Так склалося , що мені пощастило попасти на свою рідну Донеччину. Мій добрий товариш-місцевий депутат, бізнесмен а при цьому волонтер, кожен місяць возить допомогу нашим військовим. Я довго просила його взяти мене із собою. Мені хотілося побачити хоча б одним оком ,край, де я навчалася, куди я вийшла заміж та прожила досить щасливе життя довжиною у тридцять років.
І от я дома. Навіть запах інший ,ніж на Франківщині, не дивлячи на те що тут інтенсивно ідуть бої, пахне чадом та порохом, а повірте мені тут дихається по іншому. Можливо це тому ,що останнім часом я часто скучала за домом. , Минуло майже два роки, як мені довелося покинути домівку. Ті самі терикони, та дорога по якій я кожного дня їздила на роботу, лише обабіч дороги обгоріли руїни багатоповерхівок. Покровськ нас зустрів ,я б не сказала, що привітно, але із своєю специфічною дорогою , до слова сказати вона ще й до війни бажала кращої долі ,дорога я маю на увазі. І звичайно ж на пів зруйнованою автостанцією. Тут хлопці залишили частину вантажу і мене в тому числі- на два дні, а самі поїхали в наступний пункт призначення. Людей щоб дуже багато ходить по вулиці, я б не сказала. Але і не кіпішували і не істерили , коли почалася тривога. І все так як і раніше доброзичливі, та відчайдушні і вірять що все таки настане кінець цій триклятій війні.
Добре ,що командиром батальйону ,куди привезли груз волонтери, був мій колишній клієнт. Хоча ,який там колишній, у мене колишніх не буває. Так от назвемо його Василь. Коли я запитала його, чи можу я потрапити до Курахове чи до Вугледару . Василь відповів, що не бажано туди їхати .Але все ж таки допоміг мені потрапити до своєї домівки.
Так от другий день почався із повітряної тривоги . Там до речі повітряна тривога постійно. Але комунальники Курахове працюють не дивлячись ні на що. Люди розбирають завали ,прибирають сміття. Бо перед війною наше містечко славилося своєю чистотою та охайністю, а ще розами і газонами квітів біля ,,Білого дому”, як ми його називали. Тепер там багато руїн і вибитих шибок. Замість скла -фанера, дошки …Ну одним словом , не Ніцца і не Коломийські бруківки. Пересічні люди є ,але менше аніж в Покровську.
І от нарешті Вугледар, дякуючи моїм друзям-військовим.
Вугледар звучить зовсім по іншому, чим міста, які ми проїздили. В той ранок була вітряна погода і город скрипів, як старий дід, горілим і рваним залізом, шипів повітрям, наскрізь продуваємими вибитими шибками багатоповерхівок. І гримить звуками артилерії, та та зривами. Все це настільки болюче віддається в моїй душі, що не має слів вимовити про ту біль і злість ,що розриває серце. І хочеться кричати від відчаю, тому засранцю ,у якого в штанях 20 грам ковбаски і зависока самооцінка :,,Хто тобі дав право паплюжити життя мільйонів людей, хто дав тобі таке право-кому де жити і помирати, хто дав право руйнувати наші домівки- твої амбіції чи ,що? А можливо ти вважаєш себе великим всемогутнім Богом і ти вважаєш що маєш право вирішувати ,якій нації вижити. “ Людей не видно і їх можна почути і побачити під землею-у підвалах. Дякуючи моїй професії і тому ,що я працюю в більшості із військовими , чим із цивільними , з їх допомогою мені вдалося побувати в моєму домові. Вікна були заколочені фанерою із вікна на кухні виглядала труба буржуйки. Як сказали мені хлопці- це єдиний будинок, куди мало попадають осколки, він як заговорений. Але коли я зайшла в середину свого будинку, моє серце кров’ю облилося. Я його будувала своїм дітям, плитку в кухні клала своїми руками. Ви не повірити ,це настільки болюче видовище, що його не передати словами. Лише сьогодні я зрозуміла, що знову доведеться все відбудовувати, як і в 2016 році доведеться починати все з нуля.
І у мене сьогодні ніяк не йдуть думки про тих людей котрі не виїхали та залишилися в дома .Як би складно не було: цілодобові бомбування, обстріл артою, як говорять мої хлопці. Але вони живуть там в зруйнованих будинках. І знаєте, що найголовніше, вони не звинувачують нікого, в тій ситуації що є в їхньому житті-лише війну. От і виявляється ,що ті хто не жив у підвалі, або у напівзруйнованому будинку , судять цих людей. Повірте це два різних світи- Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Хмельниччина, та схід нашої рідної України. Мабуть настав такий час , що потрібно писати чесну і справжню історію життя цих людей, а не видуману. Бо коли читаєш наших горе журналістів , там стільки перекручених фактів. Але зрозумійте, коли ми хочем побудувати щось нове, краще аніж було раніше, то ми повинні позбавитися нашого совкового мислення.
