Чому ми так боїмося побачити себе справжніми?
Майже двадцять років тому я написав притчу «Ілюзії впійманого вітру». Тоді світ був іншим. Не було тієї влади соціальних мереж над нашою свідомістю, штучний інтелект не втручався в наше повсякденне життя, а люди ще не навчилися настільки майстерно створювати свої цифрові образи.
Але сьогодні, перечитуючи написане, я зловив себе на дивній думці: змінився світ, змінилися технології, змінився я сам, але людські ілюзії залишилися майже незмінними.
Ми, як і раніше, прагнемо здаватися кращими, ніж є насправді. Шукаємо любові, але іноді закохуємося у власне уявлення про неї. Прагнемо свободи, водночас будуючи навколо себе невидимі стіни. Хочемо знати правду, але далеко не завжди готові її прийняти.
Сьогодні для цього навіть не потрібно особливих зусиль. Достатньо правильно обраної фотографії, кількох вдалих слів, красивої історії про власне життя. І ось уже народжується ще одна версія нас самих — можливо, привабливіша, успішніша, щасливіша. Але чи справжня?
Іноді мені здається, що найбільша небезпека ілюзій полягає навіть не в тому, що ми обманюємо інших. А в тому, що поступово починаємо вірити у власний обман.
Є речі, які з роками втрачають значення. А є запитання, які з віком стають лише гострішими.
Чи знаємо ми себе справжніх? Чи живемо власним життям? І чи вистачило б нам сміливості прожити його ще раз — нічого не змінюючи?
Я вирішив опублікувати цю притчу такою, якою вона була написана багато років тому. Без спроб пристосувати її до сьогодення. Нехай кожен читач сам вирішить, наскільки вона актуальна тепер.
Ілюзії впійманого вітру
Людина постійно обманює саму себе. Вона створює образ власного «Я» — і під нього ж формує навколишній світ. Маленький всесвіт. Тиху гавань, у якій почувається безпечно, де можна сховатися від бурі й негоди. Встановлює звукоізоляційні склопакети на вікна. Тоноване скло в машині. Капелюх, темні окуляри, піднятий комір.
Можливо, здатність творити ілюзії — вшита в саму людську природу. Як необхідний інструмент адаптації до реальності.
Ілюзії вічної молодості, густого, розвіюваного вітром волосся. Ілюзії шаленої любові, втягнутого живота, розумних промов, значущості, популярності — чи навіть безсмертя. Усюди. У кожному з нас.
Пам’ятаю, як у дитинстві ми з батьком посеред поля запускали на грубій рибальській жилці целофанового повітряного змія з довгим червоним хвостом. І хоч з того періоду майже нічого не збереглося, дуже чітко пам’ятаю відчуття — впійманого вітру.
У дітей немає ілюзій. Усе для них — справжнє, усе — на повному серйозі. Вони щирі, спонтанні, не обмежені жодними умовностями. Лише з дитячою логікою та незашореним мисленням можна зрозуміти справжню суть буття й свідомості.
Щодо народження дітей — ілюзій не залишилось. Діти народжуються тільки з любові. Не з циклів, овуляцій чи біології. А саме в мить найвищої концентрації взаємного почуття, потягу, єднання. І, мабуть, у той момент Бог нарешті бачить гідну пару для нової душі — ту, що буде пестити, берегти, любити. Навіть якщо це була коротка зустріч чи несподівана пристрасть до трохи втомленого подружжя. У цьому немає значення тривалість стосунків чи історія — важить лише той шалений момент, коли усе спалахує з такою силою, що десь у незбагненній системі вимірювань стається магічне перевищення порогу. І тоді починається нове життя.
У гонитві за ілюзією вічного кохання дехто розриває себе на шматки. Причому — нерівні. Кожен шматок селиться в окремому світі. І скільки цих шматків — стільки й паралельних світів. У кожному з них проживається окремий фрагмент життя, за окремим сценарієм, у новій ролі. Вони ніколи не перетинаються. Бо не можуть. Бо це небезпечно. І якщо, не дай Боже, ці світи накладуться один на одного — не загине лише один із них. Вони взаємознищуються.
Щасливий той, хто врешті-решт усвідомив: люди бачать його зовсім не так, як він уявляє себе в їхніх очах. Той, хто живе в гармонії із собою — в єдиному світі, хай навіть вигаданому ним самим. Хто не розриває себе на частини й не розпорошує життя на дрібниці. Хоч і перед ним завжди постає дилема: чи відповісти ствердно на питання: «А хотіли б ви прожити наступне життя так само?» Чи сказати «ні» — і зачини́ти двері навіть перед цією, останньою ілюзією — ілюзією впійманого вітру.
Від автора
Ця притча увійшла до моєї книжки «Ілюзії впійманого вітру».
Якщо після прочитання вам захочеться запитати себе, які ілюзії ви досі бережете, а від яких уже настав час звільнитися, — значить, написане двадцять років тому не втратило свого сенсу.
Андрій Єлісєєв
Цю книгу можна придбати на Amazon: https://www.amazon.com/dp/B0F9Q2ZWRC
