Історико-філософське есе
Початок моєї історії 19 червня 1790 року. Зала Національних Зборів у Парижі гуде, мов вулик. Революція ще не занурилася в багнюку найжорстокішого терору. Повітря пропаморочено ідеями свободи, рівності та братерства. І стіни колишньої королівської столиці здаються межею нового, випрямленого за лінійкою розуму світу. На трибуну впевненим, дещо виклично-театральним кроком підіймається чоловік із палаючим поглядом. Його аристократичне минуле викрикає з кожного руху, проте сам він давно відмовився від титулів і прізвищ. Він називає себе ім’ям давнього скіфського мудреця — Анахарсіс.
Але головне шоу розгортається позаду нього.
За спиною оратора залу заповнює строкатий, екзотичний і абсолютно неймовірний для Європи кінця XVIII століття натовп. Там стоять араби в білосніжних тюрбанах, індійці в дорогих шовках, перси, халдеї, китайці, африканці, представники племен і народів, про чиє існування більшість депутатів Конвенту знала лише з пригодницьких романів чи мандрівних записок. Це не просто делегація. Це — «Посольство людських рас».
Анахарсіс випромінює непохитну впевненість. Він кидає в заціпенілий зал заклик, який звучить як удар дзвона: немає більше націй, немає окремих держав, немає монархів і кордонів! Знищено мури, стерто мапи. Є лише єдина, неподільна “Республіка Всесвітньої Людини”, де кожен мешканець земної кулі є вільним громадянином єдиної світової родини. Зал вибухає оплесками. Паризька бруківка гуде від захвату.
Ніхто з присутніх — і найменше сам оратор — ще не розуміє, що це грандіозне театральне дійство є не провіщенням майбутнього, а надгробним словом для самої ідеї. До гільйотини залишається менш ніж чотири роки.
Чому прусський барон Жан-Батист дю Валь-де-Ґрас обрав саме це ім’я? Чому європейський інтелектуальний бунтар, вихованець століття Просвітництва, раптом узяв маску дикого скіфа?
Для тогочасної Європи, втомленої від лицемірства абсолютизму, придворних інтриг і важкої задухи феодальних ланцюгів, Скіфія була чимось на кшталт міфічної землі обітованної. Завдяки роману Жана-Жака Бартелемі «Мандрівки молодого Анахарсіса в Грецію» образ античного скіфа став абсолютним культурним трендом. Але справжній, історичний Анахарсіс із VI століття до нашої ери — той самий степовик, який прийшов із диких просторів Північного Причорномор’я до пихатих Афін — шукав у цивілізації не мудрості, а істини. Греки вважали його варваром, а він із холодним іронічним поглядом людини з безмежного Степу спостерігав за їхніми крихкими законами, штучними заборонами та громадянськими міжусобицями. Для степовика справжня свобода ніколи не містилася в папірцях із печатками чи записах на глиняних табличках. Вона жила в просторі між Дунаемом і Дніпром — там, де немає мурів, де вітер гуляє над курганами, а коні не знають кордонів.
Коли він брав це ім’я, Клоотс намагався позиціонувати себе як «дикуна з-за меж цивілізації», який прийшов очистити зіпсутий світ Заходу своєю первинною, чистою правдою. Він вірив, що може з'єднати дику нестримність степової волі з раціональним пафосом французьких енциклопедистів.
Тільки Степ не прощає спроб утиснути себе в рамки паризьких декретів.
Історія ніколи одразу не втілює паперові фантазії. Особливо коли вмикаються механізми масового знищення.
Весна 1794 року. У Парижі панує Комітет громадського порятунку. Революція пожирає власних дітей із ненаситністю жахливого монстра. Прекрасні маніфести про «Всесвітню Республіку» виявляються непотрібним мотлохом у дні, коли на порядку денному стоїть лише одне питання: хто кого відправить на плафу.
Анахарсіс Клоотс, який щиро вірив, що його космополітизм є вищою стадією еволюції людства, раптом стає зайвим. Для Робесп'єра та радикальних якобінців будь-хто, хто говорить про «людство» замість вузького національного чи партійного патріотизму, є підозрілим агентом, шпигуном і космополітичним єретиком. Його міжнародне походження пригадують з особливою жорстокістю.
24 березня 1794 року. Холодний паризький ранок. Оратора людства разом із групою інших засуджених завантажують на вози й везуть до Площі Революції. Гільйотина працює бездоганно. Коли лезо падає на шию самозваного скіфа, разом із ним гине й наймасштабніша утопія XVIII століття — віра в те, що людство можна об'єднати єдиним декретом, продиктованим із трибуни Конвенту.
Європа закривається залізними кордонами нових національних держав і наполеонівських війн. Утопія згорає в багатті терору.
Але в той самий момент, коли в Парижі падає лезо гільйотини, на іншому кінці континенту — на дикому, продутому всіма вітрами чорноморському березі — розгортається зовсім інша драма. Драматична, позбавлена романтичного пафосу, але надзвичайно продуктивна.
Травень 1794 року. Російська імперія вирішує власні геополітичні амбіції на Чорному морі після чергової війни з Османською Портою. Вона береться за будівництво військової гавані й форпосту на місці знесеного їю же турецького поселення Хаджибей.
