Суспільство поділяється на класи. Так це чи ні, справа третя. Класифікація випливає із фактажу формату, природна і беззаперечна. От тільки класики філософської думки дещо узагальнили стратифікацію. За совдепії існував такий собі прошарок, як колгоспник. Колгоспи згинули, маса селян, що горбатилася на комуністичних фазендах, лишилася. Куди її, цю масу, зарахувати? Мабуть, до пролетаріату. (Цікавий термін, чомусь проводиться аналогія зі словом “пролітати”). Робітничий клас. Сюди основоположники рівноправ’я (навіщо ділити, якщо рівні права?) напхали всього потроху. Завсклади, завгоспи, старші спеціалісти, молодші спеціалісти, словом молодші помічники старших двірників. Інженерський склад різношерстний, тут тобі й інженери по техніці безпеки, і… Ну який толк з цього кодла?! Робочий від слова “робота”, той хто роботу робе, тобто створює предмет (чи продукт) споживання. Прогрес вніс свої поправки, виділивши в окрему касту, так звані, голубі комірці. Вже не робітничий клас, а бозна-що… Звісно, продукт вони створюють, але ж звідки дебільний потяг чіпляти ярлики? Не інакше, щоб протиставляти, створювати, так би мовити, антагонізм. У мутній водичці й рибка краще ловиться…
Цікаво, чи можна виозначити в окрему страту кримінальний світ? Ну, всю оту босоту, що цупить все підряд – що не там і неправильно, на їхню думку, лежить. А правоохоронні органи, які покликані охороняти, їх як класифікувати? Як ці дві соціальні популяції схарактеризувати, якщо вони давно злилися? Нині люд починає задумуватися, кого більше остерігатися – бандита чи поліціянта. Більшовики агітували за злуку села і міста, і дійсно, кримінал поєднав ці дві формації. Бандюкові по-барабану кого грабувати – селюка чи містянина, мусориловці також не в падлюку застосовувати бандитські прийомчики. Однак жульйо як-не-як, а напрацювало хоч якийсь кодекс честі: красти кради, та мокрухами не займайся. Енкеведісти та їх послідовники без зазріння совісті винищили в концтаборах мільйони. Злодюга, з роками, таки усвідомить свій паразитизм та зрештою принишкне, картаючись за скоєне, правопохоронець, накопичуючи в своїй гнилій душонці страх, буде щосили чіплятися за владу, бо тільки в її привласнені шукатиме виправдання своїм вчинкам. Тож якщо хто гадає, ніби сусід у формі (чи брат, чи сват) це “дядя Стьопа Велікан”, який допомагає, тоді ці погляди та сподівання не тільки наївні, але й небезпечні для власного здоров’я, і навіть життя.
В художній літературі з’явився такий жанр (чи піджанр), як міська проза. Це ж треба мати бичачого лоба, аби таке придумати! (Цю тезу неодмінно треба, так би мовити, прожувати).
Інтелігенція. Що воно таке, хто це придумав, – загадка. Одразу виникає образ (згідно з більшовистською ідеологією) напів туніядця, адже ж не відноситься до трударів – робітників і селян. Ну хіба ж сільська вчителька роботяга? І що, що після школи карячиться в господі, на городі, в хліву зі свинями? Явний паразит. Письменник-балбес ходе туди-сюди, нашифровуючи в своїх мізках різноманітну фантасмагорію, він що – трудяга? Звитяжець той, хто з рання до пізньої ночі ішачить – за мізерну платню, а то й за трудодні, тобто за галочки в документації. Якщо, приміром, тракторист написав вірша, він хто? До якого стада його зарахувати? Словом, виродки з бичачими лобами й курячими мізками навішують ярлики та кастомізують, щоб створювати різношерстя, – щоб одного гладити за шерстю, іншого проти шерсті.
У Штатах, коли до ресторації входить фермер, всі встають, є вільне місце чи немає. А в нас видумують “міську прозу”, мовляв, сільська бидлота нам не рівня. Ви що там, городяни, шоколадом оправляєтеся? Не звикли в нас цінити господаря, в пошані апломб. Апломб в балеті та архітектурі доречний, а не в дурних головах.
Ох, автор втомився підіймати цю тему, тож пора заокруглюватися.
