Кавові посмішки, підступна бруківка і сотні роззяв. Ліна вперше завітала до міста лева і вже була впевнена в тому, що воно нізащо не стане її улюбленим. Дівчина дивувалася звідки в розповідях її друзів з’явилось стільки захвату.
Все почалося ще на вокзалі, коли маленьке циганча ледь не стащило в Ліни її дорогоцінну камеру. В іншому випадку вона нізащо б не назвала рома циганом, але цей малий паскудник хвицьнув її ногою в коліно, коли вона відібрала назад свій фотоапарат. Саме тоді хлопчина став винятком з її правил.
Зараз Ліна кульгала в сторону оперного театру, а звідти планувала пройти до якоїсь, за словами Катрі, мега романтичної кав’ярні з найсмачнішою в світі кавою. Було неймовірно спекотно, незважаючи на те, що була тільки восьма ранку, а небо було затягнуте темними хмарами. Сьогодні обіцяли грозу.
Боже, як же Ліна ненавиділа грозу… Коли все гримить і блимає, а тебе ще й холодною водою поливає. А якщо ще й вітер буде, то день остаточно буде зіпсовано.
- І тут вони… - буркнула дівчина, помітивши малих ромів, що скаженіли, купаючись в фонтані перед театром.
Ліна швидко пройшла повз і зупинилась, дістаючи камеру. Вона помітила ідеальний кадр - на золоту гілку над театром падав самотній промінь світла, що пробився крізь густі загрозливі хмари. Клацнув затвор і дівчина посміхнулась. Хоч щось добре в цьому Львові є.
- Пані! Заберіть газетку! Ви така файна на ній вийшли! - почула вона збоку.
Різко розвернулась і понеслась далі проспектом, не звертаючи уваги. Друзі попереджали її про цих “фотографів”.
- Ну куди ж ви, пані?!
Невже вони не помітили професійну камеру у неї в руках? Та вона таких газет може наробити, що їх можна буде в музеї презентувати.
Ліна відкрила мапи. Кав’ярня, яку порекомендувала їй подруга, мала бути зовсім поруч.
Дівчина перейшла через дорогу, лайнувшись на водія, що ледь на наїхав на неї, пройшла повз величний храм і пірнула в арку.
- “На бамбетлі”, - прочитала вивіску Ліна, - Звучить не дуже романтично…
Вона зайшла всередину. Невелике приміщення, обставлене високими м’якими лавками, старими дерев’яними столиками і купою старовинних речей приємно пахло кавою і випічкою.
- Вітаю! Присядете чи вам з собою? - посміхнулась привітна офіціантка.
- Доброго дня, присяду.
Ліна сіла в куточку, звідки було видно вхід і було зручно спостерігати, як бариста за стійкою варить каву в джезві на піску.
Дівчина замовила собі каву по-східному і пляцок з маком, обережно скуштувала. Катря не підвела. Це й дійсно найсмачніша кава в світі. А пляцок такий ніжний, що аж тане у роті.
Доївши, світлинкарка зробила кілька знімків кав’ярні, заплатила і рушила далі в пошуках хорошого у цьому місті.
Львів був дійсно гарним. І Ліна, можливо, насолодилась би ним, якби не одне але… Просто скажені натовпи туристів, що штовхалися, пхалися і не давали пройти. Дівчина не змогла навіть ратушу сфотографувати так, щоб хтось не вліз в об’єктив. А ще всі тицяли свої телефони зі словами “ой, а сфотографіруйтє нас пажалуста”.
Ліна поспішила забратися геть з Площі Ринок і прилеглих вуличок, намагаючись уникнути божевільного скупчення. Спокійно видихнула лише піднявшись в парк біля Порохової вежі. Плюхнулась на лавку.
- Казали ж тобі, Ліно, їдь восени, а ти поперлась сюди в середині літа. Хоча сумніваюсь, що мені тут сподобалось би в будь-якій порі року, - буркотіла вона сама до себе, намагаючись знайти хоч декілька вдалих світлин.
Видаливши більше половини відзнятого Ліна всерйоз задумалась про те, щоб відмінити бронь в хостелі і сьогодні ж поїхати додому, до рідного Києва. Однак її думки перервав чоловік, що сидів на лавці навпроти.
Високий брюнет у військовій формі гучно розсміявся, коли вулична кицька застрибнула йому з колін на плече. Руки самі потягнулись до камери. Чоловік почухав кицьку за вухом. Об’єктив клацнув в той самий момент, як він подивився на Ліну.
- От блін… - прошепотіла та, опускаючи камеру.
Брюнет підвівся, перед цим опустивши кішку на лавочку, і підійшов до дівчини.
- Покажете, що вийшло?
- Так… - пролепетала Ліна, передаючи йому камеру, - Ви вибачте мені, просто це було найкраще, що я бачила в цьому місті. Не втрималась.
