Від багатьох друзів чую, що театри в Україні переживають зараз період активної глядацької підтримки: навіть ті мої знайомі, які рідко цікавилися театром у минулому, нині можуть назвати ледь не всі сцени й трупи Києва (як мінімум) і регулярно відвідують різні події. Певно, про те, як важко придбати квиток на “Конотопську відьму” бодай за місяць до запланованої дати, чули всі (навіть поза колом шанувальників театру). Це чудові новини - адже український театр заслуговує уваги, визнання, похвали.
З особистих причин останнім часом я не пильно слідкувала за театральними подіями, та за збігом обставин ще у вересні разом з подругою взяла квитки на “Калігулу” у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Можу з впевненістю назвати це одним з найліпших спонтанних рішень цієї осені.
Римський імператор, відомий під ім’ям Калігула, - реальна історична постать, відома не лише обізнаним в історичних темах людям, а й ширшій аудиторії. Таке охоплення можна пояснити й багатою культурною рефлексією, якщо так можна назвати часте використання Калігули як персонажа у літературних творах чи телевізійних проєктах. У основі постановки в театрі Франка - Калігула, описаний Альбером Камю в однойменній п’єсі; про це та інші особливості вистави можна почитати на відповідній сторінці на сайті театру (раджу усім обов’язково це зробити; Друкарня, на жаль, не дозволяє мені зробити гіперпосилання на сайт, з’єднання якого не https).
Йдучи на виставу я сама, чесно, мала дуже приблизні уявлення про цю історичну постать, а про Калігулу, яким його описав Альбер Камю, і поготів. Це, втім, геть не завадило моєму сприйняттю п’єси; більше того, перечитуючи після перегляду постановки текст п’єси, я розумію, наскільки потужною була її реалізація на сцені.
Над постановкою працювали: Іван Уривський (режисер-постановник, музичне оформлення), Петро Богомазов (художник-сценограф), Тетяна Овсійчук (художниця по костюмах), Олександр Кришталь, Павло Наталушко (звукорежисери), Марія Савка (ведення вистави), Андрій Кононенко, Олена Антохіна (художники по світлу). Сказати, що ця команда зробила неймовірне, було б применшенням; кожну секунду вистави, кожен її епізод хочеться бачити й чути до останньої деталі. Зміна світла, звуковий ряд, організація декорацій на сцені існують у гармонійному комплексі: вони взаємодіють між собою і оповідають історію незвичним, але по-справжньому динамічним способом. Більше я розповім про ці деталі у другій частині довгочиту, де не стримуватимуся й не уникатиму спойлерів.
Звісно, актори, які перевтілилися у персонажів, та їхня робота заслуговують на особливу увагу. Варто зазначити, що в постановці беруть участь п’ять акторів (граючи п’ять персонажів, відповідно), проте їх склад не обмежений цим числом. Калігулу грають Віталій Ажнов та Олександр Рудинський; Кезонію грають Ксенія Баша та Тетяна Міхіна; Гелікон грають Людмила Смородіна та Олена Хохлаткіна; Сціпіона грає Акмал Гурєзов; Хереа грають Роман Ясіновський та Ренат Сєттаров.
Я дивилася виставу, яку на сцені виконували Віталій Ажнов, Тетяна Міхіна, Олена Хохлаткіна, Акмал Гурєзов та Ренат Сєттаров. Я надзвичайно вдячна цій команді за те, як саме вони показали “Калігулу”. Втім, вражена, приголомшена роботою цих акторів, я переконана, який акторський склад ви б не застали на сцені, ця історія буде виконана вдало й знайде свій шлях до вас.
