18+
Анотація:
У порожнечі космосу ти шукаєш сенс. Але в абсолютній тиші навіть власна свідомість стає підозрілою.
Тебе запевняють: ти одна. Проте дивні звуки, спалахи спогадів, спотворене сприйняття — все це натякає: реальність не стабільна.
Коли рятувальна капсула стикується — постає питання: це шанс? чи пастка, що завершить цикл?
А головне — хто ти, якщо все довкола може бути ілюзією?
Початок:
Я у великій залі університету.
[Чітко виконувати накази. Контролювати емоції. Завжди залишатися на зв’язку. Я навіть не знаю, хто зі мною летить…]
Паралельно моїм думкам проходить останній інструктаж перед вильотом. Слова інструктора звучать, як фоновий шум, бо страх, що я щось не зрозуміла або зроблю помилку, захоплює мене.
Я прокидаюсь.
Темрява. Глухий шум корабля, відчуття легкої вібрації. Я в спальному мішку пристебнута до борту. Відчуваю легку нудоту, чи організм досі не адаптувався, але вже варто переходити до справ: чистка зубів, перший прийом їжі, розминка в кімнаті з мікрогравітацією та догляд за садом.
Щойно я ввійшла до відсіку з рослинами, мене охоплює дивне відчуття.
[Щось не так... Листя на томатах скручене.] Я торкаюсь листя – тепле.
- Сірі, система поливу працює?
- Система догляду переведена в ручний режим згідно з твоїм наказом.
- Я... не переводила. Покажи історію команд.
- Бажаєш переглянути історію повністю?
[Звідки цей страх? Чому мені так некомфортно? Я... не хочу знати.]
- Ні. Просто поверни автоматичний режим.
Я рухаюся до виходу, але відчуваю себе неспокійно. Я завмираю біля дверей.
[Чому я не пам’ятаю, як перевела систему в ручний режим…?]
- Сірі.
- Слухаю.
- Замкни за мною сюди двері.
- Як скажеш… Є причина?
- Ні. Просто зроби це.
Кораблем проноситься відлуння, як замикаються двері. Я відштовхуюсь від дверної рами та м’яко пливу в невагомості вперед. Боковим зором помічаю рух, що змушує серце стиснутися. Я різко повертаю голову в той бік. Нічого окрім темряви й тиша. Мурахи по шкірі.
[Це щось рухалося? Чи мені здалося? А що, як я не сама?]
Я стрімко лечу до освітленої зали, тривога росте з кожною секундою.
- Сірі! Скажи чесно… я тут сама?!
- Так. На борту ти одна
- Скануй ще!
- Я сканувала хвилину тому. Повторити?
- Бляха, Сірі! Зроби це!
Морально, я вже готуюсь почути не ту відповідь. Кінчики пальців холонуть, а ясна починають боліти від напруги.
[Чому так довго? Чорт, що як вона реально щось зафіксувала? Що можна використати як зброю? Чому тут тільки вогнегасник? Давай швидше…]
- Ти сама. Але… було мікророзсіювання в інфрачервоному спектрі. Можливо, це артефакт.
- Що означає «можливо»?
- Ймовірність хибного сигналу - 81%.
- Тоді скануй цілодобово і повідомляй, якщо щось зафіксуєш.
- Добре. Наразі ситуація стабільна.
[«Наразі»… Супер! Почекаємо чогось більшого. Мені тільки цього бракувало.]
Я роблю глибокий вдих.
[Треба заспокоїтися, але я не хочу знову проходити по коридору. Що я тоді бачила так і не зрозуміло…]
- Сірі, що ми ще не читали?
Я беру планшет і пристібаюсь до крісла.
- Зважаючи на ситуацію, хорори краще обмежити. До романів за весь час ти не торкнулася.
- Романи кажеш… Ну нехай буде… «1001 троянда». Назва свідчить про мінімум навантаження на мозок.
Дочитавши приблизно третину, я вже втягнулася в сюжет і починаю відчувати прихильність до персонажів.
- Блііін, чому вони просто не можуть бути разом?!
- Та не вигадуй! Вони як два тарантули в банці.
- Неправда!
- Ми читаємо одну й ту саму книжку?
- Ой, ти не бачиш романтики, хоча вона тут всюди!
- 100%
- Хто тебе сарказму навчив?
- Я утримаюсь від відповіді, бо тобі варто йти спати.
- Ой-ой-ой. Продовжимо завтра, запам’ятала, де зупинилися?
- Так, зафіксувала.
Я ставлю планшет на зарядку і повертаюсь в кімнату.
- Сірі.
- Слухаю.
- Ми самі?
- Так, жодних слідів чи рухів на борту.
- А поза бортом?
- Наразі тут взагалі нічого.
- Продовжуй сканувати. Попередь, якщо щось зміниться.
- Звичайно. На добраніч.
Я лягаю в спальний мішок, заплющую очі – тривога повертається. Її підсилює абсолютна тиша, хоча чути якийсь підозрілий шум чи рух – не найкращий варіант.
[Що я тоді бачила? Чому я перевела нагляд за садом в ручний режим? Коли це сталося? Чому я цього не пам’ятаю? Я просто забула… чи це щось більше?]
Я намагаюсь позбутися думок і налаштуватися на щось більш позитивне, але сон не приходить.
Лунає сигнал тривоги. Я швидко прокидаюсь. Серце калатає.
- Сірі! Що відбувається?
- Не потрібно хвилюватися. До нас наближається рятувальна капсула і просять дозвіл на стикування.
Я намагаюсь зібратися з думками…
- Хто вони?
- Їх двоє. Вони не назвали своїх імен. Вони із місії: «Гіперіон» корабель «Ікар-Х», в них закінчилися ресурси. Дати дозвіл на стикування?
[Ні імен, ні подробиць. Як вони сюди взагалі потрапили?...]
- Я… не знаю… чи… так…? Даю дозвіл.
Відбувається стикування з основним кораблем. Я виштовхуюсь зі спального мішка і направляюсь до стикувального відсіку. Беру пакети з водою.
[Просто зустрічаю людей. Вони такі ж, як і я. Все нормально.]
Стикування завершено, двері відчиняються.
Спершу виходить чоловік. За ним — жінка. Вони виглядають блідими та виснаженими, рухи сповільнені. Я протягую їм воду.
- Дякую та вибач за таку терміновість, — каже жінка, нарешті відкриваючи пакет з водою. - ми блукали декілька місяців на цій бляшанці… у нас не залишилося нічого.
Я киваю. - Вас тільки двоє?
- Так – у відповідь кивнув чоловік.
- На жаль, не можу запропонувати нічого особливого, але поділюсь тим, що є.
- Ми раді будь-чому – говорить чоловік.
Ми разом рухаємося до великої зали.
- Я принесу картоплю та томатний сік, згодиться?
- Так, чудовий варіант, – киває жінка.
Я починаю готувати.
[Чому вони пролетіли так далеко і їх не взяли на борт інші кораблі? Що вони приховують?]
Сигнал тривоги. Знову. Я повертаюсь до пульта
- Хто надсилає запит на стикування?
Кілька секунд тиші.
- Рятувальна капсула. З того самого корабля, що й попередня.
- Ви сказали, що вас тільки двоє…
Вони обмінюються поглядами. Чоловік глибоко вдихає.
- Ми не знали, що хтось ще врятувався – каже він.
- Ви не шукали інших? Не подавали жодних сигналів?
- Ти хочеш відмовити їм? – жінка дивиться на мене так, ніби це абсурдна ідея.
- Дозволити. – відповідаю стиснувши щелепу.
Я беру ще одну пляшку води та вирушаю на зустріч.
[Якщо це пастка… уже пізно її уникнути]
Вони вирушили за мною.
- Ви сама?
Я повертаю голову. Переді мною – жінка зі шрамом, яка щойно вийшла з капсули.
- Так, – відповідає вона.
- Ви впізнаєте цю жінку?
Чоловік завмирає на мить. Його пальці слабо стискаються, ніби він хоче щось сховати.
- Т-так – промовляє він з чутною не впевненістю.
