З усіх варень на світі він найбільше любив вишневе.
У ньому було щось незбагненно рідне —
ніби аромат спогаду, що прокидається десь у найглибшій частині душі.
Мама колись розповідала:
коли носила його під серцем, її мучив сильний токсикоз.
Але мусила щодня йти на роботу.
І щоб не знепритомніти, смоктала сушені вишні.
Темні, терпкі, липневі.
Можливо, тому любов до вишень проросла в ньому ще до
народження.
І кожного літа — середина липня була святом варення.
У квартирі стояв такий запах, що навіть під’їзд дихав вишневим ароматом.
Коли варення закипало, на поверхні з’являлась пінка —
біло-рожева, мов пелюстка від першого кохання.
Її знімали в окрему тарілку.
І він чекав.
Терпляче.
Не просив.
Бо знав: ця пінка — як довіра.
Її не можна було вимагати.
Треба було просто бути поруч.
І вчасно підійти.
Тепер він дорослий.
Варення вже рідко варять.
Але коли в повітрі з’являється запах вишні —
повертається мама.
Тиха.
Сильна.
І з ложкою любові в руці.
Дотик душі:
Дитинство — це коли любов пахне вишнею.
І ти чекаєш не смаколика — а маму.
Останній штрих:
Пінка — це вершина тепла.
Її дають тим, хто любить і вміє чекати.
Це одна з притч з моєї книжки «Притчі на дотик», опубліковану на Амазоні: https://www.amazon.com/dp/B0FBNYKN24
