Йдучи від них я не думав ні про свій вчинок,ні про реакцію на нього Емми.Її сукня цікавила мене.Точніше колір сукні. Якийсь він незрозумілий,дивний,ніби казковий.Це трапилось,в студентські мої роки,пам'ятаю, на літніх канікулах.Одній,не відомій мені,хворій людині не могли поставити точний,правильний діагноз.Тому лікування не було ефективним.Хвороба швидко прогресувала.По пошті розіслали лікарям-спеціалістам опис симптомів і аналізів,з надією що хтось поставить правильний діагноз.Мій батько теж получив такий опис хвороби.На п'яти аркушах,з обох сторін, він пояснив своє бачення.Час йшов на дні,макимум тижні а не на місяці,тому поштою відправляти відповідь було довго по часу.Тато закликав мене,пояснив ситуацію,дав на дорогу і багато кишенькових.Моє завдання було простим. Добратись до конкретного міста.Зайти по вказаній адресі і залишити там ці папери в папці,що я получив від батька.Так я й зробив.Залишилось лишень добратись назад,додому.Мною був придбаний білет на потяг до якого залишалось ще дві години.Захотілось оглянути місто,хоч з краєчку. До вокзалу тянулось дві вулиці.Точніше одна дорога,для траспорту,який постійно прибував і відправлявся з вокзалу.Інша дорога,була алеєю,тільки для пішоходів.Дуже красиве місце,вистелене бруківкою.Біля лавочок росли кущі жимолості,бузку,та найкрасивішим були жовті і червоні кущі барбарису,бачив і декілька гортензій.Ця вся красива алея, з обох боків, була обсаджена густими височенними липами,так що віття одного дерева перепліталось з другим.Під такими липами можна перечекати навіть і дощ.Такі дві,високі зелені стіни з лип, відділяли цю алею від усього світу. Там був ще фонтан.Але лавочки кругом фонтану були зайняті тому я пішов далі,в глиб алеї.Виднілось маленьке кафе з декількома столиками на дворі,як кажуть "Під відкритим небом". Погода була чудесна.Уже вечоріло і жара спадала. Хоч це була кав'ярня,я спитав чи є у них чай. Чорний,зелений,фруктовий? -спитала мене молода бариста.Взявши чорний чай,без лимона, я всівся за столик на вулиці.Недалеко від мене сидів якийсь старший джентельмен з кавою і похмуро читав газетні новини.З іншого боку,дві молоді жінки,перебиваючи одна одну щось жваво обговорювали.На колінах в однієї сидів хлопчик,років 3-4 і бавився трубочкою від молочного коктейлю.Не встиг я роздивитись навкруги,досхочу,як побачив біля себе протянуту руку дівчинки.Років десяти.Вона стояла мовчки,з протянутою рукою і дивилась прямо в моє лице.Я оглянув її з ніг до голови.Худенькі,як сірнички,ледь помітно викривлені в боки,босі ноги,майже до колін вкрились "загаром" від пилюки.Руки,лице і волосся були чистими.Дитяче літнє плаття її,кольору стиглої сливи,було старого покрою,яке давно уже діти не носили.Тоді комірці до плаття носили меленькі,часто хвилясті,світлі в горошок,ніби намисто обвивало шию дитини.Комір її був старої моди,великий і прямий.На попереку виднівся клітчатий, темно синій бант.Банти ці теж давно вже не носили дівчатка ззаду.Банти носили тільки на дитячих капелюшках і на балетках,тай то маленькі.За таке старовинне плаття могли інші діти дразнити або й сміятись.Було замітно що в деяких місцях воно підшите і добре поношене.Та було чистим,напевно щойно випраним.Хтось доглядав за нею.Можливо дівчинка мала батьків,або хоча б бабусю чи дідуся.В моїй правій кишені лежала здача від чаю.Ці дрібні монети я часто губив,тому думаю-Краще дам дитині.Та коли я простяг руку в кишеню,то відчув що там назбиралось багато монет,дрібних і грубших.Я витягнув майже жменю.В цій жмені був різний номінал-1,2,5 і 50.Мені подумалось що потрібно ті монети ,що номіналом в 50 залишити собі,а 1,2-віддати дівчинці.Та було якось соромно,совісно це робити при ній.Я почав сипати всі монети які були в простянуту руку дівчинки.