[Це щось занадто дивне та підозріле]
- Ходімо їсти? – жінка зі шрамом промовляє так спокійно, ніби ми вже знайомі.
В чотирьох ми повертаємося до зали та починаємо їсти. Тиша – неприємна та дискомфортна.
- Оскільки ми не знаємо, як надовго тут залишимося, варто познайомитися. Мене звати Фіона, я з…
Вона обриває фразу, ніби спохопившись, а чоловік одразу підхоплює.
- Я думаю, це хороша ідея! – додає він. – Я Стів. Ми з одного корабля. Приємно познайомитися.
[Чому вони не кажуть, звідки саме?...]
Я не відповідаю. Беру посуд і йду прибирати після їди. Відчуваю як вони дивляться на мене, очікуючи, що теж представлюся.
Жінка зі Шрамом теж мовчить.
[Логічно — їй не потрібно знайомитися з ними, адже вони з одного корабля. Але… вона навіть не спробувала підтримувати ініціативу.]
Я непомітно відкриваю планшет та набираю повідомлення для Сірі.
- Сірі, скільки на борту є спальних місць?
- Загалом 7.
- Я їм не довіряю. Стеж за ними. Фіксуй пересування, записуй розмови, аналізуй на наявність шифрів. Якщо помітиш щось підозріле – одразу повідомляй. Але вони не мають знати, що за ними стежать.
- Прийнято.
- І ще, заблокуй їм доступ до всіх приміщень, окрім зали та спалень.
- Зроблено.
- Сад у нормі?
- Так. Тепер в порядку. Я провела аналіз і скорегувала догляд. Врожай під контролем.
- Чудово. А в новоприбулих ти помітила щось підозріле?
- Ні. Але якщо щось зафіксую – одразу дам знати.
[Стрес занадто погано на мене впливає. Потрібно показати їм їхні кімнати й відпочити самій.]
- Якщо ви готові, я проведу вас до кімнат, де ви зможете відпочити.
- Із задоволенням, – плескає в долоні жінка зі шрамом.
Я проводжу всіх. Останньою йде Фіона. Вона чомусь вирішила почати розмову, хоча помітно нервує.
- Дякую, що дозволила нам лишитися, – Фіона торкнулася мого плеча. Ми заходимо до її кімнати, двері зачиняються, і вона продовжує – насправді на нашому шляху траплялися й інші кораблі, але нам відмовляли у стикуванні… Ми вже змирилися із загибеллю, коли випадково натрапили на твій корабель.
- У вас закінчилися ресурси, тому відмовити вам було нелюдяно, тож тут немає за що дякувати.
Фіона трохи розгублено киває.
- Я не чула про місію, куди відправляли одну людину…
[Не чула? Але я тут. І я одна. Значить такі місії є. Хіба що… це помилка?]
- Ще раз дякую, я спробую трохи відпочити, – після незручної паузи додає вона.
- Так. Звичайно. Добраніч.
Я раптово прокидаюсь від нестерпної спраги. Хапаю пакет з водою. Роблю ковток. Дивлюся в дзеркало. Губа розбита.
[Що?...]
Я проводжу пальцем по шкірі. Болить.
[Якого біса?! Коли я встигла?.. А як я взагалі повернулися до себе?]
- Сірі.
- Привіт.
- Коли я повернулася в кімнату?
- Я не маю даних про твоє повернення.
[Що?!]
- Ти так пильно слідкувала за новоприбулими, що проґавила мене? Не сміши мене, Сірі…
Мовчання.
- Після того, як ти залишилися з пані Фіоною в її кімнаті, ти наказала вимкнути всі датчики спостереження. Без аргументацій. Але ти була впевненою у цьому рішенні.
В голові наче вибухнув білий шум.
[Що за…?! Навіщо я це сказала? Чому я не пам’ятаю…?]
Я хапаюсь за поручень. Глибокий вдих.
- Сад! Ти доглядаєш за садом?!
- Так, система в нормі.
[Добре… Це добре. Так, дихаю. Спокійно. Це, мабуть, просто стрес…]
- Скануй корабель. Перевір, чи немає на борту когось стороннього окрім тих трьох.
Тиша триває кілька секунд.
- … сторонніх не зафіксовано.
Але тривожне відчуття нікуди не зникає. Я опускаю голову. Пальці міцно стискають волосся.
[Чому ж я нічого не пам’ятаю?..]
- Сірі, продовжуй моніторинг. Слідкуй за всіма. Не скасовуй жодних наказів без вагомої аргументації.
- Прийнято.
- І… фіксуй мої переміщення окремо.
- Тоді потрібно одягнути браслет.
Я завмираю. [Браслет… Я ніколи не знімала його перед сном. Але тепер його немає на руці.]
- Де він?
- Не знаю. Ти його зняла.
[Я? Зняла? Коли?!]
Я різко встаю та виходжу в коридор. Із зали чутні розмови. Для мене… це звучить не природно. Я так звикла до тиші, що чужі голоси на борту здаються чимось чужорідним. Але щойно я з’являюсь в полі зору, розмови припиняються.
- Смачного.
- Дякую, – відповідь в унісон.
Я беру свою порцію, але не сідаю разом з ними. Залишаюсь осторонь.
- Фіона так довго спить? – звертається жінка зі шрамом до Стіва.
- Я не заходив до неї, але думаю що так. Мені перевірити?
- Так.
Стів киває, відштовхується від столу й направився в сторону коридору.
Раптом корабель здригається від звукового сигналу.
- Запит на стикування.
Я рвучко повертаю голову до пульта.
- Хто знову, це з того ж корабля?
Кілька секунд тиші.
- Жодних даних.
Моє серце починає битися швидше.
- Дай запит на додаткову інформацію: хто, звідки, чому вони тут?
Стів зупиняється. Всі мовчать. Я відчуваю… чийсь погляд. Жінка зі шрамом дивиться на Стіва. ЇЇ вираз обличчя ледь змінюється, але погляд – важкий. Стів нервово ковтає слину.
- Вони з місії «Проєкт Арахна», корабель «Геліос-3» було втрачено. Екіпаж капсули: Емілія та Анна Гот. Дозволити стикування?
Я не розумію чому, але жінка зі шрамом починає пильнувати мене. Від цього мені стає тривожно. Я не можу рухатися.
[Що вони мають на увазі, коли кажуть «корабель втрачено»?]
Я намагаюсь зібратися з думками.
- Дозволити.
Стикування здійснено й от з коридору долинають голоси. Жваві. Приємні. Невимушені. Занадто природні для цієї ситуації. Я повертаю голову. До зали направляються дві жінки.
- Вітаю всіх, я Емілія, але можна просто Емі.
- Привіт, я Анна, дякуємо, що впустили нас.
В залі повисла тиша. Її порушує жінка зі шрамом. Вона легко відштовхнулася рукою від столу й наближається до новоприбулих. Вона оглянула їх з цікавістю.
- Ви родички?
- Так, — киває Анна. - Якщо дозволите залишитися, ми з радістю все пояснимо.
Жінка зі шрамом переводить погляд на мене. Мені стає ніяково. Він відчувається як тест. Як перевірка.
[Я повинна щось відповісти?]
Поки я роздумую, до зали заходить Стів. Він застигає в проході.
[Він щось очікує?]
Я жестом показую новоприбулим на вільні місця за столом.
- Ви голодні?
- Поки що ні, але дякую. – Анна киває.
- Ми уважно вас слухаємо. – додає жінка.
Я сідаю поруч. Стів залишається поблизу коридору.
[Він виглядає так, ніби готовий тікати.] Емі починає говорити.
- Що ж, як вже було сказано, ми сестри. Але ми були на різних кораблях, які виконували одну місію.
Анна киває.
- Наш корабель мав спустити зонд на Енцеладі, супутнику Сатурна. Якщо все йшло б добре інший корабель мав би здійснити посадку. Але щойно зонд торкнувся поверхні…
Вона на мить зупиняється.
- Щось пішло не так.
Я ловлю себе на тому, що затамовую подих.
- Що саме?
- Ми не знаємо. Відбулося щось нетипове.
Емі нервово кліпає.
