Елегія золотих епох. Книга Звіра

Передмова

Коли у серединному морі, що не окуті жодними берегами, долею та нагодою творилися острови, до яких не ходять жодні човни, та всі знали, що на краю світу є колодязь, чиї води дарують безсмертя і силу, і взагалі-то земля волею наднебес перекидувалася чи на епохи суворих царів з мечами та жорстоких і таємничих людей чарів, чи на епохи, коли мандрівники обурювалися на богів землі через те, що ті вкрадали міста їхнього дитинства та виходили у далекі завимірні подорожі, аби дошукатися оніксових замків отих богів, а у кожної гори — як, до слова, і у всього іншого, була своя хазяйка, славнеє слово phantasy (а писали його саме так, бо дійшло те до нас з глибокої старовини, та промовляли твердо і з гідністю!) розуміли «уявою» і запрошенням до мандрівки приватним декадентним світом країни снів — і це казання із тих часів.

Одразу запевнимо: герой, бо він мандрівник, та й такий, що пройшов аж три океани, і про декотрі його подорожі складали окремі легенди та міти ще за його життя, од початку історії, як те бувало з ним часто, встряг у ту ще халепу, бо свого часу не дослухався прохань жерців. Вийшов в море, в яке тамтешні островетяни просили нізащо не ходити, потрапив в шторм. І човен, і команду там втратив, дивом вижив. А що було далі — старий крук, хто багато відав, розказав пташиною, а гад, хто був іздавна його товариш, за ним записав зміїною. Дещо і дещо із цього бачили, чули самі. Дещо і дещо — чутками, правильними питаннями дізнались від інших свідків. Могли додумати. Пророк те писання вичитав, жрець попрохав поправити і завірив. Історик… Затвердив, але частково. Кілька поетів доповнили, аби було красивим. Кілька авторів додатково відредагували, угрупували, аби читалося. Що отримали в результаті — те назвали зібранням із п’яти книг, і це перша з них.

Книга звіра

Розділ перший. Земля, що не знає війни

До воріт мармурового міста Адрахім наблизився з мечем у руці, і вітав вартових: «Ме-лєм зурва», та, зустрівши нерозуміння, мовою сусіднього острову говорив: не ворог, а мандрівник, прийшов з моря, а, як з відрадою побачив: «цю — знали», і тією ж мовою поясняв. Його човен розбився об скелі, команда загинула, а сам він вже кілька днів майже нічого не їв, і запаси води вже скінчились. Важко сказати, в чому саме йому сьогодні поталанило: чи то вартові нудьгували, і їм було цікаво послухати отого дивака з мечем та в лахміттях, чи то в порядках міста взагалі прийнято тепло зустрічати усякого, хто назветься мандрівником, чи Адрахімові хоча б іноді посміхалась доля — але за розповіддю затримався він достатньо, аби його перебив смаглявий паж. Тільки-но хлопчина підбіг до брам, де стояли і обидва вартових, і допитуваний — ті двоє низько вклонилися, а хлопчина запросив здивованого мандрівника з собою. Якраз в цей же час султан вийшов на прогулянку, і його паланкін проносили коло брами. Тож, султану стало цікаво, кого там допитують вартові.

Здивований й справді несподіваною вдачею, Адрахім пройшов до паланкіну, і султан, розодягнений в біле, з шикарним перснем з великим рубіном на вказівнім пальці правиці, щиро привітав гостя та питав, хто він такий й звідки. Запропонував келих сторічного вина, пригощав кисло-солодкими великими зеленими ягодами винограда, розсівся на подушках з червоних та бузкових шовків та приготувався слухати захоплюючу історію невідомого мандрівника, що той лише в одних лахміттях, однак з напрочуд добрим мечем та пасуючиму тому розкішними піхвами, інкрустованими двома смарагдами.

Адрахім чемно кланявся та дякував за їжу та вино, розповідав про минуле та свій довгий шлях. Бував він купцем та солдатом, бував мореходом, доводилось і корсаром. За життя багато помандрував. Сирота з малих літ, після смерті матері в дитинстві жебракував, і виховувався здебільшого зграями вулиць. Вулиця привчила його що у Смерті не перепитують, і, відповідно — правильним словам та справам, розумінню, коли можна піти домовлятись, а коли все ж-таки — піти проявити силу. Розказував про свій дім у великій землі за трьома океанами, і що там в нього не те, щоби є палац, але маєток не гірший за деякі із бачених на життєвому шлясі замків, і той маєток він збудував на власні кошті, добуті потом та кров’ю — коли своєю, коли ворогів, не без того. І що на свої ж гроші в рідному місті він побудував храм на честь бога, якому до того слугувала лише його покійна матір, і служіння її зводились до тихих колискових молитов надвечір та сором’язливої подяки за їжу, прихисток та життя сина, і маленької, складеної для втіхи малого історії про відчайдушну команду якнайсправжнього небесного човна, і як той човен крізь шторм та грози вертався ніччю після тяжкого бою до рідного порту посеред хмар, і бізань-щогла у нього була розтрощена, а на ледь-вцілілім уламці фоку лишилось останнє, в дірках вітрило, і гребці із піснею на вустах налягали на весла, та відштовхувалися від штормового повітря, і спосилали птахами звістку у любий дім — і по її колисковим найняті до збудованого храму мудрі жерці склали справжні ритуали, таїнства та проповіді, аби з усієї гідністю славити того бога перед народом. Ще говорив, що вдома на нього чекають люба дружина та кмітливий і сильний син, і не бачив сім’ю вже добрячі роки — з того самого дня, як відійшов у мандрівку морем, аби вийти за океан. І був здивований, коли за океаном знайшов іще океан, і ще — а разом з океанами — нові острова та країни, і чим більше знаходив нових земель, тим більше віддалявся від дому, і все менше було можливості отримувати звідти бодай одну звістку, як і надсилати звістки про себе рідній серцю родині. І так рушав морями та океанами, островами та країнами, поки одного дня, попри попередження жерців землі, у якій гостив, не вийшов далі у путь. Відтоді — усе шкереберть: все почалось з отрути, котру принесла впіймана риба. Виглядала, пахла та смакувала вона добряче, але ж ой, небо — від тої риби загинули штурман і кок, половина гребців злягла безсилими, та й сам Адрахім занедужав, то ж думали повертати — але збилися з курсу, і ані порту, ані острова, з котрого кілька днів тому вийшли в море — ні, край, не знайшли, як і не було їх. А далі ніч, шторм, кляті скелі — і, ось, без команди, з уламками човна на березі, сам в лахміттях, але з вірним мечем, за три океани від дому, Адрахім знову у невідомій країні серед чужинців, і єдине, чого бажає — вернутись до своєї землі.

Султан цю розповідь слухав із зачудованістю у очах. Іноді — майже як дитина, плескав у долоні від захвату, іноді — горював та хіба що не рвав на собі тюрбан від відчаю за нещастя гостя. Але що він вирішив остаточно — і на чому наполягав — сьогодні Адрахім зістається в його палаці, і на його честь дадуть такий бенкет, який — в тому він запевняв — по всіх стрічених мандрівником островах та землях, по всіх країнах та знаних йому містах — Адрахім ніколи в житті не бачив, і всі будуть слухати його, безсумнівно, найцікавіші історії, і ледь не до третього після початку бенкета світанку прославляти його ім’я. Або навіть п’ятого. Такі мандрівники у Ґестарії ніколи досі не зустрічались, і таку подію варто відсвяткувати.

Адрахім чемно та трохи ніяково дякував за гостинність і щедрість, але перш за все б хотів відпочити: адже від моря до брам мармурового міста ще був тиждень пішого шляху, і оазиси йому зустрічались тільки на узбережжі, а далі — сама пустеля, дяка небу, хоча б, не обпалююча. І бажав би, якщо є можливість, аби слуги султана подивилися на його човен, і чи знайдуться тут люди, котрі б могли збудувати подібний. За грошима справа не стане.

На згадку про гроші султан тільки сплеснув у долоні, і запевнив гостя, що все зробить за власний кошт, і що гостю нема за що перейматись. І Адрахім повірив султанові, і султан радів зговірливості такого дивного гостя.

Певна річ, що Ґестарія мала в собі красу, яка б будь яким іншим днем зацікавила мандрівника, і, певна річ, що, не був би він настільки знесилений власною трагедією, то увесь день гуляв би її вулицями, роздивлявся б мармурові високі стіни, химерні дахи та напрочуд розкішні фронтони — і вирішив, що те буде, але іншим, наступним днем. Тим паче, що серед царів — і султан тут навряд чи виняток — був добрий звичай: розкривати дари потрохи, і нести їх під покровом, аби не водночассі, а поступово вражати розмаїттям багатств. Наразі від добрячого сторічного вина, кисло-солодкого винограда та щебетливих, немов романтична пташина, що співає для молодих ввечері, слів султана, Адрахім на тих оксамитових та шовкових подушках, у прохолоді неквапного паланкіна заколисався у сон, і спав міцно, в затишку та з відчуттям прихистку, і що зараз нема про що турбуватись.

Спав він стільки та стільки, і мари та мрії не гойдали турбуванням сон, і не спосилали мандрівнику міражі, одірваний від яких по пробудженні він сидів би тихо та сумно, а, натомість, бадьорий прокинувся у широкому, попід високим балдахіном золотих шовків ліжку, і бачив, що в глибокому кріслі коло трюмо вже принесена для нього нова одежа, пасуюча чоловіку, котрий пройшов такий довгий шлях, бачив та знав багато, і був із багатих, хоча б і його багатсво не з ним, а вдома за трьома океанами. На тому ж трюмо стояв графін з водою та золота миска з яблуками та персиками, і латунна миска, куди спльовувати кістки, і рушник в візерунках квітних шафранів, аби витарити руки. І на тих дарах гостинність султана не скінчилась, бо, поки Адрахім, все ще сидячий в ліжку під ковдрою вдоволений роздивлявся принесене, до кімнати пройшли дві смагляві красуні, одягнені лише у напівпрозорі шалі, попід якими виднілися тонкі та охайні золотаві ланцюжки між грудей, і принесли йому срібну, заповнену теплою водою ванну, та посмішками і жестами запросили мандрівника омитись.

Ще більше зніяковілий від настільки сердечного прийому, Адрахім все ж наважився запитати: чи зручно красуням з такою прикрасою, що вона закріплена на сосках — бо собі від того видовища пригадав недобре, та й такі місця, де з людини робили живий предмет. Обоє красунь посміхнулися, і одна лише змахнула долонею, а друга відповіла: 

— Так зручніше вказати до ліжка. 

І на те мандрівник зітхнув, одначе відмовив:

— Тая жінка у ліжці кращая, що запрошує до себе по волі, а не по смиканню ланцюга.

І обидві тоді між собою передивлялися, посміхались тихо, головами хитали, та, зітхнувши, погодилися — коли мандрівник те просить — тую «прикрасу» зняти, принаймні на той час, що з ним. А потому запросили до ванної, і він дозволив красуням себе омити, сидів у ванній, їв виноград та персики і споглядав у велике, без ані ґрат, ані скла вікно на повний мерехтливих білих, жовтих, зелених, сапфірових та червоних зорь лазуровий вечір, і ніжні долоні красунь торкались стомлених його плечей, і серце його втішалось, що бодай хоч на трохи доля знов посміхнулась йому. І одна красуня — та, що перша, заговорила з ним, його омивала, а інша ніжила. І та, що його омивала, назвалась Літарою, а друга, яка втішала — Нерінею. За розмовою під час омивання він дізнався, що виділили йому не аби яку кімнату, а палати султанового сина, котрий давно загинув, і, серед усіх найвродливіших і найніжніших жінок Ґестарії не знайшлось тієї, котра стала б султану новою королевою та змогла би подарувати йому нового нащадка. Але Літара просила про те не розпитувати султана, а Неріна запевняла неперейматись та користуватись гостинністю.

Розодягнутий у чорні одежі принца, котрий словом та справою здобув владу над гадами та керував круками, з мечем в інкрустованих двома смарагдами піхвах на оксамитовому рудому поясі, разом з Літарою та Нерінею, Адрахім зійшов до бенкетної зали султанового палацу, і там вже зібралась безліч гостей — як і з багатих людей Ґестарії, так і бідних, як палацових вельмож, так купців та робітників, і чашники розливали вино по чашам, одягнуті у напівпрозоре, з брязкочучими серіжками, юнаки милували око запальним танком під веселі співи оголених, лише з сріблястими браслетами, що на тих, на подив мандрівника, закріплені маленькі латунні дзвоники, на зап’ястках та щиколотках, та зі вже знайомими ланцюжками з-поміж грудей дівчат, і акомпанували співу та танцю флейтисти з арфистами, і усі, а особливо підвівшийся з головного місця за довжелезним столом султан вітали радо та голосно зійшовшого в залу мандрівника.

Адрахіма запросили сісти навпроти султана, і, султан, як побачив, що той тримає долонь Літари, а Неріна лине до його плеча, та ще й на додаток обидві полишені їхніх «прикрас», дозволив обом красуням сісти поряд із гостем. Питав, чи подобаються йому танці та співи, і чи гарна музика — і Адрахім з чемності відповідав, що, бачить небо, такої гостинності — скільки і де бував — а ніде, окрім дому, не згадує. А потому султан питав: а що ж то були за слова такі, що ними Адрахім вітав вартових.

— Ме-лєм зурва?

— Ну так, власне.

Ще більше зніяковілий — бо це ж треба вказати вельмишановному султанові, що той у житті щось не знав, гість отпив вина та вів мову. Казав, що це слова привітання мовою усіх мандр, і що куди би ти не прийшов, якщо вітаєшся «Ме-лєм зурва», то даєш усім зрозуміти: ти втомлений, і пройшов дуже великий шлях, і тепер радієш: «пітьма зійшла», бо те і значить оті слова. І ще більше серце мандрівника радіє, коли у отповідь чує: «Хеґаль — Еґалі», що значить «великим зробиться тут твій дім». І що те все слова пісні — пісні дуже простої, але чи не єдиної, а то й останньої, що зберіглася од тих часів, коли світ людей тільки-но зотворився, і для всіх смертних всюди мова була єдина. Тож мандрівники і вітаються словами з неї.

Султану така історія сподобалась, і він запитував, а чи не стане мандрівникові складним от просто зараз, якщо йому дадуть перо та пергамент, написати слова тої пісні, та пояснити їх, аби передати її співачкам, і щоб ті заспівали для нього?

Султанова воля є султанова воля, тож Адрахім зробив, як просили, і передав тоді співачкам пергамент з текстом:

«Ме-лєм зурва,

Хеґаль еґалі,

Думу — Дінґір,

Урсаґ — Луґаль,

Е-не наґ тіль:

Ґен мі дім сілім,

Ба нам-тіль лу,

Кєше даґаль!», і пояснював, ще більше зніяковіло, що те значило: «Зійшла пітьма, і постав, освітившись, твій дім наче сонце на небеснім престолі, і новонароджене дитя посміхається ніби бог, а героїв вітають як королів, тож юнкам і юнакам час пити і веселитися, і славити в тім любов, і вітати життя у танку життєтворення — щоякнайзаповзятіше, і щоб по наступному ранку їм важко було те згадать». І співати це треба тричі, або поки не наспіваєшся, аби почуло те навіть небо. Також — коли стрічають знайомий мандрівний човен — і проводжають. І тоді бачив: декотрі із юних співачок трошки почервоніли, і багато хто інші, а особливо султан, сміялися, що, певне, коли мандрівники отак вітають одне одного, то вони точно знаються на добрячому відпочинку, та один з юнаків питав навіть: «То ж що, виходить, моє ім’я на мові мов означає ‘Герой’?» — і радів, що аж сяяв, коли Адрахім казав: «Так». А далі султан просив, аби арфисти з флейтистами підлаштувалися, а співачки співали пісню вітання мандрівника — і під веселий та дзвінкий спів люди пили та славили життя та нагоду жити і веселитися — і, так чи інакше, мандрівникові з того робилося тепло в душі — бо такі співи і дійсно нагадували про добрі часи мандрування між островами і землями, морями, і трьома океанами — і ночі на найсвятковіших островах.

А як пісня скінчилася, і скінчилася ще раз, і проспівали тричі, султан знову звертався до мандрівника, і казав що той все розповідає про різні мандри, а гостинність Ґестарії порівняв з домом — та питав зібравшихся на бенкет людей, чи бажали б вони послухати про дом Адрахіма, і люди, з плескотом у долоні та з шумною радістю відказували, що так.

І Адрахім, у чужому палаці, де ще й помічав трохи дивні порядки гарему, в просторній залі, де затишок лазурового вечора освітлювався свічками по стінах та люстрами попід стелею, в оточенні незнайомих, однак напрочуд привітливих до нього людей, котрі ще й ось так, навіть коли і до нього про те не знали — привітали його як потрібно вітати мандрівників, розповідав про дім за трьома океанами. Що раніше то було сіре місто дощів та холоду, і не говорили там, а радше лаялись, і жебраків було там більше, аніж багатих, а єдина школа для багатьох — то школа закону вулиць, а за родину багатьом, і йому, стали дитячі зграї. Але було так на дні його дитинства та юності, а тепер, по днях зрілості — хто б не спитав про те місто, йому розкажуть, що спілкуються там тільки мовою співу, і дощ там лише тоді, коли бажаєш собі романтичний сум, і нема там холоду, бо у всіх є прихисток, і нема там злоби, бо всі вдоволені. А якщо хтось заплутаний у думках та відчуває скруток, то може піти до храму мудрих жерців, і ті розкажуть заплутаному казки та історії божества, якому за мальство Адрахіма вклонялась лише його матір, і заплутаний розплутається у думках, та піде щасливий. І в серці міста тепер зведений Адрахімом маєток, в котрому мешкають його кохана дружина та кмітливий і сильний син, і де можуть заночувати усі, хто також має потребу у домі. І місто те, хоча й знаходиться у великій землі, але стоїть коло моря, і з його порту завжди відходять човни. В тому місті нема потреби ані в сріблі, ні в золоті, але з давніх давен поважають сталь. Як частина одягу, жінки і чоловіки підпоясані родинними мечами, і, хоч дитина ти, хоч дорослий — а вправляєшся зі своїм мечем.

На питання султана чому ж Адрахім обрав полишити таке — майже казкове, безсумнівно величне та гідне найкращих пісень місто, мандрівник відповів ізтиха:

— Хочу побачити таку землю, яка б не зазнала війни, ані внутрішньої, ні зовнішньої, і де люди живуть, не згадуючи про біль. Але — небо! — зараз я розумію, що марною була моя подорож, бо такої землі нема.

Така відповідь, хоча й промовлена стиха, прокотилась по залі ніби грім понад застиглим перед буревієм полем, і не співали веселі дівчата більше, як і юнаки — припинили танець, і замовкла музика.

Адрахім бачив звернутих до нього безліч пар задивованих та стурбованих, зацікавлених та очікуючих очей, і розумів, що йому треба казати далі, однак мандрівникові нічого не знайшлось додати до сказаного. Єдине тільки відчув: Літара трохи сильніше стисла його долоню, погладила пальці, а Неріна — оновила вино у чаші. Султан, бо розумів, що його головний гість засмучений та зніяковілий, а палацові вельможі, купці та робітники, жебраки та слуги ніяковілість та скруток перейняли, гучно плеснув в долоні, підвівся сам та підняв великий золотий кубок, інкрустований янтарами та сапфірами, і казав, що ніколи не чув, аби хтось мандрував задля мандрів, і шукав у мандрівці ані слави, ані наживи, а тільки знань, які б сумні ті знання не були, і тепер він ще більше радий, що доля, пішовши на настільки відчайдушний ал'янс з нагодою, привели Адрахіма до брам Ґестарії, і проголосив славетний тост на його ім'я. 

При слові «тост» і купці, і робітники, жебраки та слуги, палацові вельможі та чашники збадьоріли, і пили на підтримку ім'я Адрахіма радо, але арфистам та флейтистам наказали не грати, дівчатам — не вертатись до співу, як і юнакам — до танцю, і натомість султан питав, аби Адрахім іще розказав про своє затриокеанське місто, і як місто те називається, і ще бодай щось таке, аби з усього чутного співачки склали куплети, музики — музику, а юнаки — підібрали танок, і так Ґестарія віддячить гостю за його історію, і Адрахім вже остаточно осягне: йому тут раді, і з зацікавленням будуть слухати.

Чи то вино та яства допомогли мандрівникові подолати зніяковілість, чи то теплий погляд Літари, або ж грайлива посмішка Неріни, чи то високий та бадьорий у широкій щирісті голос султана, або ж усе разом, але, так чи інакше, Адрахім потягнувся за новим келихом, і мовляв тоді. Говорив, що за дні його мальства назву рідного міста радше призирливо схаркували і лунало воно як прокльон, який не побажаєш навіть ворогу, який утримував твою матір доти, поки не породила вона йому твого злого брата, і якого він зростив у думках, ніби ти — то і є причина усіх нещасть; тепер же назва міста не говориться, а лише співається — самими тільки співами понаднебесних богів, і лунає воно, як найчистіша мелодія хрусталево-прозорих небесних сфер, і люди — не боги, аби співати їхніми співами, і невимовне воно вустами простих людей. Є в тому місті осяяні барвами досвітанку купола та сягаючі за небеса шпилі; рано вранці рибалки виходять на узбережжя, розпівуючі рибальські марши, і вертаються до обіду з купою найдобрячошої риби; мисливці від'їзджають у джунглі на лови екзотичних тварин, і вертаються зі спійманими левами та леопардами, котрих потім продають у сусідні міста в звіринці, а садівники там вирощують лише виноград для найгарнішого вина; і надвечір там розкурюють терпкі кальяни за розмовами про вдачу старих богів. І нема в тому місті правителя, а палац, який належав колишньому та останньому — тепер місце двобоїв, театру та колісницевих перегон; щонеділі усі приходять до храму бога з матінкових колискових про відчайдушну команду якнайсправжнього небесного човна, яка грозовою ніччю верталась після тяжкого бою у рідний надхмарний порт, і бізань-щогла того човна розтрощена, а на ледь-вцілілім уламці фоковій — останнє вітрило, і те в дірках, але гребці із піснею на вустах відштовхують весла од штормового неба, і спосилають птахів, аби ті сповістили, що герої вертаються в любий їхньому серцю дім, і заспокоюються історіями мудрих жерців; музики на вулицях оспівують дні сьогоднішні, і ніхто не згадує, окрім як з прокльонами, дні пройдешні — і проводжають в порту човни.

