Автор допису: Євген Костогризов
Шовковий шлях – абсолютно легендарний феномен, найвідоміший, мабуть, торговий шлях за всю історію людства. Люди, що не пов’язані ні з історією, ні з торгівлею усе одно чули про нього. Свого часу саме через нього китайська імперія (а точніше – китайські імперії, їх було багато) досягла такої могутності, що не снилась жодній з європейських середньовічних монархій. Та що, якщо я вам скажу, що сучасний, вже комуністичний Китай вирішив провернути цей фокус ще раз? Ініціатива «Один пояс – один шлях» - саме про це.
КНР протягом 1990-х та 2000-х розвивалась надзвичайно швидко: тисячі нових підприємств, зростання населення, неймовірне піднесення економіки через дешеву робочу силу, що лишень стала доступна країнам Заходу. 20 років КНР набирала сили – і от у 2013 році новообраний очільник країни, якого ми чудово знаємо, Сі Цзіньпінь, оголосив про початок ініціативи «Один пояс – один шлях». Що воно таке і чому напрошується порівняння з Шовковим шляхом? Якщо дуже коротко, «Один пояс – один шлях» - це величезний інфраструктурний проєкт, що має забезпечити китайським генсекам вплив на купу віддалених країн, рівно як Шовковий шлях забезпечував такий вплив китайським імператорам.
Як відбувається взаємодія у рамках «Шляху»? Наприклад, в Африці існує країна з не дуже стабільною економікою, часто з токсичним політичним режимом і без друзів. Уряд давно лише те й робить, що краде гроші, а країною займається лиш до тієї міри, щоб вона не розвалилася, ну і щоб народ їх не скинув. На цьому моменті з’являються представники КНР і кажуть щось на кшталт «Пс, ми чули, у вас тут залізниця давно занедбана, працює жахливо, не хочете відновити? Ми платимо»; звісно, уряд погоджується, передчуваючи потоки китайських грошей і зростання своєї популярності в народі за чужий рахунок. Але не все так просто – КНР не займається благодійністю. Ті гроші, які виділяють китайці – це кредит, з дуже малими відсотками, часто й без них, але… під заставу. Під заставу того інфраструктурного об’єкта, який за ці гроші будується або ремонтується. Отож, якщо умови кредиту виконати не вдасться, то китайські компанії, а іноді й сам уряд, набувають у власність залізниці, порти, дороги, шахти, заводи по всій Африці та Азії. Оскільки «Один пояс – один шлях» функціонує уже 10 років, то прикладів такої цікавої приватизації набралось вдосталь: залізниця між Аддіс-Абебою та джибутійським кордоном в Ефіопії, гідроелектростанції в Аргентині, порт біля Момбаси у Кенії, порти Пакистану та М’янми. Часто ці об’єкти ще й будують не місцеві, а китайські підрядники: тобто Китай платить сам собі, а потім ще й отримує інфраструктурний об’єкт під своїм контролем в іншій країні. Неймовірно геніальний план, адже де є китайські гроші, там будуть і китайський вплив: тепер саме Китай вирішує, наприклад, продукцію яких компаній возити ефіопською залізницею, а яких – не возити. Тепер саме КНР має владу над більшістю морських перевезень у М’янмі, а не м’янмарський уряд. Тепер саме китайці будуть вирішувати, які програми ретранслювати з відновлених телевишок Мозамбіку, а які – ні. Ну ви зрозуміли: КНР через «Один пояс – один шлях» буквально забирає в держав шматок суверенітету і убезпечує свої інтереси, щоб, наприклад, ці держави не співпрацювали з США.
Отже, китайці винайшли абсолютно законний спосіб ставити країни під свій контроль без будь-якого військового втручання та ще й так, що держави часто самі кидаються в його обійми. Ідеальний злочин від світу міжнародних відносин. Розуміючи, що все це до добра не доведе, США впроваджують аналогічні ініціативи, проте вони ще не показали такої ефективності, як «Один пояс – один шлях». А китайська програма, згідно плану має завершитись аж у 2049 році. Тож, хто знає, до чого вона призведе?