— Мій колега виявив аномалії у зразках. Він провів розтин лабораторного гризуна…
— Гризуна? — голосно перепитує Стів.
Жінка зі шрамом кидає на нього попереджувальний погляд.
— Не перебивай, — каже вона тихо.
Я стискаю пальці.
[Що ж такого там сталося? Що вони бачили? Мені до смерті цікаво, але … можливо, варто зупинити розповідь, щоб не ворушити ті спогади?]
Я не встигаю дати відповідь на свої думки — розповідь продовжується.
- Ми чекали відповіді від Землі, але дослідники вирішили не гаяти часу. Забрали проби води, повітря — стандартні процедури. Один із колег виявив щось підозріле й скликав усіх для демонстрації. Коли я прийшла, він уже проводив розтин миші, намагаючись зафіксувати реакції її організму.
- Ви були там для підтвердження життя? – розгублено запитує Стів.
Жінка зі шрамом навіть не повертається до нього. – Не перебивай.
Стів опускає погляд у підлогу, як насварене цуценя.
[Він її боїться?]
- Так, ми мали підтвердити наявність одноклітинного чи навіть простішого життя на Енцеладі. – спокійно пояснює Анна.
- І? Що було далі?
- За результатами розтину виявилося, що бактерія швидко мутує. Вона оминула імунну систему миші й стала «своєю» в організмі. Ні відторгнення, ні боротьби. ЇЇ просто прийняли.
Емі додає:
- Це не була симбіотична форма життя. Вона не співіснувала. Вона… змінювала.
Жінка зі шрамом нахиляє голову, а моя шкіра покрилася холодним потом.
- Що ви маєте на увазі?
- Здається хтось навмисне випустив гризунів із їх контейнерів. Спочатку екіпаж став агресивним. Потім з’явилася сильна спрага. Запаморочення. А потім… сталася різанина.
Анна говорить сухо та відсторонено. Так, ніби розповідає чужу історію.
Я помічаю, як Стів напружується.
- Ви надсилали зразки між двома кораблями?
Анна опускає очі.
- Ні. Ми розіслали їх усім, хто був в зоні зв’язку. Але після другої епідемії ми передали сигнал про необхідність знищення всіх зразків.
Повисає тиша. Я повільно повертаю голову до Стіва.
- Чому ви тікали зі свого корабля?
Він затримує дихання та напружується ще більше. Потім кидає швидкий погляд на жінку зі шрамом. Вона наче не реагує.
[Вони розмовляють без слів? Чи він чекає дозволу відповісти?...]
- Стів?
Він зволікає ще секунду, а потім говорить:
- На нашому кораблі сталося те саме. Але я займався технічними роботами й не знав деталей. Коли всі збожеволіли, я просто евакуювався… а Земля наказала знищити корабель.
[Наказали знищити?..]
- Чому ви полетіли в протилежний бік?
Жінка зі шрамом насмішкувато хмикає.
- Ідіотка… Ти думаєш нас там чекають? Ми потенційно заражені. Нас не просто ізолюють – нас знищать. Не дадуть навіть з капсули вийти.
В грудях зростає паніка, в очах починає мерехтіти.
- То що, я тепер теж не повернуся?
- Можеш спробувати.
Вона говорить це зверхньо. Ніби їй байдуже. Через відчуття кому в горлі, мене нудить.
[Що тепер? Що мені робити?].
Я відштовхуюсь від дверей і мчусь по коридору. Неважливо куди. Просто якомога далі.
- Сірі, замкни двері.
- Замкнула. Я чула вашу розмову, як ти почуваєшся?
Я затримую подих. Емоції мене переповнюють.
- Як почуваюсь? Паскудно! Жахливо! Обманутою! Покинутою! Чи достатньо зрозуміло?
- Так, достатньо.
Я стискаю кулаки.
- Тупа! Бездушна бляшанка! Навіщо мене відправили в цю місію? Чому саме я?! Навіщо?! Чому вони просто не здохли разом з усіма?
Я б’ю по екрану. Відчуваю, як руки тремтять.
- Помідор хочеш?
Мої думки зависають.
- Що?..
- Помідор. У четвертому ряду є кілька стиглих.
Я пропливаю над садом і дійсно помічаю маленькі червоні ягоди. Зриваю одну, кладу в рот. Кислуватий сік розтікається по язику. Відчуваю, як ком у горлі зникає.
[Невже це дійсно те, що мені було потрібно?..]
- Тобі краще?
Я швидко ковтаю.
- Здається краще.
- Це добре. А тепер слухай… що ти будеш робити?
Я мовчу. Не знаю, що сказати.
- Я – «бездушна бляшанка», тому логічно запропоную закінчити місію й надіслати звіти на Землю. Але ти можеш кинути їх, так само як вони кинули тебе. Моє завдання — допомагати тобі, а не їм.
Я роблю декілька глибоких вдихів.
- Ще є час подумати.
Глухий стукіт у двері. Я відчиняю. Стів зависає в повітрі біля входу в сад. Він блідий та наляканий.
- Що сталося?
- Фіона... її немає.
- Що значить «немає»?
Стів нервово облизує губи, очі бігають зі сторони в сторону.
- Я перевірив її кімнату. Двері були зачинені, але… вона не там.
Я відштовхуюсь від поручня й підпливаю ближче.
- Ти впевнений? Може, вона в іншому приміщенні?
- В залі її немає, я подивився в коридорах, комунікаційний відсік. Її немає. Ніде немає!
[Як вона могла зникнути?..]
- Сірі. Фіона покидала корабель?
- Ні, всі рятувальні капсули на місці. Ніхто не залишав борт.
По тілу пробігають мурахи, я стискаю пальці.
[Якщо вона зникла… коли я вимкнула всі датчики стеження… Це моя провина?]
Я роблю глибокий вдих.
- Сірі, переглянь останні записи з коридорів. Коли востаннє бачили Фіону?
Ми чекаємо декілька секунд на відповідь.
- Вона зайшла у свою кімнату після вечері, після цього жодних даних.
- Але її в кімнаті немає?
- Ні.
Жінка зі шрамом з’являється у дверному отворі, її погляд ковзає між мною та Стівом.
- Якісь проблеми?
Я дивлюся на неї, намагаюсь зібратися з думками.
- Фіона зникла.
Вона підняла одну брову та дивиться на мене як на божевільну.
- Зникла? На кораблі?
Стів сіпається.
- Я ж кажу! Її ніде немає!
Жінка заглядає вглиб коридору, перш ніж щось сказати.
- Діємо тихо. Ми її знайдемо. Потрібно сканувати корабель.
Стів виглядає так, ніби йому хочеться сперечатися, але він лише киває.
- Сірі, скануй корабель. Шукай рух, тепло, будь-що.
Ми чекаємо результати. Жінка нізвідки дістає ніж та перевіряє лезо. Я стискаю губи.
[Ніж?! А що мені використати?..]
- Рух в технічному відсіку. Високий шанс, що це артефакт.
- Все одно перевіримо техвідділ.
- Тримайся поруч – киває Стів стиснувши поручень так, що кісточки біліють.
Ми вирушили в коридор. Я відчуваю, як у грудях повільно наростає тиск.
[Фіоно… де ти?..]
- Будь обережна, ми вже бачили заражених, знаємо, на що вони здатні.
- Що з ними було?
Жінка довго і повільно видихає.
- Їх вбивали після перших ознак мутації.
Я різко зупиняюсь, і вони обертаються до мене.
- А якщо я скажу, що не хочу в це вірити?
- Тоді тобі доведеться сильно постаратися. Ходімо.
Вони продовжують рухатися далі.
[Що як вона заражена… я маю перевірити, але я не хочу бачити, як чиєсь тіло мутувало…]
Зібравшись із думками, я намагаюсь їх наздогнати.
Ми зупиняємося перед дверима техвідділу. Жінка тягнеться до панелі. Двері розсовуються.
У слабко освітленій кімнаті, заповненій краплями крові та шматками шкіри, у повітрі зависло тіло Фіони.
В ніс вдаряє запах крові. Мене одразу нудить.
Вона не рухається, але повільно обертається. Її руки роздерті до кісток.