Така історія викликала безліч оплесків, і султан звелів дівчатам співати про Адрахімове затриокеанське місто, арфистам та флейтистам — підібрати для того ноти, а юнакам — танцювати, і робити так, аби те видовище та той спів втішили серце та душу мандрівника, і нагадав йому про далеку домівку, і повернули до серця надію, що він туди врешті вернеться. Одначе Адрахім чув і те, що серед гостей казали: «дотепний казкар, жартівник», однак таких було мало, і казали вони не голосно.

Дівчата співали, юнаки танцювали, арфисти, флейтисти грали, і Адрахім на виставу дивився тепло, однак з дотиків Літари до його долоні розумів, що та відчуває та розділяє його тихий смуток; посміхався Неріні, яка захоплено спостерігала виставу, сміялась та плескала у долоні, і навіть намагалась підспівувати, і питала мандрівника, чи подобається йому те, що бачить, а той схиляв голову, що ніби так.

Султан помічав: головний його гість вдоволений перш за все прихистком, а всі інші гості — раді добрим бенкетом, і бачив в очах Адрахіма втому, і казав, що той може відпочивати, і, коли зморений од бенкету на його честь, то хай пам'ятає — від того бенкету і іншим зробилось краще.

Так, Адрахім з Літарою та Неріною вернувся до спальної покійного сина султана, і бачив тепер: його ліжко достатньо широке, аби легли в ньому і двоє красунь. І чи то вино, чи яства, чи приголомшевість від настільки неочікуваної гостинності — або усе разом — але він не відмовився, аби двоє красунь почивали у тім ліжці з ним. Запропонували йому напій, трохи дивний, але приємний на смак, і мандрівник питав у красунь, що це. І Неріна тільки посміхнулася злегка, та відковтнула із власної чаші. А Літара у нього питала:

— Ти багато де мандрував, і багато знаєш, і розумний ти та вродливий, але добрий ти, чи ж бо злий? І як добрий — то чи станеш робити погано жінці, яка відкрила та довірила тобі власне тіло, щоби вона — як полишиш її після ночі, в місці затишку замість тихих приємних споминів зростила сум?

Мандрівникові сподобалися слова красуні, і погоджувався із нею, і втрьох розпили напій.

Дозволив собі Адрахім не думати про любу дружину та сильного і кмітливого сина, бо думав про них він довго, і знав, що подумає потім. І тиха Літара дарувала змореному прихисток у теплих, ніжних обіймах, ніби вкриваючий ковдрою домашньої ночі всебачучий та обачливий місяць, а Неріна дотиками та поцілунками відводила сум, як грайливий та мерехтливий в променях світанку струмок.

Не було освітлення у тій спальній окрім тьмяного лазурового сяйва ночі, що крадькома променіло через велике відкрите вікно, і не було музики, окрім дівочих сп'яняючих подихів та причаровуючого шепоту вабливих слів. І відчувалось справді: запросили його до прихистку по власній волі, а не по смиканню ланцюга.

Розділ другий. Реквієм колисковою

Султан обіцяв три, ба, п'ять днів бенкету на честь та ім'я Адрахіма — і всі ті дні Адрахім почивав. Вином та яствами, тільки тепер зрозумівши, наскільки зморений після довгої мандрівки з останнього острову, спав він чи не до перших зорь, просинався в обіймах Літари та при ніжному погляді Неріни, і з красунями йому було добре, і ті п'ять днів їхньої компанії суцільно йому вистачало. Помічав, що одна одну ніколи не називали по імені, і що їх трохи осмикувало, коли звертався по іменах, а тоді також намагався говорить інакше: коли й без слів, тільки жестом, а коли якось так по-ніжному: «Сонце», там, або «Чудо» — і тоді бачив: їм робилося з того краще, і вони дякували, що він помітив та при розмові, звертанні намагався урахувати це. Було таке, що троє забавлялись та ніжились, не забуваючи про напій, одначе таке траплялось: Літара здригалась трохи, як Неріна щось дотиками пропонувала їй; було таке, що розпивали вино за столом на балконі кімнати та милувались мідним заходом сонця, і як той барвив пологі, зі стільцями, столами, вкриті балдахінами, дахи домівок, та зчервонював мінарети, і вкривав їх в тінь, та обидві жінки так сідали, аби бути поряд із гостем, та трохи подалі одна від одної; а було таке, що кликали до себе арфиста, і Неріна тоді танцювала, і хизувалась мініатюрними босими стопами та фігурними стегнами, і так нагадувала, що танок — він і про обіцянку чарів прихистку жаганної ночі, а Літара оновлювала вино, і піклувалась про їжу та воду, і намагалась окремим разом не зводити од підлоги очей; і було таке, що розкидали подушки на балконі, ставили там кальян, і завітавший до покоїв гостя султан (він, кальян, як виявилось, любив добряче), розпитував іще Адрахіма про його мандрівки. І той розповідав коли кумедне, коли сумне, коли героїчне, а коли — таке, що від того-таки було соромно. Споминав Заардан і традицію відмовлятися від частувань тамтешніх жерців, і додавав, що частування у них таємне, і не промовляється просто так; також пригадував острів на заході у серединному морі, що у того острова химерна назва: Екуршуіґі, і то, ніби, один з первинних островів, на якім жерці і донині спілкуються першомовою, і називають ту землю «Дім долоні та ока, що височить на горі», і там справді є гора, і невеличкий дім, але в нього заходять лише жерці, котрі побачили певний сон, і подвоє, у особливих нарядах, і роблять те раз на кілька десятиріч. Окрім двох обраних, ніхто не знає, що роблять одягнені у особливі наряди жерці в тім домі на верхівці гори, і знано одне про них: коли потому вертаються вони до місцевого храму, то говорять із загадковою посмішкою: «Гра пройшла», та не відомо ім’я ні переможеного, ні переможця, як не говоряться й правила тієї старовинної та незмінної передсвітної гри, однак потому неодмінно гуляють свято, і всі радіють: Доля та Нагода знов втішені — і саме їм вклоняються в тім краю. Окремо ще згадував топі Зурмали та білогірну Ларію і тамтешнього останнього жерця марень — єдиного, кому стали знаними брами країни снів. Пригадав нагір’я Оргх-Вара, де правителі ховалися в підземеллях, а на поверхні лютували велетні — колишні юнаки та дівчата, що їх туди звозили рабами з сусідніх земель, та тавруванням, батьожанням, вправами відмови од тіла і порошками білого ерігніуму робили з них закутих у кайдани звірів. На питання султана «чи стрічав мандрівник по всіх мандрах хоч щось таке, що насправді пронесе з собою до кінця днів», той без сумніву відказав: «Бальтурія, і, якщо можна, то не пригадувати уголос те», а далі розповідав менш похмуре. Говорив, як, якось, висадились на острові, де живуть одні білохутрі мавпи, розодягнені, як птахи, і поклоняються розбитим годинникам. І це тому у них так заведено, як дізнався від тамтешніх жерців, що, колись давно, не менше тисячі років назад, з’явився серед мавп’ячого плем’я пророк, який побачив майбутнє. І те, що він там побачив, і те, про що волав потому три дні та три ночі поспіль так нажахало усіх оточуючих, що вони присяглись подолати отеє майбутнє як тільки зможуть, і побили усі годинники, до яких тільки змогли дістатись, а, як побачили, що стрілки більше не рухаються та механізми розбиті — тоді вдоволились, що час зупинився, і отеє майбутнє не станеться, і з тих пір вклоняються їм. І султан на ту розповідь сміявся щиро та хіба що не вхоплювався за живіт, і казав, що те нагадує і знаних йому мудреців.

Окремо мандрівник пригадував таку оповідку, що, буцімто за небокраями небокраїв, понад усіма морями і океанами, усіма горами — й не те що на межі чи позамежею, а на краю позамежжя світу, зведений до наднебес, на найвищий скелі — ні, не палац, а така собі стара біла вежа, що, буцімто там лишалася від колись величного замку — та ніколи не мешкали в тому місці люди, і його небо належало тільки царям царів.

Неріна, те почувши, здригнулася. Але посміхнулась хутко: таке, вітерець подув. І просила ще говорити про цікаві мандри. Тож і розказував, що поверталося на думки. Про країну, де красу звели в абсолют, і де люди — сама вродливість, і те тому, що дітей до певного віку просто не відпускають на вулицю, а, коли чи то хлопчикові, чи дівчинці, сповнюється дванадцять — виводять її на найвищу скелю у досвітанок, і порівнюють зі сходом сонця, і якщо та вродливіша за схід сонця, то виживає, а якщо ні — то ні; на п’ятнадцятий рік — так само, на тій же скелі порівнюють зі сходом місяця, і якщо дитина чарівніша за схід сонця, але гірша схід місяця — то й доля її буде серед найнижчих, а якщо місяць красою юнака чи юнки затьмарюється — то інша справа, і вважають, що життя людини вдалось; але є і останній іспит, на повноліття, де на тій же скелі людину порівнюють з морем, і тільки ті, чия врода є чаруючою за безодню спокійних вод, приймаються до навчання правлінню містом; так само зі старістю — спокійніші за руїни, похмуриші чорних скель та суворіші за пустелю — і ті правителі. І Неріна в напівжарті цікавилась, чи зрівнялася б, на Адрахімову думку, її краса бодай з місяцем, а Літара питала ізтиха: а хто ж, цікаво, судив тих перших правителів, і чи є там досі над всіма людьми суддя.

А ще був якось на безіменному острові, що серед східних морів другого із знаних йому океанів, і жерці того острову мовляли, ніби оця земля священна, і зветься першою, бо не змінювалася од тих часів, коли по всьому світові був один лише материк на заході, і один лише омиваючий його береги океан — і залишалась такою, яка була коли той материк встиг розколотися на безліч островів та земель, зібратися в ціле знову на сході, і розколотися війною богів на тепер вже відомий світ — й досі цей острів стоїть, де був, і не змінювався ніяк; і що на тому острові почитають лише двох богів, та не приносять ніяких жертв, бо історія тих богів — історія кохання та каяття: прекрасної небожительки та потвори недрів земних, і як потвора недрів земних спокусила прекрасну небожительку харчитися чаяннями та сподіваннями смертних бо приревнувала і думала, що небожителька любить своїх людей більше, ніж нього, і ходив посеред людей, і люди зводили храми жертвоприношень, і приводили туди найвродливіших юнаків та дівчат, аби ті одходили у небесну темряву, де небожителька їх сжирала: бо неможливо харчитися мріями так, аби не спустошити сосуд мрій; з часом — з великим часом — це призвело до того, що по всій землі майже не лишилося тих, хто б вірив у небожительку, бо всі знали: сжирала вона тих, хто вірить — а потвора, коли осяг, що зробив зі своєю коханою, розкаявся та молив прощення, бо бачив: зачахла та зовсім без смертних мрій, і молив її, аби тепер так само сжерла вона його. І ось так-то од тих давен жерці на тім острові шанують пам’ять і не приносять ніяких жертв, та лише вшановують тих богів, чиїми мріями і творився світ, і храм їхній — то храм спокути та прощення, бо ж і небожителька кохану потвору простила.

Неріна з того зітхнула, Літара гірко всміхнулася, казала, що — коли книги з палацових бібліотек не брехали, і богам то дійсно потрібно харчитись так — певна річ, що жерці тут вчинили зле: коли ти ростиш людину із думкою, що буде віддана богу в їжу, то й прийдеш до бога без мрій, а тільки з приреченням, і що жодний бог те приречення вже не зцілить, і султан погоджувався, і в приклад приводив тутешнього, і казав, що той жрець не робив би так.

І за бесідами та забавами тяглись години і дні, і Адрахім зцілювався від скруту мандр. В ті години, як Літара була відсутньою, він питав у Неріни, як їй саме подобається, аби з нею поводились в ліжці, і та посміхалась грайливо, та охоче по-всякому тоді забавлялась з ним. А коли, навпаки, з Літарою — то вона губилася трохи, ніяковіла, і питала: а чи справді йому те важливо? І, коли у відповідь зустрічала теплий та м’який погляд із очей в очі, пригорталась до нього, та, поклавши в обіймах до ліжка, з подякою в поцілунку, показувала йому. І з Неріною це було як поринути у сп’яніли мари, зануритись у легку імлу, яка огортає перед прощанням зі світом снів, а з Літарю — як ніби тебе вкривають так потрібним теплом спочинку, жаганним прихистком після найтяжчих днів. Однак, так чи так, загально те відчувалось: коли разом Неріна частіше, хоч м’яко, але скеровувала, а Літара скеровувалась — і поводилася вільніше, розкутіше, коли сама.

Лише шостого дня, по опівдні, одягнений в чорні сукні повелителя гадів та круків, Адрахім вперше взагалі побачив Ґестарію не тільки з вікна палацу. Прогулянкою його супроводжувала Неріна, цього дня обравши з одягу оксамитову руду шаль, а Літара, як мандрівник дізнався від своєї другої подруги, в той день була прикликана до султана.

— Вона як і ти чужинка, — пояснювала Неріна, — і єдина з жінок Ґестарії, яку султан не запрошує до свого ліжка, і вона потрібна йому для іншого.

Що Адрахім засвоїв за весь час життя та мандрівок — не усяке знання — то добре, і не все, що виглядає корисним — насправді допомогає, а іноді — і таке, що знання, котре звучить як «врятує твоє життя» насправді стає отрутою, і жити після нього не хочеться. Тож і обрав не розпитувати, задовільнівшись тим, що вже побачив від Літари значно більшу прихильність своїй персоні, і пам’ятав піклування про спокій та затишок, котрі та виказувала йому.

— Він щомісяця до себе її запрошує, — лише пояснила Неріна, ніби злегка, але таким тоном що й справді: не перейматись — на краще.

Тож у компанії веселої та охочою до інших розповідей Неріни Адрахім гуляв вулицями Ґестарії. І те місто нагадувало багато інших подібних міст, єдине, що виділяло — усе, усе тут збудовано з мармуру. Навіть статуї левів у серці фонтанів — і ті мармурові, хоча й фарбовані в чорний. Загалом — багато двох- та трьохповерхових маєтків з пологими дахами, де на дахах розміщались столи та стільці, і де люди почивали надвечір попід високими балдахінами; вузькі бруковані вулиці; тут і там чутно многоголосся купців та робітників, розхвалюючих свій товар; жебраки по кутках у тіні, доброзичливі пересічні юнаки та юнки, котрі кидали тим жебракам коли їжу, коли монету. Неріна розповідала про себе, і що вона із султанового гарему, і що була дуже здивована, коли султан поставив її в пару з Літарою та наказав обом догоджати мандрівникові, і що вже тоді їй стало цікаво, що ж то за мандрівник такий, і що вона Адрахімом приємно вражена. І до того ж трохи зніяковіло зізнавалася: їй приємно, що не відмовився від напою: без нього було би важче, і робився б проблемним живіт. Але посміхалася та просила неперейматись: вона відчула та зрозуміла, що він не бажає кривди, і це іще один привід перебувати з ним. Розповідала, що навіть не уявляє міста, кращого за Ґестарію, але під враженнями від історії Адрахіма тепер хотіла б побачити й інший світ. А про ту вежу їй сподобалося особливо. Хотіла б її знайти. Питала про дружину та сина, і додавала, що повністю зрозуміє, якщо Адрахімові боляче споминати їх.

Той схиляв голову, і на дещо відповідав «так», а на дещо «ні», і більше цікавився про справи міста, куди нагода та доля його закинули. Цікавився, чи проходять тут каравани, та де знайти тут погоничів верблюдів і їх місце відпочинку надвечір. Неріна на те відказувала, що, коли каравани пройдуть, Адрахім неодмінно побачить, а ось що до верблюдів, чи інших звірів — то вона запросила його озирнутись.

Йшли вони вздовж невеличкого оазису, котрий, через те, що розкинувся чи не в серці міста, слугував також і одним з тутешніх майданів. І Адрахім тільки зараз помітив: ані кішки, ані собаки, ні коня, ні верблюда, і взагалі виходило, так що…

— В Ґестарїї майже все є, окрім тварин, — відповіла не без суму Неріна його думкам.

І, ніби гірке відлуння, тієї ж миті, мандрівник почув віддалений крик старого на мінареті у західній частині міста: «Нема! Нема!»  

— Це він через тварин?..

— Та якби ж, — Неріна на те посміхнулася, відмахнулась. — Той старий взагалі трохи дивакуватий. Був славетним купцем, як і ти мандрував багато, і якось мандрівкою поснув коло якогось оазису, і чи то вина перепив, чи ще щось, але прийшов йому сон, з якого осягнув, що немає бога — аніякого, взагалі. Усе розпродав, збудував отой мінарет, до речі, найвищий у всій Ґестарії і вважай, що у ньому мешкає, і по опівдні виходить тепер та плаче.

— Нема! Нема! — гірко волав той старий з найвищого мінарету на західному боці міста.

Похмуро зробилось Адрахіму від того ніби зловісного стогону, і не те, щоби він не розумів пронизливого розпачу плачу. Неріна спробувала його підбадьорити, обійнявши попід плече.

Прогулянкою вздовж оазиса він питав, що стало з тваринами, а Неріна відказувала, що ті бояться, але краще не говорити про це. А чого так — коли буде треба та прийде час, то султан йому сам розкаже. На тих словах Адрахім поглянув у прозору воду, та бачив себе у одежах того, хто впорається і з людиною, і зі звіром. І запам’ятав те: «коли буде треба та прийде час».

Ще Адрахім помітив, особливо тут, на оазисному майдані — люди Ґестарії ходять взагалі неозброєні, а ось його меч, навіть при тому, що чи не все місто вже познайомилось з мандрівником на достаменнім банкеті, привертав здивовані погляди, і тутешні ніби-то, попри всю привітливість, все ж-таки сторонились прибульця. І знаходилися такі, хто пошепки між собою перемовлялись: «чужинець, і він не добрий». Але казали вони не голосно, та між собою. І мандрівник довго про те не замислювався, адже Неріна вже вела його далі, і так вони вийшли на головну, найширшу вулицю міста, а там їх чекав султановий паланкін, і — тепер, Адрахім побачив — несли його аж десятеро рабів.

Султан як і завжди в білому вітав гостя радісними словами, а Літара — в темнозеленій накидці, яка пасувала і її темному, ніби безодня, пишному та до поясу волоссю, і неначе сапфіровим напівприкритим її очам — тихою посмішкою, подала чашу води та яблуко, а далі правитель Ґестарії питав Адрахіма де його корабель. Мандрівник відказував, що це тиждень звідси через пустелю, і що певна річ, що…

— Ніяких «певна річ» гостю, — запевнив твердо султан та наполягав, аби той вказав шлях.

Знову зніяковілий Адрахім знайшов підтримку і в тихому дотику та хитку головою Літари, і в добрій посмішці сидячій коло нього Неріни, і казав, що це тиждень пустелею напрямком півдня, до узбережжя.

Паланкін рушив, і по-колисному трохи хитався шляхом, і дорогою султан розпитував Адрахіма його враження від знайомства з Ґестарією. Той відказував чемно, що місто напрочуд гарне, і видно добре: в руках розсудливого правителя, і люди тут, певна річ, не знають ані болі, ні скрути, і навіть для жебраків тут щастя, і здається таке, що жебрують вони не з бідності, а тому що обрали жебракувати. Запитував про того нещасного на найвищому мінареті, і якому богу вклоняються тутешні жерці. На те султан відказав, що з богами Адрахім іще познайомиться, коли прийде час, і запевнив, що і храм, і жерці тут також присутні — і, коли мандрівникові цікаво — то, хоч Неріна, хоч Літара, або обидві — він тільки попросить — і можуть відвести його туди. Згадавши дівчат до слова також питав, чи сподобались вони Адрахіму, і чи добре догоджають йому. Трішки сором’язливі посмішки усіх трьох молодих стали султану найкращою відповіддю, і казав тоді, що, коли так — Адрахім може брати в жони собі обох, а султанів гарем не збідніє.

Адрахім посміхнувся чемно та радо подякував, обрав не нагадувати, що є у нього люба дружина, і бачив погляд Літари, яка ніби подумки відповідала його думкам.

Так, за розмовою Адрахім навіть і не помітив, коли звичні шуми міста пройшли, а натомість — навіть прислухався, чи то не почулось йому — а султан, як побачив спантеличеність гостя, прогукав зупинитись, посміхнувся, та запросив на вихід.

