Зранку мені довелось прокинутись від того, що Лісія вдарила мене подушкою в живіт.
— Вставай, вже час снідати. — молодшій сестрі було весело будити мене саме в такий спосіб.
— Чому мої рідні сестри такі жорстокі до мене? — хіба так бажають доброго ранку?
— Жорстокі? Ти ж інакше до обіду проспиш.
— І це принесло б мені багато радості. Наступного разу прокинусь раніше за тебе і будитиму тебе як ти мене. — око за око, сестричко.
— Ще чого, ти ніколи рано не прокидаєшся самостійно. Ходімо, сніданок вже на столі.
Після ранкових процедур ми сімʼєю сіли за стіл снідати разом. Батько вже був готовий після сніданку йти в патруль, а Альвіс сьогодні планувала піти до центру, щоб відправити листа своїй старій знайомій з гільдії шукачів пригод. Час від часу батьки надсилали листи своїм старим побратимам щоб дізнатись як у них справи, та про останні новини у «великому світі».
— Ти сьогодні збиралась відправити листа Карс, підеш з Ліс? — Рендор почав розмову.
— Я залюбки! — відразу підхопила Лісія, їй завжди подобалось ходити куди-небуть з матірʼю.
— Так, вона обіцяла приїхати до нас в гості, але ж ти знаєш будні авантюристів, живучи від контракту до контракту важко знайти час на подорож до друзів, навіть якщо це сусіднє місто. — відповіла Альвіс.
— Памʼятаєш, як ми ходили на полювання з дітьми? Думаю Сіль вже досить здібна щоб спробувати піти на полювання з Арном. Спостерігаючи як вони вчора практикувались по стрільбі з лука - гадаю якогось кроля вони могли б принести. — Рендор змінив тему розмови.
— Гадаєш ще не зарано? Так, вони дуже здібні, і досить добре опанували лук, але випускати їх самих…
— Якщо вони пообіцяють далеко не заходити все буде гаразд, я вчора бачив декількох зайців по дорозі додому всього за пару кілометрів звідси, це був би новий для них досвід.
— Ну, якщо ти так впевнений… Тільки пообіцяйте не заходити далеко, гаразд? — як і будь-яка любляча мати вона хвилювалась за нас.
— Звісно. — нарешті щось окрім безмежних тренувань. Ні, мені подобається щодня відчувати як загартовується моє тіло та покращуються навички, але тут просто крім цього майже нема чим займатись.
— Так, мам! — Сіль різко наповнилась азартом від можливості використати свої навички на практиці.
— От і добре. Сподіваюсь побачити ваш результат. — доївши сніданок батько збирався вже йти працювати, Альвіс пішла його проводжати.
— Досить їсти, ходімо вже, або піду без тебе! — старшій явно не йметься.
— Так, ходімо.
— Вдалого полювання. — Лісія побажала нам успіху.
— Дякую, ти теж гарно проведи час. — я потягнувся і пішов збиратись.
Ми з Сіль швидко зібрались щоб не витрачати жодної секунди даремно. Ми взяли свої луки, сумки трохи їжі та бурдюки з водою. Звісно наші луки були суто тренувальними, невеликими з слабким натягом тятиви, але для полювання на малу дичину цього було достатньо. Стріли нам дала мати, бо ми зазвичай стріляли своїми, без наконечників.
— Будь ласка, будьте обережні і не відходьте надто далеко. Щоб ми вас потім не шукали по всьому лісу.
— Ми зрозуміли. — нетерпляче відповіла Сіль.
— Ми пішли, повернемось до того як стемніє. — я помахав матері та Лісії і ми нарешті пішли на перше полювання самостійно.
Ми підійшли до лісу та вистежували здобич. Кілька годин ми ходили та прислуховувались, намагаючись почути хоч якийсь шум від рухів когось окрім нас, але все було марно, і ми прийняли рішення піти трохи глибше. Ми вже полювали в цьому лісі з батьками, але без них було трохи страшно. Я намагався запамʼятати яким шляхом ми йшли і в якому напрямку, щоб не загубитись, хоча Сіль, здавалось, не сильно переймалась такими речами, вона була максимально сконцентрована на вистежуванні здобичі.