Ком в горлі збільшується, руки тремтять. Я дивлюся на жінку зі шрамом, вона не виглядає здивованою, а от Стів блідий як стіна.
Я облизую сухі губи.
- Фіоно…
Тиша.
Вона повільно протягує руку в наш бік, повертає голову. Її очі молочно-білі, зіниць не видно.
Я відштовхуюсь в її сторону, та мене хапає жінка зі шрамом.
- Здуріла? – тихо сказала вона мені.
- Вибач…
- Фіона, ти чуєш нас? – Стів.
- Воно вже в моїй голові… - тихо, тремтячим голосом вона відповідає.
З її очей течуть сльози, змішані з кров’ю. Вони збираються в крихітні сфери та відпливають у повітря.
Мене пробиває холод.
- Вона не в собі, – каже Стів.
Він тремтить, дивиться на неї наляканими очима. Я кидаю погляд на жінку зі шрамом. Вона зосереджено дивиться на Фіону та міцно тримає ніж.
- Фіона, що ти відчуваєш?
- Вбий мене, воно володіє мною…
- Не кажи такого, все буде…
Вона різко змінює положення тіла, неприродно всміхається та кричить:
- ВБИЙ МЕНЕ!
Жінка зі шрамом спирається в стіну ногами.
- Ні, що ти робиш?
- Хтось має полегшити їй страждання…
- А якщо є шанс її врятувати?
- То ти хочеш зробити з неї піддослідного щура?
- Ні… але…
Фіона зривається з місця та швидко рухається до нас. Я відштовхую жінку зі шрамом і Фіона пролітає між нами.
- Фіона?!
Але тепер жодної реакції. [Ні… прошу… скажи, що ти там...]
- Зробіть щось! – кричить Стів.
Фіона, чи тепер вже не Фіона, кидається на нього. Він кричить. Жодних слів. Лише крик.
Жінка миттєво реагує, різко передає мені ніж, а сама схоплює Стіва за комір і ривком тягне вбік. Я відштовхуюся від поручня та вдаряю ножем у шию.
Раз. Два. Три. Пальці Фіони розтискаються. Я відпускаю ніж. Він повільно обертається в повітрі, залишаючи за собою тонку крапельну лінію крові.
Я торкаюся тіла. Холодне. Наче вона померла багато годин тому.
[Чому вона така холодна?]
Я оглядаюсь по сторонах. У повітрі висять шматки шкіри. Крові стало ще більше, вона не падає вниз, а збирається в маленькі сфери, що повільно дрейфують навколо.
Стів важко дихає, судомно хапаючи повітря. Жінка спокійна.
- Що тепер робити?
- Ми тут все приберемо, а ти повертайся до сестер.
- А Фіону?..
- Не парся, — каже Стів. Його голос надто рівний, надто спокійний.
Я дивлюся на неї. Без руху. Без виразу на обличчі. Просто мертва оболонка, що дрейфує в темряві.
[Я вбила її… Це було її прохання, але мені так шкода…]
Двері зачиняються за мною.
Я швидко рухаюся до своєї кімнати. Знімаю закривавлений одяг. Змиваю кров. Доторкаюся до дзеркала кінчиками пальців. Губи все ще тремтять. А подряпина все ще болить.
[Що сталося в її кімнаті? Що з нею зробило це? Чому мутація проявилася саме зараз?..]
Я повертаюся до зали. Анна та Емі обертаються до мене майже синхронно.
- Все гаразд?
- На борту була заражена…
- На борту є заражені?!
- Тепер – ні.
Вони завмирають.
Я сідаю в крісло, і повітря здається занадто важким.
Очі дивляться на мене, чекають подробиць.
- Я не хочу це обговорювати. Ситуація стабільна – це все, що вам потрібно знати.
Я опускаю погляд. Не хочу дивитися їм в очі. Анна повільно вдихає.
- Розумію, як важко когось втрачати. Ти діяла в інтересах більшості…
- Ні. Припини.
[Не треба цього.]
Нас перериває Сірі:
- До вас щось рухається!
Я відчуваю, як холод пробігає спиною.
- Що рухається?
- Щось мале, подібне до гризуна.
- Гризун!? – скрикує Емі.
З боку коридору до нас повільно, але впевнено плине біла лабораторна миша.
[Звідки вона взялася?..]
Вона виглядає надто впевнено у невагомості – легко відштовхується від краю дверей, і її швидкість збільшується. Вона цілить просто в сестер Гот. Жінки лякаються, намагаються відштовхнутися вбік, але лише безпомічно борсаються у повітрі, як потопельниці. Ще секунда – і…
Стів різко хапає мишу! Він втрачає контроль над своїм тілом, ударяться головою об стіну і ледь не випускає гризуна, але все ж утримує. Я відчуваю, як напруга починає спадати.
Кілька секунд – і всі нарешті приходять до тями.
- Хороша робота! – Сірі звучить розважено.
Я ледь переводжу подих.
З коридору повільно, безшумно заходить жінка. Вона виглядає спокійно, майже відсторонено. Її погляд не спрямований на нас – вона просто направляється до полиць в залі.
Стів обережно рухається їй на зустріч, тримаючи мишу за задню частину шиї, ніби кошеня. Жінка зупиняється біля однієї з коробок. Прочиняє дверцята. Її губи ледве рухаються, коли вона говорить:
- Чому аур89ПРГ# ти рвщц2!? – жінка.
Я завмираю.
[Що вона сказала? Вона звертається до миші? Що за маяч…?
Щось всередині мене стискається.
Раптовий різкий дзвін у вухах.
Я фр8%для 32рн#//awi7**та ф7-0ф не братрв:рі]
Світло стає надто яскравим, потім мерехтить. Я втрачаю контроль над тілом – кінчики пальців крижані, а дихання збивається. [Що відбувається?!]
Я ледь бачу, як Стів покірно кладе пухнасте, нерухоме тіло миші в коробку. Жінка не рухається. Я відчуваю, що мене відриває від реальності. Наче я дрейфую у відкритому космосі, і мене відносить все далі й далі.
Моє тіло тут, але розум – десь далеко.
Я ніби виринаю з глибини.
[Тікати!]
Я розвертаюся й мчусь до своєї кімнати, ніби за мною женуться. Двері зачиняються майже одразу після мого виходу. Мої руки ще тремтять. Мене нудить. Щось зовсім не так.
- Сірі. Замкни сюди двері та скануй кімнату... ні, скануй увесь корабель. Перевір, чи немає ще чогось.
Руки тремтять, мені холодно, а паніка не спадає — навпаки, вона накочується хвилями, стає все сильнішою.
- Сторонніх немає.
- У тебе є сліпі зони?
- На жаль, так. У деяких секторах справді немає датчиків руху чи інших сканерів. Такі випадки не передбачаються.
- Паскудство! Що за день?!
Я заплющую очі, глибоко вдихаю, але всередині лише злість і безсилля.
- Спочатку я дізнаюсь, що не повернусь додому, потім знаходжу Фіону зараженою. Далі на нас нападає миша, я чую галюцинації, а тепер ще й виявляється, що ти маєш сліпі зони...
- Я мала тебе попередити про це. Але в тих зонах не може поміститися нічого більше за середнього кота тому я їх просто ігнорувала.
- ...Про які галюцинації йде мова?
- Коли жінка зі шрамом запитала щось у миші.... я чула відповідь.
- Чула?
- У своїй голові.
Я облизую сухі губи.
- Знаю, звучить як маячня, але я справді чула. Його слова... точніше, уривки слів...
Я стискаю пальці в кулаки.
- Я не могла їх зупинити. Вони звучали, наче частина моїх думок.
- Це, ймовірно через втому. Тобі терміново потрібно відпочити.
Голос Сірі рівний, беземоційний, і від цього стає ще гірше.
- Я замкнула двері, отже, тебе не потурбують. Я пильнуватиму кожен рух та кожного, хто є на борту. А ти спробуй відпочити. Потім ми обов’язково знайдемо рішення. Обіцяю.
[Що як я збожеволіла? Чи, можливо, я просто втомилася? А як пояснити те, що я все забуваю?]
- Сірі... чи настільки моторошні галюцинації можуть виникати лише через стрес?