Чоловік повернув їй камеру.
- Гарна світлина. Але не найкраща, яку можна зробити у нашому коханому Львові.
- Я з самого ранку намагаюсь, - зізналась Ліна, - Нічого не виходить. То туристи, то роми…
Брюнет знову посміхнувся і простягнув їй руку.
- Мене Максимом звати.
- Ліна, - відповіла дівчина, потиснувши його велику долоню.
- Якщо пані дозволить, то я готовий показати вам всю красу Львова і допомогти в створенні ідеальних фотокарток.
Ліна задумалась. Вона ж його зовсім не знала… Але маленьке чортеня в її голові жадало пригод і тому вона відповіла:
- Гаразд. Здивуйте мене.
Дівчина вперше робила щось настільки божевільне. Довіритись першому зустрічному? Навіть якщо він такий гарний і носить форму…
- Спочатку хочу показати вам Львів згори, - сказав Максим, ведучи її парком.
- Заведете мене на Високий замок? - спитала Ліна.
- На Лису гору. Звідти вид гарніший.
Вона вперше чула про Лису гору. Всі її друзі клялися, що Високий замок є найкращим оглядовим майданчиком. Їй стало цікаво чи схожа львівська Лиса гора на київську.
- Не схожа… - прошепотіла вона, коли вони піднялися.
Краєвид і дійсно був неймовірний. А ще тут дув прохолодний вітерець, якого так не вистачало унизу.
Ліна дістала камеру і зробила серію знімків. Закарбувала в картинках башти храмів, важкі хмари, що клубочились над ними та Максима, який розглядав цей пейзаж з неповторним виразом закоханості в очах.
- Ну що, Львів підвищується в твоєму рейтингу найгарніших міст? - поцікавився чоловік.
- Можливо… - таємниче посміхнулась фотографка, - Хотілося б краще відчути його колорит…
- Тоді повертаємось вниз.
Ліна перестала слідкувати за часом. Цілий день Максим водив її своїм рідним містом, показуючи як популярні місця, так і таємні закутки, де по-справжньому розкривалась магія кавового міста. Він майстерно маневрував крізь товпи туристів, тримаючи її за руку, відганяв нахабних ромів одним лиш поглядом і твердо відмовляв всім, хто намагався щось їм продати.
Ліна закохувалась. Закохувалась у Львів, його вузенькі вулички, старі будинки, криву бруківку, нудотно-солодкий аромат шоколаду, похмуре небо і навіть в кавові посмішки приїжджих. А ще, здавалося, вона закохувалась у високого військового, що з дитячим захопленням розповідав їй історію ледь не кожного будинку, повз який вони проходили.
- Зголодніла? - спитав Максим, притормозивши біля затишного ресторанчику.
- Трохи.
Вони насолоджувались смачною їжею і розмовляли. Розмовляли про Львів, про Київ і один про одного.
- Ти надовго тут? - поцікавився чоловік.
- Дні на три. Ще хочу завітати у замки.
- Хочеш я тебе туди відвезу? Я також через три дні їду. Назад, на фронт. Я був би дуже радий провести цей час з тобою.
Ліна відклала виделку.
- Мене б це теж потішило. А твої рідні не проти, що ти з ними не побудеш?
- Батьки мої в Польщі, а тут я більше нікого не маю.
- Тоді домовились.
Поруч заграв музикант. Почалась злива. Ліна подумки зраділа, що тераса ресторану була крита. Аж раптом Максим підірвався з місця і простягнув їй руку.
- Подаруєш мені танець?
- Там же дощ.
- Так це ж ідеально, - посміхнувся він.
- Божевільний… - видихнула вона, але взяла його руку.
Люди навколо посміхалися, спостерігаючи за парою, що танцювала під дощем. Хтось навіть зняв на відео, навіки зберігаючи на просторах інтернету ті погляди, якими обмінювались військовий із рудоволосою світлинкаркою.
Ліна сильніше притислась до Максима. Мокра, втомлена, але щаслива. Вона знайшла у Львові не тільки чудові локації для фото. Вона знайшла тут свій дім.
Повернувшись до Києва, дівчина не вагаючись зібрала всі свої речі, попрощалась з друзями та орендодавцем і гайнула назад до міста дощів. Тут вона облаштувалась в невеликій, але затишній квартирці недалеко від центру. Забрала з вулиці кішку, що стала причиною їхнього з Максимом знайомства. І стала чекати.
Кавові посмішки, стара бруківка і сотні усміхнених людей… Ліна вже не вперше йшла вуличками міста лева, яке вже давно стало її улюбленим. Праворуч від неї йшов її коханий Максим, міцно тримаючи її за руку. Йому так личить ця біла сорочка…