Вийшовши, мандрівник вірив і не вірив своїм очам, і був заплутаний у думках. З почутого, та з султанової загадкової посмішки — небо, він вже грішною справою уявив, що тільки-но зійде на землю, і побачить і корабель на якорі, і очікуючих на нього цілих та здорових усіх своїх побратимів. Але, але! Може й так, що султан все ж здатний на якійсь чари, але все ж не всесильний. Або, може так, що шлях від узбережжя до брам Ґестарії став Адрахімові за тиждень через власну розбитість після хвороби та страшенної бурі і катастрофи, яка спіткала його команду — чи то йому здалося з тіє ж розбитості та запаморочення і трохи безпам’ятства, що йшов тиждень — відповіді тому можуть бути які завгодно, і не те, що то так важливо. А що важливе — то те, що він зараз перед собою бачив: спокійні води чорного та лихого у зрадливості та пастках моря, кляті зубчасті скелі трохи далі від заводі, і розкидані уламки колись величного трьохщоглового з розкішними зеленими вітрилами вірного човна. Уламки корпусу, скринь та бочок припасів, розідрані вітрила — щось з того досі трималося на воді, щось — розкидане серед скель, дещо — прибите до узбережжя. Так само й тіла побратимів, викривлені, понівичені. І все те на тлі такого спокійного, тихого зараз моря. Такого ясного, чистого неба — без ані хмари.

Звісно що він це усе бачив вдруге. Однак першим разом то було ранком опісля шторму, коли й сам мандрівник перебував в напівтямі, і його тоді вистачило осягнути: «скінчилась подорож. Він живий, і годі сидіти тут: власна смерть тим більше не допоможе загиблим товаришам. Треба знайти місцевих, аби хоча би допомогли поховати їх» — і у такому стані тоді йшов тиждень пішки, без аніяких знань «що приховували тутешні піски», і думки про товаришів запилилися, повивітрювалися, і нагадування «прийшов не сам» замінилися тяжким шляхом «хоча б сам дійшов». Та ось — і місцевих знайшов, і нарешт вернувся. Новим, свідомим та ясним поглядом бачив усе тепер.

Понуривши погляд, тихий, Адрахім наблизився до води — і подумки дякував і султанові, і дарованим йому супутницям, що ті стоять у віддаленні коло паланкіну, не з ним. Із того, що він тут бачив… Ні: навіть в думках він не хотів ані промовляти, ані допускати до подумкового зору те видовище, ті… уламки його людей. Товаришів, побратимів, хто чекали його тут два тижні. І чи треба тут додавати: корабель — радше, те, що від нього ще полишилось — в такому стані його вже не відновити. Можливо тільки побудувати новий. І буде тоді корабель: з гостинності, з приязливості султана Адрахім в тому навіть не сумнівався, зробить. Але питання «хто його поведе»: розгорне вітрила, займе місця гребців, візьметься за штурвал. Хто зможе замість Азата читати зорі (бо він завжди казав: зорі чесні, на відміну від лихих та підступних вод) та по них прокладати нікому до нього незнаний новий маршрут? Хто ж, коли не Касим, так саме бадьоро змахне мечем та поведе за собою матросів на абордаж — бо в мандрах, так, іноді таке потрібно? Ще й тим паче: не Касим озвався стати новим квартермейстром, команда його просила після страшної у своїй випадковості загибелі Декета у Зурмалі... І чи існує взагалі бодай хтось, чий зір зрівняється з пильністю очей Маскуда — а той із гнезда на фоці міг роздивитися «чи є там земля, чи ні, чи чатує там щось, чи ні» навіть крізь найгустішу і найщільнішу імлу… І те, тільки коли пригадати кількох... Скільки за життя та мандри Адрахім вже смертей побачив, і наскільки вже добре засвоїв, що в неї не перепитують — але ж, небо, оце — перший раз йому в усій величі та в усім жахітті відкрилась дійсна жорстокість моря. І це, там: на узбережжі, на скелях, обвислі серед човнових уламків, потонулі та спливлі, і бачені попід прозорою поверхнею спокійнесенької води — не ті, що море — а море, і море, і океан — і за ним один, другий — здолали та перетнули, і ось вони. І ані про жодного з них він би не мовив «замінний», і тим паче — отут же відсік думки про необхідність шукати нових. Потім, потім. Не перед тими, котрі йому довірились. Не перед тими, з ким подолав такий шлях.

Єдине про що питав Адрахім, як вернувся до паланкіну — аби султан привіз його сюди ще надвечір, і, прикликав копателів могил, аби поховати усіх товаришів з гідністю — на останній відкритій ними землі. З серйозністю та тихим, розуміючим голосом, султан запевнив, що зробить все, як той каже, а Неріна з Літарою, не менш приголомшені тим видовищем, не втручались, і дозволили Адрахімові потрібний самотній сум.

Як питав Адрахім, так усе і зробили, і надвечір він повернувся в султановому паланкіні, а ще в трьох найнятих прибули і копателі могил.

Тіла, та те, що від тіл лишилося — тридцять три товариші із п’ятидесяти знайшли, і всіх, кого знайшли або ж виловили, розклали на узбережжі.

Майже тиждень тому у бенкетній залі султанового палацу по Адрахімовім розповідям веселі дівчата складали пісні про його рідне місто, а грайливі хлопці танцем витворювали картини із життя там. І тепер ось самий Адрахім на колінах перед мертвими товаришами, на тлі спокійного у своєму безжаллю моря та відчуженого білого обличчя місяця в безхмарнім небі в оточенні підступних мерехтливих зорь, витримавши потрібну тишу, співав — ні, не «Ме-лєм зурва», бо те вітання, прощання мандрівників, однак — неголосно, аби чули тільки покійні, колискову матері, пісню їхнього дому, про відчайдушну, найсміливішу, найкращу команду якнайсправжнього небесного човна, і як ті грозовою ніччю, із бадьорою піснею на вустах налягають на весла, відштовхуються від штормового повітря, та вертаються в рідний їхньому серцю порт — єдину справжню молитву, яка протягом усієї мандрівки боронила їх. Слова тої пісні прості та щирі, і йдуть вони не із пам’яті, і не з розума — а од серця, і до сціплених у щільний замок долоней перед лицем. Як те саме останнє вітрило, на ледь вцілілім уламці фоку, і все в дірках. Як ті самі птахи, що несуть звістку поперед човна про повернення в рідний дім. І Неріна зніяковіло та приголомшено стояла поряд, а Літара — схилила голову та дослухалася пильно до слів.

Розділ третій. Знамення безодні

По завершенні необхідного Адрахімові часу днів суму султан покликав гостя до себе задля розмови про подальші справи мандрівника.

У вітальній залі червоного мармуру, на чорному троні, з жовтими, звисаючими зі стін по обидві сторони престолу довгими прапорами міста, в білих шовках, з перснем, що в нім великий яскравий рубін, возсідав султан, і зараз не посміхався, і мандрівник, виказуючі щиру пошану приязливому правителю Ґестарії, в чорних одежах приборкувача гадів та круків вклонився перед ним низько, і тільки потім, як султан жестом дозволив піднятись, вели розмову.

Адрахім дякував за поховання його людей, і не питав султана ані про загиблого сина правителя, ані про те, при яких обставинах той загинув — як не питав і про те, що стало з жінкою, яка подарувала султанові того нащадка, але по очах султана він бачив: той розумів, що Адрахімові знана його скорбота, і коли султан обрав про те не мовити, то й мандрівникові не варто втручатись у скруток його душі.

Натомість султан запитував, як довго Адрахім планує перебувати в Ґестарії, та що вміє, і чи приємна йому проявлена до нього гостинність. На те Адрахім казав, що більше йому поки що йти нікуди, і в Ґестарії він полишиться, поки султанові люди не збудують нового човна, і поки мандрівник не знайде серед тутешніх юнаків та мужей таких відчайдушних, хто готові перетнути море і море, і океан, і ще два океана поспіль, попри його розповіді про небезпеку мандр та те видовище, яке бачили на узбережжі. За життя він, як те султан вже міг відчути з його натури, та з того, як гість тримався, багато чому навчився, і за словом тримає справу, і, чесно кажучи, більше вдалий для справ, а не для розмов. Щодо гостинності — то не просто приємо, а він вкрай вдячний, зніяковілий та приголомшений таким прийомом, і одне тільки сумно — коли замислювався про погляд Літари з-попід напівприкритих сапфірових очей, та просмішку та голос Неріни, яка наче трималася з ним грайливою та веселою, а іноді все ж зітхала та не говорила про власний скруток.

— Я наказав обом, аби ті тобі догоджали, — відрікав султан, — але я бачу, як ті двоє дивляться на тебе та до тебе ставляться, та чую, як про тебе вони говорять, і я не тиран, то знай, і не мого гарему тепер обидві тії жінки. Їхня доля тепер у твоїх руках, навіть, якщо зробиш вільними. Але сумніваюсь, що від тебе вони шукають свободи. Не за моїм наказом вони твої.

— Ви ведете розмову так, ніби маєте дещо таке, про що не насмілюєтесь просити.

— Мандрував ти багато, та, певне, навчився вгадувати волю правителів.

— І тому живий.

Султан всміхнувся із розумінням.

— Певне, ти вже дізнався, що в Ґестарії не все так добре, як би того бажав і я, і довірені мені богом люди.

Адрахім хитнув головою та розповів, що знав — а знав він поки що про дивну відсутність тварин. І то так, султан після відповіді пояснював, що у віддалені, серед пустельних скель поза стінами міста завівся Звір. Звір завівся там вже давно, і лише один — але і його достатньо, аби погоничі верблюдів оминали Ґестарію десятьма дорогами, і ані маленька, ані велика тварина — а тварини цінують життя значно більше, ніж люди — не наближались до тутешніх місць. Так, звісно, в Ґестарії є і юнаки, і мужі, і не можна сказати про них «не сміливі», але Звір — то Звір, і в цьому місті вже давно полишили зброю, і ні на що полювати, аби навчитись мисливству, як і нема того, хто полюванню би їх навчив. Адрахім вполює та вб'є пустельного Звіра, і таким чином знайде собі побратимів, бо полювати піде не сам.

І було дещо дивне в словах султана, що Адрахімові не сподобалось. Підозріле, ніби, і штучне. Але у султана влада, а Адрахім один. І султан бачив підозру в мандрівниковому погляді, і мандрівник розумів, що слова правителя — не питання, а невідхильний наказ. Сказав, що зробить, і що на те йому потрібні люди та час, і більше знання про Звіра — але вполює, однак почне не раніше, аніж султан віддасть наказ про будівництво нового човна. Султану сподобалась така відповідь, і підізваний чашник сповнив дві подані чаші терпким вином, і слово скріпили напоєм із крові господа.

До покоїв, що їх на час перебування в палаці вважав вже своїми, Адрахім вернувся у похмурому мовчанні. Обидві даровані мандрівникові красуні, як почули від нього, про що саме питав султан, обмінялись здивованими поглядами, ніби кожна з них мала невимовлене питання до іншої, і обидві кивали, погоджувалися, що справа така потрібна, і запевнили, що допоможуть йому, чим зможуть, тож тепер він стояв на балконі зі стаканом води і дивився на яскраві, повні веселих та безтурботних людей вузькі вулиці Ґестарії з-поміж високих мармурових маєтків, чиї дахи вкривалися червоними балдахінами, і міркував. Що розумів остаточно — якщо Звіра досі не вбили, то справа не відсутності навичок, і не в тому, що у всій Ґестарії, окрім, хіба що, охоронців палацу та вартових коло брами, немає зброї. До того ж, з того як і ті ж вартові позирали на його меч, у мандрівника були сумніви — що й ті ґестарійці, хто зброю мали, не те, що вміли, а взагалі бажали та не боялись нею користуватись: і яке ж тут тоді вбивство Звіра, коли мова принаймні про два чи три покоління, які чи забули, або й не відали ані гостроти меча, ані пронизливості списа. Навіть цікаво, як вони досі встояли, та ніким не загарбані, хіба що той самий Звір і боронить їх. Багато питань, мало відповідей, та й за довгий час мандр Адрахім надивився і на куди більш химерні міста та країни, з ще дивнішими забобонами, згадати хоча би Яґдт, в якому жителі вдавали з себе беззахисних, а жерці славили чи не кожного завітавшого до міста мандрівника, і розповідали легенду, ніби Яґдт прокляли боги старовини, і що тепер вночі у занепащених катакомбах просинаються чудовиська потойбічної темряви, і тутешні не мають права вбивати їх, бо тоді боги спошлють демонів з сяйва місяця, і виріжуть геть усіх — а, як виявилось, то для тутешніх така вистава, кривава та з жертвами, і без ризиків для своїх. З Ґестарією вистави не відчувалось. Підстава — можлива, так.

Без довіри довіритись, тримаючись напоготові. Тому Адрахім і досі поки що живий.

У красунь він питав шлях до храму. Обидві згодились відвести. Обрав Неріну, до якої, як вважав та і помічав, у тутешніх більше довіри. Літару просив піти до султана та хранительниці гарему, і та без питань зрозуміла, нащо таке йому.

Шляхом до храму йшли спокійно та тихо, однак Неріна відчувалась трохи напруженою, кинула очі долу, не намагалась, як робила те завжди, линути до плеча.

— Ви не дуже полюбляєте одна одну.

— Вона думає, що я тебе вб’ю, або зроблю яке інше лихо.

Адрахім всміхнувся спокійному тону Неріни, та тому, як легко та відмахнулася від зауваження.

— А сама на таке що скажеш?

— Ви з нею схожі, — супутниця повела плечем. — І за вас обох мені сумно, бо що Літара, що ти шукаєте в доброзичливості пастки. А вона б давно могла стати місцевою, якби сама не вважала себе чужинкою.

— І султановий наказ щодо звіра тобі також не подобається.

— Султановий наказ добрий, — та з теплом посміхнулась, торкнулась долоні та рішуче, в такий спосіб нагадуючи про підтримку взялася за руку. — Не зважай, я просто сама розмірковую, як нам вчинити краще.

З її віподвідей зрозуміло, що жінці добре відомо про Звіра, та й, мабуть, дещо стосовно його природи. І Неріна охоче ділилася тим, що знала. Що вогонь там не допоможе — лише, аби освітити шлях, бо Звір мешкає не в самій пустелі, а в підземеллі посеред тамтешніх руїн на північ від міста, де колись височів гарний храм та прихрамове поселення оселившихся у пустелі дервішей. Зараз там самі розвалини, такі старі, що собою утворили справжнісінькі загострені скелі. І ті руїни та скелі були вже там, коли Ґестарію навіть іще не обнесли мармуровими стінами, і, звісна річ, коли в Ґестарії навіть не правив султан, й вона і близько не нагадувала собою ту велич, красу та розкіш, яку Адрахім бачить зараз. І ті руїни та скелі самі собою навіть по-своєму гарні: так чи інакше — справжня як є картина скорботнішого занепаду та все ще живої сили старовини. І навіть не дивно, що Звір, коли лиха вдача принесла його до пустелі, оселився там. Коли комусь таланило бачити, як той до них повертався, то, казали, що йшов він до тих руїн, ніби покинута дитина до хатини загиблої чи зниклої безвісно матері. І що Звір виглядав суворо, та як той, хто буде битися до останнього, і багатьох змертвить, перш ніж загине сам — однак ніколи не нападав. Тільки гарчав із люттю, зловісно скалився, і того вистачало, аби зникала усіляка жага до сутички з ним. Одні казали, що в нього аж сім довжилезних сталевих пазурів на передніх лапах, інші — що бачили його чи з дубиною, чи з дуже важким мечем, і в уяві одних він вимальовувався як великий, більше людини, кремезний та чорний лев із суворістю вовка, спритністю гепарда та пазурями довгими, як у броненосця, та гострими та разючими, як ведмедя, а другі згоджувались, що він кремезний та чорний, однак передні лапи у нього — ніби-то спотворені руки, достатньої сили, аби здіймати та розтрощувати валуни. І всі, хто бачив чудовисько, сходились в тому, що Звір гарчить та скалиться, і швидкий. Невідомо, чи саме він змертвив тварин Ґестарії, але ті зникли ніччю, чий світанок спровістив про його появу, і сталось те на річницю смерті султанового дитя.

— А чи можливо так, що то і є син султана?

— Ніхто про те не замислювався, — відказала Неріна ні «так», ані «ні». — Тоді вже радше прокльон за те, що батько не уберіг його. Потвора помсти, чи щось таке, я так думаю.

— А що стало з матір’ю принця?

— Та жінка по смерті сина дуже багато плакала, а потому звеліла, аби їй подали отруєне вино, і вона дещо зналась на чарах, тож ніхто не зміг заперечити. І по її смерті жодна з жінок Ґестарії вже не могла народити султанові нового нащадка.

І, небо, Адрахім навіть не дивувався, що на питання «як саме загинув принц», Неріна відповіла, що обставини смерті знали лише султан та покійна матір, і чим далі, тим менше воля правителя Ґестарії подобалася йому.

«Нема! Нема!» — скорботливою луною з найвищого мінарету в західній частині міста волав навіжений старий ніби відповіддю на думки мандрівника.

Одначе принаймні бог — чи якась інша сила, котру в Ґестарії вважали за божество, хоча б у думках та культурі інших тутешніх жителів все ж була, бо нащо ж тоді тут храм — великий, відкритий, багатоколонний, висотою чи не до хмар. І храм той розкинувся на добрячий такий майдан, і не мав стін, одні лише мармурові колони, на яких і тримався далекий, гублячийся серед небес дах. Храм без статуй, монументів чи ідолів, але повний колінопреклонних жителів, які слухали підвівшегося на кафедру у східній частині будівлі, розодягненого у жовте жерця. Той зараз читав молитву, і вчив життю без озброєння та без злоби, і шанувати життя, як є, і все, що є — то і є життя, яким воно створене, та яким потрібне, і то так добре, бо таким і був заповіт богів.

Адрахім стояв, перехрестивши руки, спираючись плечем на одну із колон, та чекав, поки жрець скінчить. Спослав Неріну, аби та розшукала молодих служителів, через котрих й можна було б сповістити жерця про, певна річ, невідхильний візит та термінову в ньому потребу. Посміхнувся, коли побачив, як сором’язливий юнак в чорному тихенько торкнувся плеча жерця посеред проповіді, в той час, як старий говорив: «Нам потрібно…». Звівши руку та спинивши казання, жрець дослухався до слів юнака, озирнувся, побачив Неріну, яка стояла трохи в віддаленні, в тіні, також серед колон, і чемно схилила голову на підтвердження аколітових слів, легким та мало, але достатньо помітним жестом вказала на Адрахіма, а той, в свою чергу, подивився жерцю у очі, як дивиться той, за чиїм поглядом стоїть справа; коліннопреклонні чекали та не здіймали чола від плит, бо дуже цікавим зробилося їм дізнатись, що ж-то таке їм потрібно для ще кращого, ніж зараз, життя. Чашник підніс жерцю чашу з вином, бо знав хазяїна, і що слова господні надихаються тому краще зі смаком божої крові, і старий служитель у жовтих одежах, ще раз поглянувши на чемно очікуючу в тіні Неріну та на споглядаючому йому в очі Адрахіма, ковтнув вина, та казав далі.

— Нам потрібно, аби знайшлось місце казанням про діяння героїв Ґестарії, — урочисто промовив жрець. — Про героїв, які п’ють сторічне вино та не страшаться пустелі та тих потвор, які чатують серед загрозливих її скель. І щоби славу героїв Ґестарії здобули не тільки чужинці, але й наші юнаки та мужі, бодай і навчаться науці слави від приязливих чужаків. Такі герої, чиї подвиги гідні ночей з жінками султанового гарему та пісень та танців в банкетній залі султанового палацу.

— А як же життя без злоби та зброї? — питали декотрі із зібравшихся.

— Нема злоби супроти божого задуму в тому, аби здобути славу, бо і слава здобувається на честь богів, і серед усіх синів божих, герої стають напівбогами у снах людей. І героям потрібна зброя, як те оруддя, яким вони приносять жертву споглядаючім із наднебесних рівнин богам з їхніх долин зеленосвітлих гір, обрамлених крижаними дисками хмар. Виходять вони на ті крижані платформи, як ми до амфітеатру, і дивляться на героїв, які оруддям великих діянь приносять славетні жертви на честь та ім’я богів, і спосилають жінкам, які покохали найкращих та найвидатніших героїв дітей, які не просоромлять пам’яті їхніх отців.

Коліннопреклонні звелись та гучно плескали тій промові, і в їхній радості потонули і подальші казання жерця, і віддалені гірки стогони навіженого пророка з найвищого мінарета у західній частині міста: «Нема! Нема!».

І Адрахіи чув таке, що з-поміж тим казали: «зробить гріх, і те супроти казань богів», але казали те все не голосно, між собою.  

Надвечір в кузнях Ґестарії вже кували вістря для стріл та списів, кільця для брижин, пластини для шоломів та наколінників, а в теслярських — тесали древки, та гнули заготовки для луків, і велись роботи по зведенню табору тренування усіх бажаючих, на тому місці, де ще днем був майдан для співів, вистав та танців. І Літара, як Адрахім з нею та Неріною, знову стояв на балконі в покоях покійного принца, казала, що звуки отих робіт такі ритмічні, неначе музика, і страшна. Неріна погоджувалась, але заперечувала, що ті зміни усе ж на краще. Адрахім лише зітхав: «небо-небо», бо трохи не очікував таких наслідків та споглядав на все з мовчазною скорботою, і Літара тримала ціпко його долонь, а Неріна — линула до плеча. І одна казала: «Не ти приніс сюди тінь війни», і друга згоджувалась, не без невимовлинного питання до подруги: «Не ти». Єдине, чим сам мандрівник втішався — султан також тримав слово, і ще вдень розпочав будування нового трьохщоглового човна.