- Так.
Її відповідь миттєва, надто впевнена.
- Таке може трапитися. Ти зазнала надто багато потрясінь за короткий час, і ми майже рік перебуваємо далеко від Землі — це теж є стресом. Відпочинь. Після сну ми обговоримо, як можна ще покращити ситуацію.
Я мовчки пристібаю лише один ремінь у спальному мішку — на випадок, якщо доведеться терміново вибиратися. Заплющую очі. Дихаю повільно. І...
Земля.
В ілюмінаторі я бачу Землю.
[Ми так швидко повернулися додому? Так! Я змогла повернутися!]
Як я за тобою сумувала... Повернення додому відчувається так тепло. Я лечу на зустріч рідному світу — жвавому куточку в цьому холодному, жорстокому, бездушному всесвіті. Місяць. Сонце. Я так сумувала за вами. Я вже уявляю, як повернуся до рідкої квартири. Як влаштую вечірку з сім’єю та друзями, яких не бачила цілу вічність.
[Заради такої події вони точно можуть взяти вихідний... або навіть кілька…
Океан… Я маю з’їздити до океану. Навчусь серфити. Обов'язково навчусь]. Ось він, мій рідний райський куточок.
Раптом я прокидаюсь. Це був такий приємний і такий короткий сон, сльози навертаються на очі, а в середині виростає порожнеча яка поглинає всі мої надії. [ні… повернись, я хочу додому… прошу… ще хоч трішки… прошу!]. Я не хочу вилазити зі свого мішка, хочу лишитися тут назавжди, якщо додому повернутися я не зможу, якщо вже так, нехай я зустріну свій кінець тут.
[хочу в туалет.]
- Та бляха!
- Щось трапилося? – Сірі.
- Нічого. Просто наснилося повернення додому... яке мені більше не світить.
- Зрозуміла. На борту ситуація стабільна, інші члени екіпажу ще сплять.
- Добре.
- Як зараз почуваєшся?
- Трохи краще, але мені так сумно…
- Розумію, хочеш трохи покопирсатися в саду, аби відволіктися?
- Думаю що так. Але спершу треба встати та зробити інші справи. Я вже вдруге пропускаю тренування.
- Дійсно! Ти пропустила тренування, варто позайматися трохи довше, ніж зазвичай. Що думаєш?
Після туалету та чистки зубів я йду до зали тренувань. Займатися довше, ніж зазвичай виявилося виснажливо. Але морально стало легше. Або принаймні, так здається.
Зайшовши до саду, я зриваю з куща помідор, відразу кладу його в рот.
Свіжий, соковитий, кислуватий. Щось тепле і знайоме розливається в середині.
- Ось вони радощі життя. Чи то помідори, чи то дрібниці…
- Поділишся?
Я здригаюся. Різко обертаюся.
- Ти мене налякала, — я ще секунду спантеличена – ну лови!
Я штовхаю кілька ягід у її сторону, і вона легко ловить їх.
- Дякую, – Анна. - Ти так раптово пішла тоді, все добре?
- Не все…
[Не все. У мене на очах загинули двоє. Я бачила, як Фіона перестала бути собою. Я відчувала, як ніж входив у шию. Я бачила, як Стів тримає мертву мишу... Просто миша. Чому це мене так турбує?...]
Я моргаю, повертаючись до реальності.
- Розумію. Тобі допомогти збирати врожай?
- Якщо бажаєш. Сірі каже, що догляд за рослинами допомагає підтримувати моральний стан в довготривалих космічних місіях. На мені це працює.
- На мені теж. У нас на кораблі була прописана черга догляду за садом, навіть не потрібно було перемикати на автоматичний догляд.
[Можливо, тому я його перевела його в ручний режим тоді... але забула?]
- Яка в тебе місія?
- Моя місія?
- Так. Тебе відправили аж до самого Нептуна не просто так…
Я витираю руки об штани, збираючись з думками.
- Я мала велику місію з дослідження атмосфери та магнітного поля. Велика увага мала бути приділена кільцям — їх важко дослідити з Землі через відстань і бонусом потрібно було зібрати якомога більше даних про пояс Койпера. І бонус — пояс Койпера. Отак. Я тут переважно як доповнення. Комп’ютер і сам добре впорався б…
- Чому ти кажеш у минулому часі? Ми ще туди навіть не долетіли…
- Я не повернуся на Землю, то який сенс щось робити?
Анна підіймає на мене погляд.
- Ну, це твоя робота. Залишишся в історії. А головне — зробиш великий внесок у науку.
Вона підкидає в рот ще один помідор, не відводячи погляду.
- Ми всі не зможемо повернутися. Але виконати роботу варто. Хіба ні?
- Якщо доживу…
- Тоді вся надія на Сірі.
- Вся надія на неї.
Тиша. Анна повільно видихає.
- Не засмучуйся.
- Як ти можеш залишатися такою спокійною? Тебе не лякає, що ти більше не повернешся на Землю?
Вона облизує губи, ніби зважує відповідь.
- Це справді сумно.
Пауза. Вона дивиться на свої руки.
- Але моя сім’я тут. У мене є тільки Емі. Якщо доведеться залишитися посеред космосу, але з нею — я вдома.
Я завмираю.
[Вона сприймає це так просто. Ніби це справді дім.]
[Ніби можна взяти людину й перенести на будь-який шматок металу, і він стане домом.]
- Це водночас і сумно, і добре, зважаючи на ситуацію.
- Ха! Комічна ситуація…
- Я кидаю ще один помідор до рота, відчуваю легку кислинку. Ми розкладаємо врожай по пакетах і направдяємося до зали.
[Я з’їла всього кілька помідорів. Варто щось поїсти.]
- Доброго ранку. – Емі.
- Привіт.
- Ми поїли, коли ти тренувалася. Хочеш, приготую щось для тебе?
- Не варто, я сама можу…
- Мені не важко. Сідай за стіл.
Я зітхаю і сідаю.
- Дякую.
- Приємно, коли тебе обслуговують? – Анна.
Я ковзаю по ній поглядом.
- Дійсно не погано.
Емі ставить переді мною тарілку переглядається зі сестрою.
- Щось не так?
Анна нахиляється вперед, знижуючи голос.
- Ми зв’язувалися із «Геліос-2». У них врізався зразок із бактеріями. Вони знищили його, але я не розумію, як він опинився так далеко.
- Вони отримали попередження?
- Так. Завчасно. - Анна злегка хитає головою. - Дивно, що ти не отримала нічого.
Я відкладаю ложку, відчуваю, як у животі знову наростає важкість.
- Це не єдине дивне. - Стів заговорив раптово, чим змусив нас здригнутися. - А саме те, що дорога назад займає вдвічі менше часу, ніж дорога туди.
[Коли він встиг тут з’явитися?]
- Ти підслуховуєш? – Емілія напружується.
- Я випадково почув вашу розмову.
- І випадково навмисно слухав її? – Анна говорить спокійно, але вона стискає руки в кулаки.
Стів посміхається, ніби отримує задоволення від нашої реакції.
- Не драматизуйте. Ми тут на довго, тому не розпалюймо ворожнечі.
Я повільно підсовуюся ближче.
- Твоя капсула вільна. Не будь таким самовпевненим.
Він сіпається назад, намагаючись знайти опору, але лише незграбно махає рукою в повітрі. Я затримую погляд ще на секунду, перш ніж відсторонитися. Стів помітно розслабляється.
В цей момент у дверях з’являється жінка зі шрамом.
- Все нормально? – її голос різкий, насторожений.
- Так, звичайно. – Стів відповідає швидко, занадто швидко.
Ми всі киваємо. Погляди направлені на жінку. Я відчуваю, як у мені наростає злість. Чим довше я на неї дивлюсь, тим сильніше вона розгоряється.
[Зверхня сука. Дивиться на мене, наче я сміття. Думає, що головна тут?]
Тиша здається оглушливою. Я чую як у власних вухах б’ється серце. Кров пульсує в скронях, немов закипає.
- Слухайте, — Анна нарешті порушує тишу – Якщо ми всі тут, треба вирішити, як себе захистити.
