Холод кісток мене тримає,
Допоки кригою вкриті вони,
Знаю що матиму сили йти,
Йти туди де сонце гуляє.
Колись я знайду його там,
Де не видно кінця кольорам,
Теплим, яскравим безмежно квітучим,
Там буде воно - дуже сліпуче.
Мене прийме в обійми крихкі,
Обігріє й розтопить криги шматки,
Тоді я звалюся усім своїм тілом,
На мякую траву, що розгладить тінь мою.
Там я й зостанусь на віки-віки
Вже не один, та все ще сумний.
Змішаюсь з землею пухкою,
І проросту я білою сосною.
Вітер буде завивати, про мою утрату,
Про необерненість моменту - мого інцитенду.
Хмари сльози пролють на сосну велику,
І далі полинуть до самого згину.