Наступні дні тяглись у майже забутій, але добре знаній, ба, радше, навіть звичній рутині. Із розмов про Звіра виходило, що в підземеллі старовинних руїн поселення дервішів коло колишнього величезного храму на півночі від Ґестарї оселився Звір, а який він, і що воно — Адрахім із покійними товаришами вже мав справу з крилатим жахом джунглів Бальтурії, болотним лихом Зурмали (хай, навіть, і загинули там Елек з Декетом, хто заспокоювали з Адрахімом місто кривавих бурь і витворювали з нього місто світла), чудовиськом білогірної Ларії, диким напівлюдським плем’ям велетнів нагір’я Оргх-вара та людожерами туманних рівнин Хтоса, і найціннійший скарб, який здобув у тих лихах — не так важливо, яка супроти тебе потвора, і єдине, що справді вирішує — чи сам ти взмозі тримати та нанести удар. І удари в битві — їх не те, щоби є багато, а радше кілька: прості, основні. Далі — муштра кмітливості, сили, проворства, реакції. Володіння зброєю як продовження твоєї руки, і володіння тілом, як головною твоєю зброєю. Гарна справа, коли є можливість та час вивчити свого ворога, як самого себе. Але, наприклад, пазурясті тіньові демони острову несчисленних кісток такої можливості не надали, і свою назву «к’яли» отримали вже посмертно, коли літописець Азат — добрий старий Адрахімовий друг та товариш, хто добре засвоїв науку «і слово кривдить» та домовлявся з зорями, аби ті допомогали прокласти морський маршрут, відмітив схожість вбитих потвор з описом створінь із легенд про тінь кари богів, що прогнівались на своє забуття. Тож, охочих здобути славу героїв Ґестарії на честь богів та задля створення геройських сімей мармурового міста, в яких діти будуть прославляти імена отців — і зібралось таких юнаків та мужей під сотню — Адрахім муштрував саме як вправних воїнів, маючи на увазі, що п’ятдесят з них також візьме в команду човна.

Були мішені, аби люди навчились стріляти з лука. Були макети, аби люди відкинули острах перед думкою «нанести удар». Були посохи для двобоїв, були вправи на хід та біг в обладунках, аби й ті відчувались, як частина тіла. І Адрахім ходив у чорних одежах царя над зміями та круками серед незвичних до думок про битву, але натхненних обіцяною славою в очах богів напівоголених, в білих вільних спідницях людей, і ті вже дивились на його меч у інкрустованих двома смарагдами піхвах не з опаскою, а з пошаною, і їхні очі запалювались вогнем духу, добре знаному усім, хто чатує на великі діяння, мрійникам, коли мандрівник здіймав над собою оголеного, з широким лезом, того меча. І Літара приходила та спостерігала за тією муштрою, а Неріна чекала надвечір в готових для відпочинку покоях для усіх трьох. І Адрахім пам’ятав, що будується його човен, і тримав в пам’яті образ любої дружини та сміливого та кмітливого сина — але вже не тільки із чемності та подяки поділяв ліжко з обома жінками, які обрали проводити ночі з ним. І сам нагадував про напій, а то й навіть звик до смаку.

А на іншім майдані збиралися люди, і там казали вже голосно: «буде лихо» — але людей тих менше, аніж жагаючих славетних діянь, і до того майдану сходились лише на трохи. 

Одним із ранків, коли Адрахім знову збирався до тренувального табору, Літара, поки омивала його, сковтнула, обережно торкнулася та просила:

— Навчи битися і мене.

— Шляхом меча дорога лише до суму.

— А хто буде тримати твій меч, якщо сам впадеш, і зрозуміє та розділить з тобою той сум, аби знайти в ньому місце для втіхи та спокою?

— А що, як я не хочу тобою ризикувати? У Смерті не перепитують.

— А що, як і мені буде боляче від твоєї смерті?

З того, як вона торкнулась його плеча, обійняла тихо, тепла її дотику та зітхання, та, прикривши вії, як сам згадав її стихлий погляд напівприкритих сапфірових очей, Адрахім розумів: не відступиться. Принаймні якщо він сам не нагадає їй її місце, бо все ж служниця — та й така, що насмілилася просити і повірила: можливо, хоч стала подругою. І обрав погодитись, бо просила, та й з дотику відчував: не гра і не примха, і впевнена у своїх словах. І чи не так було те: в його місті жінки вправлялись зі зброєю так само, як їхні чоловіки.

І Літара доєдналась до муштри, і тренувалась так само завзято, як і юнаки і мужі, змотивовані здобути славу героїв Ґестарії, і вести родини героїв від султанових жінок, і Адрахім, як того просила, не дозволяв послаблення жінці, і тренував її так само, як інших — по волі, все ж, він так почав до них ставитись — своїх солдатів. І Неріна також почала приходити до тренувального табору, але тільки спостерігала, а іншими справами — слідкувала, аби майбутнім воїнам діставалося вдосталь води та їжі, і аби жерці в Храмі казали колінопреклонним потрібні для тих слова, і піклувалася перевіркою по зведенню трьохщоглового, здатного перетнути море, і море, і океан, а за тим іще двоє океанів, надійного корабля.

Сотня днів велась муштра на макетах, мішенях, в двобоях, та вправах, аби відчувати списи, як продовження власних рук, а стріли — як спалах ока, прикутий до цятки погляду, тіло — як головну свою та єдину зброю, а обладунки — як другу шкіру, і сотню днів будувався придатний до затриокеанської подорожі трьохщогловий корабель. І султан здавався вдоволеним змінами у Ґестарії, і жерці та юні ченці вже складали гімни майбутнім героям, а хранительниця гарему навчала дівчат, хто стануть героям дружинами, і в Храмі також оспівувалось, що найкращі п’ятдесят із героїв одійдуть у велику мандрівку за море, і море, і океан, і ще два океани поспіль, і побачать нові землі та острови, і вернуться з легендами та казаннями про поза знаною межею світ. І на інший майдан приходили і сперечалися, однак жага слави та геройські мрії сильніші за спровіщення: «Зло!» 

І, небо, в тренувальному таборі, під чистим безхмарним небом та тихим сонцем, Адрахім бачив все ще мрійливих, однак одягнених у найкращі брижини, у шоломах та наколінниках, із луками за плечами та з уструмленими в землю, вістрями в небо списами, готових от просто завтра піти не те, що на Звіра — а на підкорення навіть озброєних та укріплених до облоги міст, по волі здійнятого його меча, людей — і Літару у першому ряді посеред них, і дивилась вона на нього таким самим рішучим, і сповненим віри, поглядом, як юнаки і мужі, хто зібрались усі перед ним. І Адрахім бачив в людях готовність до геройської слави та діянь, що їх оспівають у поколіннях, які придуть, однак не вірив в їхню готовність до зустрічі з смертю, як тією єдиною, хто і відзначає славетних, по кому мають складатись найвеличніші та найяскравіші, аби точно відбитись в пам'яті поколінь, пісні. Тільки попід напівприкритими віями Літари він бачив таку готовність, і було б йому значно легше, якби не знав того погляду в її очах.

Вже по пізній годині ночі, коли, стомлена останнім днем тренування Літара спала спокійним, глибоким сном, Адрахім стояв на балконі вже звичних собі покоїв та дивився на таку ж спокійну та в доброму сні очікування великих справ біломармурову Ґестарію, і Неріна вийшла до нього з двома чашами простої води. Собі одну і йому.

— Завтра піду разом з вами, бо я єдина, хто знає домівку Звіра. І взагалі мені трохи кумедно, що ти так заповзято усі ці дні муштрував людей, і ніколи при тому навіть не спробував пригадати, що збираєтесь на полювання. А Звір є Звір.

— І звідки ж тобі те відомо?

— Звідти та звідти, — головою хитнула у її жесті ні «так», ані «ні». — Якщо скажу, не сподобається.

— Ну, спробуй вразити.

— Поки ти займався солдатами, я зайнялась людьми.

— А хіба...

— Ти сам своїх воїнів бачив: майбутні мрійливі чудовиська. Не про те зараз. Звір ніколи не нападав на людей, а тепер ще й я точно знаю: буває так, що той людям допомогає. Принаймні, тепер в Ґестарії є одна жінка з дитиною, які були поряд з ним, та яких він не кривдив. До сьогодні були, радше кажучи.

Адрахім... Обрав слухати, та зовсім іншим поглядом дивився на спокійну, легку, ніби-то просту, безбентежну Неріну в тіні коло стіни балкону. Та тільки повела плечем та перехрестила руки.

— Сам розумієш, такі знання мають бути замовчені. І, так, я діяла самотужки. Майже. Мені була потрібна така приманка, яка б остаточно дала зрозуміти Звірові, що він в безпеці. І стала би в його лігві моїми вухами та очима. І, звісна річ, сама б не знала, про свою справжню роль.

— Небо… А чоловік, батько?..

— Вважай, що сконав від хвороби.

— Вважаю, — Адрахім поволі всміхнувся, стрівшись з поглядом жінки, яка стояла спокійно з чашою простої води коло губ, та трохи перехрестивши ноги. І відчував перед Неріною як моторошливість, так і пошану, знану тому, хто навчився законам вулиць. — Хто допоміг?

— Той, хто також не збовкне. Не переймайся. Вмію.

І Адрахім згодився, почув: вміє.

— Тож, що розкажеш?

— По-перше, вибачусь, що затрималась, — зітхнула вона не без суму. — Але то завжди, коли в справі покладаєшся на людей. І хоча б те, що нам потрібне якесь інше взуття, мусила б, коли знала, сказати тобі раніше. Шкіряні чоботи тільки в тебе, а в нас — те, що робимо з шовків та деревини, а там змії. Але це найменша проблема, та й навіть краще, що із усього можливого це саме вони, не інше. 

— Ну, припустимо, то ми вирішимо. Далі?

— Темні та вузьки коридори, в яких дуже легко заплутатись, але шлях я випитала. З того, як коридори збудовані, не стала би дивуватись, якщо кілька з них кінчаються зненацькою смертю для тих, хто туди заліз. Далі спуск, доволі простора зала, і саме в тій залі лігво. Що мене насторожує — згадка про два ряди по п'ять оніксових химерних статуй, які «з першого погляду здались по-моторошному живими». Серед них він спить.

— Що ти зробила з жінкою та дитиною?

— Те, що мала зробити... — вона осіклась. — Той, кого хотіла б назвати «любий». Але не говорю так. Натомість роблю все можливе, аби здобути тобі свободу, бо бачу, що єдине, тобі потрібне — вернутись живим додому. До коханої дружини та сильного та кмітливого сина. І з тобою я не напрошуюсь, бо розумію: твоє серце — там. І корабель твій, надійний, із трьома щоглами та міцними, вправними до лову вітрів, вітрилами, будувався так, аби вистояти серед найжахливіших штормів усіх відомих тобі морей та безкраїх трьох океанів, які б пастки не підготували вони ще тобі. Я слідкую. Сумніваюсь, — зтиха, вона посміхнулась, та подивилась до лазурового спокійного, сповненого зелених, червоних, білих, жовтих та синіх зорь понад дахами Ґестарії неба, — що саме з тобою, як того би хотіла, побачу світ. І вежу, де небо належить тільки царям царів. Але корабель тобі збудувала такий, що дійде хоча й за саму позамежу світів, тож і собі збудую. І неодмінно знайду її.

Вона не плакала, лише посміхалась, стояла в тіні попід стіною. Теплий погляд карих, що янтарних її очей, і легке, трохи нижче плеч, ніби попіл чи пил волосся вкривало стрункий стан, ніби шаль. І Адрахімові знані її м'які, немов грайливий, мерехтливий у променях світанку, струмок, дотики, і поцілунки, легкі, ніби прощальний подих повітря країни снів, і за сто днів та тиждень, певна річ, багато було моментів, коли він довіряв стомлене тренуванням людей її м’яким рукам тіло, та дозволяв відводити важкі думи ніжному, вабливому її шепоту потрібних слів, і часто вона вже хизувалась перед ним і фігурними, немов із картини найчистішої, хто приходить до лише зневірившихся поетів, ніжками музи, дарувала йому себе, як дарують таке про що не можна нікому, ніщо казати, і що дається тільки від серця серцю, хоча й розділяв притому її дари разом із дарами Літари, чиї дотики — мов обачливий та всебачучий місяць, і чиї обійми — ніби той самий прихисток, що потрібний мандрівнику, який давно втратив віру у довгий, знесилюючий, але невідхильий шлях. Але зараз спала Літара, і вони тут вдвох. І, ніби чуючи, відчуваючи його думки, Неріна прикрила вії, хитнула головою ізтиха.

— Не треба… Той, кого хотіла б назвати «любий». Не треба, — приклала палець до його губ, та з теплом подивилась в очі. — Не роби ще болісніше ані собі, ні мені. Просто дозволь піти завтра з вами. Окрім знань про лігво, я дещо й інше знаю. І пропильную, аби й ти, і Літара повернулись з полювання живі. І за мене ти не хвилюйся, — додала хутко. — Будувала тобі корабель, тож, хочу принаймні побачити, як ти вийдеш на ньому в море — і спостерігати потім з найвищої вежі Ґестарії, поки не стане він найменшою цяткою серед безмежного небокраю — і придивлятися навіть тоді. Домовилися?

І не словами — обіймами, зтиха, немовби пошепки, скріпився той договір.

Розділ четвертий. Сходини у пітьму

Похмурим та вітряним, сірим світанком, робітники і купці, і палацові вельможі, і жебраки, спостерігали, як сотня озброєних та вимуштровиних мужів та юнаків, заприсягшихся зробитися героями Ґестарії та заснувати роди героїв мармурового міста, суворою колоною, по сліду здійнятого до безжального неба пустелі широколезого меча, марширувала напрямком півночі до руїн, де розвалини вже до того загострились та зточились часом, що стали скелями, і Адрахім, у чорних одежах володаря гадів та круків, з Літарою в обладунках воїтельки, та з Неріною у накидці звиклої до життя повного тяжких мандр дервішки, очолював те зібрання, яке подумки б і хотів називати армією — але, чи то так — він дізнається, коли готові до слави зустрінуться та пізнають ту, хто славу й відзначає, і хто сама на них подивиться та поцінить їх.

Також серед них ішов жрець у жовтих одежах — той самий, хто проказував натхненні речі до колінопреклонних у Храмі богів Ґестарії, під гіркий стогін навіженого пророка з найвищого мінарету у західній частині міста, і чий сповнений відчаю плач «Нема! Нема!» захлинався серед казань жерця. І ті, хто сперечалися на майдані суперечки не наважилися спинити шесття, бо там сотня озброєних — а в невдоволених тими подіями лише слова, і немає мрій.

Звісна річ, що Адрахім міг, та й мав дати своїм людям хоча би два-три дні відпочинку після останнього дня тренувань, і зробити так, щоби перед виходом до пустелі на честь довірившихся йому юнаків та мужів султан влаштував бенкет, але, вирішив, що отак — краще, аби їхнє справжнє випробування сприйнялося вже сьогоднішніми бійцями як чергове тренування. І те спрацювало: суворі й заповзяті, люди тримали крок, йшли рівним маршем — так само, як Адрахім їх навчив, і обладунки на них сиділи нібито друга шкіра, луки та сагайдаки за плечами височили неначе крила, а списи — то ніби продовження їхніх рук.

І все було майже добре, але, але.

Якщо про згаданих зміїв Адрахім переймався менше — бо розпорядився принаймні перевз’язати стопи, щиколотки та гомілки солдатів, і щоби воїни огорнулись у просторні, не заважаючі рухам довгі, до стоп, спідниці, — і майже не турбувався про, власне Звіра, бо хоча б яким би суворим той не був — але потвора сама, і точно не вистоїть супроти сотні озброєних та принаймні подумки готових до смертного бою, жагаючих геройської слави юнаків та мужів, а ось ті два ряди по п’ять оніксових химерних статуй, серед яких Звір спить у своєму лігві, мандрівника бентежили, бо Звір є Звір, а химерні, «по-моторошному живі» ідоли чорного оніксу у повному плутаних коридорів та пасток зі зненацької смерттю підземелля занебесного храму коло занепащенего поселення давно загиблих і у минулому мандрівних дервішей… Не любив Адрахім подібне. Особливо, коли по волі долі або ж з забавки нагоди мусив таке зустріти. Міста проклятих жерців Йолла у самому серці острова Роан — єдиного покинутого із колись триєдиних островів моря Хаспру, що на межі першого та другого океанів, йому вже вистачило, і він знав, так: словом справді можна добряче скривдити, але краще, коли той, хто на таке здатен — як той ж літописець Азат, хай душа його спочине в спокої — на твоєму боці, а не посеред ворогів.

З наближенням до скель марш сповільнився, і Адрахім дав команду переднім рядам тримати луки напоготові, а людям в боках колони — триматись списів, і, хоча й просувались вони до давно зруйнованого безжальним часом та якимось одним відомим отім давно загиблим мандрівним дервішам занебесного храму злом міста — а відчувалося, ніби йшли до фортеці, чиї оборонці вже підготувались витримувати облогу.

Йшли спокійним та помірним кроком — і руїни ближчали, і Звіра поки не чутно, тільки вітер гуляв серед уламків поселення та грізних скель. Так дійшли до місцевини, де, судячи із уламків, були колись брами цього поселення. І люди тримали луки та списи на поготові — а Звіра все ще нема.

Пройшли далі — і, окрім загального серед людей напруження, та вже посеред руїн мандрівник розумів ще проблему: коридори в тім підземеллі вузькі, і усі майбутні герої, якщо спробують туди продертись, радше стануть перешкодою одне одному, ані ж послугують своїм побратимам товариським бойовим плечем. Неріна казала, що по троє в ряд, якщо просуватися обережно, там можна пройти.

І, ось, сотня озброєних юнаків та мужів, сповнених мріями про геройську славу, дісталася скель у північній частині пустелі, і по маршируючим Адрахім вже бачив принаймні тридцятьох, кого точно не візьме не те, що на корабель у затриокеанську подорож — а навіть на полювання у серце підземних руїн, до якого вони, власне, йшли. Саме для того у похід узяли жерця, і, як ніби-то знайшли місце, де можна стати табором на перепочинок, і Адрахім виставив вартових, жрець стиха, але твердо, рішуче пояснював вказаним тридцятьом — по кому видно, що навіть найкраща зброя, найякісніше тренування, та найщиріша жага славетних діянь іноді недостатні для вершення гідних оспівуванню у майбутніх поколіннях діл — що боги, як спозирають за героями зі своїх зкрижанілих, огортаючих наднебесні верхівки, хмар, видивляються як сміливих, так і розумних — і розумним, іноді, дістається також своя слава, і сила не тільки в тому, щоб вполювати звіра — а й прийняти рішення: полишити полювання іншим, а самим — зостатись, і підійти, коли і в них стане потреба товаришам. І коли інші сімдесят стали табором серед розкинутих усюди валунів та скель — в місці, де, хоча й скидалось, ніби Звір чатує на них усюди, однак Адрахім відчув, і Неріна, торкнувшись його руки, хитком голови те відчуття затвердила: тут безпечно, — і декотрі з них замість відпочинку, зостались стояти на чергуванні, тії тридцять — вже ледь не падали з ніг, посідали або полягали, розстібували шоломи та наколінники, скидали спідниці, і витирали ними зморені та спітнілі обличчя, ноги та плечі, як рушниками, і важко дихали, і були раді таким промовам жерця, і що, за його казаннями, вершінні боги здатнії зрозуміти їх.

Ґестарію сотня полишила іще в досвітанок, а до руїн дійшли поопівдні, і єдине благо — що пустельне сонце не обпалювало спекотністю, і вітер дмухав, прискорюючі шлях. І, ось, стали табором в тому місці, де, судячи із деінде вцілілих залишків стін, колись був центр або близький до центру квартал поселення. Навіть затишно, і є тінь, і то вдале місце, аби перепочити, та прикинути, як краще розпорядитись довіреними людьми.

Хто відпочивав, ті перемовлялися між собою ніби бадьорими, але тихими голосами. Літара серед таких. Сміялась та жартувала, спілкувалась з тими із майбутніх героїв, з котрими встигла потоваришувати при муштрі, ділила з ними воду та їжу. Неріна, разом з виділеними їй охоронцями, обходила обережно місцевени коло стоянки, і шукала сходи до підземелля, і просувалась так, аби триматися в полі зору інших. Адрахім ходив серед позицій чергових по боках стоянки, видивлявся та міркував. Мусай, один з тих, кого мандрівник вже поставив десятниками, підійшов до нього.

— Командире, — тихо гукнув, жестом запросив одійти. — Не для людей, для мене. А Звір-таки, — вказав просто посеред руїн, розкиданих валунів та зубчастих, лиховісно здіймаючихся, кремезних, за облишками вцілілих стін, скель, — то незвичайна тварина, так?

— Усе можливо, — з тоном, мов, «радше так, ніж ні». — Але тебе непокоїть щось інше, ні?

Мусай нервово всміхнувся, повів плечем.

— Мене непокоїть, що на, буцімто, звичайне полювання окрім сотні вимуштруваних ніби до війни солдат — і за муштру і я, і довірені мені нові товариші безсумнівно вдячні, бо за ніяких інших обставин ніхто би з нас не отримали б такий досвід — ви взяли навіть не одну, а обох султанових відьом, коли, як чутки про жодну із них не брешуть, і однієї було б достатньо відвести взагалі будь-який прокльон. І, коли вони тут обидві, мушу зізнатись, мені, та й не тільки, лячно від однієї думки: на що ж ми насправді полюємо.