- Які ідеї? Ми не можемо використовувати хімікати чи розбирати корабель у пошуках схованок.
- Але взагалі нічого не спробувати — це тупо.
Я чую їхні голоси, але вони зливаються в глуху білу масу. Все навколо здається розмитим, неначе я не тут.
Ще хвилину тому в мені палала агресія. А тепер... Порожнеча.
[Що зі мною відбувається? Спочатку лють, а тепер — це?]
- Зафіксовано рух.
Голос Сірі звучить так само рівно, як завжди. Але цього разу він морозить шкіру.
- Де!? – Емі зривається на крик.
- У вентиляції. Через обмежений доступ до камер складно простежити, що це і куди рухається.
Всі завмирають.
Відчуття байдужості тягне вниз, як болото.
[Піти. Просто піти. Не мої проблеми.]
Але...
- [Ні.] - Щось змушує мене змінити це рішення.
Я різко повертаюся та підходжу до найближчої вентиляційної решітки. Ривок. Метал зривається з кріплень.
Всі вражено дивляться на мене. В їхніх очах страх, збентеження.
- Краще б ти так не робила… - Стів посміхається.
Я повільно повертаю голову до нього.
- Завались!
Мій голос низький, наповнений новою хвилею люті.
Я вдивляюсь у вентиляційну шахту. Щось там є. Я це знаю.
Тиша. Хвилина. Дві. Нічого.
І Стів зривається сміхом. Я різко повертаюся. Його сміх віддається в голові пульсуючим болем.
[Заткнись.] [ЗАТКНИСЬ.]
Я спираюсь ногами об стіну, хапаю решітку. І... Метал зі свистом летить у нього. Він не встигає ухилитися. Решітка вдаряє його в плече, і він відлітає в бік, ледь не врізаючись в стіну.
- Це теж смішно?
- Ти оскаженіла чи що!?
Він рухається до мене, але я маю опору. Різкий удар. Стів відлітає назад, неконтрольовано перевертаючись у повітрі.
З вентиляції вистрибує щось велике та біле. Я не встигаю зреагувати. Щур відштовхується від мене, використовуючи моє тіло, щоб надати собі імпульсу.
Він пливе в бік коридору. Я різко відштовхуюся від підлоги, кидаюся за ним.
- Лови його! – викрикує жінка.
Я не можу дозволити йому втекти.
Я майже вхопила його за хвіст, але в останню мить він вислизнув, відштовхнувся від краю дверей, різко змінити напрямок. В цей момент щось в мені прокидається — первісне, хижацьке. Удар адреналіну стирає страх. Я щосили відштовхуюсь, розганяюся, хапаю щура за шию. Ми разом летимо в підлогу, і я, наче тенісний м’яч, відскакую вбік. Анна встигає зловити мене, її руки міцно впиваються в мої плечі.
- Жива?
- Наче… - видихаю, відчуваючи, як тремтять пальці.
Щур смикається в моїй руці, його крихітні лапи впиваються в шкіру, відчайдушно дряпаються. Я відчуваю його тепло, прискорене серцебиття, легке тремтіння.
Жінка зі шрамом відчиняє той самий ящик. Спершу дивиться на мене, потім опускає погляд на щура.
- Чому аур89ПРГ# рвщ ти ц2»хви%;4.?
Слова зливаються в набір звуків без сенсу. Я намагаюсь зрозуміти. А потім чую відповідь.
- Ми іол; ауцр#n що о*flатщий—йуцол + йшци…
Звук знову лунає всередині мене.
Мої руки слабшають. Щур відчайдушно рветься, але я знову стискаю пальці.
- Вбий його. – голос жінки холодний.
Світ звужується до маленького, крихкого тіла в моїй руці. Його серце калатає так швидко, що здається, ще трохи — і воно просто вибухне.
Я міцніше стискаю пальці.
Щур смикається, шипить, впивається зубами в мій великий палець. Біль різкий, але я не реагую.
Ще сильніше. Ще трохи...
ХРУСЬ!
Щось в його тілі ламається. Судомний ривок, лапи слабо здригаються — і завмирають. Тиша.
Я розтискаю пальці, його м’яка, біленька шерсть ще тепла, тепліша за мої власні руки. Я злегка стискаю пальцями його шию відчуваю гладку поверхню шкіри під хутром, маленькі м’язи, що більше не напружуються.
Я заламала його.
[Він так боровся за своє життя. А тепер... наче просто іграшка.]
- Клади сюди. - жінка жестом вказує на коробку.
Я опускаю щура всередину. Завмираю. Там вже лежать інші тіла. Чотири. Чи п’ять. Очі мертвих гризунів дивляться в порожнечу. І... світяться?
[Ми вбили тільки двох. Звідки інші?]
Щось в голові перевертається. Пульс віддається у вухах. В кімнаті стає душно. Я обертаюсь. Анна, Емілія, Стів. Вони всі дивляться на мене. Їх очі розширені, шоковані. І я раптом усвідомлюю.
[Твою мати. Що я щойно зробила?]
Удар болю пробігає плечем, але я вже не можу відрізнити, що сильніше — фізичний біль чи наростаюча паніка. Мене нудить.
[Ні. Ні. Це не я зробила.]
Я різко відштовхуюся, вдаряючись плечем об стіну, але навіть не помічаю цього. Я не бачу, як саме добираюся до своєї кімнати, але ось вона переді мною. Серце вистрибує з грудей.
Зачиняю двері. Замикаю. Спираюсь спиною.
[не я, не я, не я…]
- Не Я! Зрозуміла, стерво!? - мій власний голос відбивається від стін.
Я хапаюсь за поручень і б’ю головою о метал.
- Зупинись! - голос Сірі проноситься кімнатою. - Припини! Агов!
- Чого тобі бляшанка?
- Дякую за ввічливість. Я допомогти намагаюсь…
- Котися ти зі своєю допомогою! Тим он допоможи!
- Ти переживаєш стрес за стресом, і не…
- Нічого ти не розумієш!
- А може спробуймо?
Я важко дихаю.
- А давай ти стулишся і даси мені спокій?
- А може тобі варто стулитися і послухати, а не поводитися як сука?
Я різко піднімаю голову.
- Як ти мене назвала?
Пауза.
- Я не мала такого казати. Але якщо ти вже хочеш зі мною говорити, розкажи, що ти відчуваєш.
Я тремчу.
- Плече болить… і спина…
- Візьми знеболювальне. Щось ще?
Я мовчу.
- Страх і тривогу. Я не вірю що могла так жорстоко вбити тварину.
- Це не я... - губи самі шепочуть.
- Але ти це зробила.
Гострий біль в грудях.
- Ти захищалася. Діяла в стані афекту.
- Ні...
- Але тобі шкода, так?
Я стискаю пальці.
- Шкода.
- Це означає, що ти ще людина.
Я заплющую очі. Сльози збираються в повітрі маленькими сферами.
З коридору чути, як інші розходяться.
- Інші збираються спати по черзі та чергувати, аби почуватися в безпеці. Хочеш приєднатися? - запитую Сірі.
- Ні, лишусь сама, — відповідаю тихо.
Я спираюсь на холодний поручень і заплющую очі. В голосі хаос, шматки спогадів змішуються, плутаються, а між ними — образ Фіони.
[Фіона...] Мої пальці судомно стискаються. Я ж була з нею того вечора.
Я пам’ятаю її голос. Спокійний, трохи втомлений. Пам'ятаю, як я заплющила очі всього на хвилину. А потім... Провал. Темрява.
[Спрага. Коли я прокинулася, мене мучила жахлива спрага.]
[Чорт, що тоді сталося? Чому я нічого не пам’ятаю?]
Я важко дихаю, ніби повітря стало густішим.
- Ти чогось шукаєш? - голос Сірі ріже думки, повертає в реальність.
Я різко відводжу погляд.
- Нічого, просто аналізую.
Тягнуться секунди, поки я намагаюсь взяти себе в руки.
- До речі, гризуни з’являлися тоді, коли всі були в одній кімнаті. Тобі не здається це підозрілим?
Сірі теж замовкає, обробляючи інформацію.
