“Вони кличуть його Шейхом-аль-Гашишімом. Він – їхній старійшина, тільки за його наказом усі мужі гори приходять чи йдуть... Вони віддані слову свого старійшини, усі бояться їх, адже вони убивають навіть царів”.
Аламут, нездоланний, також відомий на ім'я Орлине Гніздо – головний бастіон секти нізаритських ісмаїлітів, яка вже понад вісімсот років панує над стародавніми землями близ Багр Хазара, моря, знаного між франками як Каспійське. Ця гірська фортеця править домівкою страхітливому ордену асасинів. Не знає наш світ убивці від них небезпечнішого. З самого дитинства гартують їх в мистецтвах смертоносних і потаємних, учать підкорювати час та простір своєму кривавому й надземному ремеслу.
За словами багатьох вчених улемів Залізного султанату, Аламут нібито зостався поза Сталевим муром через незадоволення Аллагом їхніми єретичними віруваннями. Містики асасинів на такі припущення лише посміюються, адже на їхню думку Всеохоронець знав: його дітям в Аламуті подібний захист не знадобиться – удосталь стане власної відваги.
Бодай переважно Аламут зачинено для чужинців, час від часу Старець Гори потребує послуг від чужоземців чи воліє особисто порадитися із великим мудрецем. На ранок подібні обранці знаходять біля ложа запрошення, покладені вночі невидимою рукою. Мало кому стає волі відмовити у відвідинах столиці Дейламу (так асасини кличуть Аламут). По зустрічі на вході у долину кожному такому гостеві зав'язують очі, адже слуги ордену ревно оберігають приховані стежини до Оселі Орлів.
Опісля розповідають вони про небесні сади, бібліотеки рівні Дому Мудрості та лабораторії, де філософи, науковці, богослови та мудреці дервішів ісмаїлітів диспутують про все на світі. Небагато втім зважуються обговорювати аудієнцію із самим Магістром Кинджалів, Старцем Гори, зі страху образити свого жаского господаря.
Ті ж сміливці, які зрештою надають подробиці, змальовують кардинально різні постаті: перших зустрічав жвавий молодик, кремезний воїн у силі літ огорнутий білим плащем; другі описують старезного чоловіка з довгою сивою бородою, суворого та сухорлявого, чий чорний халат оздоблено кривавим візерунком. Завдяки чи то хитрому маскуванню, чи то містичним мистецтвам гашашинів, жодні описи зовнішності Володаря Аламута не збігаються між собою.
Лиш в однім єдині усі свідчення – підвішеним за ланцюжок на його шиї спочиває простий перстень, оздоблений печаткою зі знаком святого царя, знаного між франками як Соломон Мудрий. Подейкують, нібито це перша та істинна печатка дарована Аллагом могутньому цареві Сулейману ібн Давуду – з нею служили йому духи кшталту шайтанів та джинів. Окремі мудреці припускають, що саме сила цієї Печатки досі береже Аламут попри контроль Пеклом над усіма землями довкола фортеці.
Чия би правда не була, жоден загін Двору Семиголового Змія не посмів наблизитися до Аламута. Оминає володіння асасинів й нечистивий Орден Мухи під проводом Вельзевула. Не помітили там також жодного спалаху Чорного Ґраалю. Здається неначе сили потойбіччя стримує якийсь дивовижний щит, здатний подужати аж їхнє ґоетичне чаклунство.
Відтак завоювання Аламута впало на плечі смертних послідовників Джаганнама. Абаддон, могутній Князь Гніву пообіцяв всякому єретичному вождеві дарунок вічної молодості у нагороду за взяття Орлиного Гнізда. Та скільки би орд невірні не зібрали, усі їхні спроби захопити фортецю поки що скінчилися поразкою. Більшість зривали ще на початку. Одні воєводи гинули у власних наметах, уражені кинджалами асасинів або отруєною стравою. Інші просто безслідно зникали, а їхні старанно вибудовані альянси невдовзі розпадалися мов копиця на вітрі.
Охочих до слави поміж невірних воєвод ніколи не бракує, тож навряд чи знайдеться бодай десятиліття вільне від чергових набігів на Аламут. Його оніксові стіни наочно показали силам шайтана – фортеця практично нездоланна.
Аламутська долина, знана на ім'я Шіркуг, на сході межує з горами Аламкуг – Престолом Соломона – а вузький прохід до неї боронять самі скелі й таємничі сторожові камені. Переважність року бурхливі води однойменної річки Аламут надійно цей прохід закривають.
Крім того, зі сходу та заходу прикриває її наїжачений далекобійною артилерією Сталевий мур, радо готовий накрити градом снарядів будь-якого потенційного загарбника. З неба атакувати також не вийде – у повітряному просторі безперестанку чатують літаючі машини султана. Бодай офіційних угод й не існує, на думку більшості стратегів Нової Антиохії, непрямий захист фортеці Султанат надає в обмін на службу асасинів.
Природні та військові укріплення – не єдина оборона Аламута. Скільки би темних молитв єретики не мовили демонам та як би не вимірювали відстань, їхні гармати завжди оминають цитадель та б'ють лише по горах довкола. Штурмові загони губляться навіть з пекельними компасами та мапами в руках. Сам плин часу там неправильний – кожен крок віднімає у нападників молодість та силу, вони падають замертво немічними стариганями задовго до мурів Аламута. Їхні знесилені тіла поповнюють гори невдалих загарбників асасинських земель, а душі пожирає вогонь. Просто подивитися на фортецю буває складно – її камінь мов тане у повітрі, чого очі та розум не в змозі осягнути.
Ті, хто дивом пережили штурм фортеці згодом оповідають про могутню ауру страшної небезпеки, навислу над Оселею Орлів. Навіть найвідданіший та найжорстокіший єретичний генерал Змієвої Голови Гніву подумає двічі, перш ніж йти на герць до асасинів.
Відтак Аламут донині стоїть – непідкорений та непохитний.