Насправді, впевнена, що багатьох з цих акторів ви й самі впізнаєте. Якщо не за театральною діяльністю (а досвід їхньої роботи в театрі не просто багатий, він налічує численні майстерні роботи), то за появою у телевізійних проєктах. Акмала Гурєзова та Віталія Ажнова, наприклад, я вже знала з роботи в телесеріалі “І будуть люди”, а виконання Оленою Хохлаткіною ролі матері у “Памфірі” я ще довго буду розхвалювати. Олександра Рудинського та Романа Ясіновського, яких особисто я не застала на сцені в “Калігулі”, впевнена, і ви бачили на телеекранах у популярних проєктах “Перші ластівки” та “Спіймати Кайдаша” відповідно.
Якими б сильними прикметниками я не описувала роботу кожного члена команди “Калігули”, насправді потужне враження ви отримаєте, відвідавши цю постановку особисто. Я щиро вас до цього закликаю і переконую, що “Калігула” у театрі Франка вразить і вас.
Багато деталей і моментів з вистави мені б хотілося обговорити, багатьма думками поділитися. Надалі я описуватиму речі, які побачила, тож для тих, хто ще не відвідував цю постановку, це може стати спойлером. Також хочу підкреслити, що основа мого тексту - особисті враження і думки, що не обов’язково будуть актуальними для вас. Втім, я, як завжди, дуже захоплено ставлю до обговорень, а “Калігула” на це надихає - тож діліться власними ідеями!
Сценічний простір
Організація сцени, певно, справила на мене найбільший ефект. Зараз, перечитуючи “Калігулу” Камю, я чітко бачу інноваційний, унікальний підхід до втілення. На сцені розташована металева “ширма” (не можу підібрати вдаліше слово), з кількома дверями-вікнами-шухлядами, які відкриваються й закриваються, показуючи, що відбувається за ними. Більшість дій відбуваються у цьому просторі, напозір обмеженому, однак на диво глибокому й об’ємному, коли кожна комірка, кожен рух вплітаються в історію, збагачуючи її.
Пересування акторів, взаємодія з такою сценою - ретельно продумана, виважена, доречна. Як глядачка я можу лише уявляти, як будувалася ця сцена, як ця концепція втілювалася в життя - у готовій постановці це справляє неймовірний ефект. Стосовно деяких моментів у мене також було усвідомлення, який підтекст до дій персонажів додає їх конкретна позиція: отут, наприклад, Хереа ховається, бо має прихований план; а тут Калігула з’являється згори, у найвищій точці, ніби навіть поза межами сценічного простору, бо він має зверхність і контроль над іншими персонажами.
Реквізит і художня деталь
Про роль художньої деталі, яка має помітну присутність на сцені, я вперше дізналася від викладачки у своєму університеті під час розгляду п’єси Цао Ю “Гроза”. Відтоді я намагаюся приділяти якомога більшу увагу елементам, що знов і знов з’являються на сцені, і значенню, прихованому за ними.
У “Калігулі” таким елементом (якщо я можу назвати це художньою деталлю - а я хочу це зробити), для мене є чорні коробки. Після розмов про втрату Друзілли Калігула з’являється з чорною коробкою у руках; пізніше з цією ж річчю ми бачимо Сціпіона, а пізніше дізнаємося, що він втратив батька. Зрештою, колони чорних коробок будуються на фоні Калігули, поки ми, глядачі, дізнаємося про його тиранічне правління. Кінець кінцем, попрощавшись на сцені зі Сціпіоном і Кезонією, ми бачимо Хереа з відкритою чорною коробкою, призначеною для Гелікон.
Оскільки цей елемент з’являвся часто, для мене було важливо зрозуміти, який сенс криється у його використанні. Для себе я вирішила, що кожна чорна коробка - втрачене життя. Вони - тягар скорботи для тих, хто їх носить; вони ж - вибудова тиранічної слави Калігули, для якого кожна смерть - однаково важлива, а отже, не має жодного значення.
Звісно, чорна коробка - не єдиний реквізит, присутній у “Калігулі”, але для мене саме цей елемент мав велике і важливе для мого розуміння історії навантаження.