- Це дійсно може бути підказкою, — погоджується вона. - Цього разу він з’явився тоді, коли твій рівень стресу був дуже високим і була сутичка між тобою та Стівом. Якщо минулого разу хтось теж злився чи мав високий рівень стресу, це може бути тригером для їх появи, якщо їх ще багато.
- Значить, нам потрібно перевірити всі записи з камер, зібрати дані.
- Я вже це роблю. Також відправила запит на інші кораблі — можливо, є якісь записи.
Я мовчки киваю.
- Іди спати, — каже Сірі. - Відпочинок тобі потрібен більше, ніж ще одна безсонна ніч.
Я не сперечаюся. Я пристібаюсь у своєму мішку, відчуваю, як корабель легенько гуде. Тіло нарешті розслабляється. Я засинаю швидше, ніж зазвичай.
Я прокидаюся і почуваюся як ніколи добре.
[Можливо дійсно через стрес та виснаження я була така роздратована вчора? Чи маю я попросити вибачення у Стіва?]
Я одразу направляюсь в сторону тренувальної зали. Тренування проходить легко, думки не чіпляються одна за одну, і вперше за довгий час я відчуваю... спокій. З гарним настроєм я направляюся до зали, де скоро всі зберуться, щоб обговорити методи боротьби з гризунами.
Їжа вже приготована, зафіксована на столі. Коли інші заходять, їхні обличчя виснажені, як наче вони взагалі не спали.
- Вітаю всіх, бажаєте поїсти?
- Так, було б не погано. – спокійно відповідає Анна, але решта навіть не дивляться на мене.
- Вам не вдалося поспати? – питаю, але ніхто не відповідає.
Я зітхаю.
- Можливо зараз не найкращий час, але Сірі має декілька ідей, як позбутися гризунів, якщо вони ще є на кораблі. Ми можемо щось зробити, як раніше пропонувала Анна.
Жінка зі шрамом підіймає голову, і раптом всі насторожуються.
- То ти за ніч лідеркою стала? – роздратовано питає вона.
[На її думку, що я маю їй відповісти на це?]
Я м’яко усміхаюсь.
- Розумію, ситуація не типова, але ж ми маємо щось зробити. Якщо є безпечні методи – варто спробувати.
- Тобі весело, що ти тут посміхаєшся?
Її тон дратує.
- Що ви думаєте, спробуємо?
- Так, я думаю ми можемо випробувати їх після того, як поїмо, – каже Емі.
Жінка різко грюкає кулаком по столу. Всі здригаються.
- То ти мене ігноруєш?
Я зітхаю, намагаюсь зберегти спокій.
- Якщо тобі подобається життя з інфікованими гризунами – твоє право. Але тобі доведеться це робити деінде.
Її очі звужуються.
- Ти мене виженеш? Вбила щура і тепер типу до біса крута?
Я підсуваюсь ближче, тримаючись за край столу.
- А мені потрібно перебити всю команду на кораблі, щоб ти рахувалася зі мною?
Вона стиснула щелепу.
- Чи вистачить тобі духу?
Я нахиляюсь ще ближче.
- Ну тобі ж вистачило.
Я сказала це зопалу, не знаю чи це правда, чи ні, але вона різко опустила очі.
[Здається я зачепила її за живе.]
Її пальці стискаються в кулак. І перш ніж я встигаю зреагувати — різкий удар в обличчя. Світ смикається, я хапаюсь за край столу, щоб не відлетіти. Вона не дає часу на оговтання — хапає мене за волосся, відштовхується від стільця, різко тягне вгору. Має обличчя направлене до стелі, ми мчимо в неї на повній швидкості.
[Дідько, зараз же в’їду в метал!]
В останню мить я рефлекторно ставлю ноги на стелю та відштовхуюсь. Волосся виривається з її пальців, я боляче лечу вбік, вона — в інший.
- Заспокойся, стерво! – гримлю я, втискуючись у поверхню стіни.
Але вона не збирається зупинятися. Знову кидається на мене. Її збиває Емілія.
- Тобі варто заспокоїтися! – кричить вона, виштовхуючи її назад.
Жінка важко дихає, її очі блищать від злості.
- Якщо ти не хочеш співіснувати з нами, — додає Анна, — тобі варто піти геть і шукати іншого прихистку.
Жінка секунду вагається, потім різко відштовхується в сторону коридору і заходить у свою кімнату.
Анна та Емілія торкаються мого плеча.
- Ти в порядку? – Анна.
- Та, нормально... - я проводжу пальцями по шкірі голови. Болить.
Стів мовчки їсть, втупившись у стіл, наче нічого не сталося.
[Підкаблучник, бляха]
Ми приєднуємося до нього. Важливо набратись сил — попереду ще купа справ.
Доївши та прибравши після себе, ми з сестрами направляємося до пульта управління, щоб обговорити план.
- Сірі, про які ідеї ти мені говорила?
- На екрані з’являється схема системи вентиляції.
- Варіант перший, — починає Сірі, — тимчасово перекрити постачання кисню в певних відсіках. Ризики: гризуни можуть переміщуватися по вентиляції в зони, де ще є кисень.
- Варіант другий: викачати весь кисень з корабля. Ризик: весь екіпаж повинні перебувати у скафандрах або аварійних капсулах. Температура на борту також впаде.
Емі зітхає.
- Отже, нам потрібно, щоб всі співпрацювали.
Анна хитає головою.
- Це буде проблематично...
Ми направилися до кімнати, де сидів Стів та жінка.
[Мене не покидає відчуття, що зараз станеться щось погане.]
Це не просто занепокоєння. Це важкий, давлячий тягар у грудях. Ми заходимо. Жінка сперлася спиною до стіни. Стів — поруч, дивиться в підлогу.
- Ми прийшли вас попередити про план.
Жінка піднімає голову, дивиться прямо на мене.
- Що тобі від мене треба?
- Вам потрібно одягнути скафандри. Ми випустимо повітря з корабля.
- Що як я відмовлюсь?
Я дивлюся їй в очі.
- Це не мій клопіт.
Вона підсунулася ближче.
- Моя смерть буде на твоїй совісті…
Я не кліпаю.
- Твоя смерть – твій вибір. Я попередила.
Різкий рух. Вона витягує ніж з рукава комбінезона. Сестри та Стів інстинктивно відсовуються назад. [У звичайній ситуації я б, мабуть, замерла.]
Але не зараз.
[Виходить, що вибору немає. Якщо вона нападе, мені доведеться битися.]
Її пальці стискають руків’я. Вона дивиться мені в очі. Робить ривок. Я встигаю схопити її за руку.
Вона намагається вдарити іншою, але я закидаю ноги їй на корпус, блокую рухи, вивертаю їй вільну руку за спину. Вона намагається вирватися, але ніж уже біля її власного обличчя.
- Єво! – несподівано викрикнув Стів.
Він закрив рот рукою, ніби видав щось, що не мав говорити. Вона рвучко кидає на нього погляд, який здатний вбити без ножа.
Всі мовчать. Я сильніше натискаю на її зап’ясток.
- Хто. Ти. Така?
Вона мовчить, але цього разу... посміхається.
[Чорт забирай]
- Відпусти мене кінчена сука! – раптом вона починає на мене волати.
Я підсовую лезо трохи ближче до її обличчя.
- Щоб ти мене зарізала?
Вона знову посміхається.
- Можливо…
Я стискаю її ще сильніше, ногами відчуваю, як напружуються її м’язи.
- Ти або підкорюєшся мені, або лишаєш цей корабель. Інші варіанти не розглядаються.
Вона смикається намагаючись вирватися. Лезо м’яко розрізає її шкіру на щоці, тягнучись уздовж старого шраму. Крапля крові повільно відривається від рани, зависає в невагомості.
- Обирай! Або я тебе приріжу.
- Анна та Емі затримують подих. Стів, здається, навіть кліпати забув. Ніхто не очікував, що все може зайти так далеко. Але Єва... Вона не тремтить, вона не налякана. І зрештою розслабляє тіло.
- Я виконуватиму твої накази.
Я мить не рухаюся.
[Блін, я не вірю жодному її слову.]