З того, що Адрахім вже помічав і за Літарою, і за Неріною, така мова про них не те, щоби неочікувана. Почув. І на підтвердження ще відмітив: виділені для охорони Неріни старіші мужі якось так її сторонились, смикались та здригались, коли та у них щось питала — ніби от просто зараз їх вполювала суворіша серед найхижіших матір усіх птахів, а ті, з ким сміялась та жартувала Літара — так чи інакше, але все ж виказували їй більше почестей, аніж просто «бойовій товаришкі».

— Одна із них, нагадаю, тренувалась із вами.

— І коли навіть людина чарів згоджується, що одних її чарів мало — ось тоді тобі лячно від ворога, на которого вона йде.

Адрахімові було тут важко не згодитись, бо і самому доводилось бачити силу чарів — як і обставини, при котрих одних їх мало, як було із потворами болот Еорта, хто зробились тільки міцнішими, коли їх відсікли від буцімто оживляючих їхні викривлені тіла заклять.

І саме посеред цієї розмови втрутився вістовий. Переказав, що Неріна кликала. Мандрівник подивився: вона в оточенні охоронців на іншому боці кварталу, серед обвалених стін та колон, які, певне, колись слугували склепінчастими проходами до якоїсь зали, і, знаходилась хоч далеко, але могла б прокричати, і її б почули — а натомість, вістовим, мовби пошепки. Адрахім стрітився з нею поглядом — і та також жестом вказала у бік Літари, махнула, мов, «і її сюди».

Серед обвалених колон, уламків стін, на частині котрих збереглись фрагменти фресок та надписів старовинною мовою, Неріна в злахмічченій накидці дервішки, Адрахім у одежах володаря підступних звірів і Літара у обладунках юної жагаючої слави воїтельки, в оточенні кількох охоронців стояли на присипаних піском та пилом надтріснутих плитах, які, наче, колись давно, слугували дахом тутешньої зали. Охоронцям Адрахім велів одійти, бо бачив: Неріна хотіла переговорити лише з ним та подругою, і, судячи із її обличчя, предмет розмови не сповіщав ані про щось добре.

— Ти мусиш зостатись тут, — сказала вона Літарі, а на підтвердження слів простягла їй один зі знайдених уламків стіни, де виднілися надписи мовою старовини. І якщо словам подруги воїтелька ще збиралася заперечити, то, як подивилася на уламок — натомість лише зітхнула.

Адрахім запитав, що там.

— Підтвердження, що ці дервіши знали, як — якщо не захистити, то, принаймні помститись за того, хто після них обере їхнє поселення домом, — відповіла Неріна. Літара мовчала.

— Тільки спробуй вернутись без нього, — лише сказала, торкнувшись долоні мандрівника. І голос її, хоча тихий, але такий — що, навіть, якщо помре — з того світу вернеться, і прокляне усіма найстрашнішими карами ту, хто кривдила її серце.

— Не одній тобі стане боляче, якщо він загине.

Літара всміхнулась.

— Принаймні тут тобі вірю. Але і не сподівайся, що у такий спосіб здихаєшся мене. Любий, — подивилася у мандрівникові очі, — з тобою хай піде Мусай та його десятка. Іще Лука із трьома найкращими. Пройдуть, так? — шукала підтвердження у Неріни.

— Так, їх нам більше ніж вистачить.

— Іншим командирам, — вточнив Адрахім, — наказати, аби в усьому слухалися тебе, як мене, так?

Та лише похилила голову, мов би «так».

З серьозності та мовчання обох супутниць відчувалось: що би там не сталося у серці підземелля — справжнє пекло в той же час відбудеться саме тут. Тож натомість Адрахім наказав, щоб і Мусай, і Лука, і їхні десятки — як найкращі серед найкращих — остаточно залишаться із Літарою. І не питав подруг, за що про них подейкують «султанівські відьми»: не всяке знання на краще, і не треба питати те, на що не готовий почути відповідь. А що бачив — жодна з них не збиралася тут загинути, і не мав ані сумніву в тому, на чиєму боці принаймні зараз ці дві жінки.

Ходив по зруйнованим уламкам колишньої, певна річ, величної та просторої зали, видивлявся незрозумілі йому вцілілі фрагменти написів мовою старовини, та фрески, де змальовувалися дервіши за доволі типовими обрядами їхніх служінь: жертва крові на вівтарі, розгорнуте серце, споглядачі, які беруть плату учнями — звичайна справа для найстаріших серед богів. Тим часом чув стихлі перемовини подруг, поки Неріна показувала Літарі ще інші віднайдені уламки з написами.

— Тож, зі сходу? — Літара вточнювала.

— А «справжня сила» — із заходу.

— «...ім'ям жаху небес невимовленого...», «скривавлені уламки ожившого серця болю», «смерттю несправедливою... прийдуть на захист». Небо, тож-таки саме цьому… Нащо?.. Чи не знали ті дервіши богів інших?

— А кому тобі ще молитись, коли приречена?

Адрахім чув: Літара всміхнулась.

— Якщо б мала вибір, то краще тоді вже собі. Все краще, ніж...

— Не засуджуй. Ми не знаємо, що тут сталось. Тільки приблизно можемо уявити, в якому відчаї вони були. Ти точно впораєшся?

— Питаєш так, ніби маю вибір.

— Ну, дивись мені. Пам'ятай: я ніколи не вдарю в спину.

— Ну, то й рідше задивлятимусь на твій подгляд. А, до речі, що там ви казали про змій?

По наслідкам оглядання вцілілих уламків церемоніальної зали, поточний план дещо перемінився, і до сходин у підземелля Адрахім наблизився разом з Неріною та Літарою, а разом з ними — іще п’ятнадцять: двоє командирів десятників, та з ними — вірні їм десятеро і троє, готових до зустрічі з потворою та жахіттям старовини. Сходнии як сходнии: посеред плит, східці в темряву, так контрастуючою із чистим опівдневим небом посеред дня. Літара звеліла чекати. Здійнявши руку, без факелу, обережно пройша вперед — і нічого не сталося. Тільки жінка в обладунках воїтельки, полишена зброї, на сходах — і хто, здійнявши правицю, проходила у пітьму. Далі чулося шипіння, шепіт, як розмова без слів, нелюдьскою мовою — і люди навкруги Адрахіма передивлялися та мовчали, спостерігали завмерлі, і чули шепіння. Зростаюче, з багатою кількістю нелюдських голосів. Потім — зріть! — в брижині, чиї кільця виблискували в променях білого пустельного сонця, в латуннім шоломі, наче корона загарбника одійшедших у легенди та міти світів, зручних наколінниках, які виглядали так, ніби частина колінної кістки, і огорнутих міцно шовками стопами, щиколотками, гомілками, звівши правицю до неба, спокійно та з гордовитою посмішкою Літара виходила із темряви підземелля, і попід ногами, навкруги по сходинах, і майже чи не по стінах, звивалися гадюки та кобри: сама безліч їх.

— Моя паства, — всміхнулася жінка так, нібе ті слова все пояснювали, і одна з кобр звелась по нозі, вкруг тіла — і по здійнятій до неба руці, і розкинула із шипінням комір у візерунках полум'яних троянд. — Очі та вуха, — жінка почухала підборіддя приборканої тварини, що звивалася по зігнутому ліктю, — і добрі воїни, якщо відчують: і у тобі їхня кров.

І люди, як бачили Літару в оточенні гадюк та кобр, зводили знаки бороняючих їх богів, і Неріна всміхнулась, і прилинула до Адрахімового плеча.

— Пекельною армією супроти пекла, — Літара йому казала. — Вбережу стільки твоїх людей, скільки зможу. А з ними, — вказала на зміїв, — то буде як найбільше. І, в тому не сумнівайся, ті, хто виживуть тут сьогодні, переживуть і затриокеанську подорож, і точно згодяться, аби життя їхнє та імена оспівували, як геройські. Тільки ти повернись живим, бо кому іще очолювати тоді їх.

— Прослідкую, — відповіла за обох Неріна. На тому й розійшлись.

Сходами в темряву, в оточенні п’ятнадцяти воїнів, хто тримали списи напоготові, з підпаленим факелом у лівиці, та з правицею на ефесі вірного широкоголезого, чатуючого на скорий бій в розкішних інкрустованих двома смарагдами піхвах меча, пліч о пліч з начебто спокійною, лише трохи напруженою Неріною, Адрахім просувався тихо, та вслуховувався углиб пітьми. Намагався не думати, що ж там чекатиме на Літару та полишених з нею Мусая, Луку та інших ззовні. І подумки готувався: можливо так, що прощання — це і останнє, коли бачив їх. І що чим би усе не скінчилось, але поруч з бенкетом у султанівському палаці, бачить небо, буде в Ґестарії сьогодні і поховання — і знову тих, хто прослідували за ним. Але то їхня битва, а не його. І якщо він бажає людей, котрим може довіритись серед безжального простору океанів та безлічі островів на шляху додому, то потрібно знати: такі люди виживуть без його команд.

Розділ п’ятий. Марш героїв

Вузькими проходами підземелля, по троє в ряд, мандрівник та його воїни обережно йшли за Неріною, і жінка в так по-дивному пасуючих їй старовинних лахміттях дервішки, не словами, жестами показувала їм шлях. Й шлях дійсно плутаний, з безліччю гілок, поворотів, і без знань Неріни — хоча б якою жертвою не здобула вона те знання — мандрівник, певна річ, тут би й сам загинув, і, скоріш за все, тільки марно втратив би багатьох людей. І Звіра досі не чутно, попри увесь, таки великий галас та ту свободу, з якою воїни чи не розгулювали руїнами.

На вході в черговий довгий прямий коридор, що кінчався іншою гілкою, Адрахім зупинився. Якщо до того шлях відчувався йому спокійним, то ось тепер ці суворі прадавні стіни у слабкому світлі лише єдиного факелу, та ледь-ледь помітна в віддаленні гілка на три шляхи навіть ніби застерігали: «геть». Неріна жестом вказала потрібний прохід. Одійшла, ставши з-поміж солдатів у четвертому ряді: так, щоби — аби що їх не чатувало — те її не дісталось. Принаймні, не так вже й з легкістю. Повільно йшли, люди тримались вже зведених для пострілів луків, видвлялися в густу напівтемряву. Ані чужих кроків, ні дихання — тільки стиха, що пошепки: посеред своїх. Гілка на три шляхи все ближе й ближче, ніби розімкнута хаща, і самії очі пітьми, і відчувалось: пастка. А з нею — незрима, нечутна і хутка смерть.  І чуття підказувало: Звір чатує, однак… Чи правий, чи лівий бік?

Як ніби знайомий внутрішній злам, який спричиняє бурю, все ще на добрячій відстані від проходу, Адрахім мовчки та відпрацьованим протягом багатьох тренувань жестом велів якнайшвидший залп по лівому коридору — і притому, не пам’ятаючи себе, бігти у правий бік, звести списи — і що би там не було. Шість стріл як один товстенний та пробивний заряд баллісти з просвистом майнули у ліве крило проходу, і люди, з готовими для удару списами, гайнули до правого, і позаду чулось ревіння, болісне та у люті, і командир велів розвернутись до зустрічі — і не бігти, а встати готовими у бік звуку — але те згасало та віддалялось, і собі Адрахім розумів: Звір-таки був людиною, бо і самий боявся, і, певне, збирався з силами та думками перш ніж справді пролити кров. І тепер кров пролита, і при зустрічі в його лігві — а щось — чи інтуїція, чи певна духовна спорідненість у жаганні крові та все ж-таки відкритої битви з ворогом, йому підказувала: Звір їх зустріне в лігві, разом із його «людьми» — битиметься він до останнього, і ані розмови, ні милосердя не стане там.

Інтуїція не збрехала принаймні в тому, що подальші кілька прольотів справді пройшли без сутичок, і не чулося ні гарчання, ні реву, ні подиху, ані кроків нового хазяїна цих руїн. Одначе, люди тримались в напруженні та напоготові, і вкрай обачно просувалися напівтемрявою при тьмяному світлі вогню. Тривоги ще додавало, що по стінах зовсім немає ані факелів, ані місць для них, наче як ті, хто це усе будували, бачили в темряві, як серед біла дня.

Лютий як вовк, зі спритністю гепарда та силою ударів ведмедя — той, хто знав, що по нього прийшли зі зброєю, і не залишать його живим.

Неріна вказала: за поворотом вже сходини до серця підземелля. До лігва. І шлях там вже був просторнішим, і можно було розійтись у ряд. Списи за спину, луки напоготові. Адрахім затамував подих, готовий щосекунди оголити вже так радого що врешт розпочнеться так довго жаганна битва вірного меча. І навіть не здивувався, хоча й по шкірі пройшов моторошливий холод, коли побачив, як декотрі плити на стінах ізтиха, помірно налились спромінюючим тьмяним, але достатнім світлом: болюча суміш слизо-зеленого та криваво-червоного. Безшумно, плита за плитою — і так донизу великих просторних сходин. Навіть знайшлося місце, де полишити факел, якщо до ціїєї безодні прийде хтось, кому він потрібен, аби пройти сюди. З яким же богом — в усіх знаних йому краях та землях та островах, омитих морями, й морями, і трьома океанами — зплутались оці дервіши, що вигнались у саму пустелю, і лиш тут возвели і підземелля таке, і храм?.. Неріна напружилась, звела плечі та відвела правицю так, ніби до розгорнутої долоні подумки зтягувала одну лише знану їй силу, і повільним кроком просувалась углиб, все ж тримаючись трохи позаду Адрахімового плеча. Він відчув її дуже тихе, одначе часте, трохи збите, нервове дихання — і собі-то хотів доторкнутись до жінки, нагадати, що вона не сама, і він поряд, але не став. Залізне правило для оточуючих того, хто кривде словом: коли бачиш задумливим та напруженим, не відволікати людину чарів.

Мандрівник запізно, але все ж відчув пастку, в останню мить. Не ховаючи голосу, він велів людям розвернутись та стріляти назад, і тією ж миттю підвести списи. З шумом оголив меча — і в ту ж секунду вони побачили, як згори широких, просторних, потонулих у похмурому, зловісному слизо-зеленому та криваво-червоному сяйві сходів, звелася чорніша, кремезна тінь. П’ятнадцять стріл з просвистом, розсікаючи затхле повітря підземних недр зі звуком тугого, важкого глухого удару ніби врізались у саму безодню: стрімку хмару, котра кинулася до них. З лютим ревом Звір вдарив — однак не людей, а саме повітря, немов бар’єр з-поміж ним та сімнадцятьма жертвами, і лапою просто скинув стріли, які стирчали в його плечі, а Неріна похитнулася, важко дихнула, впала на коліно. Скривилось сильно до невимовного болю напружене її обличчя. Зкрючились пальці мов кігті на міцно розгорнутій, ніби застиглій її правиці. А внизу, у просторній залі, почувся хрускіт, як ніби каміння отділяється, опадає зі шкіри. Багато хрускіту, ніби щось, що там спить, оживало. І йде на захист нового володаря цієї домовини старовинних жахіть. Все це сталось лише за долю секунди, але такої — як завжди на початку смертельного бою — яка таврується в пам’яті, ніби вічність. Сходнии до брам найпекельнішого із кошмарів.

Далі — вже нема часу думати, події, одна за одною.

Звір знову кинувся на людей тої ж миті, як і люди здійняли на нього списи — але потвора майнула в бік, і то було ніби хмара темряви, хутка, як розпливчаста пляма чорноти; Адрахім звів меча, кинувся до Неріни, схопив її під плече, аби захистити — і відчув чи не коло вуха, коло щоки, лиця подих вітру, наскільки холодного — настільки ж і обпікаючого. А далі — хруст, ніби щось зламалось, і стало легше. Недобрий, недобрий хруст.

…Я би хотіла побачити великий світ…

…Тобі корабель збудувала. Тож, і собі збудую… 

Він все ще тримав передпліччя Неріни. Обвислую її руку, а Звір — просто скеляста хмара, розпливчаста пляма самої невпинної чорноти, одірвав, відбив її тіло до протилежної стіни ніби понівечену ламку ляльку в злахмічченій, напівроздертій сукні, і не було ані проблиску життя у потухлих, тільки-но секундою раніше іще ясних карих її очах.

…Той, кого хотіла б назвати «Любий»…   

Адрахім, мов оглушений, стояв заціпеніло, і просто тримав одірвану руку Неріни, шокований, що і це не сон. І що й він, хоча й звиклий до ризику, небезпеки, битви життя та смерті — однак все ще противився думці: небо, наскільки ж легко смерть справді здатна забирати близьких людей. І в неї не перепитують. Але стрічають — так — секундою, що розтягнута в вічність, і навік затаврована у думках.

Знизу доносився важкий поступ десяти пар нелюдських ніг, і Звір, не здіймаючи шуму, окрім глухих та тупих, також майже нечутних ударів, кидав викривлене тіло Неріни від стіни до стіни, по ступенях — і робив з нею так, наче вона і є причина усіх зол, які стались з ним.

Горювати — потім. Мандрівник її поховає з гідністю, і запевниться, аби Ґестарія, і не тільки, пронесла пам’ять про неї крізь віки. І не стане так, що смерть її була марною. Заприсягся, ім’ями та клятвами всіх відомих йому богів. 

Події далі — вони немов крізь туман.

Ось довірені Адрахіму люди здійняли списи — та, скориставшись тим, що Звір зовсім не зважає на них, вструмляють вістря у скелясте чорне його тіло. Ось той замахується великою, наче окрема хмара, пласкою лапою — і троїх з воїнів як стояло, так і не стало: юнаки Аофей, Бартиш та Канар, ще вчора: танцівник, сини коваля та купця, не те, що зламані, тіла навпіл, з хрустом відділяючихся, відламуючихся кісток, і огидний, ніби розчавлюючий звук. І плями, і лужі брудної крові на плитах та сходинах. Ось Адрахім кричить, ніби сам не свій, вказує мечем «вверх по сходах», бо розуміє: «вбити Звіра перш ніж оті десятеро, поки що незримі, сюди дійдуть». Ось Звір повівся, що жертви ніби відходять — і безшумний готується до стрибка, а радше — до того, аби знову промайнути до цілі хмарою найхуткішого вітру самої бездонної чорноти. А ось попався: тієї миті, як, стрибнувши на Адрахіма, натрапив на замахнутий у останню мить у його лице факел — і Адрахім заприсягся, що ніколи, навіть у самих глибинах своїх кошмарів не стане згадувати те лице.

Осліплений, від палаючої, змасленої тканини, просто вбитій у його тепер заплющені та зкривавлені, зтікаючі з-за щільно заплющених вій очі, Звір відскочив — і бив наосліп. І з тим ударом мандрівник стиснув зуби: по поверненні чекаючі там, на горі (якщо самі виживуть, бо й там, певна річ, зараз запеклий бій) з його загону недорахуються іще двох. Сивобородий тесляр Куш, хто хотів побачити Звіра, та зробити по його подобі іграшку для свого сина, і коваль Урд, чиї вістря для стріл та списів були найкращими.

… А коли тут таке — небо, то що ж там за пекло має коїтись там, на поверхні? Де «справжня сила із Заходу».

Не думати про Літару: про Неріну думав — і замість того, щоб вдарити, коли міг вдарити, тільки спробував закрити її собою, і горісно розплатився за те. Тож радше — покінчити з кошмаром тут якнайшвидше, і допомогти їй. Врятувати хоча б її. Тільки б вона дочекалась. Тільки б вистояла. Жила.

Знову звук вструмлених у плоть списів — і так вцілівші, значно вправніші за їхнього командира люди, нанесли болючу рану у звірове стегно, і тепер-то вже він не такий швидкий. Відбився задніми лапами — і так втратили камінника Олата, і то був один із десятників, і саме його удар став Звірові найразючішим — відстрибнув — і не вихором, і не хмарою: ось тепер потвора. Бачена, і, бодай і досі доволі спритна, але недостатньо, аби її не поцілити. А під його лапами — те, що лишилось від юнака Тула, хто пішов на Звіра за наказом батька «зробитися врешт чоловіком».

Новий стрибок — і Адрахім відчув, куди саме той Звір прямує, й гайнув пересічки, знизу, та попід ним, сам як вітер, легкий і не менше лютий, і широкеє, ставшеє ніби спалах спійманної у руку блискавки, лезо, відповівши хоча й відчутною, з біллю, але розковуючою, так, ніби з тебе злітають до того стримуючі тебе кайдани, віддачею у зап'ястя, передпліччя та плечі, вгризлось у відкриту звірову ключицю, з тріском переломало кістку — та й зрубало, відсікло лапу. Але й сам відкрив спину ворогові. Всім тілом напружився воїн, ніби не меч — продовження його руки, а він сам і є — просто дуже велике руків’я для свого меча. Краєм слуху чув унизу: вже не кроки, вже біг десяти пар нелюдських ніг — але так, ніби віддалялися?.. Не думати: його жертва тут. І той вже оговтався — рівно із-під нового удару, який в результаті лязгнув по плитах, та й так, що Адрахім ледь-ледь втримав зброю, Звір кинувся до тих вісьмох, хто ще зостався жив. Схопивши юнака Лірда, хто, разом з Тиграном, молодшим братом, заприсяглись сестрі та матері, що з їхньою славою їм більше не жебракувати — їм же й вдарив. І лишилось семеро: замахом Звіра його старшим братом поліг Тигран. Шестеро: Адрахім ледь вкрився, коли поневічене тіло поета Нанку, котрий бажав і вполювати Звіра, і оспівати всі події славетного того дня, потвора використала ось так просто, як якийсь снаряд. 

