Ти – "не такий як всі", ти не бажаєш
Звичайних і простих людських утіх.
Пишеш: "дякую, пробач" – та, пам'ятаєш,
Писав це ти ледь не мільйон разів.
"Не бачу сенсу жити", – знову кажеш.
Я теж не бачу, та ж хіба є він?
Якщо і є, то точно не в стражданнях,
Що ти весь час прикручуєш собі.
Ти кажеш, що, здається, помираєш,
Що більше не вивозиш – на невже?
Я б ладна хвилюватися, та знаєш,
Вже котре "дякую, пробач" – всьому проте.
Ти – гарний друг, і розум гарний маєш,
Недоліки – у кожного, й це все..
Я розумію. Всяке, все ж, буває.
Але, часом, я пізнаю в тобі себе.
Йой, сподіваюсь, він цього не побачить..