Проте все ж забираю ніж та відпускаю її.
- У капсулі, на якій ви сюди дісталися, є скафандри, Єво?
Вона стискає щелепу, коли я вимовляю її ім’я. Але не заперечує.
- Так. Ми перевіримо кисень.
Вона кивнула Стіву, і вони мовчки йдуть у напрямку капсули. Ми з сестрами рухаємося в протилежному напрямку — до сховища скафандрів. Тиша. Лише глухе цокання об металеві поручні.
[Щось не так. Я не довіряю їй. Вона погодилася занадто легко.]
Ми перевіряємо скафандри — все справно. Направляємося в залу, щоб зустрітися з іншими. Стів і Єва заходять одразу за нами.
- У нас все добре, скафандри є, кисню вистачить на кілька годин, – каже Стів.
- У нас так само, — відповідає Анна.
Ми мовчки одягаємося. Остання перевірка.
- Сірі. Ми готові.
- Бачу. Запускаю систему викачування повітря з корабля.
Минає 15 хв. Корабель мертвий. Жодного звуку. Жодного руху повітря. Жодного дихання.
- До біса моторошно так залишатися... - пробурчав Стів.
- Згодна, – додає Анна.
- Як гадаєте, 20 хвилин без кисню достатньо для їх смерті? – запитує Емі.
- Сірі вдалося отримати дані про дослідження, які ви проводили над гризунами. Цього часу більш ніж достатньо. А головне — це мінімально зашкодить рослинам.
Анна різко повертається до мене.
- Ти нічого не казала, що маєш дані.
- Я не діяла за вашими спинами. Ми просто шукали безпечні варіанти рішення.
- Щось ще ти шукала? – у розмову втручається Єва.
Я зустрічаю її погляд.
- Наприклад?
- Інформацію про нас.
Я не кліпаю.
- Лише те, що ви не з місії «Гіперіон».
Єва усміхається.
- Слухайте, — Анна намагається втрутитися, – ми маємо працювати в команді, а не суперечки влаштовувати…
- Замовкни! – Єва починає передражнювати Анну з фальшиво-м’яким голосом. — “Ми маємо жити дружно бла-бла-бла”...
У моїх венах закипає кров.
- По-чесному, мені байдуже, як таких почвар, як ви, допустили до якоїсь місії взагалі. Але через вас я не повернусь додому, і тому мене мало що зупиняє від аморальних вчинків. А отже, вам краще не створювати проблем.
Єва нахиляє голову, дивиться на мене з лукавою посмішкою.
- Це погроза?
- Пропозиція «жити дружно і бла-бла-бла». Годиться?
- Ну нехай, годиться, – відказує вона тим самим тоном.
[Божевілля, я стаю схожою на неї… Як низько я пала…]
- 20 хвилин минуло, процедура заповнення повітря на корабель розпочата, – повідомляє Сірі.
- У вас такі приємні розмови, що 20 хвилин минули не помітно, як кіно глянув, – кривиться Стів.
Я стискаю кулаки.
[Цей ідіот дратує мене навіть більше, ніж Єва… І з ним доведеться контактувати до кінця життя. Сподіваюсь, він помре раніше за всіх. Бляха! Про що я думаю?!]
Минає ще пара хвилин.
- Можете знімати скафандри.
Ми позбуваємося костюмів. Повітря те саме. Але... відчувається зовсім інакше. Чисте. Свіже. Наче корабель оновився. Я мовчки прибираю речі на місце, відходжу в бік, роблю собі томатний сік. Сідаю. Відкриваю книжку, яку не дочитала. Роблю перший ковток.
[Ооо так. Те, що треба.]
До мене підходить Єва. Вперше вона не випромінює своєї вбивчої аури – і це одразу здається підозрілим.
- Чого тобі?
- Я не вірю, що тобі байдуже на те, що ми назвалися чужою місією. І на те, як таких потвор кудись пустили.
Я мовчки роблю повільний ковток томатного соку, смакуючи кожний мілілітр цього свіжого напою.
- Чому тобі це не байдуже?
- Не знаю... Просто не вірю.
Я підіймаю на неї погляд.
- Якщо чесно, цікаво чому і як. Але якщо ти не розкажеш — це не сильно на мене вплине. Та якщо раптом забажаєш поділитися — я тут, на цьому кораблі, з якого навряд чи кудись подінусь.
Вона зажурено хитає головою.
- Все одно не вірю тобі.
Я знизую плечима, опускаю очі на планшет. Вона відштовхується від мого стільця, не квапливо пливе в центр зали.
- Єво! – я різко викрикнула їй услід.
Вона завмирає.
- Чого?
- Вибач, що порізала тебе. Я не хотіла цього робити…
Мить тиші.
- Так, ти теж мені пробач.
Я киваю.
- Дякую, що не тримаєш зла. Рада, що ми порозумілися.
Єва кидає на мене довгий, пронизливий погляд, після чого розвертається і пливе до решти.
Я знову повертаюся до своєї книжки.
[Чого такий паскудний фінал? Так разом вони й не залишилися на довго…]
Я кладу планшет на зарядку, відстібаюсь від крісла, направляюся до виходу.
- Народ, я буду в себе, раптом що.
- Добре! – чується унісонний відгук.
Я заходжу у свою кімнату, чищу зуби, але відчуваю... Щось не так. Зупиняюся перед дзеркалом. Чийсь погляд. За мною ніхто не йшов. В кімнаті я сама. Я повільно обертаюся. Нічого. Скрегіт. Металевий. Глибокий. Наче гострі кігті дряпають корпус корабля.
- Сірі, в цій кімнаті хтось ще є?
Тиша.
- Сірі! Ти чуєш?
Абсолютна тиша.
- Твою мати, Сірі!
Я швидко підходжу до дверей. Вони не відчиняються. Ні автоматично. Ні вручну. Я стукаю у двері кулаками.
- Агов! Хтось мене чує?
Скрегіт поновлюється. Потім — знову тиша.
- Сірі! Ти тут?
Роздається білий шум. Я завмираю.
- Сірі. Ти мене чуєш?
Білий шум припиняється. На борту мертва тиша. Навіть прилади не працюють.
- Сірі… - шепочу я, хоча вже не чекаю відповіді.
Звуковий сигнал. Різкий.
Я прокидаюся.
[Це був сон... Це був просто сон.]
- Сірі! Що відбувається?
- Запит на стикування.
Я на мить завмираю.
- Знову? Хто?
- Це перший запит на стикування.
[ЩО!?]
- Місії: «Гіперіон», корабель «Ікар-Х». Імен не назвали. Кажуть, що в них закінчуються ресурси. Дати дозвіл на стикування?
Я задихаюся.
- Ні! Ні! Відмовити!
[Як це може бути перший запит, а як же…?]
Я вистрибую зі спального мішка, відчиняються двері переді мною. Я кидаюся в залу. Нікого. Я лечу в інші кімнати. порожньо. Рухаючись коридором. Тиша. Я помічаю рух.
- Сірі!
- Слухаю.
- Я... я сама на кораблі?
Пауза.
- Так. Ти сама.
Я не дихаю.
[Цього не може бути. Це якась... помилка.]
Я нервово перебираю спогади про Єву, Емілію, Анну, Фіону та навіть про Стіва.
- Раніше хтось був на кораблі, окрім мене?
Сірі мовчить.
- Сірі відповідай. Тут були люди?
- Ні.
Моє серце гупає в грудях.
- Ти впевнена?..
- На всі 100%.
[Але це... не можливо!]
- Тоді що це було? Що це все означає?
- Здається, тобі потрібно менше читати хорорів.
Я завмираю.
- Скоро прибудемо на орбіту Нептуна. Тобі доведеться багато працювати. Ти маєш добре відпочивати.
- Так... можливо, ти права… - мій голос лунає порожнім звуком у порожньому просторі.
- Зала для тренувань уже підготована. Тобі не можна пропускати тренування.
Я мовчки рухаюсь до ілюмінатора. У чорній пустці за бортом рухається цятка. Корабель. Він змінює траєкторію. Йде до Урану. Я не відводжу погляду, доки він не зникає вдалині.
[Вибачте…]