Але й Звір послаблений. Сліпий, без лівої передньої лапи, зокривавлений, увесь в ранах. Однак і зоставшиєся шість Адрахімових людей перелякані, скаженілі, попри всі тренування, всю сотиденну муштру, вони виявилися не готовими для зустрічі із дійсною небезпекою, із дійсним запахом крові та безжалістю смерті, котра і розрізняє — хто з тих, хто навчився тримати зброю, залишиться в пам’яті багатьох як герой. І мандрівник розумів, що Звір робить, і чому лише ухиляється від двобою: той відчув, що справжня погроза — ось, в ньому, і діяв так, аби Адрахім тепер зостався супроти нього та десятьох вірних Звіру створінь. Молодий Урсаґ, омитий кров’ю обох його кращих друзів Гафура і Джафіра, які тепер валялися змертвлені, понівечені, і хто до полювання радів, що од матері божою волею отримав ім’я «Герой», а тепер засліплений люттю та розпачем, з відчайдушним криком кинувся на потвору, тільки-но та здійнялась над ним — і обламав списа, встромивши його у міцну звірову шию — однак не встиг ухильнутись, і був розчавлений кремезною, звалившоюся на нього чорною, все ще здригаючуюся тушою. Зі списом у гірлянці, без лівої передньої лапи, з виплавленими очима, у палаючих кровью ранах, та утиканий вістрями обламаних об нього списів і стріл, чорніша лють найглибиннішої безодні, ошайтанілий, вже нічого не розуміючий та не пам’ятаючий Звір метався по плитах — і останні троє — коваль Залід, тесляр Ідліс та портний Вальту, попри гучні крики їхнього командира «Одходити», «Відступати», засліплені та оглушені сп’янінням кривавої битви знайшли свою смерть від нищівних та разючих, б’ючих бозна куди, в скаженілих борсаннях, задніх лап. Їх можна було врятувати, аби тільки вони послухали, бо Звір вже не бився, лиш борсався, хоча й у пекельній люті, з останніх сил — і Адрахім не квапився наближатись. Обережно кружляв, пильнував та чекав момент. Чи то за спиною, чи то подумки, але в його вухах все ще гучно бреніли крики — нелюдськи: від болю, в скаженілій агонії, люди самі стають звірми, і болісні звуки, як плоть важко одривається од плоті, як брижже кров та виламуються кістки.

Різко — так, ніби на останню мить свідомість потвори до неї вернулась, Звір звівся чорною хмарою, розпливчастим вихором темряви — як метався по сходинах, коли ще був повний сил — і так швидко, що голова пішла кругом, та паморочилася, і стіни тисли, а перед очима пульсували насичені червоним та чорним плями, і останнє, що мандрівник побачив — біліші кігті, наче зібрані в кулак блискавки, та зрозумів: не дістане часу ані ухильнутися, ні звести на захист меча — і тої ж миті Звір простягся над ним та завмер. І впав перед Адрахімом, розсічений надвоє тьмяно-блакитним лезом, яке отділило його торс од задніх, все ще слабко здригаючихся лап. 

І запала тиша. Тільки бісовий стук власного у груді серця. Тільке тьмяне, слизо-зелене, криваве-червоне світло: помірне пульсуюче сяйво настінних плит. І Звір не борсався більше. А меч в руках зробився дуже важким, і ноги вже не тримали. Запаморочення. Оглушлива пустота.

Однак те, що мандрівник, весь у густій брудній крові, пилу, важко дихаючий, стискаючий меч обома руками, бачив перед собою — небо, він навіть не знав, чи живий він, або ж Звіру вдалося його убити, і це посмертя, і як тут вірити своїм очам?..

Понад омитими кров’ю сходинами, посеред розкиданих залишків тіл та кінцівок, розколотих черепів, викревлених до неможливості трупів, тонка та ламка, блідо-блакитна, напівпрозора — така, що попід шкірою вгадувалися кровоносні судини, пульсуючі внутрішні органи, спокійна та зверхнісна, не торкаючись стопами плит, наче вісниця даруючої втішення смерті, мріла Неріна, і світло, що струменіло од неї, лише посилювало усю хмурість та болісніть видовища навкруги. Без правиці, з похиленою головою, так, що попільне пишне її волосся вкривало плечі, лопатки, немов хмарлива, зоткана у країні снів шаль, вона посміхнулася Адрахіму ніжною та теплою посмішкою і простягла долоню, торкнулась його руки, аби той заспокоївся, приховав меч.

— Яке пекло тебе вродило?.. — все ще не вірив, прошепотів.

— Перепочинь, бо це був безжальний бій, — ізтиха відказала вона.

— Але ж в Смерті не перепитують.

— Іноді перепрошують, — слабко, але посміхнулася та.

І це здавалося, наче сон. За всі свої довгі мандри, за все, повне найтяжчих випробувань життя — він ніколи не бачив, аби смертна людина верталась із потойбіччя. Навіть людина чарів. І коли та прийшла, то дарма просити. Але Неріна — так, була поряд. Звичайна, звична, огорнута у лахміття старої дервішки. Сиділа так, аби він схилив голову до її обійм, і прилинув чолом до її колін. З відсіченою рукою, але жива, попри усе, що знано йому в цім світі. І посміхалася так, ніби тією ж посмішкою ще й пояснювала, що то були за розпачливі крики десяти нелюдських голосів, і що то були за звуки, як плоть отділялась од плоті, і виламувались кістки. Пекельна жінка, але жива. Одначе, навіть так, те вже не допоможе п’ятнадцятьом його людям, які спустились у цю безодню у мріях, як стануть героями. І все ще, інша запекла битва велася там, нагорі.

Скільки часу — отак, на тих сходинах, в оточенні слизо-зеленого та криваво-червоного від настінних плит світла, посеред невимовно-розпачливої картини наслідків бозна-кому потрібного «полювання» — сидів Адрахім, огорнутий у обіймах Неріни, те невідомо. Як так само йому незнано, скільки часу в нього зайняло вертання до світла дня. Важкою ходою — так, ніби прокляте підземелля зморювало, знесилювало вбивцю свого володаря, аби той, якщо й дійде поверхні, вже б точно не зміг чинити хоча б якийсь спротив чому б там його не чекало, та підтримуючи Неріну, хто кульгувала поруч, та спиралась тяжко на його плече, і все ще без віри, що вона ходить, дихає, що її відчутно, і що вона справді жива, мандрівник з тьмяним факелом просувався темними коридорами, і так само, а то й більше за нього, заслабла жінка млявими, майже непомітними жестами, у мовчанні, вказувала зворотній шлях. І Адрахім розумів: єдина його та її надія — Літара, з полишеним на її волю військом, і, якщо в підземеллі такий володар — то що ж там за «Справжня сила із Заходу», котра прийде помстою за його смерть. З острахом та тривогою, відчуттям неминучого року, йшов він по заплутаних коридорах, і тільки теє тепло, що відчував від так само слабко крокуючої Неріни, і обіцянка подумки: аби там що, але вдруге її не втратить, надавала мандрівникові хоч якихось, чи не останніх сил. І зловісністю завидніло понад останніми сходинами осяйне жовтими, блакитними, зеленими, білими та червоними зорями лазурове затихле небо. І Адрахім розумів: ні, ніяк — і самий він не готовий до того видовища, що чекатиме на них там.

Із недрів пекла — до пекла розгорнутого: отак відчувалась картина, яку він бачив, коли із Неріною дістався поверхні, та знову стояв у серці колишнього церемоніального залу посеред уламків, обвалених колон та плит. Помітив мляво: частина отих плит валялася коло спуску у недрі так, ніби їх сюди знесли нещодавно, та використовували, аби закрити їми прохід. То тут, то там — облишки і людьских, і потворних, і спотворених тіл: на колонах, на плитах, посеред уламків — всюди. Багато таких, що по ним видно — згоріли заживо — і люди, і ті, хто з людьми зійшлись. Декотрі з тих крилаті, декотрі з довжелезними пазурями — і всі в вуглинах, розкидані по шматах. 

Сотня завзятих юнаків та мужів одійшла в досвітанок од брам біломармурової Ґестарії, аби вполювати лихого звіра північної пустелі. Лише двадцятеро вцілилих — та й ті — дуже тяжко поранені, і декотрі — хто без руки, чи ноги, почивали на скривавлених обвалинах важко посеред безлічі нелюдських, з довжелезними пазурями, обірваними крилами, але ж-бо змертвлених, спотворених тіл. Кілька ще — серед них Адрахім впізнав Луку та Мусая, сиділи тихами, біля… Небо… Та потвора — судячи з розмірів — не менша, аніж маєток, з багатьма лапами, і на кожній лапі — по розомкнутій пащі ніби як сталевих ікол.

Не хотів Адрахім дізнаватись, якому богу вклонялись тутешні дервіши. А небу дякував: з тим, що було тут — скінчено.

Жрець, як міг, чинив допомогу пораненим. Літару ніде не видно. А! Ні, ось! Так, так! То її — довге-довге, темне-темне волосся. Так, так, жива. На другому боці, серед валунів та уламків, вона проходила, піклувалася там уцілілими. І на Адрахіма з Неріною, котрі сиділи тихо біля сходин до підземелля, на одній із повалених колон, зовсім ніхто не зважав. Наче не бачив їх, і не вірив у їхнє повернення.

— Ну, ось буде, — всміхнувшись слабко, Неріна прилинула до його плеча. — Цілих двадцять героїв для твоєї затриокеанскьої подорожі.

Той тільки-но подумав про відповідь, однак — шепіння. Різке та пронизливе, ось так, поруч, коло його ноги. Шепіла кобра — і розгорнутий, у візерунках чорних троянд широкий комір її. І тією ж миттю змія відплигнула, вповзла в підземелля, і вчувся сповнений радості зокрик — такий, що на нього здатна лише та, хто зачудована найщиріше, і хто вже серцем зневірилась, ніби побачить свого милого знов. І, ось, також кульгаючи, але так хутко, як тільки могла, Літара сама поспішала до них — але, із її ходи, та і з того, що, що не крок, жінка постійно торкалась коло зокритого пишним темним волоссям обличчя, мандрівник відчував скорботне. І, тільки-но та наблизилась — Неріна лише затамували подих, однак звела руку, і повітря навкруги Літари ніби-то пройшло хвилею, а Адрахім... Той просто підвівся, так як міг тільки ціпко обійняв таку ніби сповнену радісті, але хто також ледь трималась на тримтячих ногах жінку. І відчував пекучії її сльози на власних щоках.

І це... Те, що внутрішнє він відчував — якось... Напрочуд химерно, дивно. Неріна в отій безодні чи не вернулася з того світу. І тепер в неї нема руки — але рана на плечі загоїлась, і тепер там — ну, так, просто прикрите дервішковою накидкою плече, або радше те, що від того плеча полишилось. Але загоєне. Таке просто — ніби і не було правиці. І не жахливо навіть, а просто... Спокійно-сумно. Ізтиха такий собі сум, з прийняттям. А те, що він просто зараз, лише миттю побачив в Літарі — ось від того зробилось болісно. Уся, уся ліва частина її обличчя — там просто м'ясо, оголене, обпалене м'ясо, ледь-ледь прикрите пов'язкою. Немає ока. А той її — як тільки вона осягнула, що Адрахім, що Неріна цілі — той гучний, щирий, чистий, який неможливо втримати зокрик радощів — з яким же болем собі притому він одізвався їй. З таким ураженням, що у неї — і сильніші мужі не те, що ходити, декотрі й жити від болю уже не зможуть — а та ще й посміхалася. І трималась так, що там ніби тільки подряпина.

— Я тут, я тут, люба, — обіймав її Адрахім ціпко, після того, як поміг підв’язати щільніше пов’язку, шептав потрібнії їй слова, і навіть не знав, чи бреше принаймні зараз, і не відпускав її. 

Неріна сиділа на тій же поваленій колонні коло входу у підземелля, і не втручалась. Всміхнулася тільки слабко. Відвела погляд і стисла ціпко обрубок свого плеча.

Ті, хто вцілілі, та ті з них, хто міг ходити, повільно підтягувалися до трійки. І вже не такі похмурії: бачили — командир вернувся, також зкривавлений та злахміччений, і вкрай зморений — а, тож, певне, на славу бився, і Звіра-таки вполював. А що сам-один вернувся — ну, й з султановою дівкой бісовою — що ж тут зробиш: грішна пустеля, і пекельнії таємниці її.

Вертались герої Ґестарії! Десять із них йшли, других десятьох, загорнутих у спідниці перші десять, як на носилках, несли. І в обличчях їхніх всіх радість — як в тих, хто тільки-но зійшов до найглибшої із безодень — і вернувся до світла живий. І навіть таке було, що їх проводжав од півночі до півдня, напрямком моря сокіл — але Адрахім не знав, чи помітив хтось того золотавого птаха в височині.

Колонну героїв вів жрець у жовтих лахміттях, і тепер ішов, спираючись на обломлений спис, як посох — і з того, як списа тримав, було видно: не тільки словом тепер він здатен доносити волю богів. Коло жерця — Лука, як вцілілий із командирів-десятників. Адрахім з Неріною, Мусаєм та Літарою: троє йшли замикаючими, і обидва мужі несли в носилках четверту. Неріна притому — линула до мандрівника так, аби принаймні одразу не помічалась відсутність її руки, а здорову слабко тримала ледь зведеною до вкладеної на носилки Літари, як ніби дотиком, та без дотику, спосилала згадку про підтримку, втішення та тепло. І серед усього того самому Адрахіму робилось не по собі, пригнічено і ніяково: з усіх, з усіх, хто йому довірився, лише сам він цілий, не постраждалий, і, власно кажучи, за весь час битви зійшовся зі Звіром лише двоє раз, і навіть його не вбив: тільки-но готувався вбити, і сам, якби не Неріна, майже тоді не вмер. І, ось, обидві — ті самі, про кого інші подейкують «султанові відьми»: одна здатна вернутися з потойбіччя, а в повній силі навіть і не людина, інша — і те лише тільки, що бачив на власні очі — володарка кобр, гадюк; одна, і друга, вочевидь, між собою вороги — або принаймні були такими; і на одному боці із ним. Пригадались слова султана: «Їхня доля тепер у твоїх руках. Не за моїм наказом вони твої». І одна коло нього трималася, а другу — ніс з… Тепер, так, не командиром-десятником, а товаришем в смертнім бою.

І люди Ґестарії, що видивлялись, чи де там їхні герої, і чи скоро там вони вернуться, явно чекали на інше тріумфальне шестя, і тієї ночі ніхто не бенкетував. Одначе й більше людей зібралося на майдані для суперечок — і хто приходив людей, ті вже слухали тих, хто казав та застереджав.

Султан, як побачив, що сталося з Неріною та Літарою, наказав їм чекати, а сам питав Адрахіма, чи потрібні йому ті жінки, або може, особливо тепер, коли він переміг Звіра та довів, що здатен підготувати армію тих, хто вистоїть супроти самого пекла, він бажав би собі вродливіших, аби ті догоджали йому. І, напевне, ніколи до того за все своє, звісна річ, дуже довге султанівське життя, старий ще не бачив, не відчував на собі подібного погляду, який зустрів замість відповіді в Адрахімових чорних очах. І обіцяв тоді і запевняв довго, що спошле Літарі найкращіх лікарів та цілитильок, а Неріні знайде найвправніших із майстрів. На тому прощались.

Вже у своїх покоях за Неріновими вказівками мандрівник робив зціляючі та полегшуючі біль перев'язки для Літари — а вона лежала в окремім внесеним для неї ліжці — і Неріна втішала подругу, що це все зцілиться, і що не страшно: тільки трохи її зачепило, а та, із викривленим лицем намагалася посміхнутись; піклувався про теплу для їх обох ванну, омивав знесилених, змащував розслабляючими маслами їхні спини, бока та плечі, зморені од важкої ноши цього чи не найжахливішого дня їхні ноги, і бережно потім укладував їх у ліжко, і запевняв і одну і другу — поглядами, потрібними їм словами та обачними, тихими дотиками, що не дозволить нікому більше покривдить їх. І в тих його поглядах, і словах, і думках, і дотиках не було ані брехні, ні різниці для жодній з них.

Чи в досвітанок, чи похмурим світанком — як ніби сон, який Адрахім забуде, тільки-но той скінчиться — мандрівник стояв на балконі, і спала ще уся Ґестарія. Але чув чи-то наспів, чи-то слова, шепотом. М’яким, як-ніби турботливий перший промінчик сонця, що торкається загорнутих з ночі пелюстків квітки — і, як прислухався, то був Неріни голос, і вона казала:

— Ось тобі водичка, а ось і їжонька, — і чув тоді, як щось капнуло, і ледь чутно ще відділиллося. І далі її же наспів: «Ковтай водиченьку. Ковтай їжоньку».

Мандрівник пройшов до покоїв — і Неріна — а вона, так, сиділа коло ліжка Літари, кивнула йому, посміхнулася, прикривши вії:

— Там лише тільки сама подряпина, — запевнила, відмахнувшись, хоча й видно: ледь-ледь намагалася не тремтіти. — Не переймайся та засинай, я поряд.

І від її голосу мандрівникові стало спокійно-спокійно, упевнено і утішливо. Послухався та ліг спати, але й крізь вернувшийся йому сон, як-ніби наспів чи колискова, про яку знав, що забуде і не пригадуватиме, чув Нерінові ті слова: «Ось тобі водиченька, а ось і їжонька, — і як потому щось ледь-ледь чутно капало, і відділялося. — Ковтай водиченьку. Ковтай їжоньку».  

А потому був день. І світле сонце понад біломармуровими стінами, пласкими дахами і балдахінами, розігнавши останні тіні, велично впевнено зійшло на небесний престол.

Розділ шостий. Викохане кайдання

Наступним днем поопівдні, а радше сказати «надвечір», коли ті з героїв, хто міг ходити, захотіли ходити знову, а ті, хто не міг — принаймні достатньо зцілились від болю в ранах, аби в доброму настрої стати принесеними до султанового палацу і стрічати там на свою честь гостей, нарешті відбувся бенкет на честь героїв Ґестарії, і тим більше ще звеселились люди, що чули в небі крик сокілу, і те значило, що птахи вертаються — а з ними в місто вернуться і тварини. Дивне що, в тому пташиному зкрику, як його почув Адрахім з балкону, поки Неріна та Літара ще спали, мандрівникові ніби вчулось відлунням голосу старого навіженого з найвищого мінарету: «Нема! Нема!» — і мандрівник вирішив: певне, так сокіл — той самий, увесь золотий, що вчора од півночі півднем летів напрямком моря, радіє загибелі Звіра, і від того навіть зробилось трохи тепліше в його душі. Але сокіл кружляв над палацом, і кричав так кілька разів, ніби й справді намагався донести якусь термінову вість. Неріна на звук не прокинулась — і птах відлетів тоді. Собі Адрахім також вирішив: як корабель вже збудований, та в Ґестарії ніщо його не затримує, то сам лишиться ще на трохи — принаймні, щоб дочекатись, аби лікарі зцілили Літару, а майстри зробили Неріні протез: все ще, подумки він був, м'яко кажучи, розлютований тією легкістю, з якою султан запропонував «замінити їх». Люба дружина та сильний, кмітливий син чекали його вже довго — тож, затримка на ще якийсь місяць — не так багато. Якщо вони його взагалі все ще ждуть.

На майдані для суперечок також збиралися люди — та й все ще, не було у них зброї, а тільки слова без мрій про лихі часи.

Тож, з розумінням, що більшість людей, хто все ж поважали героїв та потребу в діяннях слави, вже зібрались до бенкетної зали, і вже вечоріє, він сповістив завітавшого до покоїв пажа, що зійде до людей «скоро», тільки прокинуться ось його жінки. Помітив, що обличчя Літари вже ніби-то не таке страшне, і що та тримається так, як ніби їй вже зовсім не боляче — а те що там, під пов’язкою — воно просто є такеє, з часом пройде, і хвилюватись ні про що. І Неріна його запевняла, що саме так.

Одягнені у все найкраще, Адрахім разом з Літарою та Неріною пройшли до бенкетної зали, як ніби султанів принц та його дружини — такі порівняння іще до того, а сьогодні й особливо чулись серед купців та палацових вельмож. І знов чашники розливали сторічне вино по кубках, і кухарі знов зносили до столу якнайкращі яства — хоча й тепер серед чашників недорахувалися чотирьох, а серед кухарів — трьох: хто пішли у рядах сотні ґестаріїських героїв, і зосталися у пустелі, та у пам’яті поколінь; як недорахувалися п’яти юнаків серед напівоголених танцівників, і кількох арфістів з флейтистами, і кількох поетів — але ті, що зостались тут, робили усе можливе, аби ті з них, кого недораховувались, все ж-таки стали присутніми: хоча б у музиці, і піснях, що їх співали знов бадьорі, оголені, з браслетами з латунними дзвониками на зап’ястях та щиколотках дівчата співу, і в першу чергу люди бенкетували на честь та імена тепер одвічних хранителів спокійних ночей пустелі — без ані Звіра, ані лиха пройдешніх віків.

