Нічого нового, лише інтерпретація.
Замість передмови
Минуло чимало часу, коли автор взявся за перо й почав мудрувати стосовно політичного та соціального світопорядку, структурних розшарувань суспільств та мотивацій окремих верств та індивідів. На початку одного із розділів першої книги стоїть епіграф: ”Посієш думку – пожнеш вчинок; посієш вчинок – пожнеш звичку; посієш звичку – пожнеш характер; посієш характер – пожнеш долю”.
Отже, як каже Біблія, спочатку було Слово. Звісно, Слово є похідним від Думки, її матеріалізацією. Думка завжди покликана мотивувати, завжди є спонукачем до дії – на задоволення потреб, матеріальних чи духовних. Ніцше образно змалював розвиток людини, від примітиву до надлюдини. Тобто через прірву перекладений такий собі місточок, людина, ступаючи по ньому, рухається якомога далі від дикого стану. І, мовляв, нині вона знаходиться десь посередині. Щось довго вона просувається від звірячої сутності, мабуть, витрачає багато зусиль на балансування. А може примітивізм зручніший, адже не треба перейматися зайвими міркуваннями та плануванням подальшого буття.
Щодо Ніцше. Дуже вже все хитромудро-закрутисто… Тези розмиті, формулювання обмаль, тонни закручених метафор, словом, зразок графоманії. По-простому, словоблудства. Свого часу Маяковського, що писав вірші, так би мовити, драбинкою, підозрювали, ніби в такий спосіб мав більші гонорари (платили за рядок). Можливо, згаданий філософ умів заробляти грошики. Та не будемо зводити наклепи, що написав, те і є.
До чого цей пасаж? Так, ні до чого – філософам претензії не пред’явиш! Звісно, якщо не втілювати їхні ідеї в життя. Кажуть, Гітлер взяв ідеї Ніцше на озброєння – ідею надлюдини. Ленін скористався трудами Маркса. Словом, добре, коли сумнівне не застосовується на практиці.
Але ж людина має розвиватися! А який же розвиток без ідей, планувань та перевірці на практиці? Ось тут і, як кажуть, зарита собака. Кожна ідея партійна, тобто існує всупереч іншому положенню, і шкоди завдає не сама ідея, а способи її втілення, так би мовити, реалізація концепції на практиці. Якщо планування втілюються еволюційним шляхом, поступово, зважаючи на всі плюси та мінуси, визріває (чи не визріває) раціональне зерно. Революційна, поспішна ломка усталеного, звичного, хоч і негативного, породжує фюрерів, вождів, які для успіху створюють таку собі інституцію КАПО. По-іншому, смотрящих. Можна і надалі, так би мовити, розпатякувати стосовно методів насильницького втілення сумнівних ідей, однак на початок треба розібратися з людською породою, так званим, розумним витвором природи.
Отже, з якого боку не занурюйся в історію, всюди фюрера, дуче, чучхе, єлбаси, стернові, словом, вождь на вождеві й вождем поганяє. Такі собі ланцюжки зверху донизу. Можна сказати, харчові ланцюжки, втім поїдання вже відбувається навпаки, знизу доверху. Вся ця структура скерована на основну біомасу, якій втелющено в довбешки, ніби вони (чи воно) є сіллю землі. І ось ця суспензія, перебуваючи в завислому стані, періодично розшаровується в процесі броунівського руху побіля спільного корита та потребує певної пропагандонської наркокорекції. Ця біомаса, а попросту сказати, народ (чи населення) розподіляється на два прошарки – голодні та дуже голодні. Перших можна порівняти зі стадом баранів, вожак (капо) якого порухом руки може вказати потрібну путь, навіть якщо він спрямований у прірву. Всі, один за одним, пострибають туди, бо далі жоп попереду нічого не бачать. Злидоброди також у стаді, тільки вже свинячому. Цим взагалі все по-барабану, варто лише запевнити, ніби на дні яруги болото ліпше і там є чим поживитися.
Не дуже веселий вийшов опис людського загалу, навіть можна сказати, цинічний. А як тоді схарактеризувати відношення загалу, що славнозвісного Онопрієнка (позбавив життя десяток людей) кличуть маніяком і вбивцею, а Македонського (що знищував тисячами) величають великим завойовником? Суцільні парадокси… Якщо Бог, згідно з Біблією, створив людину за образом і подобою своїми, то щось дуже лячно прихилятися до віри в таку божу субстанцію.
Думається, які б філософії не будувалися, чільним каменем завжди слугуватиме проблема життєвого простору. Така вже природа будь-якої популяції – розмножуватися і розширяти ореол. І проблема не в тому, що кожна із ланок харчового ланцюга намагається вижити коштом інших видів, біда, коли з’являються тенденції до самоїдства. Історики запевняють, що прояви канібалізму притаманні диким племенам, однак, спостерігаючи дійсність, стикаємося й нині з цілими народами-андрофагами.
Не вельми втішною вийшла передмова, та, як кажуть, є що є. Автор і надалі викладатиме теми в популяризаторському стилі, де обмаль словесних викрутасів – де слова прості, а терміни пояснюються контекстом.
