Містере Велш, як виховання серед шотландського робітничого класу сформувало вас як письменника?
Важко бути об’єктивним стосовно себе і обставин, в яких ти знаходишся, але одна річ, яку я точно знаю - це те, що я виріс в оточенні різних історій. Всі в моїй сім’ї полюбляли розповідати історії. Мій батько та його брати, могли безкінечно про щось базікати, вони розповідали неймовірні історії. Я думаю це пов’язано з кельтською вербальною традицією. Люди мали неймовірний потяг до розповідання казок. Коли я став старше, я почав ходити по пабах і мені це подобалось.
Щоб почути історії від людей в пабі?
Так, ти йдеш кудись, проводиш божевільну ніч, а потім сидиш цілий день у пабі, розповідаючи про те, що робив у вихідні. Це були одні з найкращих днів. Взагалі-то я думаю, що основне, що я з цього виніс… Це оце відчуття спільноти. Історії важливі. Я стільки всього дізнався про інші покоління, просто слухаючи історії від різних людей, від батьків і їх батьків, тіток, дядьків, які розповідали мені, що колись відбувалось.
Що б змінилось, якби Ви пішли до престижної школи і вивчали літературу?
Мабуть, я був би зовсім іншим письменником. Я мав би усвідомлення, що стою на плечах усіх цих гігантів. Але через те, що я покладався більше на власні вуха, то був дуже зацікавлений у музиці, намагався якось це висловити і стати частиною цієї спільноти і культури. Я не кажу, що я свідомо відкидаю усіх великих письменників нашого часу, але я не посилаюсь на них так само, як робив би це, якби виріс в більш престижних умовах.
Що більш важливе для письменника: життєвий досвід чи письменницький досвід?
Важко їх відділити. Пам’ятаю, як один чувак сказав мені, приблизно в той час, коли я писав «На голці», він сказав мені «Ти вкрав мою срану книгу!» Він був наркоманом вже роками, довше за мене, але книгу написав саме я, бачите? Вам просто треба це зробити. Вам просто треба сісти і зробити це, тут справа не лише в досвіді. Багато людей мають неймовірний досвід у житті, але в них немає жодного бажання шкрябати щось ручкою по паперу.
Виходить ідеї недостатньо.
Саме так. Самої ідеї недостатньо. І найбільше як письменника мене дратує те, що люди продовжують підходити до мене і казати «Гей, в мене неймовірна ідея для книги. Я не письменник, але в мене є одна історія…»(Сміється)Це великодушно, чути таке від людей, але я кажу їм: «Дивись. В мене до дідька цих історій. Я би навіть сказав, цілий бісовий склад». Проблема не в ідеях. А в тому, щоб сісти і написати про них. Це завжди було для мене найскладніше.
Методика, що згадується в вашій новій книзі «Статеве життя», де людям потрібно писати три сторінки потоку свідомості кожен день. Це щось, що робите ви, щоб запустити ваш творчий процес?
Ні! Ні, зовсім ні. Я цим не користуюсь, але мені подобаються такі речі. Самодопомога, самовдосконалення. Мені подобається уся ця культура. Мені подобається ідея, що ти не можеш просто сісти і написати книгу, ти маєш застосувати срану методику. Звичайно, якщо це працює для вас - робіть, я не буду сміятись, чи критикувати когось - мені просто це здається кумедним. Ці люди, які переміщуються від методик до методик, від дієти до дієти. Таке вже споживацьке суспільство, в якому ми живемо. Ми завжди будемо шукати якийсь продукт, чи річ, що змінить наше життя, замість того, щоб піти і насправді змінити наше життя.
Успіх приходить в одній формі. Він нічому вас не навчить.
Скільки ваших книг основано на особистому досвіді?
Всі ранні книги завжди трохи автобіографічні, точно більше ніж ті, що йдуть пізніше. «Героїнщики» та «На голці» мають багато того, чим я жив. Два основних персонажа в моїй останній книзі - тридцятилітні американські жінки, але моя дружина, прочитавши, сказала: «Ці персонажі - це ти!»(Сміється) В якомусь сенсі усі персонажі відображають ті періоди, крізь які ви проходили, але іноді й вони можуть здивувати.