І ті, що вижили — ті розказували, як вісімдесят п’ять заповзятих воїнів серед руїн та похмурих скель стояли пліч о пліч, та ще й з кобрами та гадюками, супроти воїнства найтемніших небес. Як однією миттю небо стяглось пітьмою, із самого серця затемнення, в кривавих променях ніби спопіляючого заходу сонця показалась незчисленна зграя пазурястих ширококрилих потвор. З довжелезними іклами, з мечами та при щитах — ті потвори злітали вихором, напрямком зі сходу на захід. І була тих потвор незчисленна безліч, і аби змертвити бодай одну — було потрібно чи п’ять, а то й сім стріл. Говорили, що їх порятувало: Мусай розпорядився до того підготувати позиції, укриття, а Лука — мудро розставив ввірених йому бійців. А згадані притому ще додавали, зводячи для закріплення слів латунні кубки, що керувала цим всім Літара, і якщо вже пити — то пити перш за все саме на її честь, і один із чи не вирішальних наказів — знести плити до виходу з підземелля, що вона звеліла зробити чи не у першу чергу, як тільки розпочали готуватися до скорої битви — це саме те, що порятувало усім тим, хто зараз ще здатен мовити, їхні життя. Про неї іще казали: коли почалася бійка, вона — як шайтанова матір сама кидалась на крилатих, пазурястих тих демонів, і чи не одним сильним ударом спису пронизувала, прибивала в пісок, а то й до плит троїх. І як сильним, потужним голосом веліла вона — чи то залпи з луків, чи то перегрупуватися та стрічати ворогів списами, чи спослати людей з більш укріпленого флангу на той, що зазнає незносимий тиск — ба, там не тільки люди, а навіть кобри з гадюками залізно та неухильно виконували наказ. Серйозно, не жартували: навіть посеред зміїв знаходились і такі, хто хвостами та іклами стріляли з лука та тримали спис. І то ще тільки початок битви, коли людям здавалося, що небесні солдати затемнення — то і все, що чатувало на них. Далі — здіймався вітер, а з вітром — люті, роздираючі та обпалючі вихори нищівного піску, і все ще ті наближались зі сходу, як і крилаті демони, і добряча кількість завзятих та гарних воїнів злігла тоді у тих вихорах — але їхня жертва не стала марною, бо з відчайдушного, самовідверженного діяння — ті, хто вижили, там дізналися: ті вихори руйнівного піску — вони не лише сам вітер, а їх здіймали потвори, що вистрюмлювались ізлезованими пащами з-попід землі пустелі. І, знову ж таки — і Літара, і Мусай, і Лука, і іншії командири своєю волею, голосами — не допускали того, аби люди полишали позиції, лякались та розбігались — а люди і лякались, і гинули, але стояли. Стояли супроти отих з-підземельних, з ізлезованими пащами, вихорових потвор руйнівного піску, і все прибуваючих і прибуваючих крилатих та пазурястих небесних солдатів затемнення — і чинили опір, і відбивали їх.

За тією розповіддю, Літара, котрій зараз через тяжке поранення, говорити важко (і взагалі її витримці можна тільки пишатись), просто здійняла кубок, та вказала на Адрахіма, хто сидів поруч, та слухав, і майже не вірив почутому. А ось Мусай, хто те все розказував, з Літарою тут погодився, і підтримав тоді новий тост. І всі пили на честь затихлого Адрахіма — адже це його муштрою ті, хто був іще сотню та два дні тому юнаками та мужами міста, де вже протягом кількох поколінь не було аніякої зброї, зробилися тими, хто зустрів чи не справжнє пекельне воїнство — та ще й вижив. І так-то так, що з сотні вижили лише двадцять — але ж то двадцять із тих, кого вчили перш за все битись супроти людей, і так чи інакше, в цілому звичайних звірів, а не супроти незліченної армії небесних солдатів затемнення, і демонів недрів пустелі — та ще й того, що потім з’явилось з заходу. І саме його, Адрахімовою наукою, серед сотні знайшлось десятеро командирів — із них восьмеро та Літара стояла з вісімдесяти п’ятьма людьми. Його командами, його тоном та його жестами і Літара, і Мусай, і Лука, і інші шестеро десятників очолювали довірене їм заповзяте військо, і ніхто з вцілілих аж ніяк не скаже, що ота важка та знуряюча сотиденна муштра, що її Адрахім влаштував перш ніж дозволив людям йти в пустелю за честю та славою була бодай в чомусь марною, і всі погоджувалися: «Командир! Вождь!», а ті, хто випили вже добряче, та, мабуть, забулися, ще додавали: «Принц!». І дуже зніяковілий, бо пам’ятав добре, як пройшло власне саме «полювання», та з картинами отих зкривавлених сходин перед очами, із розкиданими там кінцівками, розчавленими черепами — з отим усім, що лишилося після тих, хто настільки йому довірився, що за ним прослідували в безодню, та кого він, хоча й мав би, однак вберегти не зміг, тихо, та понуривши очі, Адрахім приймав поздоровлення, і відказував, що наука наукою, муштра муштрою, а от хрещення сталлю та кров’ю — то, небо, вже хрещення сталлю та кров’ю, і люди те хрещення не його силами, а саме своїми пройшли — і всі інші сприймали зніяковілість за скромність та чемність, і знов пили за його славетне ім’я. А потім продовжували розпитували і Луку і Мусая, що ж сталося далі, після тих руйнівних вихорів, і що там прийшло із заходу — і чи не в один голос: і Мусай, і Лука — і ті десятеро героїв, що ходити могли, і ті десятеро героїв, що вже ніколи не стануть на ноги, і навіть Літара, хоча би й мовчки, однак частими хитками голови, відказали:

— Смерть. Лютіша серед лютіших смерть, — і як вони промовляли теє, навіть здалося, що картина того жахіття знов постала перед двадцяти однією парою широко-розплющених застиглих очей. І в очах тих бачився лише пил та попіл, і нищівне полум’я, і найбіліший із найбіліших блиск.

І далі казав Мусай, і казав таке.

Коли здавалося, що перемога вже на їхньому боці, і що солдатів небесного затемнення вже й не така несчисельна безліч, і що ті врешті решт кінчаються, а потвори піщаного вихору, вже не те, щоби страшні, руйнівні, і звиваючиїся їхні туші вже одсічені од землі, і до землі після того вони вже не вернуться, хмари на заході стяглись так, ніби звідти споглянуло зкривавлене, напружене до найневимовнішого болю, все у пульсуючих судинах око, а далі — промінь, стовп засліплюючого білого сяйва, і те сяйво неначе затопило увесь бачений і небачений світ, і видно було тільки саме ніщо в тім неможливому, до розпачу пекучому сайві, і ті, хто не встиг укритися, або ж бодай хоча б краєм зору вхопив самий пік засвітлення — ті — хто одним оком, хто обома, нічого вже не бачили більше, і хто лишився під сяйвом тілом, тіла тоді вже не мав: до м’яса, іноді до кісток, живі, чорнії до чи не вуглин, лахміття, з пульсуючим та червоним рештки того, що мить назад іще називались людьми. Літара першая, хто осягла небезпеку тільки-но теє око проступило серед зтягуючихся небес, і у розпачі як могла кричала усім попри бійню, і невпинних небесних солдатів затемнення: укритись, ховатися в підземеллі, закрити вихід, не дивитись в небо, і хай там що, і чулися плач та відчай понад руїнами у міцному, до того лише суворому та владному голосі шайтанової матері усіх змій; до останнього притому видивлялась із власного укриття на поверхні, і все кричала та закликала, і намагалася відтягнути хоча б тих, хто поруч, і хто самий по собі вже чув та бачив одне ніщо — і ті, хто її дочувся, ті, хто зміг одвести зір од того клятого ока, хто встиг сховатися — оті вціліли. А решта — і особливо ті, хто в теє око споглянув, та ввібрав в себе той невимовний біль — і стали отим, чим стали — як забілення світу схлинуло, підвелися на ноги, або ж на те, що від ніг лишилося, зробилися слугами ока болю — чи то як, ще прозвати те. Саме під час отого забілення й втратили чи не найбільшу кількість до того вправних та заповзятих юнаків та мужей, хто тим днем вже могли зватись солдатами. І рухалися, хоч засліплені, одначе керовані: супроти ще кілька митей до того друзів своїх та братів.

… Важко сказати, наскільки Мусай перебільшував — але Адрахім на власні очі також бачив наслідки, і знесені до входу у підземелля, ніби для укриття, плити він пам’ятав також. Як і своє перше враження: «із пекла внутрішнього — до пекла розгорнутого», коли з Неріною дісталися-таки поверхні; і Нерінові слова втішення, що «Літару тільки трішечки зачепило, і вважай не ушкоджена взагалі, те зцілиться». А коли казав про важкі втрати — то й тут розуміти треба: «важкі втрати від вісімдесяти п’яти, та ще й для тих, хто до того жодного разу не стикався зі смертю в битві». І від усього того подумки мандрівникові не залишалось нічого, окрім чи найвеличнішої внутрішньої пошани до оцих, хто вижив та сидів серед гостей у бенкетному залі султанового палацу його солдатів.

А як ніби того всього мало, Мусай потому вів далі, то разом з понівечиними піднятими волею ока болі побратимами, просто там, серед самих руїн вдарила така блискавка, що від неї ніби розрізався самий простір, і з тієї проріхи вилізла здоровезна тварюка, чорна уся та склизка, з самою пітьмою лап, і на кожній лапі — по пащі, повній загострених сталевих ікол. І люди були у відчаї, і там би всі й полягли у той вечір ще до того, як на небі зійдуть перші зорі — тим баче, лишилась їх сама обмаль, загубилась кудись командирка, і вже думали, що втратили і її, жерця не бачили — але, чи не з сяйва тільки-но зійшовшого на небокрай місяця, із його м’яких променів тією ж миттю, просто там же, посеред обвалин та скель постала, звиваючись до стрибку, з широко розгорнутим ніби крила темнішого кольору коміром, та розімкнутою у предвічній, первісно-звіриній злобі, з блискуче-білими, загостреними що мечі іклами, така ж кремезна, як і ота потвора, невимовної величі кобра, і всі іншії вцілілії гадюки та кобри за нею слідували, і билась вона із потворою на боці уже зневірившихся та втративших й останню надію людей. А вже потому, як чудовисько змертвилось, а кобра розтала так саме, як і з’явилася — у сяйві місячної імли та вітрів пустелі — вцілілі шукали вцілілих, допомагали пораненим, знаходили загублених — і серед них командирку, старого жерця.

Приголомшені гості — і палацові вельможі, і купці, і робітники, жебраки, юнаки та юнки, старі і діти, слухали те в мовчанні — а потому вітали героїв Ґестарії чи не найгучнішими оплесками, і захленулися в тих криках та оплесках вже голосні слова люті, бо серед людей в палаці невдоволених було менше, і сиділи посеред них герої, і бажали вони, аби саме героями називали їх, а султан велів, що кожний із тих двадцятьох вернувшихся — імена їхні викарбують на стінах його палацу, і вже от сьогодні, зараз, кожному буде дружина з його гарему — і виводили в залу тоді підготовлених хранителькою гарему дівчат, і було таке: якщо дівчина підійшла до воїна, подивилася у геройські очі, а тоді плакала, і сама, від серця свого казала: «Твої кошмари стануть часткою як думок моїх, так і снів, шрами на твоїм тілі відшрамуються у моїй душі» — вона і ставала дружиною того героя, якщо в нього ще не було сім’ї.

Адрахім сидів стихлий, і тремтіла його долоня, що нею тримався руки ніби-то спокійної, і навіть з теплою посмішкою Літари. А Неріна до нього линула, і не словом, так поглядом підбадьорювала мандрівника. І до останнього він сподівався, що про полювання на звіра — особливо-то після такої розповіді не загдають. Але ж-бо ні, і люди питали в нього, як питають вождя, командира: що ж врешті решт зі Звіром.

І Адрахім казав.

Казав, як п’ятнадцять чи найзаповзятіших та рішучіших зійшли у саме серце безодні, і там бились чи не з самим Іблісом, і жахливою його свитою десяти невимовних слуг — і згадував тоді і Урсаґа, в кого ім’я «герой», і його друзів Гафура та Джафіра — і що один пробив шию Звіра, а ті двоє — засліпили потвору факелами; що поет Нанку із піснею на вустах боровся супроти п’ятируких велетнів чорного оніксу, і пісня того поета селила острах в серцях ворогів, і бадьорість в серцях товаришів; юнак Тул бився, як справжній, гідний свого отця чоловік, і своїм списом перший, хто знайшов, як убити кам’яного п’ятирукого велетня, і до останнього боровся потім вороговим мечем; що Лірд як міг захищав не тільки свого молодшого брата Тиграна, але й інших, і він відсік Звірову лапу, а лапа та — що колонна розміром — і так на кожного в Адрахіма знайшлась гідна геройської пам’яті велична історія, ба, небо, навіть балада, гімн — і хто чули його розповідь, усі плакали, бо бачили як виблискують сльози в чорних його очах. І тільки Неріна м’яко, стихло, з ніжністю посміхалась, прикривши вії, тримаючи його руку, і прилинувши до плеча.

Другим днем справляли весілля живих героїв Ґестарії та поховання і увіковічення тих, хто запам’ятається хранителями ґестарійських тихих ночей пустелі, і потому був місяць для почиваннь. Цілительки піклувалися пораненнями Літари і інших воїнів, майстри — протезами для Неріни та інших, хто такії потребував. До Адрахіма частіше й частіше зверталися — «вождь», «командир» та «принц», і все під опівденний супровід скорботного стогону навіженого пророка з найвищого мінарету: «Нема! Нема!». І все під голоснішії спровіщання з майдану суперечок: «пригріли зло». Повернулся тварини Ґестарії, і було таке, що якось одного дня Адрахім побачив: Неріна сиділа на підвіконні та бавилася з жовтеньким папугою, що сидів усівся на її пальці, і чухала загривок пташинці, а Літара — коло стіни на подушці, і змія звивалася по простягнутій смаглявій руці. 

На оазисовому майдані розгулювали фламінго, хизувались павліни купцям та торговцям, аби ті поцінили розкішний пташиний наряд.

І все частіше Неріна розпитувала мандрівника про його плани на скору мандрівку, і все частіше Літара зітхала стиха од тих розмов.

Однією з ночей, коли Неріна вже спала, а Адрахім з Літарою — як до того з Неріною — стояли вдвох на балконі, Літара наважилася запитати, чи може відплити з ним. Тоді казала, що і вона для ґестарійців чужинка — і що, як би її тут не пам’ятали серед героїв Ґестарії, а за спиною про себе чула: «султанова відьма, зла». Що вона розуміла: так, дійсно, отам, за морем і морем, і океаном, і ще двома на нього чекають люба дружина та сильний, кмітливий син — але їй хоча б просто відплити звідси. Хоча б не на всю оту довгу подорож — лише тільки на так довго, поки Адрахімові не набридне, що вона з ним. Що хоч служкою, хоч рабою, хоч якось — вона на усе погодиться. Молила тільки, обіймала і плакала, аби забрав її. Забрав, якщо йому… Справді припали до серця спільнії їхні ночі: як казав він те, як те бачила в його очах. Якщо йому — як те було не тільки на словах правдою було добре і затишно в її руках. Її обличчя вже… Наскільки теє можливо, тоді зцілилось. Так, зі страшенними шрамами, слідами опіків, пов’язка на лівому оці — але йому важливо не те. Що бентежило — і сам мандрівник насправді не знав, що думати: внутрішнє однаково-сильні почуття до обох жінок. І коли Літара чи не молила та плакала, на коліна ставала та тримала його долоні, і припадала губами до його рук, аби взяв з собою, Неріна лише посміхалась та жартувала, нагадувала, що якось потім збудує не чим не гірший за його корабель і собі, і неодмінно знайде оту білу вежу, де небо царей царів; коли одна вже відкрито йому говорила «мій», друга — й далі продовжувала: «той, кого б хотіла назвати ‘любий’», при тих вкрай рідкісних особистих із нею ночах. І все ще пригадував пекельне те підземелля — і ту Неріну, що бачив справжньою: блідо-плакитна, напівпрозора, мов янголиця, втішаюча вісниця смерті, і хто притому подарувала йому життя. Але і Літара — він розумів: насправді — лютіша кобра, хто просто обрала бути в подобі жінки. І вона так само заради нього стояла з людьми на смерть. І не міг він перечити одній половині серця, як би друга при тому не вила з біллю, і все ж погодився. Все ж обіцяв:

— Візьму.

Прощальним, з-попід відступаючих покровів темряви досвітанком, в султановому паланкіні — разом із султаном, Неріною та Літарою, в чорних одежах володаря гадів та круків, підпоясаний широколезим мечем у розкішних, інкрустованих двома смарагдами піхвах, Адрахім полишав біломармурову Ґестарію, аби оглянути вже давно готовий до відплиття розкішний трьохщогловий корабель — і як вийшов на узбережжя, то не знав, справді кажучи, що саме йому відчувати. Бачив: Неріна із люттю стисла металеву праву долоню. Літара — лише тільки затамувала подих, і єдине око її розпахнуте у невимовному шоці, а то і жасі. І що від корабля там — того самого, за чиїм будівництвом Неріна так пильнувала — так, небо, знову самі уламки, розкидано та розбито, і що у такому стані оте усе чи вже майже не місяць поспіль — і пошкодження там такі, що зруйнувало його не море, не скелі, а ніби човна підкинули, та розчавили, немов ламку іграшку, і розтрощили його щосил. А султан — ніби той навіжений пророк в найвищому мінареті, просто впав на пісок та волав: «Нема! Нема!».

Розділ сьомий. Ніч успадкоємлення

— Гадюка! Кобра!

— Від стерв’ятниці чую!

Мабуть тільки розуміння, що в неї замість правиці міцний металевий протез, і що, можливо, Літара справді невинна, утримували Неріну не зробити і так викривлене лице не менш розлютованої «матері усіх змій» ще більше викривленим. Розмова, хоча й доволі чутна, проходила в тих же покоях принца, при Адрахімі — а перед розмовою, перш ніж ще й зачинити двері, обидві жінки якось по-дивному змахнули руками, і від їхніх замахів повітрям кімнати пройшла прозора, лише трохи відчутна хвиля, мов легкий вітерець вдосвітанок, що вітає схід сонця та початок затишного дня, а після того… Ніби як, не те, щоби потонули, але по-іншому стали сприйматись звуки. Зміна майже невідчутна, але була — і тільки потом ті двоє заговорили, а радше вилаялися, і сперечались.

— Я сама вважай будувала того човна, за всім пильнувала і слідкувала.

І то була правда — але не в останній місяць.

— А мені, по-твоєму, таке нащо? Чи я не знаю, що ти спиш та бачиш, як вже здихаєшся мене?

— А то, буцімто, сама ти того не хочеш, і насильно тебе жену з-подпід свого крила.

В розпачі, Неріна сиділа на краю ліжка, схопилася за голову, дивилася у підлогу. Літара ходила по кімнаті зі стаканом води в руках та кусала губи. Напружена — і то м’яко кажучи.

Адрахім, хто із всього що вже чув та бачив, розумів лише тільки: принаймні на те скидалося, що для обох жінок зруйнований корабель став звісткою — і ні одній, ні другій така звістка аж ніяк не подобалася. І обидві напружені вкрай.

— Як давно ти була з султаном? — ізтиха, Неріна спитала потім. Літара замислилася, прикрила око.

— Ну то ти також гарна, — сплеснула руками, — «матір усіх птахів»! Деж-то були твої пташки, що недогледіли, коли б мали? Тихо, тихо, — знову звела долоню, — це я до того, що й ти розслабилася, і я, ось і маємо. Визнаю, — губу закусила, і щільно заплющило око, і важко дихала, і не дивилася в Адрахімів бік.

Неріні не краще: та просто сиділа та стукала розімкнутою долонею об сталевий стислий кулак. І завмерла потім.

— Ніколи я не б’ю в спину, — вона сцедила тоді крізь зуби, і шепіла чи не по-зміїному. — Бодай один аргумент, що то справді була не ти.

…Миттю, Адрахім пригадав смерть Звіра. Та, можливо, слова Неріни не стосувались тварин…

— А як би я теє могла зробити?! — Літара зкрикнула, в гніві розбила стакан об стіну. — Твоїми силами, нагадаю, того вечора я була, ну, так, трішечки зайнята битвою з пекельною армією! І ти — ти знала, що відбудеться з нами там!

Неріна застигла. Сиділа мов камінь, не дихала. З силою заплющила очі. Притисла ліву долоню до стислого сталевого кулака. І відчувалась так — що, бодай ще одне необачне слово — і ані Літари, ані палацу, ані геть нічого не стане. Саме попелище, прах — і тільки лише пісок.

— Я. Не. Здатная. Про все. Знати, — повільно, чи не по складах, вимовила тоді. — І. Я. Не збиралась. Кидати. Тебе. Там. На смерть. Почуй, будь ласкава. І не задля того я його, — тільки головою хитнула, — там рятувала, аби зжерти тут.

— Ага, авже ж, — тряхнула волоссям, зло видихнула, перехрестила руки. — Ще скажи, що гадюку тільки-но ось пригріла, і в тому каїшся. Якщо тебе отак розпікає, може, нарешті і йому повідаєш, що тут до чого, га?

Неріна зажмурилась, знов зціпініла та стиснула зуби.