В якийсь момент старша сестра зупинилась, та жестом вказала на напрямок попереду. Я тихо підійшов на її місце, вдивляючись на місце, куди вона вказала, і дійсно нам пощастило. На дистанції пострілу було видно зайця, який мирно жував якусь квітку. Ці створіння в цьому світі виглядали схоже, як і в моєму попередньому житті - зазвичай білого або сірого забарвлення, але були трохи більшими, вуха були не надто довгими, а лапи масивнішими. Сіль приготувалася до пострілу. Я також вклав стрілу на тятиву, щоб мати другий шанс вполювати здобич, на випадок якщо моя старша сестра схибить. Здавалось я міг фізично відчути її дихання, концентрацію, і рішучість випустити стрілу. Постріл… ідеальне влучання. Всього мить, і наша ціль лежить без ознак життя.
— Вітаю Сіль, з першою здобиччю! — я щиро похвалив старшу сестру.
— Нічого особливого, я не могла схибити. — сестра здавалась зарозумілою, але її очі мерехтіли від щастя, поки вона йшла за майбутнім рагу. — Вполюєм і тобі щось? Гадаю якщо піти трохи далі можна натрапити на ще декількох. — Сіль явно увійшла в азарт всього з одного вдалого пострілу.
— Ми далеко відійшли, можем не встигнути повернутись до сутінок. — мені більше подобалась атмосфера, ніж сам процес полювання.
— Ну як знаєш, але трофей не отримаєш! — Сіль притиснула до себе того кроля так, наче я збирався поцупити його в неї.
— Тоді наступного разу перший постріл за мною.
— Звісно, якщо першим побачиш здобич. — вона показала мені язика, на що я не зміг нічого відповісти.
По дорозі назад Сіль вже відрізала наконечником стріли сірий хвостик впольованого зайця. В цьому світі удачу приносив саме хвіст, а не лапки, і серед мисливців-початківців це був гордий перший трофей, який вони часто зберігали на памʼять, або носили на удачу. Ми йшли менше години, до сутінок ще залишалось достатньо часу щоб ми встигли додому, коли недалеко від нас було чутно якісь голоси.
— Також чуєш? — запитала Сіль.
— Так, чую, але не можу розібрати ні слова.
— В мене погане передчуття, ми ще не вийшли з лісу, зустріти тут когось в такий час нічого доброго не принесе. Треба обійти.
— Згоден, але з правої сторони здається було болото, треба обходити зліва. — Сіль кивнула, і ми пішли подалі від джерел невідомих голосів.
До виходу з лісу залишалось всього метрів з триста, коли прям на нас з-за дерев вийшло чотири людини.
— Тільки погляньте, кого можна зустріти так пізно в лісі. — сказав якийсь бородатий чоловік без лівого вуха. — Вас супроводити додому?
— Дякуємо, ми самі. — твердо відповіла моя сестра.
— Ти чула від них хоч якийсь звук? — я пошепки запитав у Сіль.
— Жодного. Прості селяни так не можуть рухатись. — почув я у відповідь.
— Про що це ви там шепочетесь? — запитав інший голос, без бороди, але з шрамом від носа до шиї.
— Ми вже підемо, на нас чекають. — Сіль взяла мене за запʼясток і намагалась пройти крізь підозрілих осіб.
— Справді? — всі четверо дістали по одному, або два кинджали.
— Хапай, швидко! — вигукнув найбільший із них, коли ми намагались прорватись до виходу з лісу. Тільки б дістатись до матері - вона б від них мокрого місця не залишила, але все ж нас досить швидко схопили, звʼязали руки та привʼязали до дерева.
Підтримати вихід нових глав:
☕ Donatello (швидкий донат): https://donatello.to/Alex_Allight
