більше не є об’єктом завоювань сили болгарської зброї». Нам сказали, що «два неприємних випадки [маються на увазі Друга Балканська та Перша світова війна – прим. пер.] відучили їх від експансіоністської політики», й тому вони усвідомили пагубність свого егоїстичного втручання в македонські справи. Це помітно на прикладі того відомого факту, що в нинішньому болгарському уряду нема жодного македонця, хоча минулі кабінети мали одного чи навіть декількох македонців в своїх списках. Окрім того, це свідчить про політичну обережність, але кореспондент «Temps» підкреслює те, що усі попередні методи взаємодії з Македонією були відкинути та засуджені болгарською громадськістю.
«Кожен болгарин сприймає заходи болгарського уряду в Македонії як дуже жорсткі та неправильні, такі як декрет про мобілізацію македонців 1916 року, що був виданий як тільки країну захопили. Болгарія розуміє, що найгірше зараз, що вона може зробити, це спробувати по-старому розв’язати питання, через яке вона двічі ледь не загинула. Більше того, Болгарія знає, що продовження подібної політики буде йти врозріз з ідеалами гармонії між югославами Балкан, які перебувають на вершині своєї популярності та поваги».
Якщо повернутись до Сербії, то інформатор подає дві контроверсійні точки зору на проблему Македонії. Одні вважають, що Македонія буде втраченою для пансербістів, отже в такому випадку вона буде прийнята з дуже обмеженою автономією в рамках Югославії. Другі вважають, що устрій держави будуватиметься на федералізмі, а тому Македонії слід надати право на самовизначення, як й іншим югослов’янським країнам. Ця невідворотна тенденція стосується також словен, хорватів та боснійців, бо, зважаючи на те, що вони самостійно добилися свого визнання, буде нелогічно відхилити це саме визнання для македонців, і тут ми читаємо: «Хоч би як там не було, навіть якщо принцип федерації на практиці усе ще буде очікуватись, Югославія офіційно зобов’язана умовами конвенції про захист меншин та надання культурної свободи, будучи під наглядом Ліги Націй. Навіть при умові, що в результаті цього обов’язку зародиться парламентський уряд та загальне виборче право – немає сумнівів, що молода Югославія наскрізь просочена духом лібералізму – Белград та Софія поступово зрозуміють, що Македонія, яка раніше стикала їх лобами, є інструментом для того самого примирення, до якого треба прийти за допомогою відповідної політики. При таких умовах важливо сказати, що македонська еміграція до Болгарії може мати великий вплив на результат цієї політики. В сучасній Болгарії нараховується близько 200 000 македонців, які стали біженцям протягом останніх десятиліть, встигши організуватись тут в стійкі асоціації – Македонські братства. Щомісяця ці союзи відправляють свої делегації до Софії, де вони зустрічаються зі своєрідним македонським «парламентом», який керується виконавчим комітетом. «Парламент» цей був скликаний в листопаді 1920 року в Софії, й з того разу він не проявив жодних антисербських настроїв. Однак разом з тим делегати не приховують факту, що ідея македонської автономії в рамках Югославії цілком можлива. Ми вже побачили, що болгари не проти цього; і словени з хорватами не мають вибору, окрім як підтримати домагання македонських делегатів через спільну долю, а також тому, що це зміцнить їх позиції в самій Югославії. Отже, останнє слово за Сербією. День, коли Белград дозволятиме македонцям, проживаючим в Болгарії, повернутися назад до своїх домівок – і мені казали, що кожен 6 з 10 зробив би це негайно – та визнаватиме їх культуру й демократичні свободи, стане кінцем існування македонського питання, яке так бентежило слов’ян. Тоді в Софії більше не буде ні Македонського виконавчого комітету, ні братств».