— Я. Не. Бажала. Зла. Принаймні тобі, — знов стиха, не зводячи очі на все ще чекаючого мандрівника. І Адрахім сам підвівся, аби підійти, обійняти, але…

— Не наближайся! — ось тепер і Неріна звела голос, і вскинула перед мандрівником сталеву руку. Але скрикнула так, ніби подумки, лише для себе все ж додала там: «любий». Піднесений келих води від нього усе ж взяла. І завмерлими металевими пальцями той келих тримала. Одставила. — Літаро… — слабко, надтріснутим голосом звернулась по імені, і та, як почула, здригнулася, ніби тільки що її тільки що різко, хлестко та з силою смикнули за незримого ланцюга. — Скажи… — вхопила ротом повітря. — П… Подивись в очі. Запевни, що то не ти. Підійди… — дуже слабко, її покликала, і та підійшла до неї. Як зачарована, опустилася на коліна, і Неріна застиглою металевою правицею, і тремтячою, ледь зводячоюся лівицею торкнулася її щок. — Зазирни в очі. Скажи мені. Мої очі тобі відкриті. І дай мені зараз бодай один привід не кривдити ту, кого вважала за доньку. Із очей в очі: мов, — і голос жінки хоча й збивався, і дихала вона з шумом, часто, одначе лунав наказом, і, що би там між ними не відбувалося, але й Адрахім, хто тримався в віддаленні, відчув теє: ось тут, на колінах, зараз, Літара не мала сили не підкоритись їй.

На колінах, дивлячись із очей в очі, вона дозволяла, аби Неріна тримала її лице — а сама трималась під лікті жінки, ніби так обіймала. І було таке, що губи Неріни зціпились, а Літара — схилила чоло, однак погляд не відвела. І обоє дихали глибоко та спокійно — і… Ніби порозумілись так. Далі — Літара одійшла тиха, а Неріна озвалася до мандрівника.

— Ти питав, яке пекло мене вродило. У тебе меч. Якщо хочеш, то просто зараз можеш і спослати мене туди. І то буде кращим, бо правда тобі не сподобається.

Літара на те зітхнула та звела очі до стелі, із виразом обличчя «ніби ми щойно домовились».

— Вона завжди благає те, чого не бажає насправді, — і відмахнулась тільки. Адрахім лиш стояв задумливий, і просив пояснення. І Неріна, хто сиділа, як ніби мрець, згодилась та пояснювала. Пояснювала ізтиха, що боги старовини мають багато настроїв, і таке трапляється, що про настрої, які переживалися у пройдешніх літах, сторіччах — іноді все ж боги жалкують у сьогоденні. А як мова про богів старовини, то і настроїв ними переживалась безліч, і, хоча життя бога для людини звучить як вічність — тих вічностей все ж нараховано, і є серед них останні. І як людина стрічає старість із гордістю, та згадує пройдешнє життя, та готується, аби зробитись пам’яттю — то славетно. І натомість немає видовища жалюгіднішого за бога, зійшовшого до останньої вічності: бо боги — то і є спосилачі як життя, так і смерті серед усього існуючого, зотвореного богами, і боги створені так, щоби жити — і вижити до останньої відведеної їм вічності, і тоді ще жагати життя, бо смерті їм просто так не спошлють — адже смерть — то і продовження в пам’яті, продовження в досвіді, в справах, і один бог не замінить іншого, і в жоднім разі не може власноруч вкоротити своє життя. Для того у богів є нащадки. І для того у богів є найстрашніше прокляття: зробити так, аби нащадка не стало. І то як воно, отак бути: ім’я «матері всіх птахів», а виховувати зміїну доньку, в розплату за давно вже пройдешні настрої, і розуміти, що то єдиний нащадок їй, і хто права у своїх думках, що ніколи не назве «мати». І Літара про неї сказала правду: падальниця, стерв’ятниця; що є для бога їжою? Сни, думки, мрії. Чаяння та жагання. Не завадить ще трохи віри, добре, коли поклоняються, але можна і без служінь, достатньо знати, та хоч іноді мріяти; вона є богом старовини, і «старовина», то, насправді, страшенне слово, дарма, що не так вже й часто замислюються про його вагу; тіло слабшає, а крила все важче і важче, і вже не тримають більше, а тільки тиснуть; тож і прибилася до якось забутого усіма міста серед пустелі за трьома океанами, і тут доживає вік, і тут живиться, а радше — паразитує: султан, коли давно-давно ще навіть не юнаком, а сповненим мрій нащадком престолу їй стрітився, був дуже гарний та сильний, і вистачило його надовго, але він смертний, а близкість Неріни тільки вкорочує його вік; сподівалася, що буде нащадок, але, мало того, що помилилася із ним дуже, так ще й забула, що поряд з сином та чоловіком зосталася любляча матір та смілива і сильна — така сильна, якою є та, хто кохає якнайщиріше, дружина, яка, до того ж, як виявилося — людина чарів; так постав і звір у північній пустелі, і були чутки, як ніби-то навіжена королева вбила свого нащадка та отруїлася, і жодна жінка Ґестарії од тих літ не могла вродити дітей султану.

Неріна те все казала спокійно, ба, навіть відчужено. В легкій накидці на, як у палаці жінкам заведено, голе тіло, своєю рукою обміймала плече тої, штучної. Похиливши голову, і пишнеє попільне, трохи сіре її волосся частково вкривало обличчя. Ламка, так ніби надтріснута. І болісно Адрахімові було слухати тиху сповідь матері всіх птахів. І розумів мандрівник для себе: ніколи, ні за що в житті він не скаже про неї «зло»; хоч які були в неї настрої — для нього вона не зло. Тож, похмурий, він хитнув головою, і відказував тоді так:

— Не питатиму в тебе чи дано людині убити бога: ти казала про меч, і ту відповідь я почув. Чи дано людині пробачити бога — оце ти мені скажи.

Неріна, Літара — ті тільки гірко на те всміхнулись.

— Для себе ти сам вирішуєш, — відказала матір.

— І воно для тебе, та у твоїй душі, — згодилася донька.

Важку таємницю відкрили вони для нього. Важку та страшну. Але пам’ятав і слова султана: «Не за моїм наказом вони твої».

— І я тобі не брехала, коли казала, що хотіла би побачити світ. Принаймні і наостанок: яким він став. І до того ж ти розповів мені про таке, що я вже зневірилася хоча би колись знов почути. І про що знаю: даремно мріяти.

Зітхнув Адрахім, важко видихнув, чоло похилив, потер скроні. Плеснув і собі води, на жінок не дивився. Мовчки пройшов до вікна.

Тож, то так: руйнування човна — то дійсно не її справа: які ще тут потрібні доводи? А що ж Літара? Та, також ні: не одвічно ж їй бути тут, прикутої до її мачухи. Може, так, що дійсно — султан звільнився од їхніх чарів, або їхні чари вже не так добре із віком на нього діють? Виходило, що султан, і його хід думок зрозумілий: хоча б із помсти, коли врешті решт прозрів, або ж з відчайдушної надії звільнитись повністю. 

Знов важко видихнув. Принаймні в Неріні він бачив те, що побачив, і звик довіряти саме тому, що відчував самотужки отима почуттями, що їх вимуштрувала школа життя, мандр, вулиць, та на що споглянув його пильний — і багацького чого вже стрічавший зір. В Літарі його щось бентежило. Але, знов-таки, теє щось — не те, що загрожувало йому. І розумів, що хтось: чи-то одна з цих відьом, чи ж бо султан, або ж якась третя сила — хай там доля, або нагода, або обоє в страшному ал’янсі, чи навіть пекельний незнаний бог — добряче втрутився в його життя. А чи то так, що оці пекельні жінки справді боги, або ж тільки могутні відьми, чи люди чарів — та їх тут двоє. І Неріна казала правду: меч у його руках. А султан так охоче дозволив їх узяти на полювання, ніби й сподівався: не вернуться вони звідти, та ще й пропонував заміну. Одначе султан є султан, навіть як і багато хто вже відкрито про Адрахіма говорив «принц».

Втретє мандрівник важко видихнув, і знову потер напружені, пульсуючі скроні. А тоді повернувся до Неріни, Літари, та, спираючись на підвіконня, похмуро, однак спокійно питав, що він може зробити, аби допомогти цим жінкам, хто йому довірилися та відкрилися. І розумів до того ж, що його відчуття до обох також щирі, і не змінились, а тепер-бо тільки посилились.

Літара — ніби-то розуміючи, яким випробуванням стане зараз говорити потрібні слова Неріні, відповідала тоді за обох. І казала, що Адрахім має полишити для Неріни свого нащадка. І, перш ніж Літара з ним разом полише біломармурову Ґестарію, ще й в цьому палаці в нього має лишитись, можливо, й не така люба — а все ж добра його дружина, і, можливо, не настільки кмітливий та сильний, однак гарний син. І Неріна тоді піклуватиметься і сином його, і дружиною: як старшою та молодшим своїм дитя.

Адрахім може й хотів запитати: «а що ж султан?», але тепер вже точно відкинув теє питання. Так чи інакше, давно вже по всій Ґестарії про нього говорять «принц». Дивувало… Та й годі, небо, навіть трохи жахало те — наскільки легкою йому стала звістка «що саме йому зробити». Можливо лише саму маль сумно — але дивився він у спокійне, та трохи з запитом сапфірове око Літари — і собі розумів, що зробить, і потому довірить Неріні і тутешню дружину свою, і сина, і буде вона їх оберігати, як власних своїх дітей.

На тому вирішили — і на тому пішов вже сам, без запрошення, у чорних одежах принца, до тронної зали червоного мармуру, де чорний трон, та жовті прапори по обидві сторони від престолу, і де у білих одежах на тім престолі чекав на нього — і тепер мандрівник те бачив: старий та дряхлий, і змучений — у білих одежах султан. І дивився в темнії зморені очі старого того на престолі, і вклонився низько.

— Прибився я ніби бродячий загублений пес до твого порогу, без нічого, в самих лахміттях, а зустрів ти мене, як шляхетного гостя; ні в чому мені не відказував; подарував мені тих, кого серце називає «любі»; довірив мені твоїх підданих; оселив у палатах сина. Чи дозволиш мені віддячити та звернутись до тебе: «батько»?

Зітхнув лиш султан на таку промову, та простяг в мовчанні дряблу зсинілу долоню, вказівний палець з великим рубіновим перснем.

— Ну, що я тобі скажу. Цілуй перстень, сине. Сьогодні-то і все зробимо. По опівночі, прошу тільки, пройди у мої покої. Це там, одразу за залою, — вказав до лівого прапору. — Чекатиму. Приходь сам.

І Адрахім поцілував простягнутий на кістлявому, чи не зсушеному, пальці перстень. Вернувся до себе, сів на край ліжка, поклав огорнутого в розкішні, інкрустовані двома смарагдами піхви, меча на коліна, і дивився на ті смарагди.

«— То ти й справді зробив! Ось і будуть мені серіжки. Чого ти такий, посміхнися. Ти не порушив ніяких правил, а то і більше — відсьогодні ти встановив їх.

— Ти знаєш, що заради них я убив.

— Ну, подумаєш. Та лярва сама напрошувалася, нічого було хизуватися.

— Ґатек з хлопцями прийде мститися.

— То бери наших хлопців і зустрічай його. Будеш скиглити вовченям, вовеням сконаєш. А мені остогидло таке життя, і що меч мого батька висить на стіні, і досі із усіх вас ніхто не вміє впрявлятись з ним. А для мене він заважкий, сам знаєш, бо інакше б сама навчилася. Хоча би ножами вмію. Покажи врешті решт хто в цій смердючій клоаці хижак, час прийшов. А тепер не сумуй, йди сюди та поцілуй ніжки, а я тобі покажу, що підгледіла в книзі пастора, і пам’ятай: до ліжка пустила не тільки тому, що знаю, чим займаєшся наодинці, поки миюсь, а що й ти тут єдиний, про чиє слово я точно знаю — за словом завжди йдуть діла».

Так ясноока світловолоса — і яка ж бісова, одначе напрочуд гарна Нелене його вмовляла врешт почати змінювати місто бруду та похмурих дощів на місто тепла та сонця. А почалося все з того, що забажала собі два смарагди, що були в перснях Еріди, дівчини Ґатека, другого ватажка. Між сирітськими зграями міста бруду доволі часто траплялись сутички, одначе всі хлопці трималися залізного правила: не чіпати дівчат. Дівчата з дівчатами можуть, то їхня справа, а хлопцям до їхніх сутичок — зовсім зась, і те тому, що — як би сильно не сварилися і не билися діти зграй, та все ж пам’ятали: триматись разом супроти світу дорослих лих, і всі справді серйозні справи, і, тим паче, потреба прихистку — то завжди спільне, і тут уже всі за всіх. Та Нелене забажала собі ті смарагди, і вмовила Адрахіма — якщо не зможе поцупити, то взяти силою. І силою взяти зміг. А потому прийшла розплата: відсічена голова Айго, молодшого брата Нелене, з втиснутими рубінами на місці очей, і послання на шматі пергаменту: «Коли крадеш, то кради вже з навичкою. Це також Ерідові, забирай». І так місто бруду та похмурих дощів стало містом кривавих бурь, і ясноока та вправна з ножами Нелене ті бурі не пережила, на відміну від Кени — хто, хоча і від другої матері, а все ж її молодша сестра, і яка тій навіть, можна вважати, була за доньку. І хто для себе часами шторму опанувала шляхи меча. З Кеною, Декетом, Елеком, Азатом, ще багатьма, хто потому стали його командою Адрахім і зотворював місто світла після дощів та бурь.

Літара, Неріна спостерігали за мандрівником, поки той сидів у мовчанні та роздивлявся смарагди в піхвах, і Літара м’яко запитувала, про що той думав. А той зітхнув.

— Чи є ви боги, чи відьми, що загралися у богів, але цю ніч вам краще перечекати з Мусаєм та Лукою, таке я думаю. І, якщо у вас справді є оті сили, про які ви розповіли зараз — хтось з вас, хто на те краще здатна, зробіть що небудь з майданом для суперечок, бо шумлять там дуже. І було б добре, якби вони там пересварилися між собою, а вже потому разом вгамуємо їх.

Літара на таку отповідь ніжно торкнулась його руки.

— Дякую, що піклуєшся, командире.

— Зробимо, — м’яко посміхнулась Неріна. — Все буде. Не переймайся, йди.

В зазначений час, в тих же самих церемоніальних одежах принца Адрахім пройшов через затемнену порожню тронну залу до султанових покоїв — і там бачив тісну, просту кімнату: книжкова шафа вздовж стіни коло порогу, трюмо навпроти. Стіл та стул трохи далі за шафою, двоспальне розстелене ліжко та відчинене у зоряну лазурову ніч невеличке, як у в’язниці, та ще й заґратованеє вікно. На ліжці бачив огорнуту в простирадло, з почорнілим та обпаленим біллю лицем від отруєння хранительку гарема, а коло ліжка — в одному халаті, невеликого зросту старого, спиною до двері, обличчям — до заґратованого вікна.

— Оце остання, хто могла сплутати ваші плани, вважай за прощальну послугу, — сказав старий. — Персня полишив на троні. Прошу одне, Адрахіме: як немає в тобі чоловіка, що своєю волею, не підкорений, догоджаєш отим двом відьмам, то будь ти хоча б людиною. Я спиною до тебе, і на коліна перед тобою не стану. Одріж мою голову. Займи підступно цей клятий трон.

— Ви їх направили до мене своїм наказом.

Почув: старий лиш всміхнувся.

— Пташки, знай, співають напрочуд добре. А змії-то як танцюють — ой, леле, як глянеш, так і задивишся. Смішно казати «своїм наказом», коли волю давно зламали: за уламок справджених сподівань, знай, на вівтар кладеш ти криваву жертву. Я не питатиму, чи готовий ти зустріти для себе таке майбутнє — або чи бажаєш таке майбутнє своєму синові. Скажу тільки, що нікому тобі буде плакатися. Тож хоча б зараз: зроби все з гідністю — як загарбник, як людина, як чоловік.

Адрахім вислухав — і не похилив голову. До султана він відчував лише жаль, а життя навчило мандрівника: жаль — то почуття вже останнє. Тому хто в біді, але може вирватись, кому можна допомогти, врятувати — таким людям ти співчуваєш, навіть як нічого не здатен вдіяти для спасіння. Саме жаль — тільки для тих, тоді, де — людини уже нема. Тож, спокійно, без ані сумніву він ціпко обхватив ефес, і оголив із розкішних, інкрустованих, ніби зміїними очами, двома смарагдами піхов, вірного та охочого до теплої крові широколезого меча.

Один замах — і голова султана злетіла з плеч, впала на ліжко, і пригорнулася змореним чолом до груді старої хранительки гарема, а тіло опало — так, ніби в останню мить змолилось прилинути у її обійми — тієї, кого сам, і за своєю волею умертвив.

У просторній, порожній тронній стемнілій залі червоного мармуру, в чорних одежах, на чорнім троні, де по обидві сторони од престолу тяглися довгі жовті прапори Ґестарії, возсідав Адрахім, і рубіновий перстень вінчав вказівний палець возложеної на підлокіття правиці, і сидів один, і не кликав сюди нікого, і прикрив ставшими такими тяжкими вії, занурений у похмурі думки. І в думках повертався до скривавлених широких сходів безодні, де слизо-зелене та криваво-червоне сяйво променіло тьмяно та помірно од настінних плит. І знову бачив перед собою — блідо-блакитну, напівпрозору, і що під шкірою в неї бачились кровоносні судини, пульсуючі внутрішні органи — ніби так, що якогось, хоча й нібито неважливого, непотрібного, недіставало, і на грудях ще помічались маленькі шрами, яких не було раніше — або то тільки привиділось, зі сталевою рукою замість обрубка плеча Неріну, і як вона м’яко мріла оголена понад сходинами, ледь торкаючись стопами брудних плит, і як пишне попільне м’яке волосся стелилось по плечах та вздовж лопаток, і трохи на груди, неначе шаль, зіткана із повітря країни снів. Ізтиха, вона опустилась до нього, стомленого, і торкнулася до щоки. І хоча торкнулась вона сталевими пальцями, але від дотику відчував так добре знайоме її тепло.

— Одне скажи: нащо мені брехала? Нащо казала: звичайна жінка султанового гарему, і що здивувалася, коли наказали тобі бути зі мною разом з Літарою? І коли ти така могутня, нащо кривдила жінку, її чоловіка, її дитя?

— Бо я не всезнаюча, і не кожний бог в своїм домі радий іншим богам, а особливо — що найстаріші, та ще й жалюгідним таким, як я. І правда в тому, що хотіла б тебе звати «любий». А як же зватись мені любою, коли справжня правда моя така? Все, чого я хотіла — подарувати тобі добру мрію. Про немов казковеє та незнане місто білого мармуру серед пустелі, в якім зустріли тебе як великого мандрівника — і проводжали б як найславетнішого із героїв. Який знайшов тут романтику, зачудованість, і був обласканий найніжнішими із жінок. І став би тут командиром людям, і з юнаків вимуштрував заповзятих та мужніх чоловіків. І розповідав би у інших землях про цю подорож, як про легенду, про сон, про казку — і дістався би за морем, і морем, і трьома океанами до міста твоїх власних мрій та твого дитинства, і де у великому, прекрасному твоєму маєтку на тебе все ще чекають люба Кена та сильний, кмітливий син. І запевняла тебе, що і собі я якось збудую човен — великий, гарний, з трьома щоглами, розкішними, і якнайміцнішими вітрилами, що так вправно хопають вітер — і було би так: твої розповіді, твої історії про море і море, і землі, і острови — в своїх снах, хоча б вони мені ще лишились, я б мандрувала країнами і містами, островами і землями, і морями, і океанами твоїх слів, і на тому човні, який власноміж вимряяла для тебе, ніби, хоча й сама, а подорожували б ми у моїх тих снах разом — і, можливо так, що хто ж то знає, вітри країни мрій подарували б вітрилам потрібну силу, аби дістатись і до і найвищої білої вежі, понад скелями, морями і світом, і побачити б її бодай раз. Відчути небо, що належить царям царів… І я не хотіла, і не противилася до останнього, аби цей так малий подарунок для того, кого хотіла б назвати «любий», і тим менший, що його дарить бог, завершився тим кошмаром, яким він є. За життя, протягом усіх вічностей нарахованої мені вічності, я мала дуже багато настроїв — але ні тобі, ні Літарі, хто нізащо не скажи про мене «мати», ні в чому я не бажала зла. Ти питав мене: чи дано людині пробачити бога? Ось і я запитаю, — огорнула його долоні своїми, приклала губи до його рук, ніби вкладувала йому ті слова. — Чи дано — тобі?

— Хіба не станеться так, що птахам буде сумно од смерті їхньої матері?

— А чи потрібна птахам така матір?

І Адрахім посміхнувся — так саме тепло і м’яко, як і Неріна безліч разів для нього.

— Ну, що поробиш. Тут вже така, як є.

Торкнувся до її щік — легко і ніжно, ніби проміння, яке грає зі струмком на світанку — і дивився у карі, немов янтарі, очі, і тримав її так, аби вона на тих затемнених та похмурих, обруднених кров’ю, та де розкидані роздерті та поневічені тіла сходинах, блідо-блакитна, ламка і напівпрозора, прикорнула та почивала щокою до його колін.

— Пробачаю.

Відкривши очі, Адрахім бачив возложені важкі руки на підлокіттях чорного престолу у тронній залі червоного мармуру, та перстень з великим рубіном на вказівному пальці правиці. І пустий простір вже освітленого теплим, із сонячною жовтизною світанком головної кімнати, серця султанового палацу, і веселі пташки за вікнами сповіщали співом про новий над біломармуровою Ґестарією ясний день.

Кінець першої книги.