Чому я досі чекаю, що хтось мене врятує?
Я зловив себе на дивній думці.
Коли мені погано, коли все йде шкереберть, коли новини тиснуть на груди — перша автоматична реакція досі одна і та ж:
«Хтось би вже щось зробив…»
Хтось би зупинив війну.
Хтось би приборкав ціни.
Хтось би навів порядок.
Хтось би мене нарешті врятував.
І тільки через кілька хвилин приходить інша, вже тихіша думка:
«А чому я сам нічого не роблю?»
Ми дуже любимо чекати рятівника.
Чекаємо чесного президента, чекаємо сильної армії, чекаємо кращих часів, чекаємо, що хтось прийде і зробить наше життя легшим. А самі при цьому продовжуємо терпіти те, що можемо змінити вже сьогодні.
Терпіти токсичну роботу.
Терпіти стосунки, в яких немає поваги.
Терпіти самого себе, коли щовечора обіцяємо «з понеділка почну жити інакше».
І найстрашніше — ми вже звикли до цього чекання.
Воно стало комфортним. Бо поки чекаєш — не треба брати відповідальність. Не треба ризикувати. Не треба змінюватися.
Але що, якщо рятівника не буде?
Що, якщо ніхто не прийде і не виправить наше життя за нас?
Тоді залишається тільки один варіант — почати рятувати себе самому.
Не красиво. Не героїчно. А просто, по-людськи:
почати слухати себе,
почати ставити кордони,
почати припиняти робити те, що вбиває тебе повільно.
Я розумію, що це звучить незручно.
Легше сказати «зараз не час», «ситуація складна», «я не можу».
Але поки ми це повторюємо — нічого не змінюється. Ні в нашому житті, ні в країні.
Тому сьогодні я питаю себе і вас:
Скільки ще ти готовий чекати свого рятівника?
І що ти готовий зробити вже сьогодні, навіть якщо це буде маленьке і незграбне «я більше так не хочу»?
Напиши в коментарях.
Без красивих слів. Просто чесно.
Хто ще чекає?
А хто вже втомився чекати і почав діяти?
Може, саме зараз хтось прочитає і вперше скаже собі: «Досить. Я сам».
Я буду радий прочитати твою відповідь.
