Наразі складно впоратися з відчуттям невисловленості та втоми. Бувають такі дні, коли ти терпляче вислуховуєш все, що наболіло в інших, але сам банально не встигаєш поділитися чимось у відповідь. Діалог перетікає в монолог. В моменті це не здається чимось критичним, проте потім приходить повне спустошення.
Зазвичай в таких ситуаціях замовкаю і даю людині виговоритися. Бо доки вона не проговорить той особистий монолог, немає сенсу підіймати свої теми. Вони пройдуть повз чужі вуха та залишаться без уваги. Ненавиджу відчувати це. Мене трохи ображає таке поверхневе ставлення. Відчуття, ніби мені відводять декілька хвилин на відповідь. Що це має бути стисло, коротко. На що можна кивнути головою та “скіпнути”.
Чесно кажучи, вже смертельно втомився нагадувати та вказувати, що в мене також є певні потреби в спілкуванні й, що хочу бачити базову повагу та емпатію зі сторони тих, кого вважаю друзями.
Напевно, дійсно просто втомився в цілому за сьогодні. Морально та фізично. І ця втома змушує мене дивитися на речі та людей в дуже песимістичному ключі.