Вона підставила другу,щоб нічого не просипалось на землю.Потім розділила одну велику мою жменю монет в два маленькі свої кулачки і прижала їх до грудей,так ніби хтось хотів забрати їх у неї. Повільно підняла свої довгі,закручені повіки догори,в небо.Не радість була на її лиці,а якась глибока задумливість.Потім,ніби обдумавши щось,глянула на мене і скороговоркою промовила-"God will give you more"("Бог вам віддасть більше") Не знаю, чи ця фраза була уже заучена нею і використовувалась завжди в подібних ситуаціях? Та тоді я подумав,що вона вірить в те що сказала. Після цих слів дівчинка кудись побігла,деколи підстрибуючи,як це роблять малі діти. Нарешті я міг уже роздивитись кругом себе.Сонце почало заходити,та все ще мало силу.Його світло-жовті промені,де-не-де,прориваючись крізь густі зелені липові листя,заливали все повітря,весь простір якимось жовто-зеленим золотом.Я не переживав за завтрішній день,не жалів за вчорашній.Нічого особливого не вимагав від теперішнього.Якесь все дивно-красиве було кругом мене.На душі спокійно і світло.Я був щасливий в ці хвилини і,памятаю,дуже дивувався,що щасливим можна стати просто так,не докладаючи ніяких для цього зусиль.Просто,сидячи в плетеному кріслі,з чашкою чаю в тіні розлогих лип.Ось такого жовто-зеленого золота, був колір її плаття і нагадав мені про цей випадок. Я,згадував це і направлявся до нашого повара.У капітана почалась печія.Він просив зайти на кухню і сказати щоб нічого гострого до кінця цього плавання йому не подавати.Фред любив зранку снідати яєшнею,з великим куском чорного хліба і тоненьким шматочком шинки.Яєшню він завжди зверху чуть не заливав чорним перцем,особливо жовтки.Тепер,з його печією,перчити її не можна було,а не перчену яєшню їсти Фредді не міг.Тому я мав щей сказати,щоб на сніданки повар замість яєшні готував...А що саме мав готувати повар,Фредді або не сказав,або я,через свою хронічну розсіяність не слухав. Може вернутись назад,до них за столик і перепитати капітна? Кроки мої стали повільнішими.Я ж за каву навіть Еммі не подякував.Можна було б уточнити за капітанський сніданок і ще раз мати можливість порадувати свій зір цим красивим бліденьким личком.Кроки мої зупинились.Я почав рухатись в протилежний бік. Ще здалеку погляди наші зустрілись.Вона тримала руки заложені одна за одну і разом з мамою обоє виглядали усміхненими.Чоловіки щось між собою розмовляли і пояснювали їм.Та вже прийшовши трохи блище було видно,що посміхалась тільми мама,сама ж Емма потупила всій погляд вниз,а на щоці її,навіть здалеку, виднівся рум'янець.Коли я вже підходив,майже перед моїм носом,вона забігла в каюту.Не зайшла а майже забігла.Я розпитав капітана про його доручення,знову попрощався і пішов.Одразу три думки тривожили мене.Дві погані і одна дивна.Погані полягали в тому що Еммі я так і не подякував,а відповідь капітана знову не почув,так як коли він говорив, я думав про дивну поведінку цієї дівчини.Другий раз вертатись і перепитувати було б дуже дивакувато,тому я махнув рукою,що буде то буде. Тай інша думка гріла мене.Коли я вже йшов геть то замітив що квітки моєї,на столику, уже не було.Я ще глянув на стілець,на палубу...Ніде немає! Вітру такого не було щоб її могло здути,тим більше квітка ще жива,а не суха.Так ось чому вона так застидалась мене і втекла в свою каюту.При мені фіалку цю відставила,та коли я пішов-тут же і забрала.Видно жаль Еммі стало даремно зірваної квітки. Та про це я довго не думав.Роботи було багато.Я вирішив,що про цю дівчину я все роздумаю пізно ввечері,коли буду вільним,а зараз треба віддатись роботі.Та не встиг я дочекатись відбою,щоб опинитись у своєму ліжку,як уже знову зустрів її.Зустрів в іншому місці з іншими людьми.
Подобається
Коментувати
Надіслати
Поширити