Тут немає філософів із Парижа. Тут діють прагматики, інженери та військовики. І цей імперський проєкт із першого ж дня дивним чином набуває форми справжнього європейського та регіонального інтернаціоналу:
Архітектори та організатори (Європейський мозок проєкту):
Хосе де Рибас (іспанець за походженням, що народився в Неаполі) — бере на себе військове та організаційне керівництво на місці, вибиваючи ресурси та пробиваючи проєкт крізь бюрократичний Петербург.
Франц де Волан (нідерландський інженер і фортифікатор фламандського походження) — сідає за креслярську дошку і створює генеральний план міста. Він розраховує розу вітрів, глибини майбутньої гавані та закладає ідеальну європейську сітку вулиць — із прямокутними кварталами, що продуваються морським бризом.
Феодор Ореус (інженер і військовий шведського походження) — безпосередньо керує зведенням перших фортифікаційних споруд, батарей та оборонних ліній, захищаючи гавань від моря і степу.
Грігорій Потемкін - росіянин, генерал-фельдмаршал , світліший князь Таврійський. Великий Гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ (цього мабуть досить)
Українці (козаки Чорноморського війська, місцеві хлібороби, чумаки) — складають масивний робочий і силовий каркас. Це їхні руки риють перші криниці, закладають фундаменти причалів, тягнуть камінь і забезпечують найскладнішу степову логістику.
Молдавани (волохи) — давні мешканці причорноморських балок і довколишніх хуторів, які приносять знання місцевих умов, забезпечують край провізією та гужовим транспортом.
Італійці, греки, французи, німці — перші капітани, купці та ремісники, які відчувають запах прибутку й свободи та починають стікатися до незамерзаючої води.
Імперія прагнула збудувати тут суху казарму, закритий військово-морський форпост і накопичувач для зерна. Але на палі та камені майбутнього міста лягала праця шведського інженера, французьких картографів, іспанського адмірала — разом із мозолями українських козаків, російських солдатів і молдавських селян. Замість монолітної імперської фортеці народився строкатий, живий котел культур.
І ось тут починається найголовніший історичний парадокс. Він перетворює історію заснування Одеси на справжню літературну загадку.
Чергова імперія хотіла контролювати все. Вона писала інструкції з Петербурга, розраховувала гармати, забивала палі і планувала закритий режим. Але географія і дух Степу виявилися сильнішими за будь-які імперські циркуляри. Чорне море не визнає кордонів так само, як відкритий степ не терпить глухих мурів.
Поки паризька утопія Анахарсіса-Клоотса згорала в кривавому вогні терору, сама ідея «Республіки Всесвітньої Людини» несподівано і парадоксально втілилася на півдні України. Саме там, де її найменше очікували побачити.
Сюди, на дикий берег затоки, хлинули ті, хто не міг знайти собі місця в жорстких європейських монархіях чи революційній Франції. Греки-втікачі, італійські авантюристи, французькі емігранти, єврейські купці, українські хлібороби та селяни з балканських земель зійшлися в одному точці, утворивши унікальну спільноту, де походження не мало значення, а головною валютою стали підприємливість, море і вільна торгівля.
За кілька десятиліть це місто здобуде статус порто-франко — зони повної економічної та культурної свободи, яка стане антиподом будь-якій імперській монополії.
Анахарсіс Клоотс загинув на гільйотині, марно намагаючись декретом і закликами створити вільний світ у центрі Старої Європи. Натомість древній Причорноморський Степ — попри абсолютизм, гармати і жорсткі плани імперських чиновників — узяв і реалізував його маніфест на практиці.
Історія зробила блискуче коло. Скіфське ім’я, кинуте як гасло в Паризькому конвенті, знайшло свій справжній дім не на французьких парапетах. Воно звідси, воно тут — на крутих чорноморських схилах. Де шумлять причали, а вітер із лиману вільно гуляє між будинками найінтернаціональнішого міста на світі.
Я не придумав якогось вичурного кінця для цієї історії. Мабуть кожному тут висновки робити самому. Але є особлива іронія в тому, що найщиріша спроба Просвітництва створити місто без кордонів між народами відбулася не у Франції. Не там, де про це говорили вголос, а в Причорноморському Степу, де про це ніхто тоді й не думав узагалі.
Клоотс хотів скасувати держави — і його вбила держава. Де Волан хотів збудувати регулярне місто — і місто виросло нерегулярним, живим, химерним. Потьомкін хотів військову базу — а вийшов торговий вертеп, де поряд молилися в синагозі й кафедральному соборі. Де французькій арістократ-емігрант стали градоначальникам, а італійці відкривали ресторани. Звідки одеські греки фінансували грецьку революцію.
Скіф Анахарсіс пішов колись до греків — і повернувся іншим, за що й поплатився. Барон Клоотс узяв його ім'я — і наклав головою так само. Але Степ, звідки вийшов перший Анахарсіс, зробив свій хід тихо, без маніфестів. І залишився.
Одеса — це не план. Це те, що трапляється, коли план не спрацьовує…
Одеса, жовтень 2026 року.