У одному з оглядів на “Калігулу” я прочитала, що в постановці йдеться про ідею тиранії, її виникнення й розвиток, підкорення їй чи її поширення. Відтак свисток, який у кінці постановки Калігула передає Хереа, для мене став зрозумілішим: ніби від персонажа до персонажа передається певна ідея чи певні переконання.
Костюми й грим
Йдучи на “Калігулу” у театр Франка я, знову ж таки, не мала точного уявлення про те, яку саме історію дивитимуся. Була здогадка, що йтиметься про Римську імперію, однак не побачивши жодної тоги на початку вистави, я засумнівалася. Те, що костюми не адаптовані під добу, коли відбувалися історичні події, насправді підкреслює актуальність цієї історії й існування її правди й ідеї поза межами минулого.
Цікаво звернути увагу на те, як змінюється вбрання й грим персонажів протягом розвитку історії. Наприклад, мене не відпускало питання, чому ж Калігула з кожною появою має на собі ніби менше й менше одягу - допоки кардинальна зміна вбрання не відобразила таку саму зміну героя. Кезонія, натомість, вбирається і разом з тим, здається, відбувається трансформація її характеру та власного самовідчуття.
У певний момент вистави Калігула фарбується, підкреслюючи помадою губи й очі, набуваючи жіночного образу, перш ніж назве себе Венерою. У кінці ми бачимо Сціпіона й Кезонію з відповідним гримом - як підкреслення їх прихильності до Калігули та підтримку його дій.
Робота зі звуком та освітленням окремо варта подяки, адже кожна зміна напрямку світла, кожен світловий акцент та тінь вплинули на моє сприйняття історії та загальну картину, за якою я спостерігала, затамувавши подих. Музика та звук окремо підсилювали дію, доповнювали її, створювали багатий театральний досвід.
Тема, мотив, ідея
Для мене постановка “Калігула” - це в першу чергу про смерть. Персонажі пов’язують разючу зміну Калігули з загибеллю його сестри й коханки Друзілли, однак він сам рішуче це заперечує. На мою думку, його насамперед вразила смерть як така. Зі сцени звучить думка, що справляє вплив розуміння, що людина, яка щойно була тобі така близька, вже не жива. І нав’язливе бажання здобути собі місяць - щось, що відразу називають неможливим - це завуальоване бажання від смерті втекти.
Для мене важливими є слова Кезонії про те, що, бажаючи неможливого, Калігула хоче насправді прирівнятися до богів. Особисто я так і сприймала усі його примхи, жорстокі бажання, прагнення до неможливого - як спробу стати богом, що переможе смерть, перекине все з ніг на голову і донесе людям свою істину, стане для них вчителем. Як на мене, особистий біль і травма від втрати близької людини стали рушієм його тиранії і агресивної боротьби.
Є й інший вимір, в якому “Калігулу” цікаво розібрати. Головний герой - імператор, безумовний правитель (за словами Хереа, він має необмежену владу, його тепер зась якось обмежити), кожне його рішення має вплив на функціонування його імперії та життя підлеглих. Він говорить: як скарбниця важлива, то не важливі людські життя; лиш я серед вас усіх маю абсолютну свободу.
Я також зустрічала думку, що в поведінці Калігули можна побачити відображення багатьох зловісних правителів, чиї режими справедливо вважають по-справжньому жахливими. І тепер, коли я згадую виставу, я не можу оминути суспільно-політичного виміру цієї історії.
Загалом
Вистава мене вразила як своєю формою, так і змістом. Трохи більше ніж годину я спостерігала за історією, що була втілена надзвичайною командою, чия робота змушує мене згадувати і міркувати про постановку і досі.
Я раджу вам особисто відвідати “Калігулу” в театрі імені Івана Франка, покликати з собою друзів, разом подивитися цю постановку і згодом обговорити її.
P.S. Нагадую, що більше інформації про виставу “Калігула” а також квитки на неї можна знайти на сайті Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка: http://ft.org.ua/ua/performance/kaligula