Тими шокуючими речами, які вони роблять?
Так, але якщо ви намагаєтесь шокувати, то це ніколи не вдасться. Все що ви робите, коли пишете, має йти від ваших персонажів. Мені подобається їх вивчати, дивитись на те, як вони реагують на всі ці ситуації. У «На голці» Рентон знаходиться дійсно в скрутному становищі, намагаючись злізти з героїну… Ви зустрічаєте його в дуже поганих обставинах, і ці обставини додають драматичного ефекту. Брюс Робінсон у «Бруді», ви бачите, що в нього було інше життя до цього психічного зриву. Ці речі дуже зрозумілі для мене і вони фактично про невдачі, які ми зазнаємо будучи людьми.
Ви зацікавлені у невдачах?
Вони цікавлять мене більше. Успіх приходить тільки в одній формі. Він нічому вас не навчить. Невдачі приходять у різних формах і вчать вас багатьом речам. Ви вчитесь на них. Можливо це лише шотландський образ мислення, але якщо я і зробив щось, що принесло успіх, я завжди можу розгледіти в цьому частинки невдачі. Мені здається, що саме життя про це, про невдачі. Найбільша невдача в тому, що ми стаємо старими і помираємо.
Це депресивно.
Можливо, але всі невдачі, які ми маємо до цього, свого роду попереджають про це. Вони розповідають нам про людське становище. Здається, коли ви дивитесь на усі ці страждання та злидні, то це дає змогу краще побачити справжню красу життя.
Яких невдач ви зазнавали у житті?
О, багато чого було. Я облажався, намагаючись стати музикантом, облажався у вираженні себе у будь-якій іншій мистецькій формі. Ось чому я сказав собі, що збираюсь написати роман і дав собі 18 місяців на це. Я сказав «Мені байдуже, як це буде виглядати, я візьму і закінчу цього покидька».
Ми набухувались так часто, що тверезість - це тепер новий спосіб набухатись.
Ви казали, що розуміння того, що ви хочете робити у житті, дало вам певний «кайф», коли ви намагались відмовитись від героїну.
Так, я дійшов до точки, коли мені дійсно подобається те, що я роблю. Мені подобається вибиратись у світ, зустрічатись з людьми, але я більше не є ходячою загрозою. Нещодавно я зустрів Ендрю Айнса з Primal Scream і ми попили чаю, це був прекрасний день, яким ми насолоджувались, спілкувались з людьми, які приходили у кафе, на вулиці співали пташки. Зазвичай у такій ситуації ми б направились прямісінько до пабу - але в нас не було жодного бажання це робити. Це типу, ми набухувались так часто до цього, що тверезість - це тепер новий спосіб набухатись.
Це освіжає?
Так, це дійсно освіжає. Це ніби скинути тягар. Коли ви стаєте старше, то вже не п’янієте в тому вигляді, як це було раніше. Сп’яніння не приходить у вигляді ейфорії, яку ви відчували настільки часто до цього, що емоції тепер не працюють так само як раніше. Рівень сп’яніння ніби спадає. Я думаю, що коли ви стаєте старше, то починаєте розуміти, що залишилось не так багато днів. Мабуть це краще за часи, коли ви могли набухуватись протягом тижнів і не мали жодного уявлення про свою смертність. Коли стаєте старше, то ви більш усвідомлені. «Це те, що мені подобається, це те, від чого я кайфую». Колись давно мені дійсно подобалось писати з похмілля.
Дійсно? Я ледь можу встати з ліжка з похмілля, не кажучи вже про щось креативне чи продуктивне.
Мені зараз байдуже. Я просто лежатиму в ліжку і жалітиму себе! Але раніше я б піднявся, все ще відчуваючи себе максимально хєрово через минулу ніч, почуваючись погано, але якимось чином витягуючи себе з цього стану, з цієї лютої болі. Зараз я так не можу. Коли ви старієте, похмілля - це смерть. Коли ви молоді, то можете залишатись в адекватному стані навіть в повному лайні, але коли ви робите це старим, то в голові починає дзвонити дзвоном. Особливо коли в вас є робота і ви сидите цілими днями за столом, як я…Але я від цього кайфую і це приносить мені задоволення.
